Читать книгу Трістрам Шенді - Лоренс Стерн - Страница 45

Я опускаю на хвилину завісу над цією сценою, – аби дещо вам нагадати – і дещо повідомити.

Те, про що я збираюся повідомити вас, признатися, трохи несвоєчасно, – бо мало бути сказано на сто п’ятдесят сторінок раніше, але я тоді вже передбачав, що це доречно буде сказати потім, і краще за все тут, а не де-небудь у іншому місці. – Письменники неодмінно мусять заглядати вперед, інакше не буде життя і зв’язності в тому, що вони розповідають.

Коли те й інше буде зроблено, – завіса знову підніметься, і дядько Тобі, батько і лікар Слоп вестимуть далі почату розмову, не зустрічаючи більше ніяких перешкод.

Отже, скажу спочатку про те, що я хочу вам нагадати. – Своєрідність поглядів мого батька, показана на прикладі вибору християнських імен і ще раніше на іншому прикладі, – мені здається, привела вас до висновку (я, певне, вже говорив про це), що батько мій тримався таких же надзвичайних і ексцентричних поглядів на десятки інших речей. Дійсно, не було такої події в людському житті, починаючи від зачаття – і закінчуючи штаньми, що бовтаються, і капцями другого дитинства, з приводу якого він не склав би своєї улюбленої думки, такої ж скептичної і такої ж далекої від заїжджених шляхів думки, як і два розглянуті вище.

– Містер Шенді, батько мій, сер, на все дивився зі своєї точки зору, не так, як інші; – він освітлював усяку річ по-своєму; – він нічого не зважував на звичайних терезах; – ні, – він був занадто витончений дослідник, аби піддатися такому грубому обману. – Якщо бажаєте отримати істинну вагу речі на науковому безміні, точка опори, – говорив він, – має бути майже невидимою, щоб уникнути всякого тертя з боку ходячих поглядів; – без цього філософські дрібниці, які завжди мають що-небудь означати, виявляться такими, що зовсім не мають ваги. – Знання, подібно до матерії, – стверджував він, – ділимо до безкінечності; – грани і скрупули становлять таку ж законну частину його, як тяжіння цілого світу. – Словом, – говорив він, – помилка є помилка, – однаково, хоч де б вона сталася, – в золотнику – чи у фунті, – і там і тут вона однаково згубна для істини, і остання так само неминуче утримується на дні своєї криниці промахом у відношенні порошинки на крилі метелика, – як і відносно диска сонця, місяця й усіх світил небесних, разом узятих.

Часто бідкався він, що єдино від недоліку належної уваги до цього правила й умілого застосування його як до практичного життя, так і до умоглядних істин на світі стільки непорядків, – що державний корабель дає крен; – і що підриті самі основи чудової нашої конституції, церковної та цивільної, як стверджують люди досвідчені.

– Ви кричите, – говорив він, – що ми загиблий, кінчений народ. – Чому? – запитував він, користуючись соритом, або силогізмом Зенона і Хрісіппа,[126] хоча і не знаючи, що він їм належав. – Чому? Чому ми загиблий народ? – Тому що ми продажні. – В чому ж причина, вельможний пане, того, що ми продажні? – В тому, що ми бідуємо; – не наша воля, а наша бідність погоджується брати хабарі. – А чому ж, – вів далі він, – ми бідуємо? – Від зневаги, – відповідав він, – до наших пенсів і півпенсів. Наші банкові білети, сер, наші гінеї, – навіть наші шилінги самі себе бережуть.

– Те ж саме, – говорив він, – відбувається в усьому циклі наук; – великі, загальновизнані їх положення не піддаються нападкам. – Закони природи самі за себе постоять; – але помилка – (додавав він, пильно дивлячись на мою матір) – помилка, сер, прокрадається через дрібні свердловини, через вузенькі щілини, які людська природа залишає такими, що не охороняються.

Так от про цей напрям думок мого батька я й хотів вам нагадати. – Що ж до того, про що я хотів вас повідомити і що приберіг для цього місця, то ось воно: в числі багатьох чудових аргументів, за допомогою яких батько мій переконував мою матір віддати перевагу допомозі лікаря Слопа над допомогою старої, – був один дуже своєрідний; обговоривши з нею питання як християнин і збираючись знову обговорити його з нею як філософ, він уклав у цей аргумент усю свою силу, розраховуючи на нього як на якір порятунку. – Аргумент підвів його; не тому, що мав який-небудь недолік; але, хоч як батько бився, йому так і не вдалося розтлумачити матері всю його важливість. – От безглузде становище! – сказав він собі одного дня ввечері, вийшовши з кімнати після півторагодинних безплідних спроб переконати свою дружину, – от безглузде становище! – сказав він, кусаючи собі губи, коли зачиняв двері, – володіти мистецтвом щонайтонших міркувань, – і мати при цьому дружину, якій неможливо втовкмачити в голову простого силогізму, хоч би від цього залежав порятунок душі твоєї.

Аргумент цей хоча і не подіяв ніяк на мою матір, – мав, проте, в очах батька більше сили, ніж усі його інші аргументи, разом узяті. – Постараюся через те віддати йому належне, – виклавши його з усією ясністю, на яку я здатний.

Батько виходив із двох таких безперечних аксіом:

По-перше, що одна унція свого розуму коштує більше тонни розуму чужого, і

По-друге (аксіома ця, зауважимо в дужках, була основою першою, – хоча прийшла йому в голову пізніше), що розум кожного з нас має брати початок у власній душі, – а не запозичуватися в інших.

А оскільки батькові ясно було, що всі душі за природою рівні – і що величезна відмінність між найбільш гострими та найбільш тупими умами – зовсім не зумовлена первинною гостротою чи тупістю однієї мислячої субстанції в порівнянні з іншою, – а виникає єдино від вдалої або невдалої будови тіла в тій його частині, яку душа переважно обрала для свого перебування, – то він поставив завданням своїх досліджень відшукати це місце.

На підставі кращих робіт, які йому вдалося дістати з цього предмета, він переконався, що місцем цим не може бути верхівка шишкоподібної залози в мозку, як гадав Декарт;[127] бо, міркував батько, вона являє подушку завбільшки всього з горошину; хоча, по правді сказати, здогадка ця була не погана, – оскільки у вказаному місці закінчується така безліч нервів; – так що батько, ймовірно, припустився б помилки точнісінько так, як і цей великий філософ, коли б не дядько Тобі, який їй запобіг, розповівши йому випадок із одним валлонським офіцером, який позбувся головного мозку, одну частину якого віднесено було кулею мушкета в битві при Ландені, – а іншу видалено французьким хірургом; – і проте він видужав і цілком справно ніс службу без мозку.

– Якщо смерть, – міркував сам собі батько, – є не що інше, як відділення душі від тіла; – і якщо правда, що люди можуть ходити назад і вперед і виконувати свої обов’язки без мозку, – то, звичайно, сідниця душі розташована не там. Q.E.D.[128]

Що ж до того тонкого, ніжного і надзвичайно пахучого соку, який, як стверджує знаменитий міланський лікар Кольонісімо Боррі у листі до Бертоліні,[129] був ним відкритий у клітинах потиличних частин мозочка і який, за його ж твердженням, є головною сідницею розумної душі (бо ви маєте знати, що в останні освічені століття в кожній живій людині є дві душі, – з яких одна, згідно з великим Метеглінгієм, називається anіmus, а інша anіma); – що стосується, кажу, цієї думки Боррі, – то батько ніяким чином не міг до нього приєднатись; одна думка про те, що така благородна, така витончена, така безтілесна й така піднесена істота, як anіma, або навіть anіmus, обирає для свого перебування і цілісінький день, літо і зиму, борсається, мов пуголовок, у брудній калюжі, – або взагалі в рідині, хоч би найгустішій чи найефірнішій, – сама ця думка, – говорив він, – ображає його уяву; він і чути не хотів про таку безглуздість.

Таким чином, менше всього заперечень, здавалося йому, викликає та гіпотеза, що головний сенсорій, або головна квартира душі, куди надходять усі повідомлення і звідки виходять усі її розпорядження, – міститься всередині мозочка або поблизу від нього, або, вірніше, де-небудь біля medulla oblongata,[130] куди, на загальну думку голландських анатомів, сходяться всі щонайтонші нерви від органів усіх семи чуттів, як вулиці та звивисті провулки на площу.

Досі думка мого батька не містила в собі нічого особливого, – він ішов рука в руку з кращими філософами всіх часів і всіх країн. – Але тут він обирав власний шлях, споруджуючи на цих наріжних каменях, закладених ними для нього, свою, Шендієву гіпотезу, – таку гіпотезу, яка однаково залишалася в силі, залежала субтильність і тонкість душі від складу й чистоти згаданої рідини чи від делікатнішої будови самого мозочка; батько мій більше схилявся до цієї останньої думки.

Він стверджував, що після належного уваги, яку слід приділити акту продовження роду людського, що вимагає найбільшої зосередженості, оскільки в нім закладається основа того незбагненного поєднання, в якому сполучені розум, пам’ять, фантазія, красномовство і те, що зазвичай позначається словами «хороші природні здібності», – що зараз же після цього і після вибору християнського імені, які дві речі є основними і найдієвішими причинами всього; – що третьою причиною або, вірніше, тим, що в логіці називається causa sіne qua non[131] і без чого все, що було зроблено, не має ніякого значення, – є оберігання цієї ніжної та тонкої тканини від ушкоджень, що зазвичай заподіюються їй сильним стисненням і пом’яттям голови новонародженого, якого вона незмінно зазнає при безглуздому способі виведення нас на світло названим органом уперед.

– Це вимагає пояснення.[132]

Батько мій, що любив порпатись у всяких книгах, заглянувши одного дня в Lіthopaedus Senonensіs de partu dіffіcіlі,[133] видану Адріаном Смельфготом, виявив, що м’якість і податливість голови дитини при пологах, коли кістки черепа ще не скріплені швами, такі, – що завдяки потугам породіллі, які у важких випадках дорівнюють, середнім числом, тиску на горизонтальну площину чотирьохсот сімдесяти комерційних фунтів, – вищезгадана голова в сорока дев’яти випадках із п’ятдесяти сплющується й набуває форми довгастого конічного шматка тіста, на зразок тих балабушок, із яких кондитери роблять пироги. – Боже милосердний! – вигукнув батько, – які жахливі руйнування мусить це виробляти в нескінченно тонкій і ніжній тканині мозочка! Або якщо існує той сік, про який говорить Боррі, – хіба цього не достатньо, щоб перетворити прозору на світі рідину на каламутну бурду?

Але страхи його зросли ще більше, коли він дізнався, що сила ця, яка діє просто на верхівку голови, не лише ушкоджує сам мозок або cerebrum, – але неодмінно також тисне і пхає його у напрямку мозочка, тобто просто до сідниці розуму. – Ангели і сили небесні, обороніть нас! – закричав батько, – хіба в змозі чия-небудь душа витримати такий струс? – Не мудро, що розумова тканина така розірвана й роздерта, як ми це спостерігаємо, і що стільки наших ліпших голів не кращі за сплутані мотки шовку, – така всередині у них мішанина, – такий бедлам.

Але коли батько почав читати далі й дізнався, що, перевернувши дитину догори ногами, – річ неважка для досвідченого акушера, – і витягнувши її за ноги, – ми створимо умови, за яких уже не мозок тиснутиме на мозочок, а навпаки, мозочок на мозок, од чого шкоди не буде, – Господи боже! – вигукнув він, – та либонь увесь світ у змові, щоб вибити даровану нам Богом дрібку розуму, – в змову залучені навіть професори повивального мистецтва. – Чи не однаково, яким кінцем з’явиться на світ мій син, аби потім усе йшло благополучно і його мозочок уникнув ушкоджень!

Така вже природа гіпотези: як тільки людина її придумала, вона з усього добуває для себе поживу і з самого свого зародження зазвичай зміцнюється за рахунок усього, що ми бачимо, чуємо, читаємо або розуміємо. Річ великої важливості.

Батько виношував вищевикладену гіпотезу всього тільки місяць, а вже майже не було такого вияву дурості чи геніальності, якого він не міг би без утруднення пояснити з її допомогою; – йому стало, наприклад, зрозуміло, чому старші сини бувають зазвичай найтупоголовішими в сім’ї. – Нещасні, – казав він, – їм довелося прокладати шлях для здібностей молодших братів. – Його гіпотеза розкривала загадку існування дурнів і потворних голів, – показуючи a prіorі, що інакше й бути не могло, – якщо тільки… не знаю вже що. Вона чудово пояснювала гостроту азіатського генія, а також більшу жвавість розуму й більшу прозорливість, спостережувані в більш теплих кліматах; не за допомогою розпливчатих і заяложених посилань на ясніше небо, на більшу кількість сонячного світла і тому подібне – бо все це, звідкіля знати, могло б своєю крайністю викликати також розрідження та розслаблення душевних здібностей, звести їх до нуля, – на зразок того як у холодніших поясах, унаслідок протилежної крайності, здібності наші важчають; – ні, батько брав вихідним пунктом першоджерело цього явища; – показував, що в тепліших кліматах природа обійшлася ласкавіше з прекрасною половиною роду людського, – щедріше нагородивши її радощами, – і більшою мірою позбавивши від страждань, унаслідок чого тиск і протидія верхівки черепа бувають там такі нікчемні, що мозочок залишається абсолютно неушкодженим; – він навіть думав, що за нормальних пологів жодна ниточка в нім не розривається і не заплутується, – значить, душа може поводитись, як їй подобається.

Коли батько дійшов до цього часу, – яке яскраве світло пролили на його гіпотези відомості про кесарів розтин і про великих геніїв, які благополучно з’явилися на світ із його допомогою! – Тут ви бачите, – казав він, – абсолютно неушкоджений сенсорій; – відсутність усякого тиску тазу на голову; – ніяких поштовхів мозку на мозочок ні з боку os pubіs,[134] ні з боку os coxygіs,[135] – а тепер, запитую я вас, які були щасливі наслідки? Чого вартий, сер, один Юлій Цезар, що дав цій операції своє ім’я; – або Гермес Трісмегіст,[136] який народився в такий спосіб навіть раніше, ніж її було найменовано; – або Сципіон Африканський; – або Манлій Торкват; – або наш Едуард Шостий,[137] який, коли б прожив він довше, зробив би таку ж честь моїй гіпотезі. – Люди ці, разом із безліччю інших, що посідають високе місце в анналах слави, – всі з’явилися на світ, сер, бічним шляхом.

Надріз черевної порожнини або матки шість тижнів не виходив із голови мого батька; – він десь вичитав і перейнявся переконанням, що рани під ложечку і в матку не смертельні; – таким чином черево матері відмінно може бути розітнуто, щоб вийняти дитину. – Одного дня він заговорив про це з моєю матір’ю, – просто так, узагалі; – але, побачивши, що вона зблідла, як полотно, лише при згадці про таку річ, – визнав за краще припинити з нею розмову, незважаючи на величезні надії, що покладалися ним на цю операцію; – досить буде, – вирішив він, – захоплюватися нишком тим, що марно було, на його думку, пропонувати іншим.

Така була гіпотеза містера Шенді, мого батька; відносно цієї гіпотези мені залишається тільки додати, що братик мій Бобі робив їй стільки ж честі (я змовчу про те, скільки честі робив він нашій сім’ї), як і будь-який із щойно перерахованих великих героїв. – Річ у тому, що він не лише був хрещений, як я вам казав, але й народився у відсутність батька, що від’їжджав до Епсома, – до того ж був первістком у моєї матері, – з’явився на світ головою вперед – і виявився потім хлопчиком напрочуд нетямущим, – усе це не могло не зміцнити батька на його думці; зазнавши невдачі при підході з одного кінця, він вирішив підступитися з іншого.

Тут нічого було чекати допомоги від стану повитух, які не люблять звертати з уторованого шляху, – не дивно, що батько схилився на користь людини науки, з якою йому легше було порозумітися.

З усіх людей на світі лікар Слоп був найбільш підходящим для цілей мого батька; – бо хоча випробуваною його зброєю були нещодавно винайдені ним щипці, що були, за його твердженням, найнадійнішим інструментом для допомоги при пологах, – проте він, мабуть, упустив у своїй книзі декілька слів на користь речі, яка так сильно займала уяву мого батька; – щоправда, кажучи про витягання немовляти за ноги, він мав на увазі не благо душі його, яке передбачала теорія мого батька, – а керувався чисто акушерськими міркуваннями.

Сказаного вистачатиме для пояснення коаліції між батьком і лікарем Слопом у подальшій розмові, яка досить різко спрямована була проти дядька Тобі. – Яким чином неписьменна людина, керуючись тільки здоровим глуздом, могла встояти проти двох мужів науки, що об’єдналися, – майже незбагненно. – Ви можете будувати із цього приводу припущення, якщо хочете, – і позаяк уже уява ваша розігралося, ви можете ще більше її пришпорити і надати право їй відкрити, через які причини та дії, за яких законів природи могло статися, що дядько Тобі завдячував своєю соромливістю рані в паху. – Ви можете побудувати яку завгодно гіпотезу для пояснення втрати мною носа внаслідок шлюбного договору між моїми батьками – і показати світу, як могло статися, що мені випало нещастя називатися Трістрамом, наперекір гіпотезі мого батька і бажанню всієї нашої сім’ї, не виключаючи хрещених батьків і матерів. – Усі ці ще не розплутані питання, разом із п’ятьма десятками інших, ви можете спробувати вирішити, якщо у вас є час; – але я заздалегідь кажу вам, що це буде марна праця, – бо ні мудрий Алкіз, чарівник із Дона Бельяніса Грецького, ні не менш знаменита Урганда,[138] його чарівниця дружина (якби вони були живі) не могли б і на милю підійти до істини.

Нехай тому читач зволить почекати повного роз’яснення всіх цих питань до майбутнього року, – коли відкриється ряд речей, про які він і не підозрює.