Читать книгу Сирітський потяг - Крістіна Бейкер Клайн - Страница 9

Ми стали дивною маленькою сім’єю – хлопець, якого, як я дізналася, насправді звали Гансом, але на вулиці прозвали Голландчиком, я і Кармін – у нашому пристановищі на трьох. Голландчик розповів мені, що народився у Нью-Йорку, що його батьки були вихідці з Німеччини, мама померла від пневмонії, а батько виганяв його на вулицю заробляти гроші чищенням взуття і бив паском, коли той приносив менше, ніж треба. Тож якогось дня він не повернувся додому. Ганс прибився до ватаги хлопців, що ночували влітку на сходах чи тротуарах, а взимку – в бочках, під’їздах, у викинутих коробках, що стояли на крицевих ґратках на задвірках друкарського кварталу, де з-під землі крізь ґратки піднімалося тепле повітря й пара з двигунів. Він самотужки навчився грати на піаніно на слух в задній кімнаті підпільного бару й ночами награвав мелодії п’яним завсідникам, бачив таке, чого дванадцятирічним не годилося б. Хлопці старалися дбати один про одного, однак, якщо хтось із них занедужував – підхоплював пневмонію, падав з підніжка трамвая чи потрапляв під колеса вантажівки, – вони нічим не могли зарадити.

Кілька хлопців з ватаги Голландчика з нами на потязі – він показує на Незграбу Джека, що має звичку обливатися, коли п’є, і на Блідолицього, хлопця з напівпрозорою шкірою. Їх виманили з вулиці обіцянкою гарячої їжі, й ось де вони опинилися.

– А що з гарячою їжею? Вас нагодували?

– Ще б пак! Ростбіф з картоплею. І чисте ліжко. Та мене цим не візьмеш. Закладаюся, їм платять за кожного, от вони й збирають нас, як індіанці скальпи.

– Це благодійність, – відказую я. – Хіба ти не чув, що казала місіс Скетчерд? Це їхній християнський обов’язок.

– На моєму віку ніхто нічого для мене не робив з почуття християнського обов’язку. Я відчуваю з їхніх слів, що доведеться працювати до сьомого поту й цента за цю роботу не бачити. Ти дівчинка. Може, в тебе все й складеться – пектимеш пироги на кухні й глядітимеш дитину. – Він зиркає на мене. – Якщо не брати до уваги руде волосся й веснянки, на вигляд ти нічого. Ти не будеш проти сидіти за столом із серветкою на колінах. Тільки не я. Я надто дорослий, щоб навчитися манер чи жити за чиїмись правилами. Я тільки й придатний для важкої роботи. Те саме з усіма нами: газетярами, розносниками, афішниками й чистильниками взуття. – Він кивками вказує на інших хлопців у вагоні.

На третій день ми перетинаємо кордон штату Іллінойс. На під’їзді до Чикаго місіс Скетчерд підводиться, щоб виголосити ще одне напучування.

– За кілька хвилин ми прибудемо на станцію, де пересядемо на інший потяг і продовжимо подорож, – каже вона нам. – Якби моя воля, я б вишикувала вас рядочком, перевела через платформу й завела в інший вагон, і миті не хвилюючись, що ви можете втрапити в халепу. Але нам дозволять сісти на потяг лише за півгодини. Юнаки, вбирайте пальто, а ви, юні леді, маєте надягнути фартушки. Обережно, не забрудніть їх.

Чикаго – шляхетне й величне місто, що лежить на березі великого озера. Через це озеро в місті гуляють вітри, звідси його назва – Місто вітрів. Обов’язково беріть свої валізи, а також ковдри, аби було у що загорнутися, бо ми проведемо на платформі щонайменше годину.

Добропорядні мешканці Чикаго, безсумнівно, вбачатимуть у вас негідників, злочинців та жебраків, закінчених грішників, без надії на порятунок душі. Вони небезпідставно дивитимуться на вас із підозрою. Ваше завдання – довести, що вони помиляються: демонструвати бездоганні манери і поводитися, як це личить зразковим громадянам, якими, на переконання Товариства допомоги дітям, ви можете стати.

Вітер на платформі продуває мою сукню. Я щільно обгортаю ковдрою плечі, уважно пильнуючи Карміна, що дибуляє туди-сюди, наче й не помічаючи холоду. Він вимагає називати йому все: потяг, колесо, місіс Скетчерд, яка осудно дивиться на кондуктора. Містер Курран, що зосереджено розглядає документи разом із начальником станції. Ліхтарі, які, на великий подив Карміна, загорілися, доки ми дивилися на них, немов від чарів.

Усупереч очікуванням місіс Скетчерд – чи, можливо, у відповідь на її прочуханку – ми стояли тихою групою, навіть старші хлопці. Ми збилися в гурт, невинні, мов худоба, тупцяючи на місці, щоб зігрітися.

Окрім Голландчика. Куди він подівся?

– Пс-с, Ніїв.

Почувши своє ім’я, я озирнулася і краєм ока побачила його світле волосся у сходовому просвіті. А тоді він зник. Я оглядаюся на дорослих, зайнятих планами й формами. Великий щур пробігає по дальній цегляній стіні, й коли решта дітей вказують на нього й вищать, я беру на руки Карміна, залишаючи нашу невелику купку валіз, і прослизаю за колону й гору дерев’яних ящиків.

У просвіті, так, щоб його було непомітно з платформи, Голландчик стоїть, спершись на криву стіну. Побачивши мене, він, не змінивши виразу, обертається й піднімається сходами, зникаючи за рогом. Озирнувшись через плече й нікого не побачивши, я притуляю до себе Карміна і йду за ним, не відриваючи погляду від широких сходів, щоб не впасти. Кармін нахиляє голову й спирається на мої руки, м’який, як мішечок рису. «Таї», – бурмоче він, показуючи пальцем. Я дивлюся туди, куди вказує його пухкий палець, і розумію, що це неймовірна, півциркульна стеля залізничної станції, помережана ліхтарями.

Ми заходимо у величезний термінал, повний людей різного зросту, розміру та кольору: заможні жінки в хутрі, за якими дрібушать прислужники, чоловіки в циліндрах і сюртуках для ранкових візитів, продавчині в яскравих сукнях. Це все неможливо осягнути одразу: скульптури й колони, балкони й сходи, величезні дерев’яні лавки. Голландчик стоїть посеред зали, дивлячись на небо крізь скляну стелю, а тоді знімає кашкета і підкидає його. Кармін намагається звільнитися, й щойно я опускаю його на підлогу, він кидається до Голландчика й обіймає його за ногу. Голландчик нахиляється й садить малого собі на плечі, і, підходячи ближче, я чую, як він каже: «Розкинь руки, хлопче, я тебе покручу». Він хапає Кармінові ноги й крутиться, а Кармін розкидає руки й закидає голову назад, дивлячись на ліхтарі, вищачи від захвату, і в цей момент, вперше, відколи сталася пожежа, мої страхи відступають. Я відчуваю радість таку сильну, що аж наче болючу, – укол радості.

А тоді повітря пронизує свист. Троє полісменів у темних уніформах кидаються до Голландчика, витягнувши дубинки, і все стається так швидко: я бачу місіс Скетчерд згори на сходах, яка показує рукою, містера Куррана, що біжить у своїх недолугих білих черевиках, Карміна, який перелякано чіпляється Голландчикові за шию, коли тлустий полісмен кричить: «Лягай!» Мені заламують руки за спиною, і якийсь чоловік сичить мені у вухо: «Що, намагалися втекти, га?», у його диханні чується запах лакриці. Відповідати немає сенсу, тож я мовчу, коли він силою примушує мене стати на коліна.

У просторому залі настає тиша. Краєм ока я бачу Голландчика на підлозі, під дубинкою полісмена. Кармін реве, і його плач пронизує тишу. Щоразу, коли Голландчик ворушиться, його ко`пають у бік. А тоді йому одягають кайданки й тлустий полісмен примушує його підвестися на рівні, штовхаючи так грубо, що він спотикається, зачіпаючись ногою за ногу.

У цей момент я розумію, що він уже бував у таких халепах. Обличчя у нього невиразне, він навіть не пручається. Я знаю, що думають випадкові глядачі: звичайний злодюжка, що порушив закон і, напевно, не раз. Полісмени захищають добропорядних мешканців Чикаго, дякувати Богові за них.

Тлустий полісмен тягне Голландчика до місіс Скетчерд, а пан Лакричний Подих, беручи приклад, різко смикає мене за руку.

Місіс Скетчерд має такий вираз, наче відкусила лимон. Її губи стиснуті гузкою, здається, вона дрижить.

– Я приставила цього юнака до тебе, – каже вона страхітливо тихо, – сподіваючись, що під твоїм впливом він, можливо, навчиться добре поводитися. Схоже, я дуже помилилася.

Мої думки біжать одна поперед одної. Якби тільки переконати її, що він не хотів нічого поганого.

– Ні мем, я…

– Не перебивай.

Я опускаю очі.

– Тож що ти можеш сказати на свій захист?

Я знаю, що, хай що скажу, це не змінить її думки про мене. Й усвідомивши це, я почуваюся дивно вільною. Найбільше, на що я можу сподіватися, – це зробити так, щоб Голландчика не відправили назад жебрати на вулиці.

– Це моя провина, – кажу я. – Я попросила Голландчика – себто Ганса – провести нас із малюком нагору. – Я зиркаю на Карміна, який намагається випручатися з рук полісмена, що його тримає. – Я подумала… може, ми могли б краєм ока глянути на те озеро, може, малюкові хотілося б його побачити.

Місіс Скетчерд суворо на мене дивиться. У погляді Голландчика помітне здивування. Кармін каже: «Осео?»

– А тоді Кармін побачив ліхтарі. – Я показую вгору й дивлюся на Карміна, який закидає голову назад і верещить: «Таї!»

Полісмени вагаються, що робити далі. Лакричний Подих відпускає мою руку, напевно, переконаний, що я не збираюся тікати.

Містер Курран зиркає на місіс Скетчерд, чий вираз обличчя трішечки пом’якшився.

– Ти недоумкувата і вперта дівчинка, – каже вона, але її голос уже не різкий, і я відчуваю, що вона не така сердита, якою хоче здаватися. – Ти порушила мої вказівки залишатися на платформі. Ти наразила на ризик усіх дітей й осоромилася. Ба гірше, ти осоромила мене. І містера Куррана, – додає вона, обертаючись до нього. Він здригається, наче кажучи: «Не треба мене вплутувати». – Але, на мою думку, це не поліційна справа. Ми самі розберемося, – уточнює вона.

Тлустий полісмен показово знімає з Голландчика кайданки й вішає їх собі на пояс.

– Ви точно не хочете, щоб ми його забрали, мем?

– Дякую, сер, але ми з містером Курраном придумаємо йому достатню кару.

– Як скажете.

Він торкається козирка свого кашкета, відступає крок і обертається на п’ятах.

– Будьте певні, – каже місіс Скетчерд серйозно. – На вас чекає покарання.

Місіс Скетчерд кілька разів б’є Голландчика по пальцях довгою дерев’яною лінійкою, однак мені це покарання здається таким собі. Він майже не здригається, а тоді двічі струшує руками й моргає мені. Насправді їй мало що вдалося б додати. Позбавлені сім’ї та гурту, приречені на жорсткі дерев’яні сидіння, аж доки, як натякнув Незграба Джек, нас не продадуть у рабство; вже саме наше життя – достатня кара. Хоч вона й погрожує розділити нашу трійцю, врешті-решт таки залишає нас разом – за її словами, щоб не заражати інших злочинністю Голландчика, і, вочевидь, вирішивши, що без нього мені буде не так легко глядіти Карміна й від цього покарання постраждає вона сама. Місіс Скетчерд наказує нам не розмовляти й навіть не дивитися одне на одного.

– Якщо я почую навіть шепіт, хай мені поможе… – каже вона, і ця погроза відразу ж лускає, як проштрикнута кулька.

На той час, коли ми виїжджаємо з Чикаго, вже настає вечір. Кармін сидить у мене на колінах, приклавши долоні до підвіконня, притулившись обличчям до скла, дивлячись на вулиці й будівлі, освітлені ліхтарями. «Таї», – вимовляє він тихо, коли місто зникає вдалині. Я дивлюся у вікно разом із ним. Незабаром опускається темрява; між землею й небом зникає межа.

– Добре виспіться, – гукає місіс Скетчерд спереду вагона. – Зранку ви маєте бути якомога бадьоріші. Вам просто необхідно справити хороше враження. Ваша млявість може бути сприйнята за ледачість.

– А що як ніхто мене не захоче взяти? – питає один із хлопців, і весь вагон наче затамовує подих. Це питання у кожного на думці, питання, на яке жоден із нас не певний, чи справді хоче почути відповідь.

Місіс Скетчерд переводить погляд на містера Куррана, наче чекала цього.

– Якщо станеться так, що вас на першій зупинці не виберуть, у вас буде кілька додаткових можливостей. Я не пригадую такого… – Вона замовкає і стискає губи. – Дуже рідко діти повертаються з нами в Нью-Йорк.

– Перепрошую, мем, – каже дівчинка десь з переднього сидіння, – а що як я не захочу піти з людьми, які мене виберуть?

– А що як вони нас битимуть? – вигукує якийсь хлопець.

– Діти! – Маленькі окуляри місіс Скетчерд блискають, коли вона повертає голову з боку в бік. – Годі мене перебивати! – Здається, їй кортить сісти й не відповідати на ці запитання, але вона змінює думку. – Я скажу так. Смаки й особисті риси не враховуватимуться. Деякі батьки шукають здорового хлопця для роботи на фермі – як усім нам відомо, важка праця корисна для дітей, і кожен із вас, хлопців, має бути щасливий потрапити до благочестивої сім’ї, що живе зі своєї землі. Деякі люди хочуть малюків. Іноді люди думають, що бажають одного, а потім змінюють думку. Хоча ми щиро сподіваємося, що ви всі знайдете собі домівку на першій зупинці, іноді так не виходить. Отож, крім бути поштивими й чемними, ви маєте ще й зберігати віру в Бога, яка вестиме вас уперед, коли шлях не буде безперешкодний. Хай якою довгою чи короткою виявиться ваша подорож, Він допоможе вам, якщо ви на Нього покладатиметеся.

Я зиркаю на Голландчика, а він дивиться на мене. Місіс Скетчерд знає не більше за нас, чи виберуть нас люди, які ставитимуться до нас із добротою. Ми прямуємо в невідомість, і в нас немає вибору, крім як тихенько сидіти на жорстких сидіннях і коритися долі.