Читать книгу Моральні листи до Луцилія. Том II - Луций Анней Сенека - Страница 8

Сенека вітає Луцилія!

(1) Чи можна, мій Луцилію, сумніватися в тому, що життя наше – милість богів, а благим робить його філософія, якій ми і зобов’язані більше, ніж богам, настільки ж, наскільки благо в життя – кращий дар, ніж саме життя? Це було б так, якби і сама філософія не була послана богами, які нікому не дали її знання, але всім – здатність до неї.

(2) Бо коли б вони зробили це благо загальним і ми народжувались би розумними, мудрість втратила б найкраще з того, що в ній є, і належала б до речей випадкових. А тепер найцінніше і високе в ній те, що вона не йде до нас сама, а кожен зобов’язаний нею лиш собі і від іншого її не отримає. За що було б нам шанувати філософію, коли б вона залежала від чужої милості?

(3) Її праця: відшукувати істину про всі справи божі і людські. З нею нерозлучні справедливість, благочестя, совість та інші її супутники – пов’язані і співзвучні між собою чесноти. Вона навчила шанувати все божественне і любити все людське, навчила, що в руках богів – влада, а між людьми – співдружність, яка була непорушною доти, доки жадібність не зруйнувала усіляку спільність і не стала причиною бідності навіть для тих, кого збагатила. Бо вони, бажаючи мати власність, перестали володіти всім.

(4) Але перші зі смертних і народжені ними не знали шкоди і наслідували природу, зробивши її і вождем, і законом і вручили себе волі кращого серед них. Бо підлеглість гірших кращому – в природі речей. І на чолі безсловесних стад або найбільші, або найсильніші тварини. Йде попереду корів не кволий бик, а той, який переміг інших самців величиною і силою; стадо слонів веде величезний, а у людей великим вважається кращий. Тому правителя обирали за його душевні властивості, і щасливими були ті племена, де наймогутнішим міг стати тільки найкращий. Бо той може все, чого хоче, хто не вважає, нібито може більше, ніж повинен.

(5) В тому часі, який називають золотим, на думку Посідонія, царювали мудреці. Вони не допускали бійок і захищали найслабших від сильних, вони переконували і доводили, показуючи, що корисно, що ні. Їхня далекоглядність турбувалась про те, щоб одноплемінники нічого не потребували, мужність відбивала небезпеки, щедрість обдаровувала і прикрашала підданих. Правити – значило не владарювати, а виконувати обов’язок. Ніхто не випробовував свою могутність на тих, хто цю могутність створив, і ні у кого не було ні бажання, ні причини вчиняти образи; всі так гарно слухались доброго правителя, що найсильніше, чим цар погрожував неслухам, була відмова від влади.

(6) Коли ж поступово з’явилися вади, а царська влада перетворилася на тиранію, виникла потреба в законах, які спочатку пропонували ті ж мудреці. Солон, який побудував Афінську державу на законах справедливості, відомий серед семи мудреців свого століття. Якби жив Лікург у ту ж пору, він увійшов би до то ж священного числа восьмим. Хвалять ще закони Залевка і Харонда, які вчили людей праву не на судному майдані і не в прихожій законодавця, а в безмовному і священному піфагорійському усамітненні, і які створили право для процвітаючої тоді Сицилії і для греків в Італії.

(7) Досі я згоден з Посідонієм, а от те, що філософія винайшла всі науки, потрібні для повсякденного життя, і їй належить слава такої, що створила ремесла, – з цим я не згоден. «Вона, – говорить Посідоній, наставила людей, які жили окремо в печері, в якій-небудь ямі під скелею чи в дуплі дерева, і навчила їх зводити житло». А по-моєму, філософія нітрохи не більше придумала ці хитрощі, які нагромаджують будівлі на будівлі, міста на міста, ніж рибні садки, замкнені заради того, (8) щоб ненажерливості не загрожували бурі і, як би не бушувало море, пристрасть до розкоші мала безпечні гавані для відгодівлі кожної породи риб. Що ти говориш? Чи філософія вручила людям ключі і влаштувала засови? Хіба не жадібності було подано цим знак? Чи філософія звела високі покрівлі, небезпечні для жителів? Мовляв, мало було випадкового даху, мало було без зусиль і мистецтва знаходити собі природний притулок! Повір мені, щасливим був час, який ще не знав архітекторів.

(9) Разом з розкішшю народилось уміння обтесувати колоди в чотирикутні бруси і, упевненою рукою ведучи пилку по розмічених рисках, розрізати балки.

– бо тоді не будували для банкету покої, здатні вмістити багатолюдне застілля, і не везли довгу череду возів, які стрясали вулиці, ні сосон, ні ялин, щоб збудувати з них штучну стелю, обтяжену золотом.

(10) Розсохи з обох боків підтримували покрівлю, хмиз чи зелені гілки, щільно вкладені по скатах, давали стік навіть сильним дощам. І під таким ось дахом нічого не боялися. Під соломою жили вільні, під мармуром і золотом живуть раби.

Не згоден я з Посідонієм і в тому, нібито вироби з кованого заліза винайдені мудрими мужами.

(11) Так можна назвати мудрецями і тих, що

Але все це придумане людськими хитрощами, а не мудрістю.

(12) Не згоден я з ним і в тому, ніби мудреці знайшли і залізо, і мідь, коли ґрунт, обпалений лісовими пожежами, злив з неглибоких жил розплавлені метали. Такі речі знаходять ті, хто їх цінує.

(13) І ще мені не здається таким вже тонким питання, чим почали користуватися раніше – молотом чи щипцями. І те і інше винайшла людина розуму гострого і швидкого, але не величного і не високого, – як і все, що треба шукати, зігнувши спину і втупившись душею в землю.

Мудрецеві легко було прогодуватися. Та і як же інакше, коли він навіть в нинішній час не хоче нічим себе обтяжувати?

(14) Скажи мені, прошу, як можна захоплюватися і Діогеном, і Дедалом? Хто з них мудрий, по-твоєму? Той, хто винайшов пилку, чи той, хто, побачивши хлопчика, який пив воду з жмені, негайно дістав з торби чашку і розбив її, вилаявши себе так: «Скільки ж часу, нерозумний я чоловік, тягав зайвий вантаж!», хто спав, згорнувшись в діжці?

(15) І сьогодні кого вважатимеш ти мудрішим: чи того, хто придумав, як облаштувати сховані труби, щоб шафранова вода била з них на небачену висоту, як вмить заповнити водою чи осушити Евріпи, як з’єднати над банкетним покоєм плити, що обертаються, щоб вони показували то одне, то інше обличчя, і з кожною переміною – на столі змінювався вид штучної стелі, – чи того, хто показує собі і іншим, що природа не вимагає від нас нічого важкого і трудного, що ми можемо прожити і без мармурника і коваля, одягнутися, і не торгуючи з серійцями, мати все необхідне для нашого побуту, задовольняючись тим, чого земля не ховає в надрах? Якби рід людський почув його, то зрозумів би, що кухар так само не потрібен, як солдат.

(16) Мудрі чи подібні до мудреців були ті, для кого неважкою була турбота про тіло. Необхідне потребує простої турботи, насолода – багатьох трудів. Будеш наслідувати природу, – не знадобляться ніякі ремісники: вона не побажала займати нас такими речами і навчила всього, що зробила для нас неодмінним. – Холод нестерпний для голого тіла. – Що ж, хіба шкури звірів та інших тварин не можуть повністю і з лишком захистити від холоду? хіба багато племен не одягають тіла деревною корою? хіба пташине пір’я не скріплюється так, щоб вийшов одяг? хіба і в наші дні більшість скіфів не одягають лисячі і мишачі шкурки, м’які на дотик і непроникні для вітру?

(17) Але треба ще густою тінню проганяти літню спеку. – Що ж, хіба давнина не залишила багато затишних місць, видовбаних чи безжальним часом, чи іншою якою причиною, що перетворилися на печери? Що ж, хіба не робили вручну плетінок з будь-якої лози, не обмазували їх дешевою глиною, не вкривали потім покрівлю соломою, чи чим-небудь принесеним з лісу і не проводили безтурботно зиму під дощами, які стікали зі скатів? Що ж, хіба не ховаються в землянках племена, що живіть поблизу Сіртів, у яких через надмірну сонячну спеку немає надійнішого притулку для захисту від спеки, ніж сам висушений ґрунт?

(18) Природа, яка дозволила всім тваринам жити легко, не була такою ворожою до людини, щоб вона одна не могла обійтись без наук і ремесел. Немає нам від неї такого наказу, немає необхідності через силу добувати те, без чого не прожити. Ми народжені на все готове, але, перенаситившись легко доступним, прирекли себе на труднощі. Все, що тепер дістається ціною чисельних клопотів: і дах, і одяг, який зігріває тіло, і їжа, траплялося на кожному кроці і давалось задарма чи було варте малих затрат, тому що міру вказувала необхідність. Ми самі зробили все коштовним і рідкісним, зробили так, що без великого і різноманітного уміння нічого не можна здобути.

(19) А природа дає вдосталь всього, чого вона потребує. Пристрасть до розкоші відійшла від природи, вона щоденно сама себе розпалює і росте вже багато століть, винахідливістю сприяючи вадам. Спочатку вона побажала зайвого, потім протиприродного, а наостанок перетворила душу в рабиню тіла і примусила її служити його похоті. Всі ці ремесла, шум яких розбурхує місто, працюють на потребу тілу, якому раніше відпускали стільки, скільки рабу, а тепер підносять все, як господарю. Тому в тій майстерні тчуть, в цій кують, в тій варять парфуми, тут навчають зніженим рухам тіла, там – зніженим, розслабленим наспівам. Загубилася природна міра, яка обмежувала бажання необхідним; тепер бажати, скільки треба, значить, виглядати селюком або жебраком.

(20) Важко повірити, Луцилію, до чого легко приємність речей відводить геть від істини навіть великих людей. Ось Посідоній (по-моєму, один з тих, чий внесок в філософію більший, ніж чийсь інший): йому хочеться описати спочатку, як одні нитки сукаються, інші тягнуться з м’якого розпушеного волокна, потім як підвішений тягар випрямляє і натягує основу, як пропущений уток, щоб пом’якшити жорсткість основи, яка стискає його з двох боків, бердом притискається нитка до нитки, і він говорить, ніби ткацьке мистецтво винайшли мудреці, забуваючи, наскільки пізніше було придумано більш тонкий його вид, коли

А що коли б довелось йому подивитись на тканини нашого часу, з яких шиється одяг, який не тільки нічого не приховує, а й не захищає не тільки тіло, а й сором?

(21) Потім він переходить до землеробів і не менш красномовно описує землю, кілька разів зорану плугом, щоб пухкий ґрунт легше давав шлях кореням, а після кинуті в борозну насіння і трави, виполоті вручну, щоб потім випадкова дика прорість не погубила посіви. І це, за його словами, є справою мудреця, наче зараз землероби не придумують багато нових способів збільшити родючість.

(22) А потім, не задовольняючись цими уміннями, він посилає мудреця до млина і до пекарні. Ось що він розповідає про це, як мудрець, наслідуючи природу, почав виробляти хліби: «Зерна в роті подрібнюються твердістю зубів, коли вони сходяться, а що не потрапляє під них, те язик підштовхує до тих же зубів; потім примішується слина, щоб ковток легше прослизнув в горлянку; а потрапивши в утробу, їжа перетравлюється теплом шлунка і лише тоді переходить в тіло.

(23) Наслідуючи цей приклад, хтось поклав один шорсткий камінь на інший, на подобу зубів, половина яких непорушна і очікує на рух іншої половини. Потім тертям каменя об камінь він почав подрібнювати зерна, перемелюючи їх знову і знову, поки вони, розтерті багато разів, не подрібнилися зовсім. Потім він полив муку водою і взявся старанно місити її, поки вона не стала м’якою; тоді він виліпив хліб, який спочатку пікся в гарячому попелі і на розпечених цеглинах; пізніше були винайдені печі та інші пристрої, де жар ми доводимо до певного стану на наш розсуд». Не вистачає тільки, щоб він і чоботарське ремесло оголосив винаходом мудреців!

(24) До всього цього додумався розум, – але не воістину правий розум. Бо такі винаходи – справа людини, а не мудреця, так само як судна, на яких ми перепливаємо ріки, перепливаємо моря, приладнавши паруси, які ловлять напрям вітру, прилаштувавши позаду руль, який повертає судно туди і сюди (приклад тут взято з риб, які легким порухом хвоста вправо чи вліво направляють вбік свій швидкий хід).

(25) «Все це, – говорить Посідоній, – винайшов мудрець, але вважав надто нікчемним, щоб займатися самому, і віддав більш скромним помічникам». Ні, все це і придумано тими, хто і сьогодні цим займається. Ми знаємо такі речі, що були створені на нашій пам’яті – наприклад, дзеркальні вікна, які пропускають денне світло через прозору черепицю, чи підняті підлоги бань і вмонтовані в стіну труби, по яких проходить тепло, рівномірно нагріваючи все і знизу, і зверху. Що говорити про мармур, яким блищать і будинки, храми? Про круглі і лощені кам’яні громади, які підтримують портики і зали, здатні вмістити ціле місто? Про значки, які слово за словом підхоплюють швидку мову, так що швидкість руки встигає за спритністю язика? Все це придумане нікчемними рабами.

(26) Мудрість же стоїть вище: вона не навчає працювати руками, вона – наставниця душ. Хочеш знати, що нею здобуто, що створено? Не непристойні рухи тіла, не наспіви для труб і флейт, які перетворюють на звук дихання, яке проходить крізь них чи вилітає з них; не зброю, не стіни, не війни; ні, вона мислить про користь, пестить мир, кличе рід людський до згоди.

(27) Вона, повторюю, не коваль необхідних знарядь. Навіщо приписувати їй так мало? Перед тобою та, чиє мистецтво облаштовувати життя. А всі інші мистецтва у неї в підпорядкуванні: бо їй підвладне життя, а тому і все, що служить прикрасою життя, яке вона, втім, спрямовує до блаженства, веде до нього, відкриває до нього шляхи.

(28) Вона показує, що біда, а що видається бідою; рятує душі від марнославства і дарує їм стійку велич; душу спесиву, ту, що красується напоказ, приборкує; не дозволяє нам не знати різниці між величчю і пихатістю; дає нам осягнути і природу, і себе самого. Вона пояснює, що таке боги і які вони; що таке підземні сили, і лари, і генії, і божества другого роду – душі, що стали вічними; де вони перебувають, що роблять, що можуть і чого хочуть. Така її посвята, яка відкриває не міське святилище, а величний храм всіх богів, що називається світом, і в ньому відкриваються духовному зору справжні кумири, справжні лики, – тому що для такого величного видовища очі занадто слабкі.

(29) Потім вона йде до початку всіх речей, до закладеного в основу всього вічного розуму і сили, що розвиває насіння сущого, кожне на свій лад. Потім вона береться за дослідження душі, – звідки вона, де вона, чи довговічна, на скільки членів розділена. Потім філософія переходить від тіл до безтілесного, розбираючи, що таке істина та які її докази, і ще – як розрізнити двозначне в житті і в словах, бо і тут і там істина й обман перемішані.

(30) Я стверджую, що мудрець не відійшов від низьких ремесел, як вважає Посідоній, а взагалі до них не наближався. Він би вирішив, що недостойне винаходити щось недостойне вічного вжитку, не взяв би того, що доведеться відкласти.

(31) «Анахарсіс, – говорить Посідоній, винайшов гончарний круг, на якому ліплять глеки». А потім, зустрівши гончарний круг у Гомера, воліють думати, ніби підроблені ці вірші, а не переказ. Я не заперечую, що цю річ створив Анахарсіс; а якщо так, значить, винайшов її мудрець, – але не як мудрець: бо всі мудреці багато що роблять не як мудреці, а як люди. Уяви собі швидконогого мудреця: він всіх обжене, але як швидконогий бігун, а не як мудрець. Я б хотів показати Посідонію склодува, який диханням надає склу багато таких форм, яких не виліпить і уміла рука. А спосіб цей відшукали після того, як стало неможливим відшукати мудреця.

(32) «Демокрит, – стверджує Посідоній, – за переказами, винайшов склепіння, в якому вигин ухилу покладених каменів замикається серединним каменем». – А це, по-моєму, неправда. Бо незаперечно були і до Демокрита мости й ворота, а їх верхня частина майже завжди вигнута.

(33) І потім ви забули, що той же Демокрит нібито винайшов спосіб пом’якшувати слонову кістку, перетворювати розплавлену гальку в смарагди – таким способом і досі фарбують підходящі для цього камінці. Нехай це винайшов мудрець, – але робив це він не як мудрець: бо і він робить багато такого, що люди нерозумні, як ми бачимо, роблять не гірше чи навіть ще краще й більш вміло.

(34) Ти запитуєш, що досліджував, що зробив ясним для всіх мудрець? По-перше, природу, за якою він не в приклад іншим живим істотам слідкував очима, досить уважними до всього божественного. По-друге, закон життя, який він узгодив із загальним законом, навчивши людей не тільки знати богів, але й наслідувати їх, і все випадкове сприймати як призначене ними. Він заборонив підкорятися облудним думкам і, зваживши все, всьому вказав справжню ціну; засудив перемішані з розкаянням насолоди; підніс ті блага, що завжди будуть нам відрадні; відкрив усім, що найщасливіший – той, кому не потрібне щастя, а найбільший володар – той, хто може опанувати себе.

(35) Я говорю не про ту філософію, що громадянина відриває від батьків, богів – від світу, яка віддає доброчинність на поталу насолоді, а про ту, яка єдиним благом вважає чесність, яку не зваблять ні дари людини, ні дари фортуни, нагорода якої в тому, що ніякою нагородою не заманиш її в полон. Я не думаю, щоб така філософія була в ті грубі часи, (36) коли не існувало ні наук, ні мистецтв і люди на досвіді училися всьому корисному; і раніше, в щасливі часи, коли благами природи, які лежали на виду, користувалися всі підряд, коли жадібність і пристрасть до розкоші не роз’єднали ще смертних і вони не розірвали спільноту заради грабунку, люди не були мудрецями, хоч і робили те, що мають робити мудрі мужі.

(37) Немає такого стану роду людського, яким би захоплювалися більше, ніж цим, і якби бог дозволив кому-небудь влаштовувати земні справи і давати народам звичаї, ніхто не обрав би нічого іншого, ніж пам’ятні нам звичаї тих, чиї

(38) Чи було це покоління людей більш щасливим? Вони спільно володіли природою, а тій, як матері, ставало сил всіма опікуватись, дозволяючи всім безпечно користуватися спільними багатствами. Чому ж не назвати багатим покоління смертних, серед якого не можна було знайти бідняка? В цей найкращий порядок речей увірвалася жадібність і, бажаючи відділити і присвоїти хоч щось, зробила все з безмежного убогим і чужим, принесла з собою бідність і, побажавши багато що, втратила все.

(39) Нехай вона тепер метається, прагнучи відшкодувати втрачене; нехай додає поле до поля, виганяючи сусідів грошима чи насильством, нехай зробить свої ниви просторими, як ціла провінція, і довгі мандри по них називає «володінням»: ніяке розширення меж не поверне нас до того, від чого ми пішли. Зробивши все, ми будемо володіти багато чим, – а володіли ми всесвітом.

(40) Сама земля, поки її не обробляли, була родючішою, і простору вистачало всім народам, які не розкрадали її. Для людей було рівною насолодою знаходити те, що давала природа, і показувати іншому знайдене, і не могло бути у одного надлишку, у іншого – нестачі: все ділилося при повній згоді. Сильний ще не піднімав руку на слабкого, скупий ще не ховав запаси, які лежали даремно, позбавляючи інших необхідного: кожен турбувався про інших, як про себе.

(41) Зброя лежала без діла, руки не обагрялися людською кров’ю, і вся ненависть спрямована була проти диких звірів. Ті, кого захищала від сонця щільна тінь гаю, хто жив у дармовому притулку, захищаючись від лютих морозів чи дощу покрівлею з листя, проводили ніч у спокої, не зітхнувши жодного разу. Ми перевертаємося під нашим пурпуром, вжалені гострими стрекалами турбот; а їм як солодко спалося на твердій землі!

(42) Не висіла над ними штучна стеля, не ковзали над лежачими під відкритим небом світила, і було перед ними величне видовище ночі. Світ обертався у вишині, беззвучно виконуючи такий великий труд. І вдень, і вночі був відкритим для їхніх очей цей прекрасний дім, їм радісно було спостерігати сузір’я, як одні покидають середину неба, інші сходять з невидимих його областей.

(43) Хіба не солодко було мандрувати на виду цієї усіяної чудесами широчини? А вас лякає ледь чутний скрип вашого даху, ви біжите, стрімголов, ледь щось затріщить серед розписів. Ні в кого не було будинків завбільшки з місто – було повітря і вільне дихання на просторі, і легка тінь скелі або дерева, і прозорі джерела, і струмки, не забруднені ні рівчаками, ні трубами, ні іншими насильницькими шляхами, а такі що бігли з власної волі, і луки, гарні без усілякого мистецтва, і серед них – груба хижка, зведена невмілою рукою. Таким був дім тих, хто жив у злагоді з природою, в ньому радісно було мешкати, не боячись ні його, ні за нього. А тепер саме житло є одна з перших причин нашого страху.

(44) Але, хоч життя їхнє було прекрасним і без підступів, вони не були мудрецями, якщо вже це ім’я знаменує найвищу досконалість. Я не заперечую, що були мужі високого духу, так би мовити, народжені прямо від богів: бо немає сумніву, що світ, ще не виснажений пологами, створював тільки найкраще. І, проте, наскільки за вродженими властивостями всі були і сильнішими, і більш здатними до праці, настільки розум їхній не був удосконаленим. Бо природа не дає доброчинність: досягнути її – це мистецтво.

(45) Вони ще не шукали ні золота, ні срібла, ні коштовних каменів в глибині земного багна; не могло бути такого, щоб людина убивала людину не в серцях, не із страху, а заради видовища. Не було ще ні строкатого одягу, ні тканого золота – його й не добували ще.

(46) Що ж виходить? Вони були невинні по невіданню; а це велика відмінність, не хоче людина грішити чи не уміє. У них не було справедливості, не було розумності, стриманості, мужності. В їхньому грубому житті була така собі подоба цих чеснот, сама ж доброчинність дістається на долю тільки душі наставленій, навченій, яка досягла вершин завдяки безустанним вправам. Для цього – але позбавленими цього – ми і народжуємось. У кращих з нас, доки немає освіти, є лише задатки доброчинності, а не доброчинність.

Бувай здоровий.