Читать книгу Чудесна країна Оз - Лаймен Фрэнк Баум, Lyman Frank Baum, Edith Van Dyne - Страница 5

Тіп надовго замислився.

«Ох і тяжко бути мармуровою статуєю, – з’явилися у нього бунтівні думки. – Але я стояти статуєю не буду! За всі ці роки я їй остогид, каже вона, отже, збирається спекатися мене. Невже легшого засобу не знайшлося, як обернути мене на статую? Який хлопець погодиться статуєю стовбичити посеред клумби все своє життя? Залишається одне: дати дьору! І зробити це краще до того, як вона почне напувати мене своїм бридким зіллям».

Він почекав, допоки хропіння старої відьми не сповістило про те, що та міцно спить, тихенько встав і прокрався до буфета, аби взяти з собою чого-небудь у дорогу.

«Як же вирушати в дорогу без запасів?» – вирішив він, нишпорячи на вузьких полицях.

У буфеті він знайшов лише кілька засохлих скоринок хліба, тому заглянув до кошика Момбай і намацав там сир, що стара принесла із села. Порпаючись у кошику, він натрапив і на перечницю, де замість перцю був «Життєдайний порошок». «А прихоплю-но я і його, – зміркував він, – а то Момбай ще наробить лиха».

З цією думкою він засунув перечницю в кишеню разом із сухарями та сиром.

Тіп обережно вийшов із хати і замкнув на клямку двері. Надворі яскраво світив місяць і переливалися зорі. Після затхлої та сморідної кухні ніч здавалася напрочуд свіжою та лагідною і кликала в дорогу.

«Не гадав я, що тікати з дому – така насолода, – мовив сам до себе Тіп. – Бо вже кого-кого, а Момбай я ніколи не шанував. Сам дивуюся, як це я умудрився потрапити до її лап».

Він плентав непоквапом до дороги, аж коли у нього промайнула думка, яка примусила зупинитися.

«От не можу я залишити мого Джека на поталу старій Момбай, та й край! – пробурмотів він сам собі. – І чий же він, як не того, хто його створив, а посипати когось перцем – великого розуму не треба».

Він хутко повернувся до хліва і відчинив двері стійла, де Момбай замкнула Гарбузову Голову.

Джек тихо стояв собі посеред стійла, і в місячному сяйві Тіп побачив, що той життєрадісно усміхається, як і завжди.

– Ходімо! – кивнув надвір Тіп.

– Куди? – запитав Джек.

– А це ми дізнаємося разом, – відповів Тіп, мимоволі усміхаючись у відповідь, – бо підемо світ за очі.

– Добре, – просто відповів Джек і перевальцем почалапав із хліва під зоряне небо.

Вийшовши з двору, Тіп повернув до дороги, а Джек подибав слідом. Він шкандибав накульгуючи, більше того, час від часу то одне коліно, то інше у нього підгорталося назад, і він ледве не валився з ніг. Утім, Гарбузова Голова швидко помітив цей свій ґандж і став докладати зусиль ходити доладно і не оступатися на рівному місці. Тіп простував стежиною, не зупиняючись ані на мить. Йти швидко вони не могли, але йшли без упину, і коли зайшов місяць і з-за пагорбків визирнуло сонце, вони вже подолали чималу путь, так що хлопець погоні вже не боявся. Більше того, про всяк випадок заплутуючи сліди, він звертав то на одну стежку, то на іншу, так що й сам би себе не знайшов, якби пустився навздогін.

Переводячи дух від того, що уник хоча б на якийсь час перетворення на мармурову статую, хлопець нарешті зупинив свого супутника, а сам утомлено бухнувся на валун край дороги.

– Ну що ж, сідай поснідаємо, – мовив Тіп.

Джек Гарбузова Голова з цікавістю огледів Тіпа з сухариком, та приєднатися до трапези відмовився.

– Здається, у мене трохи інша будова, – мовив він.

– Звісно, інша, – відповів Тіп. – Кому, як не мені, це знати, я ж сам тебе змайстрував.

– Невже? – запитав Джек.

– Авжеж. Своїми руками зібрав. А ще зробив тобі очі, і ніс, і вуха, й рота, – сказав Тіп із гордістю. – Та ще й одягнув як міг.

Джек вимогливо оглянув себе.

– Мене просто потрясає витонченість вашої роботи, – зауважив він.

– Та так собі, – скромно відмахнувся Тіп, який і сам уже став помічати певні хиби в будові свого страхопуда, від яких того трясло всю дорогу. – Якби я тільки знав, що на нас чекають мандри, я, мабуть, ретельніше підійшов би до справи.

– Це ж що виходить? – вигукнув Гарбузова Голова. В його голосі чулося щире здивування. – Якщо ти мене створив, то ти мій творець і я мушу називати тебе батьком!

– Ну, це голосно сказано. Я б сказав – майстром! – розсміявся хлопець. – Авжеж, синку, я й справді тебе склепав.

– Тоді я мушу тебе у всьому слухатися, а ти маєш мене… підтримувати.

– Саме так, – оголосив Тіп і скочив на ноги. – Що ж, ходімо.

– А куди ми йдемо? – запитав Джек уже дорогою.

– Ну, я напевно не знаю, – мовив хлопець, – але гадаю, що на південь, і якщо так, то рано чи пізно ми прийдемо до Смарагдового міста.

– А що це за місто? – поцікавився Гарбузова Голова.

– О, це – столиця країни Оз, найбільше місто в усій країні. Сам я там ніколи не бував, але чув про нього немало. Збудував його могутній та незвичайний чародій на ім’я Оз, і геть усе там зелене, так само як у Левконії – усе лілове.

– Тут що… усе лілове? – запитав Джек.

– Звісно. Невже сам не бачиш? – відповів хлопець.

– Здається, я не розрізняю кольорів, – відповів Гарбузова Голова, коли подивився навкруги.

– Це ж очевидно: трава – лілова; лілові дерева та й паркани з будиночками – теж, – пояснив Тіп. – Навіть грязюка на дорозі – і та лілова. А от у Смарагдовому місті все зелене, так само як тут – лілове. А якщо потрапити до жвакунів, то в їхньому краї, що на сході, – кругом блакить, а в країні південців – усе яскраво-червоне, а в країні моргунів, на Заході, де править Залізний Лісоруб, усе – жовте.

– Ти ба! – здивувався Джек і, трохи подумавши, запитав: – Так кажеш, Залізний Лісоруб править моргунами?

– Саме так, він-бо був серед тих, хто з Дороті позбавив моргунів Лихої Відьми Заходу, і вдячні моргуни покликали його за свого правителя. А мешканці Смарагдового міста так само запросили до себе Опудала.

– Отакої! – вигукнув Джек. – Ох і заплутана ця історія! А Опудало – це хто?

– Ще один із друзів Дороті, – відповів Тіп.

– А хто така Дороті?

– Дороті – це дівчинка з Канзасу, далекого краю десь у великому потойбічному Світі. А занесло її до країни Оз ураганом. І доки вона була тут, Опудало та Залізний Лісоруб були поруч із нею у мандрах.

– А де вона тепер? – запитав Гарбузова Голова.

– Ґлінда Добра, яка править південцями, повернула її додому, – пояснив хлопець.

– Ага. А що сталося з Опудалом?

– Я ж тобі вже казав. Він править Смарагдовим містом, – відповів Тіп.

– Мені здалося, ти перед цим казав, що містом править якийсь дивовижний чарівник, – заперечив Джек, який, судячи з усього, дедалі більше плутався.

– Авжеж, казав, та не так. Слухай уважно, і я все тобі розтовкмачу, – мовив Тіп, карбуючи кожне слово і заглядаючи просто в очі Джеку, який широко усміхався, утім, як і завжди. – Дороті йшла до Смарагдового міста з надією, що Чарівник поверне її додому, до Канзасу, а Опудало й Залізний Лісоруб пішли разом із нею. Але Чарівник не зумів повернути її додому, бо виявився не таким уже й чарівником, за якого себе видавав. Тоді вони розсердилися на того Чарівника і пригрозили зірвати з нього машкару. Отож Чарівник зробив велику повітряну кулю – і тільки його й бачили. І справді відтоді його ніхто ніколи не бачив.

– Напрочуд цікава історія, – мовив Джек, широко усміхаючись. – Я зрозумів майже все, окрім пояснень.

– Ось і добре, – відповів Тіп. – Після того як Чарівника і слід загув, жителі Смарагдового міста визнали Його Величність Опудала своїм правителем. І я чув, що кращого правителя годі й шукати.

– А ми зустрінемося з цим дивним правителем? – зацікавився Джек.

– А чом би й ні, – відповів хлопець. – Якщо не буде чогось важливішого.

– Авжеж, любий тату, – мовив Гарбузова Голова, – я охоче піду за тобою, куди б ти не пішов.