Читать книгу Моральні листи до Луцилія. Том II - Луций Анней Сенека - Страница 6

Сенека вітає Луцилія!

(1) Ти бажаєш знати, що я думаю про вільні науки і мистецтва. Жодну з них я не поважаю, жодне не вважаю благом, якщо плід його гроші. Тоді вони – продажні ремесла і хороші до тих пір, поки підготовлюють розум, не утримуючи його довше. На них слід затриматися, лише поки душа не в змозі зайнятися нічим важливішим; вони – наше навчання, а не наша робота.

(2) Чому вони названі вільними, ти бачиш сам: тому що вони достойні вільної людини. Втім, є тільки одне справжнє вільне мистецтво – те, що дає свободу: мудрість, найвище, мужнє і благородне з них, а все решта – дрібниці, гідні для дітей. Невже ти віриш, ніби в них є якесь благо, хоч сам бачиш, що немає людей нижчих і розпусніших, ніж їхні вчителі? Всі ці речі треба не увесь час вчити, а один раз вивчити. Дехто вважав за потрібне розібратися, чи можна завдяки вільним мистецтвам і наукам стати людиною добра. Та вони і не обіцяють цього, і навіть не прикидаються, ніби знають таке!

(3) Граматик турбується тільки про наше уміння говорити, а коли побажає він піти далі, – займеться історією чи віршами, якщо розсуне свої межі так, що ширше нікуди. Та чи прокладається шлях до доброчинності поясненням складів, ретельністю у виборі слів, запам’ятовуванням драм, правилами складання віршів, різновидностями рядків? Чи це звільняє нас від страху, викорінює жадібність, приборкує похіть? Перейдемо до геометрії, до музики: і в них ти не знайдеш нічого такого, що наклало б заборону на страх чи жадібність. А кому він невідомий, для того всі знання марні.

(4) Треба подивитись, чи навчають ці наставники доброчинності; якщо не навчають, то їм нічого викладати; якщо навчають, то вони філософи. Ти хочеш переконатися, що вони на уроках і не думають навчити доброчинності? Поглянь, до чого учення кожного не схоже на учення решти! А навчай вони одному й тому ж, різнобою б не було.

(5) Вони б тебе переконали навіть у тому, що Гомер був філософом, якби не заперечували цього своїми ж доказами. Бо вони перетворюють його то в стоїка, який схвалює тільки доброчинність і втікає від насолод, не відступає від чесності навіть заради безсмертя; то в епікурейця, який вихваляє спокій у державі і проводить життя в бенкетах та піснях; то в періпатетика, який встановлює три види благ; то в академіка, який стверджує, що немає нічого достовірного. Ясно, що нічого такого у нього немає, якщо є все разом, – тому що учення ці між собою не сумісні. Та поступимось їм Гомером-філософом. Він, ймовірно, став мудрецем до того, як дізнався про вірші; будемо ж і ми краще навчатися тому, що зробило Гомера мудрецем.

(6) А запитувати у мене, хто був старшим – Гомер чи Гесіод, така ж нікчемна справа, як дізнаватися, чому Гекуба, хоч і була молодшою від Олени, виглядала старою не за віком. І чи не пуста, по-твоєму, справа – досліджувати вік Патрокла і Ахілла?

(7) Чи будеш ти дошукуватись, де блукав Улісс, замість того щоб покласти кінець власній омані? Немає часу слухати, чи носило його між Італією і Сицилією чи за межами відомого нам світу. Та й не міг він на такому малому просторі поневірятися так довго. Душевні бурі кидають нас щоденно, через власну негідність ми терпимо всі Уліссові біди. І краса спокушає наш зір, і ворог загрожує; тут – люті чудовиська, ласі до людської крові, там – підступна спокуса, що привертає слух, і вся різноманітність бід. Навчи мене, як любити вітчизну, дружину, батька, як пливти до цієї такої чесної мети навіть після аварії корабля.

(8) Навіщо ти дошукуєшся, чи була Пенелопа справді цнотливою, чи обдурила усіх? Чи підозрювала вона, що бачить Улісса ще перш, ніж упізнала напевно? Краще поясни мені, що таке цнота, і яке в ній благо, і в чому воно закладене – в тілі чи в душі?

(9) Перейду до музики. Ти вчиш мене, як узгоджуються між собою високі і низькі голоси, як виникає суголосність, хоч струни видають різні звуки. Зроби краще так, щоб в душі моїй була злагода і мої помисли не розходились між собою! Ти показуєш мені, які лади звучать жалісно; покажи краще, як мені серед негараздів не зронити ні звука жалю!

(10) Геометрія навчає мене вимірювати мої володіння; нехай краще пояснить, як мені виміряти, скільки землі треба людині! Вона навчає мене рахувати, пристосувавши пальці на службу скупості; нехай краще пояснить, яка пуста справа ці підрахунки! Той, чия казна втомлює рахівників, не щасливіший від інших; навпаки, яким би нещасним був власник зайвого майна, якби його самого примусили порахувати, скільки йому належить!

(11) Яка мені користь від уміння розділити поле, якщо я не можу розділитися з братом? Яка мені користь до тонкощів підрахувати в югері кожен фут і не втратити жодного, який може вислизнути від межової міри, якщо я тільки відчуватиму прикрість, дізнавшись, що сильний сусід обманом відрізав у мене шматок поля? Мене навчають, як не втратити нічого з моїх володінь, а я хочу навчитися, як залишитися веселим, втративши все.

(12) «Але ж мене виживають з батьківського, з дідівського поля!» – А до твого діда чиїм це поле було? Можеш ти пояснити, кому воно належало – хай не людині, а племені? Ти прийшов сюди не господарем, а поселенцем. На чиїй землі ти поселенець? Якщо все буде з тобою благополучно, – у власного спадкоємця. Правники стверджують, що суспільне надбання не присвоюється за давністю володіння; а те, що ти зайняв, те, що називаєш своїм, загальне надбання і належить всьому роду людському.

(13) Прекрасна наука! Ти умієш виміряти коло, привести до квадрату будь-яку фігуру, яку бачиш, називаєш відстані між зірками, немає в світі нічого, що не піддалось би твоїм вимірам. Та якщо ти такий знавець, виміряй людську душу! Скажи, велика вона чи нікчемна! Ти знаєш, яка з ліній пряма; для чого тобі це, якщо в житті ти не знаєш прямої дороги?

(14) Перейду до тієї науки, яка похваляється знанням неба, якій відомо,

Для чого нам ці знання? Щоб тривожитись, коли Сатурн і Марс опиняться в протистоянні чи коли Меркурій зайде увечері на виду у Сатурна? Краще мені завчити, щоб вони, де б не були, завжди були сприятливими і не могли змінитись.

(15) Їх веде непорушними шляхами віковічний порядок доль, вони рухаються за встановленим порядкою змін і або управляють усіма подіями, або передбачають їхній результат. Та якщо в них причина всього, що б не сталося, який смисл знати те, чого не можна змінити? А якщо вони все передбачають, – яка користь в передбаченні неминучого? Знай, не знай, – все одно станеться.

Але й так все в достатній мірі і понад неї передбачено, щоб я був застрахований від підступів.

(17) «Хіба не одурить мене прийдешній час? Бо ж дурить все, що застає зненацька того, хто нічого не відає». Що буде, я не відаю, а що може бути, – знаю. І ніщо не приведе мене до відчаю, бо, я чекаю на все, а коли щось мене омине, я вважаю це вдачею. Прийдешній час одурить мене, якщо помилує; та й цим не одурить: бо якщо я знаю, що все може статися, то знаю також, що не все станеться неодмінно. Тому я чекаю на вдачу, але готовий і до бід.

(18) Тобі доведеться змиритися, якщо я тут зійду з приписаного тобою шляху. Бо ти не примусиш мене віднести до вільних мистецтв те, чим займаються живописці чи ж скульптори, мармурники та інші прислужники розкоші. І борців, у яких вся наука – олія та пилюка, я виганяю з числа тих, хто зайнятий вільними мистецтвами, – інакше мені доведеться прийняти туди і тих, хто змішує мазі, і кухарів, і всіх решту, що пристосували свій розум до наших насолод.

(19) Скажи мені, прошу, що спільного зі свободою мають ці товстуни з ожирілим тілом і схудлою старечою душею, що блюють натщесерце? І невже ми будемо вважати вільним мистецтвом все, в чому вправлялася, не присівши, молодь в часи наших предків: метання списа, удари колом, верхова їзда, володіння мечем? Вони не вчили дітей тому, чому навчаються, не рухаючись. Але ні те, ні інше не навчає доброчинності і не живить її. Який сенс правити конем і стримувати його біг вуздечкою, поки тебе самого несуть неприборкані пристрасті? Який сенс перемагати в боротьбі і в кулачному бою, коли тебе самого перемагає гнів?

(20) «Так що ж, вільні мистецтва і науки нічого не дають нам?» – Дають, і багато, але не для доброчинності. Бо і ті ручні ремесла, що всіма визнані як низькі, оснащують життя багатьом, але доброчинності не стосуються. «Для чого ж ми даємо освіту синам, навчаючи їх вільним мистецтвам?» – Справа не в тому, що вони можуть дати доброчинність, а в тому, що вони готують душу до її сприйняття. Як начала, що у давніх називалися грамотою і дають хлопчикам основи знань, хоч не навчають їх вільним мистецтвам, але готують ґрунт для навчання їм ближчим часом, так і вільні мистецтва, хоч і не ведуть душу до доброчинності, але полегшують шлях до неї.

(21) Посідоній розрізняє чотири види мистецтв: буденні і низькі, потішні, дитячі і вільні. Буденні – це ручні ремесла, зайняті усім тим, чим оснащується життя; вони навіть і не прикидаються благородними чи шановними.

(21) Потішні – це ті мистецтва, чиє призначення насолоджувати око й слух. До них можна зарахувати і винахід усякого роду пристосувань, як помостів, які самі по собі піднімаються, настилів, які безшумно ростуть вгору, – всього, що служить для раптових змін, коли те, що було суцільним, розпадається, краї провалу за власним почином сходяться, підвищення потрохи знижується. Такі речі вражають невігласів, які дивуються всьому несподіваному, не знаючи причин.

(23) Дитячі, які мають дещо спільне з вільними, – це ті мистецтва, які у греків називаються εγκυκλιοι, а у нас – вільними. Єдині ж справді вільні, чи навіть, вірніше буде сказано, які дають свободу мистецтва, це ті, які переймаються доброчинністю.

(24) Оскільки одна частина філософії, продовжує Посідоній, займається природою, інша – звичаями, третя людським розумом, постільки і весь натовп вільних мистецтв претендує посісти в ній місце. Коли мова йде про питання природознавства, філософія опирається на свідчення геометрії, яка є частиною того, чому вона допомагає.

(25) Але багато що нам допомагає, не будучи частиною нас самих; а будь воно нашою частиною, допомоги від нього б не було. Їжа підмога тілу, але не його частина. Послуги геометрії дещо нам дають, але філософії вона потрібна так само, як їй самій ковальська справа; проте вона – не частина геометрії, як і геометрія – не частина філософії.

(26) Окрім того, у кожної з них – свої межі. Мудрець досліджує і пізнає причини природних явищ, геометр відшукує і вираховує їх число і міру. Яким незмінним є порядок небесних тіл, яка їхня сила і природа, – все це знає філософ; а хто вираховує їхній рух і повернення, хто збирає спостереження про те, як вони сходять і заходять, а інколи ніби стоять на місці, хоч небесним тілам стояти і не можна, той математик.

(27) Нехай мудрець знає, з якої причини в дзеркалі виникає відображення; геометр же може сказати, як далеко повинен стояти предмет від відображення і яке відображення дає та чи інша форма дзеркала. Що сонце величезне, доведе філософ; яка його величина, вкаже математик, який користується в роботі деяким досвідом і навиком, але має, щоб працювати, запозичувати деякі основні положення. А якщо основи мистецтва – позичені, воно несамостійне.

(28) Філософія нічого не шукає на стороні, своє завдання вона зводить від землі. Математика, так би мовити, займає поверхню, вона будує на чужій землі, бере зі сторони ті начала, завдяки яким досягає подальшого. Коли б вона йшла до істини сама по собі, коли б могла обійняти увесь світ і всю природу, тоді я сказав би, що вона багато дає людській душі, бо, думаючи про небо, та сама росте і вбирає дещо вище.

Лише одне робить душу досконалою: непорушне знання добра і зла [яке доступне тільки філософії] – бо ніяка інша наука добра і зла не досліджує.

(29) Розглянемо по черзі чесноти. Хоробрість є презирство до всього страшного; вона нехтує тим, що вселяє жах і схиляє під ярмо нашу свободу, кидає йому виклик, переламує його. Так невже її загартовують вільні мистецтва? Вірність є найсвятішим благом людського серця, її жодна необхідність не примусить обманювати, ніяка нагорода не спокусить. Вона говорить: «Пали, бий, убивай – я не зраджу! Чим сильніший біль буде випитувати таємниці, тим глибше я їх сховаю». Чи можуть вільні мистецтва і науки зробити нас такими? Стриманість вимірює насолоди; одні вона з ненавистю виганяє, інші урівнює і скорочує до здорової межі, ніколи не наближаючись до них заради них самих. Вона знає, що краща міра для всього бажаного – взяти не скільки хочеться, а скільки необхідно.

(30) Людяність забороняє бути зверхнім з товаришами, бути скупим; вона і в словах, і в справах, і в почуттях показує всім м’якість і ласку, нічию біду не вважає чужою, своє благо любить понад усе тоді, коли воно служить на благо іншому. Невже вільні мистецтва навчать нас таким звичаям? Ні, – так які і простоті, скромності і помірності; так які задовольнятися малим і бережливості; так як милосердю, яке оберігає чужу кров не менше ніж свою і знає, що людина не повинна користуватися силами іншої людини марнотратно.

(31) «Але якщо ви згодні, що без вільних мистецтв і наук не досягнути доброчинності, то як же ви стверджуєте, ніби вони нічого для доброчинності не дають?» – Без їжі теж не досягнути доброчинності, хоч їжа до доброчинності стосунку не має. Деревина нічого не дає кораблеві, хоч кораблі бувають тільки з дерева. Немає причин, повторюю, думати, ніби речі виходять за допомогою того, без чого вони вийти не можуть.

(32) Можна сказати і так: доброчинність досягається і попри вільні мистецтва; хоч доброчинності і треба навчатися, навчаються їй не через їхнє посередництво. Чому я повинен вважати, що той, хто не знає грамоти, не може стати мудрим, як ніби мудрість вся в грамоті? Вона викладається на ділі, а не на словах, і я не впевнений, чи не буде пам’ять міцнішою без усілякого зовнішнього підґрунтя.

(33) Мудрість велика і обширна, їй потрібно багато простору; треба вивчити все про справи божі і людські, про минуле і про майбутнє, про швидкоплинне і про вічне, про час, – а про нього одного, ти сам бачиш, скільки є питань? Перший – чи є він сам по собі дещо? Потім чи було що-небудь до часу, без часу? Чи виник він разом зі світом? Чи до виникнення світу, оскільки було дещо, був і час?

(34) І про одну тільки душу не перелічити питань: звідки вона? яка вона? коли виникає? як довго існує? Чи переходить з місця на місце, чи міняє житло, коли перекидається у все нові види живих істот? чи їй суджене тільки однократне рабство, а потім, відпущена на волю, вона блукає у всесвіті? чи тілесна вона чи ні? що вона буде робити, коли ми перестанемо бути її знаряддям? як вона скористається свободою, коли втече з тутешньої темниці? чи забуде колишнє? чи спізнає себе, лиш тільки розлучиться з тілом і полине у вишину?

(35) Яку б частину божественних і людських справ ти не взяв, тебе втомить незліченна кількість речей, що потребують дослідження і заучування. Щоб усі вони, величезні і чисельні, могли знайти вільне пристанище, слід вигнати з душі все зайве. В таку тісняву доброчинність не залучити: великому потрібен широкий простір. Все геть! Нехай серце буде вільним для неї однієї!

(36) «Але ж знання багатьох наук приємне». – Ні, з кожної належить нам запам’ятати лише стільки, скільки необхідно. По-твоєму, догани заслуговує той, хто накопичує зайве і хвалькувато виставляє в домі коштовні речі, а той не заслуговує, хто загромаджує свій розум непотрібним начинням усіляких наук? Прагнути знати більше, ніж треба, це теж вид нестриманості.

(37) До того ж гонитва за вільними мистецтвами і науками робить людей надокучливими, балакучими, настирливими і самовдоволеними; завчивши зайве, вони через це нездатні вивчити необхідне. Граматик Дідім написав чотири тисячі книг. Я пожалів би і того, хто прочитав стільки зайвого! В одних книгах досліджується, де батьківщина Гомера, в інших – хто справжня мати Енея, в третіх – чому більше в житті віддавав перевагу Анакреонт, хтивості чи пияцтву, в четвертих – чи була Сафо продажною розпусницею, та інші речі, які, якби ми їх знали, слід було б забути.

(38) Ось і говори тепер, що життя не довге. Та якщо ти візьмеш наших, я й тут покажу тобі багато такого, що треба б відрубати сокирою.

Більшої витрати часу, більшої докуки для чужих вух варта похвала: «Ось начитана людина!» Будемо ж задоволені назвою простішою: «Ось людина добра!»

(39) Невже мені слід розгортати літописи всіх племен, відшукуючи, хто першим почав писати вірші, вираховувати без календаря, скільки років пройшло між Орфеєм і Гомером, дізнаватися всі дурості, якими Арістарх помережив чужі вірші, губити свій вік на підрахунок складів? Невже мені не відводити очей від піску геометрів? Чи настільки я забуду рятівний вислів: «Бережи час!»? Все це я буду знати, – а чого не дізнаюсь?

(40) Граматик Апіон, який в часи Гая Цезаря мандрував по всій Греції і в кожній общині його було прийнято в ім’я Гомера, говорив: «Гомер вичерпав обидва свої предмети в «Іліаді» і в «Одиссеї» і приєднав до своєї праці початок, який охопив всю Троянську війну». А як доказ він наводив таке: «Поет навмисно поставив на початку першого вірша дві букви, які позначали число книг».

(41) Нехай знає такі речі той, хто хоче бути всезнайкою і не бажає подумати, скільки часу відбирає у тебе нездоров’я, скільки – справи, громадські і приватні, скільки – справи повсякденні, скільки – сон? Виміряй свій вік! Не так вже багато він вміщує!

(42) Я говорив про вільні мистецтва, – та скільки зайвого є у філософів! Скільки такого, що і не може згодитися! І філософи опускалися до розділення складів, до вивчення властивостей сполучників і прийменників, і філософи заздрили граматикам і геометрам. Все, що було зайвого в їхніх науках, вони перенесли в свою. Так і вийшло, що говорити «не уміли с більшою потугою, аніж жити».

(43) Послухай, як багато зла в надмірних тонкощах і наскільки вони ворожі істині! Протагор говорить, що стверджувати і те, і інше можна однаково про кожну річ, в тому числі і про те, чи кожна річ дозволяє стверджувати про неї в те, і інше. Навсіфан говорить: все, що здається нам існуючим, існує в такій же мірі, як і не існує.

(44) Парменід говорить: все, що нам здається, не відрізняється від єдиного. Зенон Елейський каменя на камені не залишив від всіх складностей, сказавши: нічого не існує. До того ж приблизно приходять і послідовники Піррона, і мегарці, і ерітрейці, і академіки, які ввели нове знання – про те, що ми нічого не знаємо.

(45) Кинь все це в ту ж купу непотрібного, як і багато що з вільних мистецтв! Ті викладають мені науку, від якої не буде користі, а ці відбирають надію на усілякі знання. Та вже краще знати зайве, аніж нічого не знати. Вони не йдуть попереду зі світочем, направляючи мій погляд до істини, – вони мені виколюють очі. Якщо я повірю Протагорові, в природі не залишиться нічого, окрім сумнівів; якщо Навсіфанові, достовірно буде тільки те, що немає нічого достовірного; якщо Пармендові, – залишиться тільки єдине; якщо Зенонові, – і єдиного не залишиться.

(46) Але що таке і ми самі, і все, що оточує нас, живить, тримає на собі? Вся природа виявляється тінню, чи порожньою, чи оманливою. Нелегко мені сказати, на кого я серджуся більше: чи на тих, що оголошують нас нічого не знаючими, чи на тих, хто і можливість нічого не знати у нас відбирає.

Бувай здоровий.