Читать книгу Трістрам Шенді - Лоренс Стерн - Страница 19

Оскільки тієї ночі було обумовлено або, вірніше, визначено, що моя мати мала розродитися мною в селі, то вона вжила відповідних заходів. Днів через три після того, як вона завагітніла, почала вона звертати погляди на повитуху, про яку ви стільки вже від мене чули; і не минуло й тижня, як вона, – адже дістати знаменитого лікаря Маннінгема[38] було неможливо, – остаточно вирішила про себе, – незважаючи на те, що на відстані всього лише восьми миль од нас жив один учений хірург, який був автором спеціальної книги за п’ять шилінгів про акушерську допомогу, де він не лише викладав промахи повитух, – але й додав іще опис багатьох цікавих удосконалень для якнайшвидшого виймання плоду при неправильному положенні дитини й у разі деяких інших небезпек, які підстерігають нас при нашій появі на світ; – не зважаючи на все це, моя мати, повторюю, непохитно вирішила довірити своє життя, а з нею разом і моє, єдино тільки згаданій старій і більше нікому на світі. – Оце я люблю: – якщо вже нам відмовлено в тому, чого ми собі бажаємо, – ніколи не потрібно задовольнятися тим, що сортом гірше; – ні в якому разі; це мізерно до краю. – Не раніше як тиждень тому, рахуючи від нинішнього дня, коли я пишу цю книгу для науки суспільству, – тобто 9 березня 1759 року, – моя мила, мила Дженні, помітивши, що я трішки спохмурнів, коли вона торгувала шовк по двадцять п’ять шилінгів ярд, – вибачилася перед крамарем, що завдала йому стільки занепокоєння; і зараз же пішла і купила собі грубої матерії в ярд завширшки по десять пенсів ярд. – Це зразок такої ж точно величі душі; тільки заслуга моєї матері трохи зменшувалася тим, що вона не йшла в своєму геройстві до тієї різкої та ризикованої крайності, якої вимагала ситуація, позаяк стара повитуха мала все-таки деяке право на довіру, – оскільки, принаймні, їй давав її успіх; адже протягом своєї майже двадцятирічної практики вона сприяла появі на світ усіх новонароджених нашої парафії, не зробивши жодного промаху і не зазнавши жодної невдачі, яку їй можна було б поставити в провину.

Ці факти, при всій їх важливості, все ж не зовсім розсіяли деякі сумніви та побоювання, що ворушилися в душі мого батька відносно зробленого матір’ю вибору. – Не кажучи вже про природні почуття людяності й справедливості – або про тривоги батьківської і подружньої любові, що однаково спонукали його залишити в цій справі якомога менше місця випадковості, – він усвідомлював особливу важливість для нього благополучного результату саме в цьому випадку, – передбачаючи, скільки йому доведеться зазнати горя, якщо з його дружиною і дитиною трапиться що-небудь недобре під час пологів у Шенді-холі. – Він знав, що суспільство судить за результатами і в разі нещастя тільки додасть йому засмучень, зваливши на нього всю провину. – «Ах, Боже! – Якби місіс Шенді (бідолашна жінка!) могла виконати своє бажання і з’їздити для пологів у Лондон, хоч би ненадовго (кажуть, вона на колінах просила та благала про це, – по-моєму, зважаючи на посаг, який містер Шенді взяв за нею, – йому було б не так уже важко задовольнити її прохання), – і вона сама й її дитина, либонь, були б живі й досі!»

На такі вигуки не знайдеш відповіді, й мій батько знав це, – але те, що його особливо хвилювало в цій справі, було не лише бажання захистити себе – і не виключно лише увага до свого нащадка і своєї дружини: – у мого батька був широкий погляд на речі, – і на додаток до всього він приймав усе близько до серця ще й на користь громадського блага, він побоювався поганих висновків, які могли бути зроблені в разі несприятливого розв’язання справи.

Йому були прекрасно відомі одностайні скарги всіх політичних письменників, які займалися цим предметом від початку правління королеви Єлизавети і донині, про те, що потік людей і грошей, що спрямовуються в столицю з того чи іншого суєтного приводу, – робиться настільки бурхливим, – що ставить під загрозу наші громадянські права; – хоча помітимо мимохідь, – потік не був образом, який припадав йому найбільше до смаку, – улюбленою його метафорою тут була недуга, і він розвивав її в закінчену алегорію, стверджуючи, що недуга ця точнісінько така ж у тілі народному, як і в тілі людському, і полягає в тому, що кров і життєві духи піднімаються в голову швидше, ніж вони в змозі знайти собі дорогу вниз, – кругообіг порушується й настає смерть як в одному, так і в іншому випадку.

– Нашим свободам навряд чи загрожує небезпека, – говорив він зазвичай, – французької політики або французького вторгнення; – і він не дуже страшився, що ми зачахнемо від надлишку гнилої матерії й отруєних соків у нашій конституції, – з якою, він сподівався, справа йде зовсім не так погано, як інші уявляють; – але він серйозно побоювався, як би в критичну хвилину ми не загинули раптом од апоплексії; – і тоді, – говорив він, – Господь хай помилує нас, грішних.

Батько мій, викладаючи історію цієї недуги, ніколи не міг одночасно не вказати ліків проти неї.

«Якби я був самодержавним государем, – говорив він, устаючи з крісла й підтягуючи обома руками штани, – я б поставив на всіх підступах до моєї столиці досвідчених людей і поклав на них обов’язок допитувати кожного дурня, у якій справі він їде в місто; – і якби після справедливого та сумлінного розпитування виявилося, що справа ця не настільки важлива, щоб через неї варто було залишати свій будинок і з усіма своїми пожитками, з дружиною і дітьми, синами фермерів і т. д. і т. д. пертися в столицю, то приїжджі підлягали б, як бродяги, поверненню, від констебля до констебля, на місце свого законного мешкання. Цим способом я досягну того, що столиця не похитнеться від власної ваги; – що голова не буде занадто велика для тулуба; – що кінцівки, нині охлялі та виснажені, отримають належну їм порцію їжі та повернуть собі колишню свою силу і красу. – Я доклав би всіх зусиль, аби луги й орні поля в моїх володіннях сміялись і співали, – щоб у них знову запанував достаток і гостинність, – а середнім поміщикам мого королівства дісталося б від цього стільки сили та стільки впливу, що вони могли б слугувати противагою знаті, яка нині так їх оббирає.

«Чому в багатьох чарівних провінціях Франції, – запитував він із деяким хвилюванням, походжаючи по кімнаті, – тепер так мало палаців і панських будинків? Чим пояснюється, що нечисленні вцілілі châteaux[39] такі запущені, – такі розорені й перебувають у такому зруйнованому та жалюгідному стані? – Тим, сер, – говорив він, – що у французькому королівстві немає людей, у яких були б які-небудь місцеві інтереси; – всі інтереси, які залишаються у француза, хоч хто б він був і хоч де б перебував, цілком зосереджені при дворі та в поглядах великого монарха; промені його усмішки або хмари, що проходять по його обличчю, – це життя або смерть для кожного його підданого».

Інша політична підстава, що спонукала мого батька вжити всіх заходів для відвернення щонайменшого нещастя при пологах моєї матері в селі, – полягала в тому, що всяке таке нещастя неминуче порушило б рівновагу сил в дворянських сім’ях як його кола, так і кіл більш високих на користь слабкої статі, що й без того має надто багато влади; – обставина ця, разом із незаконним захопленням багатьох інших прав, яке щогодини здійснюється цією частиною суспільства, – виявилася б насамкінець фатальною для монархічної системи домашнього управління, самим Богом встановленої від сотворіння світу.

У цьому пункті він цілком поділяв думку сера Роберта Філмера,[40] що лад і установи всіх найбільших східних монархій беруть свій початок від цього чудового зразка і прототипу батьківської влади в сім’ї; – але ось уже протягом століття, а то й більше, влада ця поступово звиродніла, за його словами, в мішане управління; – і хоч яка бажана така форма управління для громадських об’єднань великого розміру, – вона має багато незручностей в об’єднаннях малих, – де, за його спостереженнями, слугує джерелом лише безладу та прикростей.

За всіма цими міркуваннями, приватними та громадськими, разом узятими, – мій батько бажав хоч би що там було запросити акушера, – моя мати не бажала цього ні за що. Батько просив і благав її відмовитися цього разу від своєї прерогативи в цьому питанні й дозволити йому зробити для неї вибір; – мати, навпаки, наполягала на своєму привілеї вирішувати це питання самостійно – і не приймати ні від кого допомоги, як тільки від старої повитухи. – Що тут було робити батьку? Він вичерпав усю свою дотепність; – умовляв її на всі лади; – приводив свої аргументи в найрізноманітнішому світлі; – обговорював із нею питання як християнин, – як язичник, – як чоловік, – як батько, – як патріот, – як людина. – Мати на все відповідала тільки як жінка; – адже позаяк вона не могла ховатися в цьому бою за такими різноманітними ролями, – бій був нерівний: – семеро проти одного. – Що тут було робити матері? – На щастя, вона отримала деяке підкріплення в цій боротьбі (інакше поза сумнівом була б переможена) з боку досади, що лежала в неї на серці; це-то й підтримало її та дало їй можливість із таким успіхом відстояти свої позиції в суперечці з батьком, – що обидві сторони заспівали Те Deum.[41] Словом, матері дозволено було запросити стару повитуху, – акушер же отримував дозвіл розпити в задній кімнаті пляшку вина з моїм батьком і дядьком Тобі Шенді, – за що йому належало заплатити п’ять гіней.

Закінчуючи цей розділ, я мушу зробити одне застереження моїм читачкам, – а саме: – нехай не визнають вони безумовно доведеним, на підставі двох-трьох слів, якими я випадково обмовився, – що я людина одружена. – Я згоден, що ніжне звернення моя мила, мила Дженні, – разом із деякими іншими розкиданими там і тут штрихами подружньої мудрості, цілком природно можуть збити з пантелику найнеупередженішого суддю на світі й схилити його до такого рішення. – Усе, чого я домагаюся в цій справі, мадам, так це суворої справедливості. Виявіть її й до мене, й до себе самої хоч би в тій мірі, – щоб не засуджувати мене заздалегідь і не складати про мене неправдивої думки, поки ви не матимете кращих доказів, аніж ті, які можуть бути нині подані проти мене. – Я зовсім не настільки марнославний чи безрозсудний, мадам, аби намагатися вселити вам думку, ніби моя мила, мила Дженні є моєю коханою; – ні, – це було б спотворенням мого істинного характеру за рахунок іншої крайності й створило б враження, ніби я користуюся свободою, на яку я, можливо, не можу претендувати. Я лише стверджую, що впродовж кількох томів ні вам, ні найпроникливішому розуму на світі ні за що не здогадатись, як справа йде насправді. – Немає нічого неможливого в тому, що моя мила, мила Дженні, незважаючи на всю ніжність цього звернення, доводиться мені дочкою. – Згадайте, – я народився у вісімнадцятому році. – Немає також нічого неприродного чи безглуздого в припущенні, що моя мила Дженні є моїм другом. – Другом! – Моїм другом. – Звичайно, мадам, дружба між двома статями може існувати й підтримуватися без… – Фі! Містер Шенді! – Без усякої іншої поживи, мадам, окрім того ніжного й солодкого почуття, яке завжди домішується до дружби між особами різної статі. Звольте, будь ласка, вивчити чисті й чутливі частини кращих французьких романів: – ви, напевно, будете вражені, мадам, коли побачите, як багато прикрашено там цнотливими виразами солодке почуття, про яке я маю честь говорити.