Читать книгу Стратегії життя, або Як з’їсти тістечко і далі його мати - Кшиштоф Зануссі - Страница 2

«Я народився…» Так починається будь-яка біографія, хоча інформація це надлишкова (мовлячи по-вченому, редундантна): адже, коли вже я це пишу, це значить, що я живу, а якщо живу, то мусив же я колись народитись.

Народився я за три місяці до початку війни. Було це так давно, що нині вже доводиться уточнювати: Другої світової війни, а не корейської чи балканської. А от коли я кажу про це в Росії, то можу не уточнювати: для мешканців колишнього Радянського Союзу війна розпочалася 1941 року, і війна це була ніяка не світова, а «вітчизняна», – себто не було жодних союзників, не було західного фронту і програми лендлізу. Місце народження накидає людині певну перспективу історії. Чи існує в питаннях історії єдина об’єктивна істина? Нещодавно посол Російської Федерації під час публічної зустрічі Польсько-російського форуму громадянського діалогу переконано заявив, що поляки та росіяни ніколи не дійдуть згоди у поглядах на історію. Гадаю, посол висловлювався в дусі постмодерністського релятивізму – тобто виходив з того, що істини не існує. Я хочу вірити у протилежне – що вона існує, хоча ніхто не має на неї монополії. Минули роки, перш ніж ми з німцями зблизили наші погляди на історію. Можливо, і з росіянами колись вийде?

…Червень напередодні війни. Варшава, середмістя. Народився я в якійсь клініці чи то на Познанській, чи то на вулиці Емілії Плятер, а невдовзі оселився на Єрусалимських Алеях, на перехресті з вулицею Панкевича, в помешканні, що його мої батьки тільки-но найняли; в цьому ж приміщенні містилася й контора мого батька. Батько тримав будівельну фірму і виконував якісь замовлення на будівництві Головного вокзалу, що розташовувався тоді навпроти нашого будинку – там, де нині Центральний вокзал.

Батько, Єжі Зануссі, та мама, Ванда Зануссі. 1941 р.

Пам’ятаю рештки варшавського Головного вокзалу після війни: багатоповерховий портал після вибуху похилився в бік Маршалковської. Солідний, либонь, був вокзал, якщо навіть в аварійному стані справляв таке сильне враження. А може, просто я був малий і тому все навколо видавалося мені великим? Мабуть, кожен пам’ятає краєвиди з дитинства, що здаються в ту пору набагато масштабнішими, ніж потім, коли вже побачиш їх із перспективи дорослої людини.

Коли мені хочеться розпочати свою біографію з дотепу, я пишу, що вродився заможним немовлям. Здається, я мав свою окрему кімнату, до якої всім слід було заходити в білих фартухах, щоб не переносити бацил. При мені була доглядальниця: я був пізньою і, схоже, дуже бажаною дитиною, коло якої надмірно упадали. Кажуть, уже тоді я був наділений гучним голосом: він супроводжує мене все життя, і я гадаю, що користь від нього десь така ж, як і від високого зросту, – тобто геть спорадична. Щоразу, коли під час зйомок треба гукнути без мікрофона – так, щоб усі почули, – зробити це зголошуюсь я.

Вертаючись до тих розкошеств, у яких я зустрів пору свого раннього дитинства: у вересні Варшаву почали бомбувати, і надмірним турботам про гігієну настав кінець. Коли повиходили з ладу водогони, мама в ложечці кип’ятила над свічкою воду з калюжі – можливо, саме завдяки цьому я не виріс алергіком.

З батьком. 1941 р.

Тепер я мав би сказати щось про батьків, про родину, а в цілому – про родовід. Відколи я одружений з Ельжбєтою,[6] яка знає більш як тисячолітню історію своїх предків, я й собі силкуюся відкопати щось про коріння своєї родини. Та максимум, що я можу, це послатися на Венецію XIV століття. Історія роду Зануссі в північноіталійській провінції Фріулі веде до невеличкого замку в Порденоне (сто років він перебував у руках цієї родини, хоча не вона його збудувала, та і втримати його вона не змогла). Потім у Зальцбурґу перебіжно з’являється художник доби пізнього бароко: його маленька картина висить у віденському Бельведері одразу біля входу, з лівого боку.

Далі ми переносимось у часи імперії Габсбурґів: у ту пору члени родини Зануссі брали участь у будівництві залізниці, що вела від Трієста до Відня, а потім через Краків до столиці Галичини – Львова, який німці називали Лемберґом, а італійці – Леополі. Ось так мої предки по батьковій лінії оселилися в Польщі. Що ж до материнської лінії (дівоче прізвище матері – Нєвядомська), то тут відшукати вдалося небагато. Мій дід Александер народився в Сибіру, батьки його, ймовірно, були заслані туди після повстання 1863 року. Рано осиротівши, він начебто пішки прийшов у Європу. Три роки йшов уздовж залізничних колій, дістався до Петербурґа, почав працювати шпалерником і за якийсь час відкрив свою майстерню – якщо вірити родинним леґендам, це була невеличка меблева фабрика. Після революції його підприємство вже мало філію у Варшаві, а скоріш за все, була в нього та філія й раніше: адже моя мати народилася у Варшаві в першому десятилітті минулого сторіччя. Померла вона нещодавно, проживши майже сто років.

На зустрічах із публікою я охоче переповідаю різні родинні перекази. Я сценарист, тому з легкістю вигадую подробиці, покликані загострити драматизм описуваного. Славетна історія предків осяває нас промінням чужої слави, та хвалитися цим, по суті, суєтно: адже в тому, що звершили наші предки, немає жодної нашої заслуги. Натомість це накладає певні зобов’язання: виходить, що люди, які жили до нас, визначили в родині модель і стандарти поведінки, окреслили висоту прагнень, довели свою повагу до цінностей, які ми поділяємо.

Та мене водночас і щиро смішить, і щиро засмучує снобізм тих, хто намагається вивищитися, підкреслюючи своє шляхетське походження, спорідненість з аристократами, гріючись у промінні заслуг предків. Це реакція на постійний суспільний пресинґ у ПНР: тоді людям накидали думку, що традиція не має жодної ваги і треба викреслити її з пам’яті. Те саме діється за океаном. У Сполучених Штатах відшукувати своє коріння стало модним лише у 1960-х роках, причому й донині в американській ментальності всі ці речі не вкоренилися. Якщо чистильник взуття може стати мільйонером – про історію можна забути.

З мамою. 1941 р.

То про що ж усе-таки варто пам’ятати? Про те, що в собі ми носимо гени предків, що в чомусь ми на них схожі, що в родинах, бува, повторюються схожі рисунки доль, схожі конфіґурації почуттів – ніби стилістичні фіґури. Окидаючи оком життєписи наших двоюрідних дідів, ми раптом можемо виявити, що в цьому світі жили схожі з нами люди, що життєві вибори, які робили вони, подібні до тих, які стоять і перед нами. Варто знати, якими були наслідки їхніх рішень, знати, що їх губило, а що рятувало. Це знання може знадобитись і в нашому житті. Саме тому варто розпитувати своїх дідів, бабусь, тіток, дядьків, двоюрідних братів-сестер, як їм замолоду жилося, які сумніви їх терзали і як вони оцінюють зроблені колись вибори з перспективи всього життя. Скоріш за все, історії, почуті у відповідь, будуть почасти вигаданими, та якщо підходити до них із дещицею критицизму, то докопатися до істини цілком можливо.

Я сам з історій своїх предків скомпонував чимало сценаріїв, і мені байдужісінько, якою мірою ті історії, що дійшли до моїх вух, правдиві, а якою перекручені: головне – щоб вони були цікавими і щоб я міг з них зробити висновки. Була в мене (нібито) дуже вродлива, багата, а на додачу й вельми розумна кузина; відбувалося те все ще до Першої світової війни. Навколо неї крутився натовп чоловіків, яких приваблювала чи то краса її, чи то маєтність (а можливо, і перше, і друге). Вона ж, пречудово усвідомлюючи, що всі ці кавалери не рівня їй ні розумом, ні вдачею, проганяла їх усіх к лихій годині. В сім’ї подейкували: така собі зроду мужа не знайде. А вона таки знайшла. Одружилася з маловідомим поетом – чоловіком одухотвореним, шляхетним, байдужим до грошей. З ним вона могла ділитися своїм переживанням прекрасного, а це було для неї найважливішим. На жаль, невдовзі після весілля молодий поет помер від скоротечної форми сухот, і навколо скорботної вдови знову закружляли юрмиська шанувальників. Вона лише відмахувалася від них, наче від комарів. Та нарешті чаша переповнилася, й кузина дала згоду на повторне заміжжя. Після масштабної підготовки настав день весілля; у варшавському кафедральному соборі назбиралося повно вершків суспільства, й у всіх на очах під час церемонії наречена на запитання ксьондза, чи згодна вона взяти цього чоловіка за мужа, відповіла: «Ні».

Коли я писав сценарій до свого фільму «Контракт», мені згадалася ця леґенда, і я відтворив її в іншому, сучаснішому суспільному контексті. Й хоча тут я все обернув на жарт, надихнула мене на цей сюжетний поворот історія моєї кузини – кузини, якої я, на жаль, ніколи не знав особисто, бо померла вона ще до того, як я народився.

Тож, якщо буде на те ваша ласка, пропоную ознайомитися з фраґментом сценарію фільму «Контракт». Фільм час від часу крутять на різних телеканалах, і, здається, він знову набув актуальності, хоча йдеться в ньому про занепад середнього класу в ПНР. Пригадую, саме це колись обурило одного амбітного критика, який нині став дуже модним драматургом; це він свого часу написав на мене першу в моїй кар’єрі рецензію у стилі доносу. На щастя, то вже була доба першої «Солідарності» й влада мала інші проблеми – їй було не до мого фільму.

Грають: Тадеуш Ломніцький, Майя Коморовська, Маґда Ярош, Кшиштоф Кольберґер, Зофія Мрозовська, Леслі Карон, Беата Тишкевич, Ніна Андрич та інші.

[► «Контракт»]

Сцена приблизно в середині фільму, після тривалої підготовки до весілля. Йде вінчання в костелі. Цивільний шлюб уже взято.

Костел. Б’ють дзвони, палають свічки. Настрій піднесений. Серед гостей – учорашні свідки і пані Ольга з трьома танцівниками балету; друг нареченого; кільканадцять зовсім різних людей, зокрема Няня і добросерда бідна сусідка з оселі напроти. Врочисто лунає звук органа. На хорах співає екзальтована дама. Неуважний ксьондз плутає картки з іменами. І ось лунає сакраментальне запитання:

Ксьондз: Ти, Пьотре Філіпе, і ти, Ліліано Маріє, чи згодні ви з власної волі, ніким не силувані, поєднатись у священному таїнстві шлюбу?

Пьотр: Так.

Лілька: Ні.

Ксьондз (нетямковито): Що?

Лілька: Не згодна. Дякую… Вибачте, панотче.

Лілька, подумки гарячково шукаючи, який жест буде зараз доречним, цілує ксьондзові руку, після чого мерщій розвертається і йде геть. Швидко пройшовши костел, хапає з рук водія пальто і вибігає надвір. Пьотр якусь мить стоїть занімілий, а тоді кидається навздогінці. Органіст-роззява починає грати марш Мендельсона, та спиняється на середині, бачачи, що обряд вінчання перервано.

Пані Ольга стоїть у дверях; без окулярів вона погано бачить; здивована, починає поздоровляти Дороту, сплутавши її з матір’ю нареченого. Ніна хихотить. Свен та Пенелопа по-англійськи обговорюють, які швидкі в Польщі весілля.

Натовп гостей з Адамом і Болеславом на чолі рушає за молодятами на подвір’я костелу. Старенька бабця збирає залишки розкиданих квітів.

Лілька біжить уздовж дороги, пробігає автобусну зупинку, бачачи, що люди ловлять попутні машини.

Коли Пьотр вибігає з костелу, Лілька вже зникає за поворотом. Пьотр вертається. Підскакує до батька.

Пьотр: Дай ключі!

Адам дає йому ключі разом з документами на авто. Пьотр іде. Адам намагається взяти під контроль ситуацію перед костелом.

Адам: Шановні, я оголошую всім і кожному: нічого особливого не сталося. Як то кажуть, милі посваряться – ще краще помиряться. Просимо всіх до нашого дому. Це всього кілька кроків звідси. Хто без машини, хай іде пішки. Прошу ласкаво!

Розгублені гості не знають, що робити. Адам ходить від одного до іншого, всміхаючись дедалі впевненіше. Він випромінює оптимізм і почуття глибокої внутрішньої рівноваги.

Адам: Нічого особливого не сталося. Просимо всіх. Лише кілька кроків.

[▪]

Поміркую ще про родинні легенди, з яких виростають сценарії. Таких леґенд у мене чимало, і правда в них змішана з вигадкою. Узяти хоч би діда – шляхтича з Сибіру (а може, він був і простим селянином з-під Ґруйця), який крокував собі вздовж залізничних колій… Розповідали, що дід до кінця свого життя не позбувся російського акценту, бо в оті три роки, поки йшов до Європи, не мав з ким розмовляти польською. Обидва мої діди говорили з акцентом. У роки міжвоєння це був, висловлюючись нинішнім молодіжним сленґом, повний облом. Тут країна в ейфорії від ледь-ледь здобутої незалежності, а в мене один дід (по лінії матері) говорить на російський манір, а другий (батько мого батька) – на італійський… Звісно, знаю я про це виключно з сімейних переказів, але наслідки цього відбилися й на мені особисто. Змалечку я, взоруючись на свого батька, говорю по-польському перебільшено правильно. Правильність не може виклика5ти осуду, але перебільшеною бути може. За цю свою безпомилковість я дістав чимало нагород, зокрема й звання Майстра польської мови.[7]

Кшиштоф Зануссі – студент фізичного факультету Варшавського університету (1955–1959).

Під час зйомок «Захисних кольорів». 1976 р.

Та зазнав я у зв’язку з цим і поразки. Коли я був на другому, здається, курсі і грав у різних студентських театрах, до мене дійшла чутка про те, що організовують експериментальне телебачення і шукають для нього спікерів (сьогодні ми частіше називаємо їх ведучими). Звісно ж, я зголосився до участі в конкурсі, гадаючи: якщо пройду – матиму чудове джерело заробітку; до того ж мені здавалося, що в університеті ніхто про це не дізнається, бо на всю Варшаву було тоді заледве кілька тисяч телеприймачів – у так званих впливових персон та в клубах так званих силових відомств (хто-хто, а ці завжди мали доступ до сучасної техніки).

На жаль, я хоч і дійшов до фіналу, та в фіналі програв, та не абикому, а Янові Сузіну,[8] який натоді вивчав архітектуру, а пізніше уславився як улюбленець публіки. Програв я, бо підвела мене якраз моя вимова – надміру правильна, а отже, штучна. Мені й досі не вдалося її змінити.

Був у мене й ще один пов’язаний з цим епізод. Колись я публічно – у ЗМІ – зізнався, що, хоч я й чую іноді похвали, та все ж не люблю своєї манери говорити, сам відчуваю цю штучність, що криється за старанністю, і знаю, що деколи це звучить претензійно. Коротше кажучи, сам я не люблю в собі того, за що мене часом хвалять. У 1990-ті роки відомий сатирик, пан Войцєх Манн, запросив мене на свою телепрограму й на очах у глядачів запитав, чи правда те, що мені не подобається моя манера говорити. Я відповів, що так і є. Тоді він припустив: може, в такому разі я волів би помовчати? Я кивнув. «То помовчмо», – запропонував він. І на якийсь час у студії запанувала тиша. Нарешті пан Манн поцікавився, чи добре мені мовчалося. «Чудово», – зізнався я, й на цьому моя участь у програмі була завершена. Мовчання – золото, як каже прислів’я; але точно не в засобах масової інформації! Жарт пана Манна був спрямований не проти мене, а проти мас-медіа. Без сумніву, це був зухвалий жарт. Пан Манн був тоді настільки популярним, що міг собі дозволити багато чого.

Кшиштоф Зануссі – студент другого курсу Лодзинської кіношколи. 1963 р.

Вертаючись до дитинства, хочу принагідно поставити кілька питань загального характеру, відповідей на які я сам не знаю й донині. Якою мірою дитинство визначає наше подальше життя? Чи, ввібравши щось ізмалку, ми потім довіку несемо в собі ці звички? Чи навпаки – ввійшовши в пору зрілості, робимо свої вибори, користуючись свободою, яку ця зрілість нам дає? Розхожа думка, насичена фройдистськими ремінісценціями, трактує нас як заручників дитинства. Чи ми такі, якими хоч-не-хоч бути мусимо? Чи такі, якими бути хочемо? Якою мірою людина вільна, а якою – напередзадана умовами? Дев’ятнадцяте століття мало говорило про напередзаданість; століття двадцяте, навпаки, дедалі менше говорило про свободу. Що принесе нам двадцять перше – століття, в якому ми дедалі глибше пізнаємо таємниці неврології та механізми, на яких базується наше психічне життя?

«Вік мій дитинний, вік мій невинний» – так принаймні описує дитинство Міцкевич. Я про своє нічого подібного сказати не можу. Йшла війна. Для дитячого погляду війна постає таким самим кошмаром, як і для дорослих очей, але дитина з її вразливістю фіксує в пам’яті інші елементи. Я написав кіносценарій, побудований навколо незвичайного епізоду, який міцно вкарбувався в мою пам’ять, хоча було мені заледве чотири роки. Це була історія про першу несправедливість, яку я спізнав у своєму свідомому житті.

Я на самоті грався на меблевому складі при дідовій майстерні. Дід на той час уже помер, мамині брати також, і саме на маму лягла вся відповідальність за родину (батько був далеко, здійснював будівельні чи дорожні роботи десь біля східного прикордоння Польщі). Торгівля меблями під час війни переживала занепад – хіба що зрідка щось купували фольксдойчі або корінні німці, які працювали в Польщі. Усі мамині родичі були діячами підпілля; саме через це й загинув мій дідусь і дядьки по матері. В мами до війни були подруги-єврейки. Одна з них задумала втекти з ґетто. Мама приготувала для неї сховок у приміщенні без вікон біля меблевого складу, в якому мені дозволяли гратися. Ясна річ, про ці таємні плани я нічогісінько не знав, тож, почувши якісь голоси за стіною, вирішив, що треба попередити маму.

Тут я наведу маленький фраґмент сценарію, який, утім, не пояснює, в чому саме полягала моя велика драма. У сховку перебували геть незнайомі мені євреї: мамина подруга під час утечі загинула, а перед смертю дала своїм товаришам адресу, де сподівалась переховуватися сама. На цій драмі я побудував сюжет фільму, який мені у 1980-ті роки замовило Бі-Бі-Сі. Проєкт не був зреалізований – на заваді стали якісь маловажливі причини: хтось вирішив, що тема Голокосту вийшла з моди, хоча зовсім скоро Спілберґ із великим успіхом зняв «Список Шіндлера». А мені залишився вже не потрібний сценарій, віддрукований у вигляді книжки. У ньому чітко відтворено мій спогад про втрату довіри до матері. Мати вперше розчарувала мене. Вчинила зі мною несправедливо. Не дала мені змоги довести мою правоту. Згодом, коли минули роки і війна була далеко позаду, я нагадав матері цю історію, а вона вперше попросила в мене вибачення. Вона сказала, що змушена була вчинити так, хоча вповні усвідомлювала, що кривдить мене, підриваючи мою дитячу довіру.

[► «Темні окуляри»]

Меблевий склад. Сутінки. Хлопчик грається на самоті. Вишукує карнизи і розставляє їх частоколом, роблячи це з таким грюкотом, що стривожена мати виходить із конторки – подивитися, в чому справа.

Мати: Що ти накоїв? Тут усе гаразд?

Хлопчик відповідає не відразу. Підходить ближче до матері й говорить пошепки, наче звіряє їй велику таємницю:

Хлопчик: Ми готуємось до штурму!

У глибині конторки можна побачити клієнтів: офіцера вермахту, якусь молоду жінку та цивільного.

Сховок для євреїв у приміщенні за складом, кімната без вікна. Згідно з рішенням матері, тут поміняли місцями день з ніччю: вночі не сплять, відпочивають удень. Натан хропе в кутку на матраці. Синочок Сари та Ісаака всміхається крізь сон: йому ввижаються якісь радісні картини, далекі від світу, в якому вони живуть. Шимон спить неспокійно – дається взнаки досвід лікаря, якого багаторазово будили під час нічних чергувань у лікарні.

Аарон не спить – здійснює якісь рухи, схожі на акробатичні. Лише наступної миті вдається розгледіти, що він готує зашморг, щоб повіситися. Підсвічує собі сірниками – їхні спалахи вихоплюють у темряві почергові картини, що вказують на етапи його дій. Аарон уже близький до виконання свого задуму, але тут ненароком штовхає сонну дитину. Дитина розплющує очі й дивиться на чоловіка, який стоїть під стелею на піраміді із зіставлених столиків та ящиків. У виразі його обличчя – передсмертна напруга; у світлі сірника це обличчя здається ще більш несамовитим.

Бачачи це обличчя, хлопчик від усмішки переходить до крику. Прокидається Сара. Підхоплюється на своїй постелі Шимон. Сірник гасне. Якусь мить у всіх в очах стоїть враження від побаченого: силует чоловіка, що вже почав надягати зашморг собі на шию і був готовий до стрибка. Шимон миттю зривається з місця і звалює всю цю піраміду з меблів, так старанно зведену Аароном. Лунає крик – наче на всіх присутніх кинувся демон. Натан запалює сірника, а від нього – свічку.

Аарон знову кричить, забувши про вимоги конспірації.

Аарон: Облиште мене! Я маю право! Не хочу жити!

Шимон б’є його кулаком по шиї. Штурханина. Чути гучний стогін Аарона.

Аарон: Свою ампулку я віддав Міріам. У мене більше нема отрути, бо ти мені відмовив.

Сара: Ша! Я чую голоси!

До конторки вбігає хлопчик, який грався на складі.

Хлопчик (кричить): Мамо, мерщій сюди! Тут злодії!

Мати (пильно дивиться на нього): Ти брешеш. Більше я тобі не дозволю гратися на складі.

Клієнти здивовано спостерігають, як мати відводить хлопчика в сльозах до лазнички – це його покарання. Вертається звідси усміхнена, ніби нічого не сталося. Виймає з письмового столу пляшку коньяку, розставляє чарки і пропонує тост.

Мати: За вигідну співпрацю!

Жінка, що супроводжує офіцера вермахту, попервах віднікується, та врешті-решт усі підносять чарки й цокаються.

Офіцер вермахту: Prosit![9]

У лазничці заплаканий хлопчик дивиться у вікно на віддалені кам’яниці, що видніють ген-ген за будинками з протилежного боку муру, який відокремлює місто від ґетто.

[▪]

Цей фраґмент нагадує мені про інший фільм, який мені, на щастя, вдалося зняти. На нього мене також надихнули враження воєнного часу, але всі деталі й обстановку оповіді я ушляхетнив, створивши в німецької публіки кінця 1970-х (а в той період відносини з Федеративною Республікою Німеччиною були шорсткими й непростими) образ «великопанської» Польщі, країни з глибоко вкоріненими культурними традиціями. Насправді ж тло цього сюжету було доволі непоказним. Під час Варшавського повстання ми тіснилися у підвалах будинку на Єрусалимських Алеях, напроти недобудованої, але вже відкритої будівлі вокзалу. Вокзал був об’єктом обстрілів, а в нашому будинку володарем життя і смерті був молодий симпатичний німецький офіцер, якому явно подобалась моя мама. Вона ж, зі свого боку, використовуючи його люб’язність, домоглася для себе права навідувати наше помешкання, з якого вона раз у раз забирала те, що могло знадобитися нам для виживання. Якось під час такого «санкціонованого» навідування ми принагідно змогли побачити здалеку фігуру мого батька, який, за попередньою телефонною домовленістю, о певній годині виліз на дах будинку, в якому він випадково опинився на момент початку повстання (він був інвалідом, у нього не рухалася рука, тому в Армії Крайовій він не служив). Вас дивує, що під час Варшавського повстання можна було користуватися телефонами? Мені пригадується, що в перші кілька днів це було можливо.

У сценарії, дія якого розгортається в польському маєтку, оприявнюється мотив культури, яка єднає людей навіть попри війну. Культури, яка може й ошукувати: адже міжнаціональний конфлікт тягне за собою наслідки у моральній сфері. Той, хто погодився бути окупантом, уже не може бути другом.

Грають: Майя Коморовська і Матьє Кар’єр.

[► «Нічні шляхи»]

Ніч. Фрідріх (молодий офіцер вермахту) виходить надвір – запалити останню перед сном цигарку. В освітленому вікні фліґеля сидить Ельжбєта (шляхтянка, спадкоємиця маєтку) і грає на трохи розладнаному піаніно. Грає вона одну з прелюдій Шопена – оту, що звуть «дощовою»: сумну, задумливу. Фрідріх підходить до вікна. Ельжбєта грає не дуже вправно – видно, що вона давно не сідала за піаніно. Грає з пам’яті, на якійсь музичній фразі запинається, шукаючи потрібний акорд.

Фрідріх (упівголоса): Здається, до-дієз.

Ельжбєта здивовано зводить очі.

Фрідріх: Так мені пригадується (всміхається). Колись я грав цю прелюдію: там соль, а потім до-дієз.

Ельжбєта (холодно): Дякую.

Фрідріх (галантно): Чи можу я попросити дозволу послухати ще? (Він стоїть, спершись на підвіконня біля частково прочиненого вікна.)

Ельжбєта: Дозволу? Авжеж, попросити ви можете, але навряд чи його дістанете.

Фрідріх: То ви не зробите мені такої ласки?

Ельжбєта: Я? Але ж просити ви мусите не мене. Ви не впізнали, що саме я грала?

Фрідріх: Це була одна з прелюдій.

Ельжбєта: Шопена. Ви мали б знати, що ваш земляк, генерал-губернатор Франк заборонив музику Шопена на території Генеральної губернії. Не можна ні грати, ні слухати. Бути не може, щоб ви цього не знали.

Фрідріх (розгублено): Певна річ, ідеться про публічне виконання.

Ельжбєта вибухає сардонічним сміхом.

Ельжбєта: Як же по-німецькому це звучить! Оця ваша заувага. Ви за освітою юрист?

Фрідріх: Ні.

Ельжбєта: Тоді ще гірше. Очевидно, воно в вас у крові, це особливе відчуття права, яке не заважає вам брати участь у крадіжці наших коней.

Фрідріх (обурено): То була реквізиція!

Ельжбєта: Я очікувала, що ви так скажете! Чим же вона відрізняється від грабунку?

Фрідріх: Польща програла війну!

Ельжбєта: Не війну! Кампанію. А війна досі триває, і ми з вами – по різні боки фронту. Що, мені зачинити вікно, щоб ви зрозуміли, що наша розмова недоречна?

Ельжбєта підводиться, готова виконати озвучену погрозу. Фрідріх віддає честь і вертається до палацу. За мить знову лунають звуки прелюдії. Впоравшись зі складним акордом, Ельжбєта грає – дедалі пристрасніше, неначе бажаючи викинути з себе весь гнів, викликаний розмовою.

[▪]

Тут, можливо, слід дати коментар, який забігає в майбутнє. У моєму фільмі спогади дитинства були всього-на-всього далеким відлунням; актуальним для мене було дещо інше. Пишучи сценарій, я уявляв себе в ролі німця. Звучить парадоксально, але ж тоді я був капралом запасу військ Варшавського пакту, і під час навчань нам утовкмачували в голови, що ми будемо «визволяти Захід». Нам, полякам, мала випасти місія «визволяти» данців. Я знав іноземні мови, тож розумів, що потраплю до якогось штабу як перекладач; а в Данії у мене були друзі, тож я собі уявляв той реальний вибір, що постав би переді мною в разі війни: або скінчити самогубством, або змиритися з тим, що я буду – культурно і максимально делікатно – чинити насильство.

І ось іще postscriptum до postscriptum. «Нічні шляхи» багато разів показував німецький телеканал ARD. У Польщі ж фільм показали лише пісня падіння комунізму: до цього вважалося, що Федеративна Республіка Німеччина має зображуватися виключно як країна неспроможна засудити нацизм, а мій фільм – так мені сказали – таке уявлення руйнував.

У дев’яності роки я отримав несподіване запрошення до замку Оденталь, назва якого – з моєї примхи – фіґурує у фільмі. Господиня замку, княгиня Ірина цу Зайн-Вітґенштайн, хотіла в моїй присутності влаштувати для друзів показ цього фільму на проекторі з відеокасети. Я прибув на цей показ, не здогадуючись, що в першому ряду сидітиме син Йоахіма Ріббентропа, гітлерівського міністра закордонних справ, повішеного в Нюрнберґу. В моїй свідомості спливли чутки, буцімто син був свідком страти батька, а сама страта була особливо моторошною: американський доброволець, який зголосився бути катом, не мав відповідного досвіду, і з його провини стратенець довго задихався в зашморгу й не міг померти… Я так і не зрозумів (і досі не знаю), котрого саме з синів Ріббентропа я тоді зустрів. Знаю лишень, що цей чоловік багато разів публічно засуджував свого батька, і запрошення його на цей захід було актом глибоко продуманим. І попри все це – я не міг позбутися нав’язливої думки: в такому ось замку, в атмосфері високої культури, я собі можу вести вишукані розмови з людиною, чий батько як міністр зробив усе, щоб мене не було на світі.

Я часто замислююсь: яким є зв’язок культури з моральністю? Чого варте захоплення красою, якщо воно сусідить із ненавистю та погордою? Хто мені в житті ближчий – чесний невіглас чи витончений злочинець? Про це й був мій фільм, що його я тоді, у 1970-ті роки, адресував західній публіці; сьогодні ж він, схоже, є актуальним і у відриві від декору доби окупації.

Я ні слова не сказав про те, якими були мої батьки. Мені завжди бракувало сміливості писати про них, хоча їх давно вже нема серед живих. Мій батько фіґурує в багатьох моїх сценаріях, насамперед у «Родинному житті», де він є ключовим персонажем (коли я запросив його на перегляд, він геть не впізнав себе – а може, лишень удавав, що не впізнає5?). Батько був душею товариства: безпосередній, по-середземноморському емоційний – моя протилежність, а водночас і мій взірець, і мій опонент. Ми з батьком любили один одного, але стосунки між нами бували шорсткими, небезконфліктними – втім, так зазвичай і відбувається, коли син у батька лише один. Батько був розчарований тим, що я не пішов в архітектори: він вважав, що це мій обов’язок – продовжити династію будівельників… А в моєму дитинстві батько читав мені книжки: у п’ятирічному віці я слухав «Пана Тадеуша», який нітрохи не викликав у мене нудьги, хоча «Козлик Матолек»[10] усе одно подобався мені трохи більше.

Мама була людиною ще дивовижнішою. Вона любила мене довершеною любов’ю – поблажливою і критичною водночас. Завдяки їй я уник життєвої катастрофи. Коли я у студентські роки сильно закохався, вона, розуміючи, що об’єкт для свого почуття я обрав невдало, втримала мене від одруження… Пишучи «невдало», я вдаюсь до евфемізму, за яким насправді криється справдешня драма. Дівчина, яку я покохав, привабила мене своєю неординарністю. Невдовзі виявилося, що причиною цієї неординарності було психічне захворювання.

Минуло багато літ, і інший мій вибір мати підтримала. У зрілому віці вона мусила поступитися роллю господині дому моїй дружині. Мешкала мама з нами, до останніх своїх днів у всьому нас підтримуючи.

Коли я думаю про те, чим завдячую своїм батькам, мені хочеться написати: усім. І усвідомлюю я це тим глибше, чим більше зустрічаю людей, до яких доля була менш ласкавою, біля яких не було нікого, хто міг би пояснити їм, як улаштовано світ і чим різниться добро від зла. Я міркую про це, щоб стримуватися й не засуджувати людей, які мені здаються втіленням зла, хоча й мають досить невинний вигляд: вони просто не знають, що саме є злом, і поширюють зло, переконані, що чинять нормально.

Óбрази моїх батьків часто з’являлися в моїх фільмах, і батько навіть частіше: з ним я вдававсь у полеміку, його вислови цитував, якісь його манери передражнював, а потім тремтів, коли він приходив на прем’єру. Та щоразу повторювалося те саме: себе батько не впізнавав, хоча інші мої персонажі нагадували йому когось із кола наших знайомих або родичів.

Батько в образі авторитарного патріарха з’являється в багатьох моїх фільмах: це й «Родинне життя», і середньометражна «Роль», і «Парадигма» (тут його грав Вітторіо Ґассман). Макс фон Сюдов у «Дотику руки» теж грає чоловіка, схожого на мого батька. Та найближчий до батька образ вийшов усе-таки в «Родинному житті». Там батька грає Ян Кречмар, а бунтівного сина Віта (себто трошечки й мене…) – Даніель Ольбрихський. Інші персонажі: Белла, Вітова сестра (Майя Коморовська), тітка (Галина Миколайська) і Марек, друг блудного сина (Ян Новіцький), – являють собою суміш багатьох прототипів.

[► «Родинне життя»]

Самісінький початок 1970-х років. Дім на межі розпаду належить довоєнному промисловцеві, який мешкає з дочкою та сестрою. У гості приїхали Віт і Марек.

У їдальні чекають батько і Віт, уже готові сідати до столу. Батько вказує гостеві його місце. Віт сідає напроти Белли, ще один прибор чекає на тітку, яка саме готує чай. Залишки вишуканого сервізу і весь церемоніал початку вечері контрастують зі скромним меню: сир, масло, хліб, консерви та помідори. Батько поспішає виправдатися в очах Марека.

Батько: Ви даруйте, що все так по-спартанському, але дружина за кордоном, і без неї все господарство трохи просіло… (До тітки, що саме ввійшла, несучи тацю з чаєм.) Ядзю, сідай нарешті, годі крутитися. Постав на стіл щось алкогольне. В нас гості!

Віт кидає пильний погляд. Тітка, дещо зволікаючи, але не ронячи ні слова, тягнеться до серванта. Завважує, що ненароком забула в замку ключ, і бачить дві ще вологі чарки. Виразно дивиться на батька, однак він не звертає на неї уваги – частує гостя помідорами. Тітка розставляє чарки, обминаючи батька, який тягнеться до пляшки і наливає.

Марек (намагається протестувати): Я за кермом!

Белла: До завтра протверезієш.

Марек уже й сам певен, що залишиться на ніч, та про людське око все повторює:

Марек: Після вечері я маю їхати! Не можу ж я справляти вам клопіт.

Батько: Не морочте мені голови, місця в нас достатньо, куди ви поїдете проти ночі? Поїдете собі вранці.

Марекова чарка вже повна. Віт свою накриває рукою.

Віт (до батька): Ти ж знаєш, що я взагалі не п’ю.

Батько: Не розумію. (Ставить його чарку перед собою й наливає.) За здоров’я гостей, пане Мареку!

Белла перехиляє чарку до дна.

Белла (впівголоса, до Віта): Здається, сьогодні тато влаштує нам концерт.

Батько почув.

Батько: Повтори голосніше.

Белла (ніяково сміється): Секрет.

Батько: У компанії не секретничають. Повтори, що ти сказала.

Батько явно міняється під впливом алкоголю. З чемного світського пана він перетворюється на впевненого в собі, сповненого стихійної сили чоловіка, який може бути небезпечним.

Белла (з викликом): Я переймаюся тим, що нас сьогодні чекає.

Батько: Ах, ти переймаєшся. (Раптово обертається до Марека.) Ця дівчина вічно нещасна. Завжди хтось її кривдить. Вона вам, либонь, казала, що сиділа у в’язниці…

Белла вмить серйознішає.

Белла: Облиш, тату…

Батько: Я лишень питаю, чи говорила ти про це. Я ж не кажу, за віщо.

Белла: Ти теж сидів, тату, одразу після війни.

Батько (до Марека, наче розповідаючи старий анекдот): Дійсно, сидів, майже два тижні. Для профілактики, так би мовити… (Марек не розуміє, що цей старий має на увазі.) Під час націоналізації. Тоді саджали всіх гамузом – боялися саботажу. (Марек усе одно не розуміє. Батько дивується.) Хіба Віт вам не казав, що ця скляна фабрика належала нам? (Марек, приголомшений, слухає, а батько веде далі, наче сів на свого улюбленого коника.) Бачите, мій прадід, Альфред Браун, був дисидентом і еміґрував до Польщі через релігійні переслідування. Заснував тут майстерню…

Белла (сміючись, перериває його): Замкнене коло. Спочатку була майстерня, і наприкінці теж майстерня. (Марек не зрозумів цієї зауваги. Белла йому швидко пояснює.) Нині тато теж має майстерню.

Батько неохоче пристає на її пояснення. Вертається до обірваної оповіді.

Батько: Тож Альфред домігся такого успіху, що наприкінці життя вже брав на роботу більш як двадцятьох людей. (Показує на світлину, що висить над піаніно.) Ось там ви побачите, який вигляд мало підприємство у середині минулого сторіччя. (Робить ковток чаю, відставляє блюдце і тягнеться до люльки.) Далі справу вів дід Влодзімєж. Він розбудував фабрику настільки, що брав на роботу вже більш як п’ятсот людей, робив скляні прикраси і кришталевий посуд. І, всупереч тому, чого вас сьогодні вчить марксистська теорія, не був експлуататором.

Віт: Дід, може, й не був, але система в цілому…

Батько зверхньо-поблажливо всміхається, знову наповнює чарки і продовжує розповідь, звертаючись виключно до Марека.

Батько: Я до війни починав був виробляти лабораторне скло: високотопкі сплави, кислототривкі… купив шведську ліцензію… (не виголошуючи тосту, випиває половину чарки)…а вони тепер розбудовують цех жаротривких сплавів і теж багато експортують…

Белла, якій нудно це слухати, трохи відвертається від столу й однією рукою бренькає по клавіатурі піаніно, видаючи акорди в ті моменти, коли батько в своєму монолозі робить павзи.

Батько:…у Швецію… (акорд)…бо жаротривкий сплав сьогодні – це основа всього… (акорд)…без нього не обходяться навіть космічні супутники… (знов акорд). Белло, припини! (гримає) Піаніно не настроєне.

Белла однією рукою виконує пасаж по всій клавіатурі. Вона привернула до себе увагу і задоволена цим. Іронічно дивиться на батька.

Белла (до Марека, конфіденційно): Тато був предтечею найновіших здобутків техніки.

Вона знову вибухає дурним, образливим сміхом і знову робить пасаж по всій клавіатурі. Батько раптовим рухом зачиняє піаніно – так, що Белла ледве встигає прибрати руки. На мить залягає тиша. Батько знову спокійно звертається до Марека.

Батько: Мої діти живуть безглуздо. Ось і Віт також…

Марек почувається зобов’язаним запротестувати.

Марек: Віт – блискучий фахівець, його надзвичайно цінують… вам про це, либонь, не відомо, але…

Віт (з досадою перериває Марека): Не старайся ти так…

Батько сумно киває і впадає в апатію. Сидить замислений, наче нетутешній. Белла це помічає і, користуючись хвилинною безкарністю, ніби маленька неслухняна дівчинка, знову тихенько розкриває піаніно і починає впівголоса читати, акомпаніюючи собі однією рукою.

Белла: Я прагну у вогонь, туди, де збляклі тіні, / У безмір небуття занурившись пречистий, / Спізнали благодать, що неприступна сущим; / о вічний дух вогню, лише в тобі спасіння. (Зосереджено дивиться на батька, та він не реаґує – задумано розглядає люльку і мовчить. Белла, розчарована, обертається до Марека.) Ну, як тобі це подобається?

Марек: Я в таких речах нічого не тямлю.

Белла (не здається): Ну, школу ж ти закінчив, то й скажи, що поет мав на увазі. Ось, наприклад: «о вічний дух вогню»… Це нелогічно, правда? Та в поетів по-різному буває. Як гадаєш, хто це написав? Байрон? Словацький? Шопенгауер? (Марека смішить цей зіставний ряд.) Орієнтальні мотиви: смерть і очищення… хто це може бути? (Батько зводить стомлені повіки. Белла дещо ніяковіє.) Ну ось, тату, він не знає, хто це написав.

Бачачи серйозне обличчя батька, Белла також серйознішає. Батько дивиться на неї так, наче отямився з летаргійного сну.

Батько: Це я написав.

Белла розуміє, що засмутила батька, та силкується й далі жартувати.

Белла: Врешті-решт, соромитись нема чого…

[▪]

Я процитував досить довгий фраґмент сценарію, бо він, сподіваюся, добре ілюструє те, що я виніс зі свого дитинства: пам’ять про якийсь далекий світ, де все було влаштоване інакше. Мій батько був підприємцем і до війни трохи схилявся до лівих поглядів, зокрема мав почуття відповідальності за своїх робітників (одного з них він власним коштом вивчив на інженера, і після війни вони стали колеґами). Однак до комунізму він завжди ставився вороже, оскільки вважав, що ця система служить чиновникам, а не робітникам і селянам. До того ж був він доволі запальний і казав уголос те, що думав, а за це в першій половині 1950-х років доволі часто потрапляв під арешт. Зазвичай його затримували лише на кілька днів; одного разу він просидів кілька місяців – за якісь там зловживання на будівництві, за що йому врешті-решт навіть не пред’явили обвинувачення. Я тоді вже був студентом; пригадую, як я відвідував його у в’язниці на Мокотові. Мені запам’яталася тодішня батькова безпорадність. За ґратами він розгубив увесь свій авторитет, став беззахисним і смиренним; я співчував йому, але в глибині душі почувався розчарованим. Удома батька називали левом – нібито за буйну шевелюру, але насправді за те, що був він владний, наче цар звірів; у тюрмі ж він був жалюгідним, немовби лев у клітці.

Ян Новіцький, Кшиштоф Зануссі та Ян Кречмар на зйомках фільму «Родинне життя». 1970 р.

Сьогоднішній читач не зрозуміє, як у 1950-ті роки можна було потрапити під арешт і чому могли затримати інженера середніх літ, який працював на державному будівництві. В моїй пам’яті лишилася історія про візит делеґації радянських будівельників. Було це взимку, і коли бетонували перекриття, свіжий бетон прикривали циновками, бо температура стояла близька до нуля. Радянські фахівці похвалилися, що в них є цемент, який зв’язує матеріали навіть у мороз. Надміру запопадливі поляки зробили з цього висновок, що солом’яні циновки треба з бетону поскидати, бо це ознака відсталості. Мій батько послав усе товариство під три чорти, прогнав з будівництва гостей – а ввечері його заарештували. З цього епізоду я виніс урок, що спонтанних реакцій собі дозволяти не можна, – і досі намагаюся тлумити в собі будь-які інстинктивні порухи. Жодна людина не відшукає в мені сліду генів моїх італійських предків. До речі, про спонтанність я часто сперечаюся зі своїми студентами, що сприймають спонтанність як протилежність лицемірству, штучності, нещирості – словом, для них це абсолютна чеснота. А я – через свій дух сперечання – кажу, що спонтанність, тобто стихійна безпосередність, оприявнює в людині все інстинктивне, себто тваринне. А хіба наші інстинкти – це щось добре? Виявом чого вони є – духу чи лише жадоби виживання? Спостерігаючи за немовлятами, я бачу, як вони спонтанно борються за свої інтереси, геть не дбаючи про інших, як одбирають чужі іграшки і верещать, коли ми хочемо відібрати щось у них.

Сєнкевич у романі «В пустелі та джунглях» змалював нам моральність Калі: «якщо Калі забрати в когось корову, це добре, а якщо в Калі хтось забрати корову, то це погано». Не знаю, чи Сєнкевич піддався впливу колоніальної антропології, чи й справді спостеріг якийсь вияв духовного примітивізму, з яким ми всі народжуємося і який долаємо завдяки культурі, тобто тим духовним цінностям, що відкриваються нам у процесі виховання. Питання про те, добра з природи своєї людина чи зла, я залишаю філософам ХVIII століття. Жан-Жак Руссо з його оптимізмом здався мені непереконливим. А вертаючись до спонтанності – найчастіше я сприймаю її як вияв хамства. Перед очима в мене стоїть картина: молоді люди у трамваї їдуть з вечірки, і їхня спонтанна веселість не дає їм побачити, що поряд їдуть люди з похорону і втирають сльози. В цьому епізоді спонтанність тотожна хамству.

Чи немовля може бути хамуватим? Однозначно стверджувати це я не наважуюсь, та схиляюся до думки, що так. Кожен з нас народжується твариною, проходить стадію печерної людини й лише тоді сягає (або й не сягає) вершин людськості, виявом яких є культура. Культура почуттів, яка визначає і вчинки. Я наведу тут фінальний фраґмент «Захисних кольорів», рукописної версії сценарію, в якому я розмірковував над тим, яка ж вона – тварина в людині.

Грають: Збіґнєв Запасевич і Пьотр Ґарліцький.

[► «Захисні кольори»]

Ярек утрачає самовладу, замахується й ударом в область шлунка валить Якуба на землю. Безвладне тіло заточується, відбиваючись від великих бетонних брил, чіпляючись за сталеве пруття розбитих шматків бетону. Ярек стежить за цим, наче й сам здивований наслідком своїх дій, і недовірливо прислуха5ється. Якуб нарешті падає біля положистої підпори стіни і лежить нерухомо, не подаючи жодних ознак життя. Ярек обережно починає спускатися по підпорі, ненароком зачіпаючи безліч дрібних камінців, які лавиною сиплються на Якуба, але той залишається знерухомілим. Схилившись над ним, Ярек бачить тоненьку цівку крові на його обличчі.

Ярек (недовірливо): Якубе! (Торкається його, відчуває жах – ніби усвідомлення реальності приходить до нього із запізненням.) Якубе! Господи Ісусе! Це неможливо! (Хоче підняти нерухоме тіло Якуба, та вагається, побоюючись, що може цим йому зашкодити.) Якубе! (благально)

Ярек безпорадно роззирається довкола, шукаючи допомоги. Завважує бочку від смоли, наповнену дощовою водою. Підбігає, набирає в долоні води. Швидко вертається, щоб збризнути нею обличчя потерпілого. Схиляється над ним. Прикладає вухо до грудей. Якуб подає легкі ознаки життя, дихає нерівно, з присвистом, через напіврозтулений рот. Висолоплює язика (з рота тече слина і заважає дихати), хрипить.

Ярек, схилившись над ним, тремтить, настраханий, неспроможний збагнути, що сталося. Зіпершись на бетонний блок, бездумно валить головою в кам’яну поверхню. За якийсь час нарешті зосереджується, зводиться на ноги, беззвучно плачучи; знову роззирається навколо, хоче кликати на допомогу, та розуміє, що кликати нема кого. Дивиться на Якуба, поправляє положення його тіла; вирішує ще раз спробувати з водою. Підбігає до бочки, виймає хустку, вмочає її, викручує. Наблизившись із хусткою до Якуба, завважує, що тіло якимсь дивним чином пересунулось. Нічого не розуміючи, Ярек знову схиляється над ним і починає протирати йому обличчя мокрою тканиною; тоді розщібає йому комірець і кладе на шию холодний компрес. Натрапляє на ліхтарик, що його Якуб, падаючи, випустив з рук. Вмикає його, витирає руки і обережно підіймає Якубові повіки, світячи йому в очі. Бачить реакцію, радіє. Вже хоче зірватися й бігти по допомогу, як тут Якуб зненацька притримує його за ногу. Ярек, похитнувшись, падає поряд з ним. Якуб зводиться на ліктях і насмішкувато спостерігає за шокованим Яреком. Та вже за мить, завваживши шалений гнів друга, Якуб серйознішає. Обидва поволі підводяться.

Якуб, досі осміхаючись, та вже насторожі, обережно робить кілька кроків назад. Ярек рушає за ним. Починається погоня і втеча. Якуб біжить зиґзаґами, збиваючи противника з пантелику. Відсапуючись, вигукує слова примирення.

Якуб: Облиш, ти збожеволів…

У словах Якуба звучить справдешній переляк. Ярек, засліплений злістю, не чує ані слова. Здоганяє Якуба біля бочки.

Якуб: Облиш, я більше не буду…

Ярек щосили б’є Якуба, після чого хапає його за карк і занурює його голову в бочку з водою. Якуб починає задихатися. Це вже бійка не на жарт. Якуб похлинається водою, й коли Ярек його на мить випускає на повітря, він випльовує всю цю воду Ярекові в обличчя. Ярек знову занурює його голову у воду; Якуб перестає захищатися. Коли Ярек витягає його з води, він давиться, випльовує пісок і зогниле листя, що плавало в бочці. Безсило падає на землю. Ярек, не менш утомлений, сідає біля нього. Якийсь час вони мовчать, тяжко відсапуючись.

Якуб (насилу говорить): Ось бачиш… Бачиш, нарешті в тобі прокинулася тварина. (Задоволено сміється.)

Ярек (через хвилину збагнув, що5 Якуб має на увазі. Говорить уривчастим голосом): Якби прокинулася, тебе б уже серед живих не було.

Якуб на мить замислюється.

Якуб (тихо, ніби сам до себе): Хтозна, може, для мене так було б краще…

Якуб сидить безсилий, безкінечно сумний, з нього збігає вода. Коло нього Ярек тремтить від холоду. Накрапає дощ. Обидва невидющими поглядами втупилися кудись поперед себе, в очеретиння, де ховаються річкові птахи. А птахи дивляться на них, вигинаючи шиї. Поволі дніє.

[▪]

Незламний стереотип велить пригадувати часи дитинства виключно як безтурботні та радісні. Та це не мій випадок. Як воєнні літа, так і роки мого шкільного навчання ані радісними, ані безтурботними не були. Я згадую їх як найгірший період свого життя. Звідси й усі мої жарти про те, що молодість жахлива, але, на щастя, швидко закінчується.

Кінець війни ми пережили у Кракові – саме туди закинула нас доля, коли після повстання ми евакуювалися з Варшави. З того часу мені лишився один спогад, дуже «кінематографічний», хоча для мене, по суті, позбавлений великого значення. Дорога з перехідного табору, що в Урсусі під Варшавою, кудись у невідоме. Везли нас у стерпних умовах – у напхом напханому пасажирському потягу. Згодом, уже після війни, від одного з наших зацілілих попутників я довідався, що потяг прямував до Освєнціма. Моя мати, наділена непомильною інтуїцією, вирішила, що нам час рятуватися, а для цього слід було вистрибнути з потяга. Лише тепер, пишучи про це через багато років, я усвідомлюю, наскільки швидким мусило бути це рішення. З Урсуса до Прушкова – всього-на-всього кілька, щонайбільше кільканадцять хвилин їзди; потяг їхав досить повільно, але на дахах сиділи баншутці[11] – немолоді, з останньої мобілізації, вермахтівці. Мати вирішила: коли потяг сповільнить рух, вона спершу виштовхне мене, а тоді вистрибне й сама. Сказала вона мені про це досить нечітко і звеліла загорнутися в ковдру, яку ми везли з собою і яка була дуже важливою частиною багажу. Пригадую, що я впав на перон, трохи оддалік упала моя мама, і ми зірвалися зі своїх місць, бо баншутці стріляли наосліп із даху потяга, що віддалявся. Наступної ж хвилини ми вже опинилися на території лікарні для психічнохворих у східному Прушкові; лікарня звалася Творки.

Перипетії, пережиті нами в цій лікарні, мали своє продовження. Сценарій фільму «Якщо ти десь є…» я написав, базуючись на розповіді директора Творок, професора Качановського, про пацієнтку, яка через хворобу здеґрадувала до рівня тварини. Вийшло так, що з професором я знайомився двічі: тоді, коли ми переховувалися в його лікарні від німців, та тридцятьма десь роками пізніше, під час зйомок «Ілюмінації», на яких він був консультантом.

Ще один спогад із кінця війни: трупи німецьких солдатів лежать безпосередньо на бульварах. Коли я побачив їх уперше, на них були мундири та черевики. Наступного дня вони вже були посмертно пограбовані. Мене, дитину, це пограбування схвилювало дужче, ніж сама їхня смерть. Пам’ятаю вхід Українського фронту до Кракова і перші дні ейфорії, за якими швидко прийшли тривожні вісті – я чув їх удома за столом: про арешти, про чиїсь зникнення… Пригадую погоню на Кармелітській – як у гостроcюжетних бойовиках (тоді я ще не бачив жодного бойовика): російський «газик» переслідував якусь цивільну автівку, і вона розбилася на повороті. Не знаю, чи вижив водій. Мати прикрила мені очі.

Під час зйомок дипломного фільму «Смерть провінціала». 1966 р.

Сьогодні я часто чую від росіян нарікання щодо невдячності поляків: мовляв, російські солдати віддавали життя за свободу Польщі, а нині польське населення паплюжить їхні пам’ятники та могили. На це я відповідаю, що, коли в нас і трапляються такі інциденти, «невідомі зловмисники» найчастіше не надто схожі на місцеве населення; а нація, що ось уже тисячу років сповідує християнство, повагу до смерті зберігає (втім, здається, доля німецьких цвинтарів на так званих Повернених землях[12] наштовхує на протилежний висновок). Однак питання викликає сам термін «визволення». Справедливість велить розрізняти німецько-гітлерівську окупацію і режим у ПНР. Німцям потрібен був наш Lebensraum,[13] у планах вони мали повне винищення польського населення. Совєти не збиралися нас винищувати – лише поневолити. Сьогодні, коли росіяни так ображено дорікають нам за невдячність, я запитую: чи згодні вони з тезою, що країни так званої народної демократії, вони ж «радянські сателіти», цілком суверенними не були (хоча дещицю суверенності, на відміну від балтійських країн чи України, все-таки мали)? З цим розважливі росіяни сьогодні погоджуються без протесту. Але ж «напівсуверенність» – те саме, що напівокупація! Та з цим вони вже не згодні.

Сцени входу совєтських військ до Кракова я відтворив у фільмі «З далекої країни». Знімався він узимку 1981 року, коли на кордоні з боку України стояли совєтські дивізії, готові поспішати на допомогу нашій комуністичній владі; про пригоди, пов’язані зі зйомками військових угруповань на Краківському Ринку, я згодом зняв епізод у фільмі-попурі «Солідарність, Солідарність».

…Настав час мені йти до школи. Варшава – в руїнах. Наша контора – помешкання на Єрусалимських Алеях – дивом заціліла, хоча вокзал навпроти був висаджений у повітря. Поблизу, на розі Новоґродської та вулиці Емілії Плятер, була приватна школа Войцєха Ґурського;[14] туди я й потрапив. Мене відразу перевели до другого класу, бо в першому я нудьгував. Школа мала й початкові класи, й середні, і я закінчив у ній усі одинадцять класів. Атестат зрілості я отримав 1955 року, маючи лише п’ятнадцять повних літ, що дає підстави зарахувати мене до категорії дітей із раннім розвитком. Це звучить як привід для гордощів, та насправді це означає, що в мене вкрадено дитинство. Як і багато моїх ровесників, я був таким собі «старим малюком».

Під час зйомок фільму «Структура кристала». 1968 р.

Відчуття втрат, зазнаних під час війни, лише поглибилося в мені у роки сталінщини. Про це я спробував розповісти у фільмі «Галоп». Я зняв його вже в епоху вільної Польщі; насправді сценарій почав виникати одразу після «Структури кристала», але тоді, написавши половину, я збагнув, що в ґомулківській Польщі[15] мені ніхто не дасть цього зняти. Вже у вільній Польщі я вирішив перечекати першу хвилю осмислення недавнього минулого: адже моя історія була не надто серйозною. Якщо порівнювати з переслідуваннями людей наприкінці 1940-х – на початку 1950-х років, моя шкільна історія була всього-на-всього дрібним епізодом; так її й сприйняли мої колеґи, члени журі на Ґдинському кінофестивалі, не присудивши того року головної премії нікому з причини «відсутності серйозних кандидатів». Я вдовольнився другою премією, хоча тепер, з перспективи часу, їхні претензії до фільму здаються мені звичайною малодушністю. Зазвичай люди мистецтва нелегко прощають обра5зи, пов’язані з ураженим честолюбством та професійною гордістю; але найпростіші вимоги душевної гігієни велять позбуватися гірких думок. Мені й досі прикро через те, що недооцінили «Галоп» (а згодом і фільм «Персона нон ґрата», а зовсім недавно – «Чужорідне тіло»); але, з іншого боку, я не повинен забувати, що в моєму домі є велика полиця з нагородами, тож не варто марудити, що їх, мовляв, могло бути й більше.

У «Галопі», фільмі легкого жанру (це комедія), я опрацював ситуації, які для мене в моєму дитинстві зовсім не були легкими. Сталінська школа (а саме на сталінську школу перетворили колишню школу Ґурського) ставила мене в ситуації вибору, і часто цей вибір був карколомно тяжким. Знімаючи фільм або пишучи роман, зазвичай дещо перебільшують реальні події, загострюють конфлікти; я ж, навпаки, багато чого у сценарії намагався приглушити, затушувати, позаяк боявся, що молоде покоління глядачів мені просто не повірить. Наведу такий приклад. Коли помер Сталін, я по дорозі до школи зайшов до костелу і запитав якогось випадкового ксьондза, про що вчить Церква стосовно людей безсумнівно проклятих. Чи Сталін уже з моменту смерті в пеклі, чи опиниться там лише після похорону? Мене переслідували ремінісценції зі Сведенборґа, окультні одкровення, буцімто душа після смерті ще якийсь час блукає по землі і, може, це і є чистилище; а в безмір, тобто в позачасся, душа переходить лише через певну кількість днів після смерті (у православних це відбивається у традиційному уявленні про «сорок днів»). Мене й донині полонить думка про цей стик між скінченним та нескінченним, між часом і тим, що є за обрієм часу. Та уявіть лишень собі жах ксьондза: мала дитина питає його про щось таке, за що можна на довгі роки потрапити до в’язниці… Звісно ж, у відповідь я почув, що в ученні Церкви про вічне прокляття не йдеться, що Бог не оприявнює своїх присудів. Це мене дуже розчарувало, а ксьондз, як я підозрюю, надовго запам’ятав противного хлопця з провокаційним запитанням у день смерті «вождя всього людства».

Перш ніж навести вам сценку з мого фільму, я поділюся досить делікатною заувагою, яка в принципі стосується кіновиробництва, але пов’язана з такою тонкою сферою, як людське марнославство. Герой фільму має виклика5ти симпатію. Він не зобов’язаний бути красивим, не зобов’язаний завжди чинити правильно, але він повинен пробуджувати позитивні почуття – достатньо позитивні, щоб глядач хотів ототожнити себе з ним. Знімаючи «Галоп», я постав перед певною дилемою. Якщо хлопчика в головній ролі я покажу таким, яким я сам був у дитинстві, то мій глядач від нього одразу дистанціюється – я ж бо, як мені пригадується, був не надто приємною дитиною. Я був доволі замкнутим, корчив із себе мудрагеля, не відзначався товариськістю, як зазвичай і буває з дітьми-одинаками; крім того, я носив окуляри і був схильний до повноти. Тож на роль я обрав хлопчика (нині це вже популярний актор Бартош Обухович), який мав привабливу зовнішність і легко виклика5в симпатію. Якби я в дитинстві мав схожий вигляд, то мені можна було й не ставати митцем – я й без цього, либонь, здобував би прихильність інших; а то мені, щоб здобувати цю прихильність, доводиться розповідати різні історії, які часом і справді створюють мені нових друзів чи прибічників, а часом, навпаки, приносять заклятих ворогів. Щоб підкреслити, що герой фільму не повністю тотожний мені, а лише трохи схожий на мене, я замість свого імені дав йому інше – Губерт.

Усі дилеми сталінської епохи натикалися на одне: тут неможливі були жодні прості рішення – за винятком самовбивчої боротьби з противником, сили якого переважають. Щоб вижити, доводилось хитрувати, уникати лобових зіткнень, бо це привело б прямісінько за ґрати або на шибеницю. Я ще зеленцем усвідомлював: я маю зробити все, щоб мене не здекласували; маю вистояти. А вистояти й означає не дозволити себе здекласувати.

Декласація – забуте нині слово. Воно означає втрату класу, і слово «клас» тут краще розуміти широко. Йдеться не про втрату суспільного статусу, а про ризик спаскудження. Старовинний девіз лицарства – noblesse oblige[16] – означав, що людина високого ранґу не принижується до рівня недостойного противника, не вдається до негідних чи підлих дій, навіть якщо могла б від них виграти. Шляхетський стан зобов’язує. І тепер час навести ілюстрацію з фільму «Галоп».

Грають: Майя Коморовська, Бартош Обухович.

[► «Галоп»]

Помер Сталін. Губерт і Казик примусово стоять на варті біля його гіпсового погруддя у шкільному коридорі. Вже ніч. Хлопчики починають нервово хихотіти. Це бачить їхній однокласник Владек – суперник Губерта за перше місце у класі. Наступного ранку Владек доносить на однокласників директорці школи. Вранці у кабінеті директорки відбувається «судовий розгляд». Владек виголошує обвинувачення.

Владек: Коли вони сміялися, було двадцять вісім хвилин на першу. Обидва реготали до упаду, навіть робили образливі жести. Особливо Губерт.

Директорка (до Владека): А ти не реаґував?

Владек (гордо): Я записав.

Губерт: Це брехня! Ніхто не робив ніяких жестів.

Владек: Він темний реакціонер. Він проявив себе ще торік на параді!

Губерт: Він змагається зі мною за перше місце у класі.

Директорка: Годі. Справа серйозна. Я винесу її на найближчу педраду. Губерте й Казику, ваше подальше перебування у школі – під питанням.

Хлопці виходять. У коридорі Владек пошепки погрожує Губертові.

Владек: Ось побачиш, тепер ти вилетиш зі школи.

Вечір. Тітка серед суцільного розгардіяшу закінчує урок французької мови з Ксаверієм, старшим двоюрідним братом Губерта. Ксаверій, засинаючи від утоми, машинально відмінює якесь слово.

Ксаверій: Не можу більше. Я вже ні до чого не придатний. Після цієї роботи в мене мозок не працює. Все з мене вичавили.

Тітка (суворо): Зберися. Адже ти знаєш, що тобі загрожує. Декласація. Ти ж бо розумієш, що це означає!

Ксаверій дякує за урок, збирає зошити й виходить.

Губерт: Я хотів порадитися.

Тітка: З якого питання?

Губерт: З морального. В мене є сумніви, що можна, а що…

Тітка (роздратовано): О, це не до мене. В мене самої вже залишилися виключно сумніви. І вони явно серйозніші, ніж твої. Порадься з кимось розумнішим, не зі мною. Не знаю, чи правильно я сама чиню. Тож у питаннях совісті – це, далебі, не до мене.

Перед школою Губерт заходить до костелу. З ранцем на спині проштовхується без черги до сповідальні. Ксьондз здивовано позирає на нього.

Губерт (пошепки): Панотче, я, чесно кажучи, ще не згрішив, але думаю дещо зробити і хочу довідатися, чи не гріх це. Колись я вже мав таку проблему: я підглядав, але нічого не побачив, тож і не сказав про це на сповіді; а тепер я збираюся… прошу вибачення, але я поспішаю до школи…

Сповідниці нетерпляче пирхають.

Ксьондз: Приходь до мене, до ризниці, після школи.

Губерт: Тоді вже буде запізно.

Губерт у розпачі йде.

Суд над Губертом перед усім класом. Крім директорки, присутня ще класна керівничка і троє інших учителів. Владек обвинувачує, всі слухають.

Владек: Він переповідав те, що почув, слухаючи вороже радіо.

Губерт стоїть червоний як рак.

Директорка (до Губерта): Чи це правда?

Губерт: Я тільки вивчаю мову.

Залягає тиша. Губерт під партою запихає щось у ранець Владека. За мить Владек знову озивається.

Владек: Він сіє недовіру до соціалізму. Всім переповідає те, що чув з того радіо.

Директорка: Це ще серйозніше звинувачення.

Губерт: Він бреше! А сам читає книжки, вилучені з бібліотек.

Владек: Брехня! Доведи це.

Губерт: То покажи, що у тебе в ранці.

Владек сміливо бере ранець і дає директорці. Та висипає весь його вміст на стіл. Серед зошитів та підручників – книжка, та сама, яку раніше Губерт гортав у матері в бібліотеці. «Ленін» Оссендовського[17]. Владек починає пронизливо кричати.

Владек: Це його книжка, він хотів мені її позичити!

Директорка (до Владека): А ти хотів її прочитати? (Обом.) Звідки ця книжка?

Губерт (у розпачі): Я її знайшов.

Директорка уважно оглядає книжку. Підіймає її над головою, розкриває і показує всім.

Директорка: Ось, будь ласка, хтось вирвав першу сторінку. Дивимось далі.

Директорка гортає далі й на одній із сторінок знаходить штамп міської бібліотеки, розташованої в рідному місті Губерта. Захлопує книжку, даючи зрозуміти, що справу закінчено. Суворо звертається до Губерта.

Директорка: Збирай свої речі!

Дещо пізніше, в кабінеті директорки. Присутні: Губерт, тітка, функціонер служби безпеки та директорка. Злощасна книжка лежить на столі. Під пильним наглядом функціонера директорка віддає документи Губерта тітці.

Директорка (до тітки): Далі нам нема про що розмовляти. Не знаю, який вихід вам, товаришко, підкаже ваше партійне сумління. Я не бачу в Губерта шансів продовжувати навчання. Гадаю, найкраще йому здобути якийсь фах, вистачить з нього й початкової освіти. Сьомий клас він закінчить заочно, і, може, робітничий клас навчить його всього того, чого не навчила школа.

[▪]

До школи я все ж таки повернувся. У фільмі – завдяки тому, що вдалося роздобути протекцію всесильного міністра безпеки. У житті допомогла інша протекція, отримана завдяки тому, що моя мати під час війни врятувала кількох людей з ґетто. Хтось із них, хоча сам уже мешкав в Ізраїлі, через свої знайомства в Польщі допоміг мені повернутися до школи. Так я уник ремісничого училища, хоча якийсь короткий час у ньому таки провчився. Відтоді я пам’ятав: мушу докласти всіх зусиль, щоб здобути атестат зрілості й вступити до вишу.

У зацитованому фраґменті сценарію фіґурує кузен Ксаверій, який влаштувався водієм бульдозера, щоб таким чином ошукати приймальну комісію вишу. Чи всі сьогодні пам’ятають, що тоді діяв так званий numerus clausus?[18] Для кожного факультету вишу визначалася кількість місць; треба було скласти вступний іспит, але бувало, що іспит хтось складав, а його не зараховували – «через нестачу місць», як писали у списку проекзаменованих. Насправді ж досить часто на перешкоді ставало «неправильне» соціальне походження. Старшому братові моєї дружини шість разів відмовляли в зарахуванні, незважаючи на успішно складені іспити, – а все через його прізвище, прізвище з історією. Numerus clausus мав свій політичний сенс: якби суспільство стало надто освіченим, у ньому могли б з’явитися настрої розчарування – адже економіка кульгала, тож країна не потребувала стількох освічених людей.

На зйомках фільму «Структура кристала». 1968 р.

І тут уже виникає питання: навіщо потрібна вища освіта і до чого тут декласація? Хто може почуватися здекласованим? Таксист, який навчається на філософському факультеті, відчуває це як підвищення свого суспільного статусу, а філософ, працюючи таксистом задля прожитку, почувається приниженим; чи справедливо це? У сталінські часи багато хто з колишніх маєтних власників та інтелектуалів брався за найбруднішу роботу. Я знав літнього чоловіка, за плечима якого було кілька факультетів, – у 1950-ті роки йому дозволили працювати лише сторожем. Ночами він обходив завод із дубцем у руках, лякаючи злодіїв, а в перервах читав у своїй сторожці Платона в ориґіналі. Ким був він у той час? Інтелектуалом, який збагачував своє життя завдяки читанню Платона? Це, по суті, питання про ідентичність: ким був цей чоловік на посаді сторожа? Був собою. Ставав собою, коли читав Платона. Але чи кожен так зможе? Страх перед утратою суспільного становища – тобто перед тією ж таки декласацією – для багатьох людей мого покоління був страхом утратити власну ідентичність. Якщо я тривалий час працюватиму водієм бульдозера, я і в душі своїй стану звичайним чолов’ягою з будівництва, приреченим на певну тривіальність думок і на нудьгу. Говоритиму я ні про що, і думки мої будуть позбавлені сенсу. Натомість якщо переді мною щоденно поставатимуть глибокі питання, то я, якою б пустопорожньою людиною не був, маю шанс вирости над собою, розширити свій кругозір. Кажуть: хто хоче, той і може, – та як тут могти, коли вся наша реальна ситуація штовхає нас на дно? Багато років я спостерігаю за різними долями і знаю, що людський дух інколи зрушує гори, але частіше, навпаки, гора підминає під себе людину. Звідси й мій страх – страх опинитися в такому життєвому становищі, в якому обставини мене розчавлять.

Дитинство і юність, прожиті в епоху насильства, залишили в мені відчуття життя як пригоди досить небезпечної, в якій легко програти. У фільмі «Галоп» я з драматургічною метою «переніс» свого батька за кордон (насправді він був у Польщі, та мені часто його бракувало: він або багато працював, або перебував під черговим арештом). Наведу уривок зі сценарію, де виявлено всю заплутаність тодішньої дійсності: з одного боку, дозволялося мати контакти із закордонням, з іншого – за ці контакти можна було наразитися на репресії. Наприклад, телефонувати до якоїсь із країн «ворожого імперіалістичного Заходу» було дозволено, але ризиковано. Доводилося брехати, буцім тобі потрібно зв’язатися з соціалістичною Прагою. (Тітка, яка знала багато мов, працювала на пошті телефоністкою.) І тут-таки в моїй історії з’являється мотив відступництва: щоб утаїти, що я був міністрантом,[19] я сховав і речовий доказ цього – світлину. Я зрікся віри, а ксьондз мене за це ледь не похвалив: дрібна брехня чи замовчування прощаються, якщо до них удалися перед обличчям насильства. Цей вчинок не був похвальним, але його виправдовувала мета – вистояти, не дозволити себе знищити, викинути за межі суспільства, здекласувати.

Грають: Майя Коморовська, Бартош Обухович.

[► «Галоп»]

Тітка: Бачу, ти виростеш справжнім мужчиною. Я придумала для тебе винагороду. Ми спробуємо зателефонувати батькові. Звісно ж, таємно.

Дещо пізніше Губерт стоїть перед будівлею пошти, чекаючи біля службового входу. Тітка виходить, каже «до побачення» вахтерові, який, схоже, її знає, бо, не дивлячись у перепустку, всміхається й нахиляє голову.

Вахтер: До побачення, пані Ідо.

Тітка і Губерт ховаються за рогом. Тітка дає Губертові аркушик.

Тітка: Підійдеш до віконця й замовиш таку ось розмову. Сплатиш одразу за три хвилини. Тебе викличуть до кабіни, і якщо ти почуєш чужий голос, то скажеш, що це помилка, а якщо мій, то чекай спокійно. Якщо мені вдасться, я з’єднаю тебе з Лондоном. Сподіваюся, батько відповість на дзвінок. Якщо відповість – скажеш одне тільки речення і покладеш слухавку. Ти ж розумієш, довше не можна.

Інструктуючи Губерта, тітка водночас проходить швидкі метаморфози. Вона змінює зачіску, приколює собі косу, вдягає іншого светра, якого вийняла з сумочки, а саму сумочку вивертає внутрішнім боком назовні – тепер вона іншого кольору. Коли вона знову заходить через службовий вхід, той самий вахтер вітає її як стару знайому, навіть не перевіряючи перепустки.

Вахтер: Добридень, пані Еміліє.

На переговорному пункті Губерт замовляє зв’язок із Прагою, платить у віконце і наступної ж миті входить до вказаної йому кабіни. Бере слухавку, чує голос тітки, а тоді чоловічий голос.

Голос: Хто це говорить?

Губерт якусь мить не може вимовити й слова.

Губерт (насилу вимовляє): Це я, тату.

На комутаторі телефонної станції сидить тітка з навушниками у вухах, слухає розмову Губерта.

Губерт: Це я, тату. Я добре навчаюся і колись до тебе приїду.

Тітка (долучається до розмови, вдаючи, що гнівається): Що за жарти, хто це тут розважається?

Вона перериває зв’язок, дивлячись при цьому на контролера, який зацікавився, що тут відбувається. Губерт тут-таки виходить із кабіни.

Службовка: Розмову закінчено?

Губерт (ледь тямлячи себе): Так, так.

Губерт вибігає геть; його переповнює збудження, змішане з досадою, що розмова була такою короткою.

У приміщенні телефонної станції над тіткою стоїть обурений контролер.

Контролер: Ви що, глуха? Кого і з ким ви з’єднуєте?!

Тітка: Тільки не глуха! Я співала в опері, отже, не можу бути глухою. Тут просто сталася якась плутанина.

[▪]

Моє дитинство проходило в 1940 – 1950-ті роки минулого століття. Інколи, пригадуючи людей, яких мені дано було тоді бачити і знати, я почуваюся динозавром, себто істотою з допотопної епохи. Я й сам дивуюся, коли усвідомлюю, що ті чи інші події насправді відбувалися півстоліття тому, хоча здаються вчорашніми; тож уявляю, якими віддаленими вони здаються тим з-поміж вас, читачів, хто не має за плечима навіть двадцяти п’яти прожитих на цій землі років.

Утім, я залишу за дужками розмисли про те, наскільки мене самого дивує швидкоплинність часу. Віками люди, які жили до мене, дивувалися цьому так само, і мені, коли я був молодий, їхні одкровення здавалися банальними. Тож якщо я тепер буду їх наслідувати, то потраплю в ту саму колію.

А перш ніж перейти до іншої теми, зроблю-но я ліричний відступ… про динозаврів. У роки моєї юності вони не були такими популярними, як нині, – Стівен Спілберґ тоді ще не розрекламував їх у своєму наповненому спецефектами фільмі. У «Парку Юрського періоду» в головній ролі виступив новозеландський і австралійський актор Сем Нілл, який раніше грав у моєму фільмі про Папу; тож я просто змушений був зацікавитися динозаврами. Гадаю, з власної ініціативи я б цього фільму не дивився, позаяк десь у глибині підсвідомості відчуваю глибоку огиду і страх перед плазунами. Саме на цьому почутті й грає Стівен Спілберґ, і я мушу визнати, що робить він це блискуче. У моєму дитинстві динозаври з’являлися хіба що на сторінках підручників і в музеях історії природи, де працівники збирали в одне ціле їхні скелети, з’єднуючи дротом знайдені десь кістки. Ці кістки досьогодні викликають у мене страх, бо вони аж ніяк не гіпотетичні – вони становлять історичний факт. На вході до костелу у Вілянові висіла – і, здається, висить і досі – кістка мамонта. У дитинстві я з острахом дивився на неї знизу, високо задерши голову, і думав про те, що колись по нашій землі ходила тварина з невеличкий будинок завбільшки. Якщо й не мамонт, то динозавр точно був твариною саме таких масштабів; десь я читав, що цей ірраціональний страх перед плазунами, який зі мною розділяє досить багато людей, може бути генетично зумовленим, закодованим у пам’яті нашого біологічного виду: страх невеличкого ссавця перед гігантським плазуном. Не знаю, чи є в цій гіпотезі дещиця істини, але сама ідея здається цілком імовірною. На такі випадки є італійське прислів’я – se non и vero, и ben trovato: якщо це й неправда, то добре придумано.

Виступаючи перед публікою, я часто вдаюся до різноманітних приказок, якими можна прикрасити ту чи іншу розповідь. Я сам кепкую з цього в діалогах фільму «Персона нон ґрата», де двоє дипломатів указують один одному на підозріле походження bons mots – ефектних примовок, що їх підказують їм фахівці-спічрайтери. Пишучи для вас, я з сумом думаю, що й мені знадобився б такий підказувач. Утім, тоді довелося б його брати у співавтори книжки.

Ще один ліричний відступ: а що поганого було б у такому співавторстві, якби завдяки йому книжка стала кращою, принаймні більш захопливою? Чи для вас, читачів, і справді важливо під час читання розмовляти виключно зі мною як із єдиним автором, який бере на себе тягар особистої відповідальності за кожне написане слово? Ще недавно ніхто не ставив питання таким чином; але нині навіть книжки пишуться колективно, і часто автор є лише співавтором. Замислюючись над тим, добре це чи погано, ми виходимо на ціле коло питань: якщо книжка – це завжди зустріч, то якою має бути ця зустріч? Дійсно важливо, щоб це була зустріч людини з людиною віч-на-віч, – чи достатньо й колективної зустрічі? У добу Інтернету часто має значення анонімність контакту; це нагадує розмови у потягу, де найлегше відкрити душу перед випадковим попутником, який запевне вийде на якійсь іншій станції, раніш од вас.

Та я захопився ліричними відступами – а вихідним пунктом для них було не що інше, як моя роль динозавра. Цю роль можна трактувати метафорично. Я пам’ятаю минулі часи, і всі ці задовгі просторікування були потрібні мені для того, щоб нарешті похвалитися: в дитинстві мені випадало бачити на власні очі видатного поета, вірші якого були вже у шкільній програмі, а сам він жив у великій славі. Він – у своєму похилому віці – тоді теж був динозавром, бо, зі своєю сивою борідкою, асоціювався з віддаленою епохою аванґарду і ранніми 1920-ми роками. Для тих, хто його ще не впізнав з мого опису, дам підказку: його звали Леопольд Стафф.[20] У моїх вухах і донині звучить звуконаслідувальний вірш про осінній дощ, який дзвенить по шибках; але по-справжньому серйозний слід у моїй пам’яті лишила поетова юнацька збірка «Мрії про могуття». Я багато разів перечитував титульний вірш, у якому молодий і прекрасний поет мріє стати титаном духу. Титаном характеру. А з вас хіба ніхто не мріяв мати тверду вдачу, бути непохитним, як скеля, являти собою силу, якої не підточить жоден збіг обставин? Титан характеру переборе всі перешкоди, переживе невдачі, впорається з власною слабкістю і ще подолає слабкості інших людей. Читаючи «Мрії про могуття», я ще не знав голлівудського Рокі,[21] який є одним із прикладів саме такого типажу. Мені б його характер! – хоча з боксом нічого спільного мати не хочу.

За часів моєї юності багато говорили про працю над собою, про гартування вдачі. Нині такі формулювання не в моді, бо людство, живучи в дедалі повнішому комфорті, більше уваги присвячує тому, що детермінує людину, аніж тому, в чому вона вільна. Соціологія та психологія знай собі називають численні чинники, від яких залежить людина. З одного боку, ми знаємо, що людину формує оточення, родина, суспільство; з другого – вона обмежена своїми генами, своєю спадковістю, від якої годі втекти. Побутує приказка: «вище від своєї голови не стрибнеш» – і в ній є певний песимізм. Справді, якщо в мене криві ноги, я не стану солістом балету; якщо я не успадкував здібностей до абстрактного мислення, то в математиці великих успіхів не досягну; та з іншого боку, знаючи власні обмеження, ми можемо відповідно до цього знання керувати нашим життям і розвиватися у корисному нам напрямку. І характер теж ми успадковуємо генетично; але ж відомо, що людина спроможна розвивати і гартувати себе, що над неґативними нахилами можна свідомо працювати і, взявши їх під контроль, домогтися того, щоб вони діяли нам на користь.

Той, хто себе знає, завжди має перевагу над тим, хто до себе ще не придивлявся. Але немудрий і той, хто придивляється до себе пасивно, просто описуючи свої риси і сприймаючи їх як вирок долі. Будь-який характер можна змінити: можна його виправити, а можна й зіпсувати. Усе людське життя проходить у русі – адже живемо ми в часі та просторі. Тому з повним правом можна сказати, що людина ненастанно або зростає, або маліє. На місці не стоїть ніхто – і ніхто не має такої собі простої об’єктивної мірки, за допомогою якої можна було б порівнювати людей між собою. Християнство говорить, що людина має стримуватись від оцінок: не повинна вона ставати на місце Господа Бога, який має звершити (чи вже вершить) над нами Останній суд. Та навіть якщо й не годиться порівнювати нас між собою, одного з іншим, – усе одно ми самі, задля власних потреб, можемо порівнювати себе… з самими собою: себе-сьогоднішнього з собою-вчорашнім та собою-завтрашнім.

Основним рушієм людини є прагнення бути кращою. Ми найчастіше, на жаль, воліємо розуміти це в зовнішньому аспекті. Нам хочеться показати іншим, що ми досягли якихось цінностей у більшому масштабі, ніж наші ближні. Цей процес боротьби за «кращість» є одвічним рушієм розвитку світу взагалі. Люди найчастіше хочуть бути багатими не заради самого багатства, а задля того, щоб інші бачили: вони мають більше, відтак, вони кращі. Ми хочемо бути вродливішими за інших, ми похваляємося навіть здоров’ям, яке рідко коли є нашою заслугою, – однак забуваємо: насамперед слід намагатися бути кращим від самого себе. Кувати свою вдачу. Подолати перешкоду, яку вчора подолати не вдавалося. Зуміти докласти зусиль, які ще вчора здавалися надлюдськими. Перебороти свої погані нахили тощо.

Та я почав був про динозаврів, які пригнічують нас своїми гігантськими розмірами. Для цих велетенських плазунів наша планета була меншою, ніж для нас. Проте для мурах вона більша: з їхньої перспективи Земля така ж велика, як для нас, скажімо, Юпітер. Духовні мірки також є відносними. Те, що для одного є легким, іншому дається важко. Запальний чоловік сам перед собою пишається тим, що не вбив, хай і хотів; а несміливець відчуває тріумф, коли наважиться першим привітатися з іншою людиною. Гадаю, в кожної людини мають бути її «мрії про могуття» – в її власному масштабі. Не варто мріяти про те, щоб стати другим Рембо;[22] а от про те, щоб перемогти свою вчорашню слабинку, – варто.

Динозаври вимерли, коли у світі змінився клімат і виявилося, що вони не пристосовані до нових умов. Є різні гіпотези: чи то температура на Землі піднялася, чи то хмари затулили сонце і внаслідок цього не зросла трава, що правила динозаврам за поживу. Людина теж, певна річ, зникне коли-небудь із поверхні цієї планети (і я, чесно кажучи, підозрюю, що вся інша жива природа відітхне тоді з полегкістю). Про цю скінченність варто собі нагадувати у хвилини, коли ми впадаємо в колективну ілюзію, буцімто наше життя має якісь ґарантії. Ті, хто вірить у Творця, знають, що Він провіщав нам кінець. А що, коли ми – як людство – ще прискорюємо цей свій кінець якоюсь провиною, індивідуальною чи колективною? Лячно й замислюватися над питанням, поставленим у такий спосіб. Та якщо ми його не поставимо – чи зможемо жити безтурботно?

На завершення цього розділу я знову повернуся до «Мрій про могуття». Людина мужня, відважна сміливо дивиться вперед, навіть коли бачить небезпеку, загрозу. Невротик опускає погляд, сахається і гине. Динозаври вибору не мали – мусили загинути. Людству наразі якийсь вибір дано. Та якщо наша планета зіткнеться з планетоїдом – чи зможемо ми як людство щось удіяти? Не знаю. Індивідуально кожен з нас, постаючи перед різними викликами та небезпеками, може виявити велику відвагу, мужність, стійкість. Якщо хтось повчає нас, що, мовляв, усі ці чесноти – омана, що ми всі наскрізь здетерміновані й над кожним із нас висить вирок: «такий ти є і таким бути мусиш», – то, далебі, й жити не варто. Я переконаний, що такий погляд є помилковим. Власне кажучи, чому ми в нашому ХХІ столітті так легко віримо, що людина не має шансів стати кращою? Чому, наприклад, людям здається, що сексуальний інстинкт перебороти неможливо, коли в той самий час побутує думка, що аґресію – хоча вона так само природна для нас – можна подолати завдяки правильному вихованню? Адже тут бракує логіки, як бракує її й у багатьох інших судженнях, які ми без упину повторюємо.

Чи мої власні переконання не містять у собі суперечностей? Безумовно, вони від них не вільні й ніколи не будуть вільні, хоча я намагаюся вдосконалювати свої погляди й змінювати їх, коли помічаю, що суперечу сам собі.