Читать книгу Трістрам Шенді - Лоренс Стерн - Страница 33

Хоча батько мій був чудовим натурфілософом,[107] – у нім було також щось од мораліста; ось чому, коли його люлька розламалася навпіл, – йому б потрібно було тільки – як таке – взяти два шматки та спокійно кинути їх у вогонь. – Але він цього не зробив; – він їх шпурнув з усієї сили; – і щоб надати своєму жесту ще більше виразності, – він схопився на ноги.

Було трохи схоже на те, що він розлютився; – характер його відповіді дядькові Тобі показав, що так воно і сталося.

– Не хоче, – сказав батько, повторюючи слова дядька Тобі, – щоб чоловік перебував так близько біля її… Їй-богу, братику Тобі! ви виснажили б терпіння Іова; – а я, і не маючи його терпіння, несу, здається, всі покарання, що спіткали його.

– Яким чином? – Де? – В чому? – Чому? – З якого приводу? – мовив дядько Тобі в щонайповнішому нерозумінні. – Подумати тільки, – відповів батько, – щоб чоловік дожив до вашого віку, братику, і так мало знав жінок! – Я їх зовсім не знаю, – заперечив дядько Тобі, – і думаю, – вів далі він, – що афронт, якого я зазнав у справі з удовою Водмен через рік після руйнування Дюнкерка, – зазнав, як ви відаєте, лише завдяки цілковитому незнанню прекрасної статі, – афронт цей надає мені повне право сказати, що я нічогісінько не розумію в жінках і в усьому, що їх стосується, і не претендую на таке розуміння. – Мені здається, братику, – заперечив батько, – вам би годилося, принаймні, знати, з якого краю треба підступати до жінки.

У шедеврі Аристотеля сказано, що «коли людина думає про що-небудь минуле, – вона опускає очі в землю; – але коли вона думає про майбутнє, то підводить їх до неба».

Дядько Тобі, мабуть, не думав ні про те, ні про інше, – тому що погляд його спрямований був горизонтально. – «З якого краю», – мовив дядько Тобі й, повторюючи подумки ці слова, машинально зупинив очі на тріщині, утвореній в облицюванні каміна погано припасованими кахлями. – З якого краю підступати до жінки! – Дійсно, – оголосив дядько, – я так само мало це знаю, як людина з місяця; і якби навіть, – вів далі дядько Тобі (не відриваючи погляду від погано припасованих кахлів), – я роздумував цілий місяць, однаково я б не міг нічого придумати.

– У такому разі, братику Тобі, – відповів батько, – я вам скажу.

– Всяка річ на світі, – вів далі батько (набиваючи нову люльку), – всяка річ на світі, дорогий братику Тобі, має два руків’я. – Не завжди, – мовив дядько Тобі. – Принаймні, – заперечив батько, – у кожного з нас є дві руки, – що зводиться до того ж самого. – Так от, коли всядешся спокійно і розміркуєш відносно вигляду, форми, будови, доступності й відповідності всіх частин, які складають тварину, звану жінкою, та порівняєш їх аналогічно… – Я ніколи як слід не розумів значення цього слова, – перебив його дядько Тобі. – Аналогія, – відповів батько, – є деяка спорідненість і схожість, які різні… Тут страшенний стукіт у двері розламав навпіл визначення мого батька (подібно до його люльки) – і в той же самий час обезголовив найчудовіше і найцікавіше міркування, що коли-небудь зароджувалось у надрах умоглядної філософії; – минуло кілька місяців, перш ніж батькові випала нагода благополучно ним розродитися; – нині ж уявляється таким же проблематичним, як і предмет цього міркування (зважаючи на занедбаність і тяжкий стан домашніх наших справ, у яких невдача громадиться на невдачі), – чи вдасться мені знайти для нього місце в третьому томі, чи ні.