Читать книгу Сирітський потяг - Крістіна Бейкер Клайн - Страница 7

Через три дні після пожежі містер Шацман пробуджує мене зі сну, щоб сказати, що вони з місіс Шацман знайшли гідегальне рішення (так, він каже «ідеальне», з німецьким акцентом; я тоді, за секунду, дізналася про жахливу владу гіпербол). Вони відведуть мене до Товариства допомоги дітям – установи з приязними соціальними працівниками, які надають дітям притулок і харчування.

– Мені не можна іти, – заперечила я. – Я потрібна буду мамі, коли вона повернеться з лікарні.

Я знала, що мій батько й брати загинули. Я бачила їх у коридорі, накритих простирадлами. Але маму винесли на ношах, і я бачила, як Мейсі ворушилася, хникаючи, коли чоловік в уніформі ніс її коридором.

Містер Шацман похитав головою.

– Вона не повернеться.

– Ну, тоді Мейсі…

– Твоя сестра, Маргарет, не вижила, – каже він, відвертаючись.

Мої мама й тато, двоє братів і сестра, так само дорогі мені, як я сама, – цю втрату неможливо описати словами. І навіть якби я й знайшла слова, щоб виразити свої почуття, слухати мене було ні́кому. Всі, до кого я була прихильна у світі – у цьому новому світі, – померли або жили десь далеко.

Тієї ночі, коли сталася пожежа, коли вони взяли мене до себе, я чула, як місіс Шацман у себе в спальні сварилася зі своїм чоловіком, вирішуючи, що зі мною робити. «Я про це не просила. – Її сичання прозвучало так виразно, наче ми були в одній кімнаті. – Ці ірландці! Стільки дітей у такій маленькій квартирі. Дивно, що таке не стається частіше».

Доки я слухала крізь стіну, в моїх грудях ширилася порожнеча. «Я про це не просила». Лише за кілька годин до цього мій тато повернувся додому з роботи в пабі й перевдягнувся, як завжди після зміни, з кожним шаром скинутого вбрання позбуваючись огидного смороду. Мама церувала одяг, за що їй платили гроші. Домінік чистив картоплю. Джеймс грався в кутку. Я малювала на аркуші паперу, навчаючи Мейсі літер, відчуваючи її тепло й вагу в себе на колінах і липкі пальці у волоссі.

Я намагаюся забути жах того, що сталося. Хоча, певно, забути – неправильне слово. Як я можу забути? Але як мені йти далі хоч на крок, не гамуючи відчаю, що переповнює мене? Заплющивши очі, я чую плач Мейсі й мамині крики, відчуваю їдкий запах, жар вогню на шкірі й різко сідаю на свою убогу постіль у сінях у Шацманів, обливаючись холодним потом.

Мамині батьки померли, брати – в Європі, один за одним пішли служити в армію, і я не маю жодного уявлення, як їх знайти. Але мені здається, і я кажу про це місіс Шацман, що можна спробувати сконтактувати з батьковими матір’ю та сестрою, що залишилися в Ірландії, хоча ми не спілкувалися з ними, відколи прибули до цієї країни. Я ніколи не бачила листів від бабусі й ніколи не бачила, аби батько що-небудь їй писав. Наше життя в Нью-Йорку було таке гнітюче, й ми за нього трималися так непевно, що навряд чи батькові багато про що хотілося розповідати. Я знала лише назву села й прізвище батькової родини, однак, можливо, цього виявиться досить.

Але місіс Шацман супиться й хитає головою, і тоді я усвідомлюю, яка я самотня. З цього боку Атлантики немає жодного дорослого, який би мною цікавився, який би привів мене до корабля й заплатив за мій квиток. Я – тягар для громади, ніхто за мене не відповідає.

– Ти, дівчинка-ірландка. Підійди. – Худа, насуплена наглядачка в білому чепчику робить знак кістлявим пальцем. Напевно, вона дізналася, що я ірландка, з документів, які заповнив містер Шацман, коли привів мене до Товариства допомоги дітям кілька тижнів тому, або ж, мабуть, з мого акценту, й досі дуже відчутного. – Гм! – мовить вона, стиснувши губи, коли я стаю перед нею. – Рудоволоса.

– Як шкода, – відказує пухкенька жінка поряд з нею, а тоді зітхає. – І ці веснянки. У її віці й так важко дістати місце.

Худорлява облизує свого великого пальця і відкидає волосся з мого обличчя.

– Ти ж не хочеш відстрашити людей, правда? Не дозволяй волоссю закривати обличчя. Якщо будеш акуратна й чесна, може, вони не робитимуть передчасних висновків.

Вона защіпає ґудзики на моїх рукавах, а коли нахиляється, щоб перев’язати шнурівки на моїх чорних туфлях, з її чепчика піднімається запах плісняви.

– Украй важливо мати пристойний вигляд. Бути схожою на дівчинку, яку жінка хотіла б бачити в себе вдома, охайною й поштивою. Але не надто… – Вона зиркає на іншу пані.

– Не надто що?… – питаю я.

– Деякі жінки не надто доброзичливо ставляться до гарненьких дівчат, які сплять із ними під одним дахом, – відповідає вона. – Не те, щоб ти була аж така… Та все одно. – Вона вказує на мій ланцюжок. – Що це таке?

Я піднімаю руку й торкаюся олов’яного кладдахського кельтського хрестика, який носила з шестирічного віку, обводячи пальцем обриси серця.

– Ірландський хрестик.

– У потяг не дозволяється брати з собою сувеніри.

Моє серце б’ється так гучно, що мені здається, ніби вона його чує.

– Він належав моїй бабуні.

Жінки розглядають хрестика, і я бачу, як вони вагаються, намагаючись вирішити, що робити.

– Вона дала мені його в Ірландії, перш ніж ми поїхали. Це… Це все, що в мене залишилося.

Це правда, але правда також і те, що я це сказала, аби їх переконати. І це подіяло.

Ми чуємо потяг, перш ніж він показується нам на очі. Низьке гудіння, дрижання під ногами, глибокий свисток, спочатку тихий, а тоді дедалі гучніший, коли потяг наближається. Ми витягуємо шиї, вглядаючись у колії вдалині (навіть коли одна з наших покровительок, місіс Скетчерд, кричить своїм пронизливим голосом: «Ді-і-іти! На місця, ді-і-іти!»), й ось раптом він з’являється: на нас суне чорний паровик, кидаючи тінь на платформу, випускаючи струмінь пари, як величезна задихана тварина.

Я серед двадцяти інших дітей різного віку. Нас відмили й вбрали в пожертвуваний кимось одяг: дівчатка в сукенках з білими фартушками й у грубих панчохах, хлопчики – у бриджах, які защипуються на ґудзики під коліном, білих сорочках, краватках, товстих вовняних піджаках. Стоїть незвично теплий жовтневий день, бабине літо, як його називає місіс Скетчерд, і ми чекаємо на платформі, знемагаючи від спеки. Моє волосся прилипло до шиї, сукня тісна й незручна. В одній руці я стискаю маленьку брунатну валізку, яка містить усе майно, крім хрестика, що належить мені в цьому світі, усе новонадбане: Біблію, два комплекти одягу, капелюх, чорне пальто, на кілька розмірів замале, пару черевиків. На підкладці пальта – моє ім’я, вишите волонтеркою з Товариства допомоги дітям: Ніїв Пауер.

Так. Ніїв. Досить поширене ім’я в графстві Голуей, і не таке вже й незвичне серед ірландських іммігрантів Нью- Йорка, але точно неприйнятне там, хай куди завезе мене цей потяг. Пані, що вишила ці літери кілька днів тому, цокала язиком, працюючи.

– Сподіваюся, ти не прив’язана до цього імені, юна міс, бо я певна, що, коли тобі пощастить потрапити в сім’ю, твої нові батьки змінять його в одну мить.

Моя Ніїв, любив називати мене батько. Однак я не прив’язана до цього імені. Я знаю, що його важко вимовляти, що воно іноземне й негарне для тих, хто не розуміє, – дивний набір звуків.

Ніхто не жаліє мене, що я втратила сім’ю. У кожного сумна історія, інакше нас би тут не було. Згідно з поширеною думкою, ліпше не говорити про минуле, найшвидше полегшення настане, якщо його забути. Товариство допомоги дітям поводиться з нами так, наче ми народилися тієї миті, коли нас привели; ніби метелики, що скидають свої кокони, ми залишили старе життя позаду і, як на те Божа воля, скоро вступимо в нове.

Місіс Скетчерд та містер Курран, соромливий чоловік із каштановими вусами, вишикували нас за зростом, від найвищого до найнижчого, тобто загалом від старшого до молодшого, а найменшеньких тримають на руках діти старше восьми. Місіс Скетчерд дає мені в руки маля, перш ніж я встигаю заперечити, – косоокого хлопчика з оливковою шкірою, якому рік і два місяці, на ім’я Кармін (якого, я вже здогадуюся, скоро кликатимуть інакше). Він чіпляється за мене, мов злякане кошеня. В одній руці стискаючи валізку, а другою надійно притримуючи Карміна, я хитаючись іду до приступки вагона, коли містер Курран підбігає взяти в мене валізку.

– Май хоч трохи здорового глузду, дівчинко, – каже він. – Якщо впадеш, то розіб’єш голову, й тоді нам доведеться залишити вас обох.

Усі дерев’яні сидіння у вагоні потяга звернені вперед, окрім двох рядів попереду, відділених вузьким проходом. Я знаходжу три вільні сидіння для себе й Карміна, й містер Курран кладе мою валізку на полицю в мене над головою. Скоро Кармін починає злазити з лавки, і я так стараюся відволікти його від спроб утекти, що заледве помічаю, як інші діти заходять у вагон і той заповнюється.

Місіс Скетчерд стоїть спереду вагона, тримаючись за шкіряні спинки двох сидінь, рукави її чорної накидки колишуться, мов воронячі крила.

– Цей потяг називають сирітським, діти, і вам пощастило на нього потрапити. Ви залишаєте позаду згубне місце, повне невігластва, бідності й аморальності, задля шляхетності заміського життя. Доки ви тут, маєте виконувати кілька простих правил. Ви маєте бути згідливі й слухатися вказівок. Маєте шанувати своїх наставників. Маєте бережливо ставитися до вагонного майна, щоб нічого не попсувати. Ви заохочуватимете своїх сусідів поводитися належним чином. Словом, ми з містером Курраном хочемо пишатися вашою поведінкою. – Її голос гучнішає, коли ми всідаємося. – Коли вам дозволять вийти з вагона, ви не повинні виходити за ту територію, яку ми визначимо. Ви ніколи не відбиватиметеся від групи. Якщо ваша поведінка виявиться незадовільною, якщо ви не дотримуватиметеся цих простих правил ґречності, вас відправлять туди, звідки забрали, й залишать на вулиці напризволяще.

Менші діти здаються спантеличеними цією проповіддю, але ті з нас, кому за шість чи сім, уже кілька разів чули її версію ще в сиротинці, до подорожі. Слова проходять повз мої вуха. Наразі на куди більше занепокоєння заслуговує те, що ми з Карміном зголодніли. На сніданок нам дали тільки по кусневі сухого хліба й чашечці молока, і це було багато годин тому, ще до зорі. Кармін метушиться й посмоктує свою руку – напевно, ця звичка його заспокоює. (Мейсі смоктала палець.) Але я розумію, що не варто питати про їжу. Її дадуть, коли наші опікуни будуть готові її дати, і ніякі прохання на це не вплинуть.

Я щосили тримаю Карміна на колінах. Цього ранку за сніданком, додаючи цукру до чаю, я непомітно опустила два кубики собі в кишеню. Тепер я розтираю один із них між пальців, щоб він розсипався на піщинки, а тоді облизую вказівного пальця, встромляю його в цукор і запихаю Кармінові до рота. Вираз здивування на його обличчі, захват, коли він усвідомлює свою удачу, викликають у мене усмішку. Він хапається за мою руку своїми пухкенькими долоньками, міцно тримається за неї й засинає.

За якийсь час мене теж заколихує рівний стукіт коліс. Коли я прокидаюся від того, що Кармін ворушиться й тре оченята, наді мною стоїть місіс Скетчерд. Вона так близько, що мені видно маленькі рожеві судини, схожі на прожилки на зворотному боці крихкого листка, що помережали її щоки, волосинки в неї на підборідді й щетинисті чорні брови.

Вона уважно на мене дивиться крізь маленькі круглі окуляри.

– Напевно, у тебе вдома були малі діти.

Я киваю.

– Здається, ти знаєш, як із ним поводитися.

Наче за командою, Кармін у мене на колінах схлипує.

– Думаю, він голодний, – кажу я їй. Я мацаю ганчірку, що слугує за підгузок, яка на дотик суха, але пружна. – І потрібен чистий підгузок.

Вона обертається до передньої частини вагона, махаючи мені рукою через плече.

– Тоді ходімо.

Притуляючи малюка до грудей, я хитаючись підводжуся з місця і йду за нею по проходу. Діти, що сидять по двоє й по троє, підводять жалісливі очі, коли я проходжу повз них. Жоден із нас не знає, куди ми прямуємо, і, напевно, всі ми, крім найменшеньких, насторожені й налякані. Наші опікуни розповіли нам небагато; ми лише знаємо, що їдемо туди, де рясніють яблука на нахилених гілках, а корови, свині й вівці вільно бродять на свіжому заміському повітрі. Туди, де люди – сім’ї – прагнуть узяти нас до себе. Відколи поїхала з графства Голуей, я не бачила ні корів, ні якихось інших тварин, власне кажучи, крім вуличних собак та час від часу пташок, що не бояться холоду, й раділа можливості знову їх побачити. Але поставилася до неї скептично. Я надто добре знала, що буває, коли прекрасні о`брази, почуті від когось, не збігаються з реальністю.

Багато дітей на цьому потязі стільки часу провели в Товаристві допомоги дітям, що не пам’ятають своїх матерів. Вони можуть почати заново, прийняті в лоно єдиної в їхньому житті сім’ї. Я ж пам’ятаю забагато: пишні груди своєї бабуні, її маленькі сухі долоні, темний будиночок з напівзруйнованим кам’яним парканом, що відгороджує вузький сад. Густий туман, що осідав на бухту рано-вранці та по обіді, баранину й картоплю, які бабуня приносила нам, коли мама була надто втомлена, щоб куховарити, або коли в нас не було грошей на продукти. Купівлю молока й хліба в крамничці на розі Привид-стріт, названої так, бо кам’яні будинки в тій частині міста були збудовані на місці цвинтаря. Мамині потріскані губи й скороминущу усмішку, печаль, яка наповнювала наш дім у Кінварі й переправилася з нами через океан й оселилась у темних закутках винайнятої квартири в Нью-Йорку.

І от тепер я в цьому потязі, витираю Кармінову дупку, тоді як місіс Скетчерд нависає над нами, закриваючи мене ковдрою, щоб приховати цю процедуру від містера Куррана, і даючи вказівки, яких я не потребую. Коли Кармін стає знову сухий і чистий, я пригортаю його до плеча й повертаюся на своє сидіння, доки містер Курран роздає обід, що складається з хліба, сиру й фруктів, а також молока у бляшаних кружках. Годуючи Карміна вмоченим у молоко хлібом, я згадую ірландську страву, що називається чамп, яку я часто готувала для Мейсі й хлопців, – картопляне пюре з молоком, зеленою цибулею (зрідка, коли в нас вона була) й сіллю. В ті ночі, коли ми лягали спати голодні, нам усім снився чамп.

Роздавши їжу й кожному по ковдрі, містер Курран оголосив, що є відро з водою й ківшик, і тому, хто підніме руку, можна буде підійти напитися. У вагоні є туалет, каже він нам (однак, як ми незабаром довідалися, «туалет» – це жахлива відкрита діра в підлозі).

Кармін, ситий від солодкого молока з хлібом, вмостився в мене на колінах, поклавши темноволосу голову мені на згин ліктя. Я накидаю на нас шорстку ковдру. У ритмічному стукоті потяга й живій, залюдненій тиші вагона я почуваюся в безпеці. Кармін приємно пахне заварним кремом, а його вага така заспокійлива, що мені навертаються сльози. Його пружна шкіра, пухкі ручки, темні підкручені вії, та навіть його дихання нагадує мені (а як інакше?) про Мейсі. Мені несила терпіти, що вона помирала в лікарні самотня, страждаючи від болючих опіків. Чому я жива, а її немає?

У нашому будинку інші сім’ї ходили одне до одного в гості, пригощали їжею та допомагали доглядати за дітьми. Чоловіки працювали разом у продуктових крамницях та в кузні. Жінки працювали з дому, плели мереживо чи церували шкарпетки. Коли я проходила повз їхні квартири й бачила, як вони всі сиділи колом, схилившись над роботою, розмовляючи незрозумілою мені мовою, моє серце стискалося.

Батьки покинули Ірландію, сподіваючись на краще майбутнє, вірячи, що прямують до благодатного краю. Так сталося, що вони зазнали невдачі на цій новій землі, зазнали невдачі мало не в усьому. Можливо, вони були слабкі люди, непридатні до суворих випробувань еміграції, до її принизливого становища та компромісів, до її різноманітних вимог самодисципліни та авантюризму. Але я подумки питаю себе, чи склалося б усе інакше, якби мій батько мав своє місце в родинній справі, яка забезпечувала б йому стабільність і постійну платню, замість того, щоб працювати у барі – найнепідхожішому місці для такого чоловіка, як він, або якби моя мама була в товаристві жінок, сестер і племінниць, що, напевно, полегшили б тягар злиднів, самотності й незнайомого оточення.

У Кінварі, хай як бідно жили й нетвердо стояли на ногах, ми принаймні мали родину поблизу, людей, які нас знали. Ми поділяли традиції й погляди на світ. Лише коли поїхали, ми усвідомили, що не цінували цього.