Читать книгу Залізна шапка Арпоксая - Лідія Гулько - Страница 3

«Де я? Куди потрапив? Чому так багато води? Її забагато навіть для такої річки, як Південний Буг. Невже море? Чому берег безлюдний? Ні дітей, ні дорослих?»

Запитання роєм кружляли в голові хлопчика. Кожна секунда народжувала все нові й нові запитання.

На мармуровому небі борсалося бліде кружало в ореолі білих променів. Прямі й пружні, вони впиралися в землю.

«Подивлюся, що тут цікавого, та й повернуся на сонячних променях додому. Так само, як минулого разу зі Скіфії», – вирішив хлопчик.

Він із цікавістю розглядав новий для себе краєвид. Його увагу заполонив жовтий мур. Він мав вигляд стіни. Жовтої, зі зубчастим краєм, високої та гладенької. Її не те, що перестрибнути – перелізти не можна. Придивившись, Мишко помітив у стіні отвір.

Чомусь із відстані все видається інакшим, ніж є насправді. Прямуючи до отвору в мурі, він перейшов міст, під яким чорніла глибока яма. А отвір виявився воротами. Щоправда, широкими. Через них вільно проїхав би вантажний автомобіль. Половинки воріт були відчинені. Вони не хитались і не скрипіли. «Це тому, що важкі й оббиті широкими металевими смугами. Унизу стирчать чорні зуби. Я попід ними не пролізу», – після уважного обстеження дійшов висновку Мишко. Над ворітьми височіла прямокутна башта з продовгуватими стрільницями.

Несподівано Мишко побачив вартового, що зіперся об стіну. Озброєного довгим мечем і круглим бронзовим щитом. Вояк, напевно, відпочивав. Мишко скористався цією нагодою. Атож уважно розглядав вояка разом із його спорядженням. Про себе зауважив, що щит прикрашений випуклим зображенням людських ніг – товстих і довгих. Ілюстрацію такого щита він бачив у книжці про стародавню Грецію. Так само уважно розглянув коротку, на кшталт сорочки, військову форму. На ногах вояка, чорних від засмаги, були шкіряні сандалі. Тільки обличчя вартового Мишко не бачив – його закривав полотняний з вузькими крисами капелюх.

На очах оторопілого хлопчика почали відбуватися незрозумілі речі. Ноги вартового чомусь зблідли, зробилися прозорими. Крізь тіло прозирали трубчасті кістки. Відтак ноги зникли, немовби розчинилися в повітрі.

Із стану заціпеніння Мишка вивів оглушливий звук. Це упав бронзовий щит і бамкнув. Порожні, без ніг, сандалі поїхали вперед і стали. Одяг з воїна спадав. На нього м’яко опав довгий меч. Капелюх покотився і ліг на пісок увігнутим боком догори. Наче розтулений від німого крику рот.

Мишко через силу ковтнув слину. Мов зацьковане мисливцями звіреня, водив очима й прислухався. Йому здалося, що монотонний гуркіт хвиль звучав погрозливо. Ніби попереджав про сумне й страшне, що чекає на сміливця у оточеному високим муром місті.

Лише тепер він помітив розкидані речі домашнього вжитку. Здебільшого валялися довгі шматки полотна, якими греки обгортали своє тіло, також дитячі сорочечки. Хатній мотлох лежав купками, але без ладу. Страшна здогадка обпалила мозок юного слідопита: «Люди, що носили цей одяг, зникли. Зникли так само, як вартовий».

Страху наганяли також білі пасма, схожі на пару, що витікали через розчинену браму. «Напевне, за ворітьми варять воду. Або пиво чи горілку. Казани, однозначно, величезні. Он стільки пари», – роздумував хлопчик. Трохи постояв. Іти в місто, чи не йти?

Усе ж нерішучим кроком рушив через ворота.

Колись Мишка запитають: «Хлопчику, признайся: чому ти зайшов у чуже місто? Адже ти злякався. Також розумів, що тебе можуть образити, поранити чи відлупцювати. Якщо не люди, то звірі чи невидимі злі сили. Ти, однак, туди пішов. Чому?»

Він скаже: «Мене надзвичайно зацікавило: що там за ворітьми? От я і пішов…»

Слава допитливим! Наївним, щирим, простим. Допитливість – вічний двигун, що веде хлопчика шляхом зрілості до відповідальних вчинків.

Подорож безлюдною дорогою

Мишко чимчикував дорогою, вимощеною кам’яною бруківкою. Не дуже широкою, але й не вузькою – до п’ятнадцяти метрів. Величезних казанів, у яких варили воду, Мишко не надибав. Пасма, схожі на туман, у місті хиталися на рівні дерев. Поміж прибитого пилом зела сиротливо виглядали мазанки.

Мишка лякала мертва тиша, дратували залишені предмети й ганчір’я, що плуталися під ногами. Щоб себе підбадьорити, він придумав гру-загадку на тему: «Хто власник цього одягу?». Бубнів собі під ніс: «Цей чоловік середнього достатку. Він носив хламиду із грубого льону. А цей – пузатий багач. Його хламида широченна, барвиста. Кістяна шпилька, червона стрічка і блакитна сукня з тонкого полотна, безперечно, належали модниці. У неї висока зачіска. Я знаю, що через дерев’яний обруч (валявся на купі) часів Скіфії жінки протягували своє волосся. Піднімали його і так носили. О, тут зупинилися вояки. Одяг їхній короткий, бавовняний і кольору морського піску. Вояки ходили у сандалях із високими ремінцями. На плечах носили полотняні накидки. У кожного меч зі списом».

Мишко обережно обходив дишла, що тяглися від гарб і возів. Біля двохколісних візків лежала дорога упряж, яку прикрашали золоті та срібні бляшки. Хоча здебільшого на очі потрапляла проста упряж – мотузяна.

Місто пережило якусь трагедію. Щось таємниче, сильне і жорстоке забрало його жителів. Через це місто безлюдне і мертве.

Хлопчик уповільнив ходьбу. Потім зупинився. «Не хочу тут бути. Попрошу сонце, щоб перенесло мене знову в Побужжя, до батька», – вголос сказав. Він з надією закинув голову. Бліде кружало завмерло у чіпких обіймах мармурового неба. «Ні, не забере мене сонце звідси. Воно таке ж мертве, як і місто. Треба знайти полоза. Це він мене сюди перекинув. Цікаво, для чого? Де він? Гукнути до нього? Страаашно… Тишком-нишком його пошукаю.»

Чим далі він простував, тим дорога була більш захаращеною. Чалапав над її краєчком. Час від часу пробирався поміж кущами та густо насадженими кипарисами. Щільні конусоподібні крони дерев нагадували монахів. Їхні чіткі силуети додавали смутку в безрадісний краєвид.

Кінець дороги розширився. Хлопчик вийшов на середину майдану. Підійшов до складеного з каміння, ідентичний кубу, столу. На ньому біліла купка попелу. Внизу стояла корзина зі сосновими гілками. «Жертовник», – сказав уголос хлопчик.

Потім довго озирався, уважно розглядав довколишні краєвиди.

Майдан оточували пишні акації. Крізь їхні кучеряві крони прозирали білі будинки з пологими брудними дахами. Поміж усіма хлопчиків зір вихопив найвищу будівлю. Вона виділялася і пурпуровим дахом. Мишко подумки назвав цей будинок Пурпуровим. Трохи постояв і почимчикував до нього.

Пурпуровий палац із мармуровими колонами

О, зблизька цей будинок його зачарував. Не будинок, а справжній палац. Хоча б така обставина. Майдан і вулиця, що тягнеться через місто, бруковані вичовганим камінням. А перед Пурпуровим палацом земля укладена рожевими мармуровими плитами. На плитах так само гамузом лежав одяг. Але ж який! Грецький, римський, єгипетський, перський. До того ж багатий. Просто шикарний. Щодо його барв, то переважали червоні з синіми. Одяг прикрашали білі, чорні й блакитні перли, різнокольорові коштовні камінці. А ще узори, розшиті шовковими і золотими нитками.

Дерев’яний дах тераси підпирали світло-сірі колони, що нагадували обтесані бочки. На них відпочивали тварини з підібраними ногами. То, що бики, леви, барани, козли із чистого золота, Мишко навіть не сумнівався – рукотворні тварини так блистіли, що боляче на них дивитися.

Вхідні двері – важкі, бронзові – були відхилені. Немовбито запрошували: «Заходь, хлопчику, в палац. Всередині на тебе чекає багато несподіванок». Без вагання навшпиньках, він рушив до дверей. Раптом почув за собою підозріле шарудіння. Крутнувся – і скрикнув:

– Ой, це ти?!

Під колоною стояв на хвості полоз. Той самий, жовточеревий. Мишко вирішив полоза провчити. Вдавав із себе сердитого дядька. З безпечної відстані вичитував змія:

– Чому залишити мене самого? Га? Мовчиш? Знай, ти зараз відповідаєш за мене. Так, так, відповідаєш. Бо я не просився сюди, у мертве місто.

Жовточеревому не сподобався наступ хлопчака. У відповідь він зашипів.

Мишко мовчки лопотів пухнастими віями. Охота лаяти тварину його відпустила. І не тому, що змій дуже великий. Просто, коли ішов мертвим містом, то зрозумів: немає нічого гіршого на світі, ніж самотність. Самотній чоловік такий же вправний, як один палець. Хай Жовтопузик (він дав полозові таке ім’я) не людина, але він жива істота. До того ж тільки Жовтопузик здатний перенести його до батька. Отже, ліпше зі змієм приятелювати.

Доброзичливим тоном хлопчик перепитав:

– Ти щось сказав? Прикро, що я твоєї мови не знаю. Нам важко спілкуватися. О, я придумав тобі ім’я. Жовтопузик. Подобається? Правда, ти дуже великий для такої назви. У цьому місті в мене крім тебе нікого нема. Для мене ти і брат, і товариш.

Напруженим тілом змія пройшли схвальні хвилі. Він опустився на мармурову плиту і пішов. Так, так, пішов. Викидаючи вперед хвіст і підтягуючи передню половину тіла, змій рухався з підскоками. Мишко побіг за Жовтопузиком слідом.

Вони зійшли з мармурових плит тераси і попрямували навпростець до саду. Швидко минали дерева горіхів, яблунь, абрикосів, слив. У кучерявій зелені вишень і черешень рожевіли ягоди.[5]

Мишко помітив у кінці саду господарські будівлі.

Жовті близнята

Хлопчик чимчикував за Жовтопузиком і дивився на світ значно веселіше. Ось змій зійшов із прямої лінії шляху і подався до старої грушки. Мишко з відстані примітив тапчан, застелений картатою тканиною. Далі примітив двійко дітей, що лежали горілиць. Коли підійшов ближче, то зрозумів, що діти міцно спали.

Мишко тихенько підкрався до соньків. Хотів злякати їх. Гавкнути, свиснути чи голосно заулюлюкати. Щось у позах і вигляді дітей його насторожило. Тому не гавкнув, не свиснув і не заулюлюкав.

Уважно і довго розглядав тих, що міцно спали. На те, що худі та з брудними ногами, не звертав уваги. Але відмітив, що їхня шкіра жовта і що вони близнята. Одне вбране в сукенку червоного кольору, друге – зеленого. «Ай, дівчата, плакси,» – незадоволено скривився. (Мишко у іграх надавав перевагу хлопцям.) Окрім кольору сукенок, різнилися дівчата зачісками і прикрасами. Першу прикрашало намисто, в якому скляні кульки чергувалися з черепашками каурі, та сотня заплетених дрібушок, що кумедно стирчали у всі боки. Ліва щічка першої була розцяцькована синіми рисочками. «Для чого дівчинка розмалювала себе?» – гадав Мишко. Відповіді він не знайшов. Перевів погляд на другу дівчинку. Кучеряве, кольору смоли, волосся кружкома обрізане. У одному вусі стирчала сережка у вигляді жирної річкової п’явки.

З усіх прикрас Мишкові найбільше сподобалася сережка. Мимохіть торкнувся її. Дівчинка зразу же ворухнулась і застогнала. Мишко відскочив назад – і наступив на Жовтопузика. Дивно, що змій на нього не зашипів, а зібрав довге тіло у пружину і стрибнув на тапчан. Потім розтулив величезного рота, з якого вистрелив роздвоєний чорний язик. Торкнувся ним сухих вуст вертлявої дівчинки.

– Геть, полозе! Злазь! Кому кажу? Не чуєш? Огрію, знатимеш, – погрожував Мишко тварині.

Жовтопузик не злякався хлопчикових погроз, а вперто робив своє. Вуста вертлявої дівчинки від слини блистіли. Так само Жовтопузик вчинив із другою дівчинкою.

– Зараз я тобі покажу, де раки зимують. Ой, покажу, – обіцяв хлопчик.

Змій на погрози ніяк не реагував. Мишко вирішив діяти рішуче.

Неподалік ріс старезний дуб. Блискавка розчахнула його гілки, деякі з них торкалися землі. Хлопчик прожогом кинувся до дуба. Хотів виламати дебелу палицю і прогнати нахабного змія. Але дорогою сталася непередбачувана пригода. Мишко зачепився за глиняний черепок – і полетів уперед. Коли приземлився, то права нога вгрузла в яму, а лобом зачепив шорсткий стовбур.

Накульгуючи, з гулею на лобі, Мишко підповз до тапчана. Полоз і хвостом не крутнув. Дровинякою лежав між сестрами і вдавав, що спить. У Мишка не було сил його лаяти. Він перевернув горщика, що неподалік валявся. Сів на нього. Поперемінно тер гулі, що вискочили на коліні та лобі. Кривився від болю. Мимохіть помітив, що сукенки на грудях дітей ворушаться. Він забув про свій біль, нахилився до дітей.

Груди дітей часто піднімалися. Самі вони тихо стогнали. Хлопчик сполошився: «Близнята хворі. Їх треба рятувати». І тут він згадав про пігулки. Дві пігулки аспірину, які мама завбачливо йому передала.

Ліки, обгорнуті фольгою, навіть після купелю в морі, були сухі, не пошкоджені. Воду для пиття Мишко відразу побачив. Нею були наповнені дерев’яні цеберки та високі амфори, вмонтовані в триноги. Ще потрібно знайти посуд, у якому розтовкти пігулки.

На столах, розміщених під коморою, та складеної зі саману пічки валялися різних форм і ємкостей глиняні миски, горщики, жбани, глечики, амфори, обкурені казани. Але жодного ківшика чи кухля. У поле зору хлопчика потрапив черепок, через який він замало не врізав дуба. Налягаючи на здорову ногу, метнувся до черепка.

Полоз, що вдавав сплячого і лагідного, зметнув тупо рилу голову і шипів услід хлопчакові. Він озирнувся, миролюбно мовив:

– Виходить, ти тут харчуєшся. Що ж, поділишся своїм черепком. Зараз він потрібніший хворим.

Змій холодно мигнув чорними обсидіанами. Затим згорнувся в кільце і стулив повіки.

Мишко сполоснув кострубату мисочку. Поклав пігулки і почав їх товкти.

Пігулки були міцні, як зуби дракона. Але хлопчак не відступав від свого. Він і ламав пігулки, і бив їх кулаком, і стукав камінцем. Урешті-решт на дні черепка забіліла пушка цілющого порошку.

Далі хлопчик набрав у пригорщу води і плюснув на своє добро. Старанно розколотив пальцем, щоб порошок розчинився. Заодно пригадував, як напувала ліками його, хворого, мама. Коли він спав, то мама лагідно будила його, а потім обережно напувала. Так само і він повинен діяти.

Він насупив білясті брови. Суворий і урочистий, обійшов тапчан і схилився над дівчинкою, вухо якої прикрашала сережка. Лагідно поплескав дівчинку в щічки. Хвора застогнала, але очей не розплющила. Мишко-лікар вирішив діяти рішуче. Він замахнувся і ляснув дівчинку в жовту щічку. Силова терапія допомогла – хвора розліпила червоні повіки. Мишко упадав біля неї. Однією рукою підняв хворій голову, а другою підніс до її рота глиняний черепок.

– Пий же, пий, – вимогливо кричав.

Дівчинка покірно відпила. З її сестричкою Мишко теж не церемонився.

Напоєні ліками, близнята тихо лежали. Тільки суворий ескулап[6] не знав спокою. Він простував від грушки до дуба і назад. Наверстав уже кілька десятків кіл. Усе чекав, коли аспірин почне дівчат «брати» і вони, здорові, сядуть на тапчан. Але дівчата спокійнісінько спали горілиць.

Жовтопузику, напевне, набридло чекати пробудження близнят. Він сповз із тапчана і в’юнкими рухами поповз до дуба. Мишко очам своїм не повірив – грубезне тіло змія зникло в ямі, куди він мав необережність вцілити ногою (уже перестала боліти). Більше того, Жовтопузик вивернувся у тій вузькій ямі й вистромив із нею голова. Хлопчик завважив, що голова сторожко світила блискучими зіницями, стежила за близнятами і за ним. Він вкотре пожалкував, що не розуміє зміїної мови. Адже Жовтопузик не простий. У нього, безперечно, гострий розум. Від нього він би узнав багато цікавих історій. Хоча б про зникнення містян.

Дівчинка в зеленій сукенці ворухнулася і пробувала встати. Мишко прожогом кинувся до вертлявої, допоміг їй сісти. Дівчинка, що в червоній сукенці, позіхнула. Повік вона не розліплювала. Посопіла і знову заснула.

Поки дівчинка в зеленій сукенці продирала кулачками очі, Мишко схилився над ледачою. Гаркнув до нею:

– Досить спати. Вставай!

Дівчинка враз підскочила. Сама, без Мишкової допомоги, сіла поруч із сестричкою. Побачила Мишка і зойкнула.

Жовті, як лимони, близнята тулилися одне до одного. Вони не зводили з незнайомця чорних блискучих очей. На їхніх денцях тремтів подив.

Знайомство Мишка з малими фінікійцями

Мишко перший порушив мовчанку. Приємно усміхнувся до дівчаток і сказав:

– Привіт. Ви спали, коли я підійшов.

Дівчинка, що в зеленій сукенці та зі сережкою, підшморгнула і розкрила ротика. З нього виплили нерозбірливі звуки. А ще вона творила пальцями дивні жести. Мишко стенув плечима. Він не розумів жестів німих. Дівчинка, що в червоній сукенці та з розцяцькованою щічкою, пискнула:

– Лулі запитав: хто ти? Ми тебе ніколи не бачили.

Вона говорила не по-скіфськи і не по-грецьки. Цю мову Мишко чув уперше. І дуже здивувався, що добре її розуміє. Але вчасно пригадав таткове повчання: «Підсвідомо в корі мозку людини таїться код усіх її минулих поколінь. Цю гіпотезу легко довести. Коли людина перебуває під гіпнозом, то відповідає тією мовою, на якій до неї звертаються. Хоча при повній свідомості вона не знає цих мов».

Мишко упевнено відповів:

– Мене звати Михайлом.

Близнята запитально дивилися на нього. Вони, безперечно, хотіли узнати про нього більше. Мишко звернувся до розцяцькованої щічки:

– Лулі – хлопець?

– Лулі мій братик, – сердито пискнула щічка.

Дівчинка зіскочила з тапчана й обсмикнула червону шовкову сукенку. Мишко миттєво відмітив, що вона нижча за нього. Це додало йому сміливості.

– Ви дуже схожі. Я гадав, що ви сестри.

Лулі незадоволено підшморгнув. Мишко кивнув головою у його бік.

– Твій брат без’язикий?

– Ніколи не називай Лулі без’язиким. Чуєш, чужинцю? – пискнула мала. Вона з такою силою стиснула кулачки, що жовті пальчики побіліли. – Коли б на тебе напали в морі пірати, то ти не то, що занімів. Від страху напудив би у штани.

За такі образливі слова задавака получила би штурхана в плечі. Та не цього разу. Мишко проковтнув образу. До того ж почута інформація його вельми зацікавила. Перепитав:

– На вас у морі напали пірати?

– Напали, – пом’якшала дівчинка.

Вона гладила намисто і казала: – Потім нас привезли сюди, в Каркіду. Ми з братом раби. Братика звати Лулі, а мене Елісса.

– Ви раби? – запитав глузливим тоном Мишко. – Не вірю.

– Чому?

– Прикид, що на вас, гарний. Із тонкої дорогої тканини. Раби дорогі сукні не носять.

Елісса задерла вгору гострого носика:

– Ми сидонці. Греки нас ще називають фінікійцями.

– Тільки не ображайся, Еліссо. Мене цікавить: фінікійці всі жовті?

– Наша шкіра красивого кольору. Фінікійські діти світло-жовті, а не бліді, як оце ти. Коли фінікієць дорослішає, то шкіра його темніє. Наш татко, наприклад, яскраво-червоний. Татко надзвичайно красивий.

Мишко, ховаючи очі, кивав головою на знак згоди. Елісса хвалилася:

– Окрім своєї мови ми знаємо перську і грецьку. У Каркіді вивчили скіфську і таврську.

– Але ж твій брат без’язикий… Ой, перепрошую… Лулі не розмовляє.

– Ну і що? Люлі не розмовляє, зате все розуміє. А ще братик грає на флейті. Тому хазяїн велів нам давати смачну їжу і красиве вбрання.

Мишко лопотів віями, пригадуючи карту стародавнього світу та розповіді батька. Роздумував уголос: