Читать книгу Чудесна країна Оз - Лаймен Фрэнк Баум, Lyman Frank Baum, Edith Van Dyne - Страница 6

Невисокий і досить-таки тендітний на вигляд хлопчина, здається, дещо знічувався, коли кремезний та вайлуватий чолов’яга з гарбузовою головою називав його «татком», та заперечувати, що вони рідня, означало б довгі та нудотні пояснення, тому, аби змінити тему, він раптово запитав:

– Що, стомився?

– Аніскільки, – відповів Джек. – Але, – трохи помовчавши, поновив розмову, – ясна річ, якщо я так чимчикуватиму і далі, мої дерев’яні суглоби зітруться.

Дорогою Тіп міркував, що страхопуд таки має рацію, і пошкодував, що зробив йому руки-ноги, як то кажуть, абияк. Але ж звідки йому було знати, що це чуперадло, яке він змайстрував, аби тільки налякати стару Момбай, візьме та й оживе за допомогою чародійного порошку із старої перечниці? Тож він перестав картати себе і заходився гадати, як же усунути слабкість у колінах Джека.

Тим часом дорога вивела їх до лісу; просто на узліссі Тіп побачив стару козлу, яку колись, мабуть, залишили лісоруби, і сів на неї перевести дух.

– А ти чого не сідаєш? – спитав він у Джека.

– А це моїм колінам не зашкодить? – замість відповіді спитав той.

– Звісно, ні. Це їх лише розслабить, – оголосив хлопець.

Слухняний Джек спробував було сісти, та щойно його коліна зігнулися більше, ніж до цього при ходьбі, як ноги теж зігнулися, і він просто рухнув на землю, та ще й з таким тріском, що Тіп аж перелякався: чи не зламався той бува зовсім? Він одразу ж кинувся до Джека, підвів його на ноги, поставив «стовпчиком» і давай обмацувати голову – чи все гаразд. Та, здається, нічого страшного не трапилося, та й Джек усміхався, як і завжди.

– Знаєш, а тобі все ж краще стояти, – похитав головою Тіп. – І тобі безпечніше, і мені спокійніше.

– Добре, любий татку, як скажеш, – відповів усміхнений Джек, анітрохи не засмучений своїм падінням.

Тіп, зітхнувши з полегшею, знову сів. І тут Джек зненацька запитав:

– А що то за штука на чотирьох ногах, на якій ти сидиш?

– Та це кóзла, – безтурботно відмахнувся хлопець.

– А що таке кóзла? – не вгамовувався Джек.

– Кóзла? Ну, дивись, є кóзли і є козли́, – трохи знітився Тіп, не знаючи, що й сказати. – Козли́ – вони живі. Мають чотири ноги, голову та хвіст. А от користі від них небагато.

– Зрозумів, – усміхнувся Джек. – Виходить, ти сидиш на козлí.

– А от і ні, – тут же заперечив Тіп.

– Як це ні? Ось дивись: чотири ноги, голова і хвіст. І користі небагато.

Тіп придивився уважніше і впевнився, що Гарбузова Голова тут не помиляється. Кóзлу зробили зі стовбура, залишивши з одного кінця галузину, що стирчала, наче хвіст, а з іншого – в колоді виявилися два вічка, що нагадували очі, та ще жартома хтось вирубав клин, залишивши виїмку, що нагадувала рота. Ніжки в кóзли були з чотирьох міцних і прямих гілок, широко розставлених, щоб кóзла не завалилася, коли на неї кладуть важку колоду, як ріжуть дрова.

– Ця кóзла нагадує справжнього козлá. Більше, ніж я уявляв, – сказав Тіп, усе ще підшукуючи слова для пояснення. – Але справжній живий козел бігає, буцкається і брикається, полюбляє капусту, а ось це – просто кóзла, зроблена з дерева, а користь від неї та, що на ній пиляють дрова.

– А от якби вона була жива, вона теж бігала б, буцкалася та полюбляла капусту? – уперто допитувався Джек.

– Може, й бігала б, може, й буцкалася б, а от щодо капусти – не певен, – відповів хлопець, давлячись від сміху від однієї думки про кóзлу і капусту. – І звідки їй бути живою, як вона – дерев’яна?

– Так і я – дерев’яний, – знизав плечима Джек.

Тіп здивовано подивився на нього.

– А й справді: дерев’яний, але – живий! – вигукнув він. – А живим тебе зробив чарівний порошок. А де той порошок, як не в мене в кишені!

З тими словами він витяг з кишені перечницю і задумливо покрутив її в руках.

– Цікаво, – протягнув він, – а чи зможе цей порошок оживити й кóзлу?

– Якщо так, – стримано зауважив Джек, якого, видно, ніщо не могло здивувати, – то я міг би їхати на ній верхи, і тоді моїм колінам нічого б не загрожувало.

– Тоді спробуємо, – підскочив Тіп. – Згадати б тільки чарівні слова, що їх казала стара Момбай, та не забути при цьому її рухи.

Добру хвилину хлопець стояв мовчки, пригадуючи, як ховався за живоплотом, пильно спостерігаючи за кожним рухом старої відьми та ловлячи кожне її слово. Нарешті він вирішив, що готовий.

Почав Тіп із того, що витряс дрібку порошку з перечниці на кóзлу. Потім він підняв ліву руку, вип’яв мізинець і гукнув:

– Тик!

– Що це значить, татку? – не проминув запитати Джек.

– Сам не знаю, – відмахнувся Тіп. Далі він підняв праву руку, виставив догори великий палець і мовив:

– Мик!

– А це до чого, тату? – не вгамовувався Джек.

– А до того, щоб ти хоч трохи помовчав! – підвищив голос хлопець від того, що його перебивають у таку важливу мить.

– Хто мовчить, той не перечить! – зауважив Джек зі своєю одвічною посмішкою.

А Тіп підняв обидві руки над головою, розчепірив усі пальці й вигукнув:

– Пшик!

Тієї ж миті кóзла поворушилася, потупцяла ногами, позіхнула й ворухнулася, струсивши кілька життєдайних порошинок на землю. Але решта порошку просто на очах всоталася в її тулуб.

– От і добре, – озвався Джек, поки хлопець у німому подиві кліпав очима. – З тебе здібний чарівник, татку!