Читать книгу Хлопчики Джо - Луиза Мэй Олкотт, Луиза Мэй Олкотт, Mybook Classics - Страница 5

Серед предків Дена, поза сумнівом, були індіанці. В усякому разі так думала Джо. Власне, не тільки тому, що він любив бурхливе, повне мандрів життя, а й через зовнішність, яка з роками ставала дедалі оригінальнішою. У свої двадцять п’ять це був дуже високий, м’язистий, з виразним смаглявим обличчям парубок, уважний погляд якого наголошував на вкрай загострених почуттях. Його манерам не вистачало витонченості, зате не бракувало енергії й готовності швидко відповісти словом на слово, ударом на удар.

Очі хлопця, як і раніше, горіли вогнем і дивилися вкрай пильно, наче життя тільки те й робило, що привчало його триматися насторожі. Показове бажання демонструвати міць і бадьорість зачаровувало тих, хто знав про небезпеки й радощі його повного пригод існування. Саме так виглядав він тепер, розмовляючи з «мамою Баер», яка ласкаво тримала у своїх долонях сильну смагляву руку Дена.

Непідробна любов бриніла в голосі хлопця, коли він заговорив:

– Забути старих друзів?! Хіба можу я забути єдине місце на землі, яке стало мені рідною домівкою? Я так поспішав сюди, щоб розповісти про удачу, яка випала на мою долю, що, як бачите, навіть не став витрачати час на чепуріння. Тож можете казати про мою ще більшу схожість на бізона, – Ден струснув кудлатою чорною головою, смикнув себе за бороду, а за мить у вітальні загримав його гучний сміх.

– Мені подобається твій вигляд, бо завжди приваблювали романтичні розбійники, а ти – наче один з них. Мері недавно служить у нас, тому її налякали твоя зовнішність і манери. Джозі тебе не впізнає, а от Тедді не сплутає свого Денні ні з ким! Всі скоро зберуться тут, щоб привітати тебе. А поки вони не прийшли, розкажи мені про себе більше. Ден, любий! Уже минуло майже два роки відтоді, як ти останній раз був тут! Справи пішли добре? – запитала пані Джо.

Вона з великим інтересом, немов справді була його матір’ю, вислухала докладну розповідь про життя в Каліфорнії та про несподіваний прибуток, який принесло йому вдале капіталовкладення.

– Чудово! Гроші, зрозуміло, для мене не головне, адже потребую зовсім небагато на витрати. Вважаю за краще заробляти в дорозі й не хочу обтяжувати себе турботами про великі статки. Але мені подобається те, як гроші несподівано прийшли до мене, і те, що я тепер можу їх витратити. Накопичувати немає сенсу: я не доживу до старості, коли вони знадобилися б мені… такі, як я, ніколи не доживають, – вів далі Ден, з виглядом людини, якій неприємні будь-які розмови про накопичення статків.

– Але, сину мій, якщо ти одружишся й матимеш власний будинок, на що я дуже сподіваюся, тобі буде потрібна якась сума, щоб охазяйнуватися. Тож вклади ці гроші в прибуткову справу. Не розкидайся ними, бо чорний день настає в житті кожного з нас, а для тебе залежати від когось фінансово було б занадто важко, – сказала пані Джо повчальним тоном, хоч їй було приємно, що жадоба збагачення не заволоділа душею одного з її улюблених хлопчиків.

Ден похитав головою й оглянув кімнату, немов вона вже здавалася йому занадто тісною й викликала бажання знову опинитися в оточенні дикої природи.

– Хто вийде заміж за такого, як я? Жінкам подобаються солідні, урівноважені чоловіки. Я таким ніколи не буду.

– Мій любий хлопчику, коли я була дівчиною, мені подобалися саме такі нерозважливо сміливі молоді люди. Все свіже й завзяте, вільне й романтичне завжди привертає увагу жінок. Тож не сумуй! Коли-небудь ти знайдеш свою пристань, задовольнятимешся короткими подорожами й привозитимеш додому багатий улов.

– Що б ви сказали, якби я одного разу приїхав до вас з нареченою-індіанкою? – запитав Ден, приховавши пустотливий вогник в очах, спрямованих на бюст Галатеї, що виблискувала в кутку білим мармуром.

– Якщо дівчина гідна, влаштувала б їй привітне приймання. А що, все йде до того? – і пані Джо подивилася йому в обличчя з цікавістю, яку виявляють до любовних історій навіть літературні дами.

– Поки ні. Я дуже зайнятий, щоб «бігати за спідницями», як каже Тедді. Як він, до речі? – запитав Ден, спритно змінюючи тему, немов його втомила розмова про почуття.

Пані Джо легко піддалася на його виверт і повела розповідь про таланти й чесноти своїх синів, аж поки вони самі не увірвалися до кімнати й накинулися на Дена, як два люблячих ведмедики. Свою радість від зустрічі хлопці проявляли на кшталт товариських змагань з боротьби, в яких обидва, зрозуміло, зазнали поразки: молодий мисливець швидко з ними впорався. Незабаром з’явився професор, і розмова тривала весь час, поки Мері готувала надзвичайно смачну вечерю, а потім запалювала свічки: інтуїція підказала їй, що то прибув особливо бажаний гість.

Після чаю Ден розмовляв з друзями, прогулюючись великими кімнатами, а іноді виходив у передпокій, щоб ковтнути більше свіжого повітря, якого його легені потребували значно більше, ніж у «цивілізованих» людей. Саме тоді він несподівано побачив на тлі темного дверного отвору знайому постать і завмер, не в змозі відірвати від неї очей. Бесс, висока й струнка, з німбом золотого волосся навколо голови, у білій шалі, кінці якої нагадували крила, котрі роздував, пролітаючи через передпокій, прохолодний вітерець, теж притишилася, не впізнаючи давнього товариша.

– Ден? Це ти? – запитала вона нарешті, наблизившись.

– Схоже на те… а я спочатку не впізнав тебе, Принцесо. Думав, марево, – поволі промовив Ден, дивлячись на неї з м’якою цікавістю впереміш з подивом.

– Так, я справді виросла, проте тебе ці роки змінили ще більше, – Бесс із задоволенням дивилася на його потужну постать, таку нетипову серед «пристойних» людей, що оточували її.

Перш ніж вона встигла закінчити фразу, в передпокій забігла Джозі й, забувши про недавно здобуту поважність своїх тринадцяти років, дозволила Дену підхопити її на руки й поцілувати, як дитину. Тільки поставивши її знову на ноги, він зазначив, що вона теж змінилася, й вигукнув із комічним відчаєм:

– Слухай-но! Так ти теж дорослішаєш! Що ж я робитиму, якщо не залишиться дітвори, з якою я міг би погратися? Ось і Тедді став схожий на жердину, і Бесс – юна леді, й навіть ти, моє Гірчичне Зернятко, носиш довгі сукні та напускаєш на себе поважного вигляду.

Дівчата засміялися, а Джозі почервоніла, дивлячись на високого чоловіка й усвідомлюючи, що занадто необачно стрибнула на шию старому знайомому. Дві молоденькі кузини були чарівними протилежностями – одна біла, точно лілія, інша яскрава й рум’яна, немов маленька дика трояндочка. І Ден із задоволенням кивнув, уважно дивлячись на них. Він бачив чимало гарненьких дівчат під час своїх мандрів, і його тішило, що дві його давні подружки перевершували їхню красу.

– Гей, ми всі хочемо брати участь у розмові, не відбирайте в нас Дена! – гукнула з вітальні пані Джо. – Ведіть-но його сюди й не зводьте з нього очей, а то він вислизне й відправиться в нову подорож на рік-другий, перш ніж ми встигнемо його гарненько роздивитися.

У супроводі двох чарівних конвоїрів Ден повернувся до вітальні й отримав наганяй від Джозі за те, що виріс раніше за всіх хлопчиків і вже виглядає як чоловік.

– Еміль твій одноліток, а всього лиш хлопчисько: танцює джигу й співає матроські пісні, як і раніше. Ти ж виглядаєш років на тридцять, такий високий, міцний і смаглявий, як злодій у п’єсі… О, мені спала на думку чудова ідея! Ти ідеально підходиш для ролі Арбаса в «Останніх днях Помпеї». Ми хочемо зробити виставу за цією повістю, з левом, гладіаторами, виверженням вулкана. Том і Тедді збираються сипати з мішків попіл на сцену й катати за лаштунками бочки з камінням. Нам дуже потрібен смаглявий чоловік на роль єгиптянина, а ти матимеш чудовий вигляд у червоно-білих шатах. Правда, тітонько Джо?

Цей потік слів змусив Дена прикрити вуха руками. Та перш ніж пані Баер встигла відповісти невгамовній небозі, увійшли пан Лоуренс разом із Мег і її дітьми. Слідом за ними з’явилися Том і Нен. Після загальних привітань і обіймів, всі розсілися, щоб послухати Дена.

Він розповідав про свої пригоди коротко, але виразно, про що свідчило захоплення й напружене очікування, які відбивалися на обличчях присутніх. Всі хлопчики відразу захотіли відправитися до Каліфорнії за статками, своєю чергою дівчата згорали від бажання якнайшвидше отримати цікаві подарунки, які він добирав для них під час подорожей. Старші тим часом від душі раділи, що їхній буйний хлопчик не накоїв дурниць і що його, очевидно, чекає хороше майбутнє.

– Поза сумнівом, ти захочеш повернутися до Каліфорнії, щоб повторити свій успіх, і я дуже сподіваюся, що тобі знову пощастить. Але біржові спекуляції – ризикована гра, можеш втратити все, що заробив, – завважив пан Лоуренс, який із задоволення вислухав розповідь Дена.

– Мені цілком вистачило мого першого досвіду – в усякому разі, поки. Надто вже все це нагадує азартну гру… Хвилювання, збудження – ось чим мене приваблює біржа, проте цього мені не потрібно. Хочу побути фермером на Заході. Фермерство на великій ділянці – це чудово. Відчуваю, що скучив за наполегливою фізичною працею після тривалого байдикування. Я почну, а потім ви зможете посилати мені своїх «чорних овечок», щоб населити ними мою ферму. Я вже пробував розводити овець в Австралії, та й про «чорних овечок» мені дещо відомо – не з чуток.

Ден весело засміявся, і колишній зосереджений вираз зник з його обличчя. Проте ті, хто знав його краще за інших, здогадалися, що він отримав якийсь серйозний урок у Сан-Франциско і не хоче більше ризикувати.

– Прекрасна ідея, Дене! – вигукнула пані Джо, яку потішило його бажання десь міцно осісти й допомогти іншим. – Ми завжди знатимемо, де ти, зможемо приїхати, щоб побачитися, нас не розділятиме пів світу. Я пришлю тобі в гості мого Теда. Він такий невгамовний. Поїздка принесла б йому величезну користь. З тобою він буде в безпеці, поки не витратить надлишок енергії й не навчиться здоровій і корисній справі.

– Запевняю, що буду, як слухняний хлопчик, копати й сапати, тільки б мені дали шанс побувати на Заході. Хоч фраза «рудники Сперанца» звучить, мабуть, привабливіше, – сказав Тедді, роздивляючись зразки руди, привезені Деном для професора.

– Ти закладеш нове містечко, Дене, а ми, щойно будемо готові до масового переїзду, дружно знімемося з насиджених місць і поселимося там. Тобі досить скоро знадобиться газета, а мені куди більше до душі відкрити власне видання, ніж гарувати на інших, як я це роблю зараз, – завважив Демі, який горів бажанням відзначитися у сфері журналістики.

– Ми легко могли б заснувати там новий коледж. У міцних і здорових уродженців Заходу величезна тяга до знань, а природна кмітливість дає їм змогу швидко зрозуміти користь освіти, – додав нестаріючий пан Марч, вже побачивши пророчим оком появу на широких просторах дикого Заходу безліч нових навчальних закладів, точних копій коледжу Лоуренса.

– Іди цим шляхом, Дене. План чудовий, і ми підтримаємо тебе. Я сам не проти вкласти тисячу-другу в кілька прерій з ковбоями, – сказав пан Лорі, завжди готовий підтримати хлопчиків в їхніх самостійних починаннях як підбадьорливими словами, так і відкритим гаманцем.

– Навіть невеликі гроші дають людині певну впевненість у собі, а вкладення їх у покупку землі допомагає перейти до осілого способу життя… на якийсь час, щонайменше. Мені хотілося б подивитися, на що я здатний, проте вирішив порадитися з вами, перш ніж прийняти рішення. Не знаю, чи буде це заняття задовольняти мене впродовж багатьох років, але я завжди зможу кинути, коли набридне, – відгукнувся Ден. Він був зворушений живим інтересом друзів до його планів.

– Я знаю, нікому моя заввага не сподобається. Проте відчуваю: коли перед людиною відкривався цілий світ, одна ферма видасться йому страшенно маленькою й нудною, – промовила Джозі, яка явно віддавала перевагу романтиці бродячого життя. Його прихильники приносила їй не тільки захопливі розповіді, а й красиві речі.

– А мистецтво? Чи є воно там, на Заході? – запитала Бесс, думаючи про те, який чудовий малюнок пером вийшов би, якби можна було зобразити Дена в цю хвилину, коли він розслаблено стояв і невимушено розмовляв, відвернувшись від світла.

– Там кругом незаймана природа, люба, і це ще краще. Бо повсюди чудові тварини й дивовижні пейзажі, яких ніколи не бачили в Європі. Ти все це зможеш намалювати. Навіть прозаїчні гарбузи там пречудові. А тобі, Джозі, одна з таких гарбузин стане в пригоді, коли гратимеш Попелюшку у власному театрі, який відкриєш у Денсвіллі, – засміявся пан Лорі, який не хотів, щоб у Дена виникли сумніви щодо його вибору.

Ідея одразу захопила Джозі, яка марила театром, а після того, як їй пообіцяли всі трагічні ролі на ще не побудованій сцені, перейнялася глибоким інтересом до проєкту й благала Дена почати його експеримент одразу.

Бесс також визнала, що їй було б корисно помалювати з натури, а дика природа посприяє поліпшенню її смаку, якому загрожує стати сентиментальним, якщо її погляд завжди зупинятиметься лише на витонченому й красивому.

– Лікарську практику в новому селищі пропоную залишити за мною, – сказала Нен. – Я закінчу навчання на той час, коли ти закладеш нове містечко…

– Ден не допустить появи в ньому жінки до сорока років. Йому не подобаються молоді й гарненькі, – роздратовано вставив Том, який оскаженів від ревнощів, бо прочитав у погляді Дена захоплення сміливою й рішучою Нен.

– Мене це не стосується. Медики – виняток з будь-якого правила. У Денсвіллі буде мало хвороб, оскільки всі вестимуть активний, здоровий спосіб життя. До того ж туди поїде тільки енергійна, міцна молодь. Але нещасні випадки траплятимуться досить часто. Тут і дика худоба, і швидка їзда верхи, й сутички з індіанцями, та й загалом люди на Заході байдужі до небезпеки. Це саме те, що мені потрібно. Я хочу зайнятися переломами кісток. Хірургія – це дуже цікаво, а тут у мене мало подібної практики, – мрійливо сказала Нен, яка горіла бажанням якнайшвидше вивісити табличку із зазначенням годин прийняття й узятися за справу.

– Я візьму тебе до себе, лікарю, й буду радий мати на Заході такий славний приклад того, на що здатні ми, жителі східних штатів. Вчися, старайся. Пришлю за тобою, тільки-но в мене з’явиться будиночок, щоб тебе прихистити. Зніму скальпи з кількох червоношкірих або переламаю кістки десятку ковбоїв заради того, щоб ти могла мати бажану практику, – засміявся Ден, захоплений енергією Нен, що виділяли її серед інших дівчаток.

– Дякую, друже. Приїду обов’язково. Можна мені помацати твою руку? Чудові біцепси! Нумо, хлопчики, дивіться сюди: ось що я називаю прекрасними м’язами.

І Нен прочитала коротку лекцію з анатомії, використовуючи м’язисту руку Дена як наочний посібник. Том не слухав, а пішов до алькова в протилежному кінці зали і звідти сердито дивився у вікно на зірки, помахуючи власною правою рукою з такою жвавістю, немов збирався збити когось з ніг.

– Зроби Тома гробарем у Денсвіллі, він із задоволенням ховатиме пацієнтів Нен, яких вона заморить. Дивіться, як йому личить похмурий вираз, характерний для представників цієї професії. Не забудь про нього, Дене, – сказав Тедді, залучаючи загальну увагу до охопленого смутком закоханого.

Проте Том ніколи довго не ображався й після кількох хвилин самоти вийшов до товаришів із веселою пропозицією:

– Слухайте, ми зобов’яжемо великі міста висилати в Денсвілль усіх, кому тільки трапиться захворіти на жовту лихоманку, віспу або холеру! Тоді Нен буде щаслива, а її фатальні помилки не матимуть великого значення там, де її пацієнтами стануть головним чином емігранти й засуджені злочинці.

– Я порадив би тобі, Дене, влаштуватися біля Джексонвілля або якого-небудь іншого міста, щоб ти міг отримувати задоволення від спілкування з культурними людьми. Там є клуб любителів Платона й чимало людей, що мають живий інтерес до філософії. Все, що приходить зі східних штатів, отримує тепле прийняття, і нові підприємства, поза сумнівом, процвітатимуть на такий гостинній землі, – м’яко подав свою пропозицію пан Марч, який сидів трохи віддалік, серед старших гостей, із задоволенням прислухаючись до жвавої розмови.

Думка про те, що Ден може зайнятися вивченням Платона, була кумедною, проте ніхто, крім пустотливого Тедді, не засміявся. Своєю чергою Ден поспішив поділитися з друзями іншим своїм планом, що зародився в його голові.

– Я, втім, не зовсім впевнений, що досягну успіху, займаючись фермерством. До того ж мене тягне до моїх старих друзів, індіанців Монтани. Вони миролюбне плем’я й відчайдушно потребують допомоги. Сотні померли від голоду, бо вони не отримують від уряду допомоги, яка належить їм за законом. Тим часом їхні сусіди, плем’я сіу, дуже войовничі, в них тридцять тисяч воїнів, тому уряд боїться їх і потурає всьому, чого вони зажадають. Ганьба! Чорт би забрав всіх цих чиновників! – Ден різко замовк, тільки-но лайка зірвалася з язика, але очі, як і раніше, блищали, й він квапливо повів далі: – Саме так! Я не вибачатимуся за те, що сказав. Якби в мене були гроші, коли я жив серед них, то віддав би до останнього цента цим бідолахам, яких обманом позбавили землі й загнали туди, де нічого не росте. Чесні посередники в такій ситуації могли б зробити багато. Гадаю, мені слід повернутися й допомогти цим людям. Я знаю їхню мову, вони мені подобаються. Нині маю кілька тисяч доларів, тож чи варто витрачати їх на своє влаштування й радіти життю, коли вони страждають. Що ви про це думаєте?

Ден, розчервонілий і схвильований від власної гарячої промови, виглядав в цю хвилину дуже мужнім та енергійним. Він прямо глянув у обличчя друзів, і всі вони відчули співчуття до скривджених.

– Зроби саме так! – вигукнула пані Джо, надихаючись. Чуже нещастя викликало у неї набагато більше інтересу й співчуття, ніж будь-яка удача.

– Зроби так! – луною повторив Тедді, аплодуючи, немов це була вистава. – Візьми мене в помічники! Я страшенно хочу поїхати туди, пожити серед цих славних хлопців і пополювати.

– Розкажи нам більше, щоб ми могли зрозуміти, чого вартує ця справа, – сказав пан Лоуренс, потай вирішивши заселити в майбутньому свої поки ще не куплені прерії індіанцями Монтани й водночас збільшити суму пожертвувань благодійному товариству, що посилає місіонерів до цих скривджених владою людей.

Ден одразу почав розповідати про все, що бачив у штатах Північної і Південної Дакоти, про племена північного заходу й про те, як їх ображають, про терпіння й сміливість індіанців, немов вони були його братами.

– Вони називали мене Ден Вогняна Хмара, бо краще моєї гвинтівки їм бачити не доводилося. А Чорний Яструб, мій вірний друг, не раз рятував мені життя й навчив всього, що знає сам. Вони зараз у біді, тож я хотів би віддячити їм.

Захопившись промовою Дена, присутні немов втратили інтерес до Денсвілля. Проте обачний пан Баер припустив, що один чесний посередник серед безлічі корисливих не зможе змінити ситуацію. Хоч така спроба й має ознаки благородства. Тож краще всебічно обміркувати майбутні дії, спробувати заручитися підтримкою авторитетних осіб у відповідних урядових колах і всебічно обстежити місцевість, а відтак ухвалити остаточне рішення.

– Добре, я так і зроблю. Нині збираюся з’їздити в Канзас і подивитися, що там можна зробити. Якось зустрів у Фриско одного хлопця – він добре відгукувався про ті місця. Скрізь так багато треба зробити, що я навіть не знаю, з чого почати. Іноді мені здається, що краще б у мене не було ніяких грошей, – насупившись, промовив Ден, відчуваючи ті самі труднощі, що й усі добрі душі, коли вони охоплені прагненням допомогти у великій справі всесвітньої благодійності.

– Я готовий зберігати твої заощадження доти, поки твоє рішення не набуде остаточності. Бо хлопчина ти гарячий і можеш віддати все першому зустрічному жебракові, який зуміє тебе розжалобити. Я пущу їх в оборот, а поверну тоді, коли вони знадобляться для справи, згоден? – запитав пан Лорі, який встиг навчитися розсудливості за роки, що минули з часів його власної марнотратної юності.

– Дякую, сер. Тішуся, що позбудуся їх на якийсь час. А якщо зі мною щось трапиться, збережіть всю суму, щоб допомогти якомусь іншому волоцюзі, як ви допомогли мені. Це мій заповіт, і ви всі свідки. Тепер мені полегшало на душі, – і, передавши пану Лорі пояс, в якому він носив свої скромні статки, Ден розгорнув плечі, немов скинув з них вантаж турбот.

Ніхто й уявити не міг ні того, скільки різних подій відбудеться, перш ніж Ден повернеться, щоб забрати свій капітал, ні того, наскільки близький він був в той момент до вираження своєї останньої волі… Поки пан Лоуренс пояснював, як він розпоряджатиметься грошима, почувся гучний голос, який весело виспівував:

Еміль завжди оголошував про своє прибуття в такий спосіб. Разом з ним у вітальню ввійшов Нет, який весь день давав міським дітлахам уроки музики. Було приємно дивитися, як він широко всміхаючись, вітався з другом, ще приємніше було слухати, як Ден згадував про все, чим був зобов’язаний Нету, намагаючись віддячити за дружбу в трохи грубуватих, але щирих словах подяки. Проте особливе задоволення у присутніх викликав обмін враженнями між Деном та Емілем. Двоє славних мандрівників без угаву розповідали дивовижні історії, що вражали уяву «сухопутних моряків» і домосидів.

Після прибуття нових гостей будинок вже не міг вмістити веселу молодь, тож усі перебралися на веранду й влаштувалися на сходинках у густих сутінках, немов зграя нічних птахів. Пан Марч і професор пішли в кабінет, Мег та Емі вирішили наглянути за приготуванням частування, а Джо та Лорі сиділи біля відчинених дверей, прислухаючись до веселого гомону хлопців і дівчат.

– Ось вони, цвіт нашого виводка! – мовила Джо. – Одні з моїх учнів померли, інші розбрелися світом, але ці сім хлопчиків і чотири дівчинки – моя втіха й гордість. Якщо додати до них Еліс Хіт, можна вважати, що моя дюжина в зборі. Треба визнати, клопоту в мене від них аж по вінця. Знаєш, Лорі, так важливо не помилитися, задаючи правильний вектор усім цим юним життям.

– Якщо згадати, які вони всі різні, звідки деякі з них прийшли до нас або який вплив чинили на них родичі, ми, гадаю, можемо поки що бути задоволені тим, чого досягли, – відповів Лорі серйозно, коли його очі зупинилися на одній світлій голівці серед кількох темноволосих, хоч світло молодого місяця лягало на все, не віддаючи переваги жодному присутньому.

– Я не турбуюся за дівчаток. Про них піклується Мег. У неї стільки здорового глузду, терпіння й ніжності, що на її підопічних має очікувати тільки успіх. А мої хлопчики з кожним роком приносять мені дедалі більше клопоту. Після кожного їхнього відлучення з Пламфілду ми, на жаль, стаємо не такими близькими, як раніше, – зітхнула Джо. – Скоро вони зовсім подорослішають, тоді їх пов’язуватиме зі мною лише одна тонка ниточка, яка зможе обірватися будь-якої хвилини. Так, як це сталося з Джеком і Недом. Хоч Доллі й Джордж, як і раніше, люблять приїжджати до нас, і я можу відверто поговорити з ними. Франц ніколи не забуде Пламфілд: він відданий рідним. Проте мене турбують ті троє, які мають скоро знову піти в широкий світ. У Еміля добре серце, тож, сподіваюся, це допоможе йому залишитися порядним і позитивним юнаком. До того ж, як ти пам’ятаєш: «Сидить на реї херувим, для моряка його щогла – що той Єрусалим». Нету належить вперше покинути Пламфілд, а він все-таки слабохарактерний юнак, хоч ти і справляєш на нього позитивний вплив. Наш Ден, як і раніше, бунтівник. Боюся, приборкати його зможе лише якийсь суворий життєвий урок.

– Він добрий юнак, Джо. Не надто тішуся його планами займатися фермерством у західних штатах. Якби хоч трохи попрацювати над його манерами, можна було б зробити з нього джентльмена. Хтозна, чого він зміг би домогтися, якби залишився тут, серед нас, – відповів Лорі, схиляючись над стільцем пані Баер, як робив це багато років тому, коли в цих двох були спільні секрети.

– У цьому був би певний ризик, Тедді. Він любить фізичну працю й свободу. Саме вони допоможуть йому стати хорошою людиною. Це набагато краще, ніж будь-який зовнішній лоск небезпек, з якими він зіткнувся б, ведучи забезпечене й спокійне життя в місті. Ми не можемо змінити його натуру – тільки допомогти їй розвинутися в правильному напрямку. Його колишні інстинкти нікуди не зникли, тож він має неабияк себе контролювати, а інакше зіб’ється на манівці. Я добре усвідомлюю це. Його любов до нас – запорука безпеки, тож треба усіма силами берегти її, поки він не подорослішає або не з’являться інші, міцніші узи, які утримували б його від спокус.

Джо знала Дена краще за інший, тож бачила, що її «лоша» ще не до кінця об’їздили. Вона сподівалася на краще, але побоювання все-таки залишалися. Їй було добре відомо, яким суворим і жорстоким буває життя до таких, як він. Також знала, що перед від’їздом Ден у тиху, спокійну хвилину відкриє їй свою душу. Тоді вона зможе сказати слова застереження, яких він потребує.

Тож Джо вичікувала й одночасно уважно спостерігала за ним. Помічала й позитивні зміни, так і шкоду, яку завдало йому перебування між різних людей. Їй дуже хотілося, щоб її «баламут» домігся успіху в житті, адже інші прогнозували, що нічого з нього не вийде. Проте досвід підказував їй, що людей не можна ліпити, як глину, тому задовольнялася скромною надією, що занедбаний хлопчик може стати просто хорошим чоловіком, і не просила нічого більшого.

Втім, навіть на це важко було розраховувати, зважаючи на пристрасність, якою нагородила його натуру природа. Ніщо не стримувало його запальний характер – тільки спогади про Пламфілд. Страх розчарувати вірних друзів, а також гордість, що була сильнішою особистих моральних правил, змушували його прагнути зберегти повагу товаришів, які любили його, попри всі недоліки.

– Не хвилюйся ні про кого, люба. Еміль – один з тих безтурботних і веселих хлопців, які завжди виходять сухими з води. Я подбаю про Нета. Ден тепер на правильному шляху. Нехай з’їздить в Канзас. Якщо план з облаштуванням ферми втратить свою чарівність в його очах, він зможе повернутися до бідних індіанців і принести їм чимало користі. Дуже сподіваюся, що це стане справою його життя – така незвичайна робота саме для нього. Боротьба з гнобителями й захист пригноблених – саме те заняття, до якого треба залучити таку небезпечну для нього самого енергію.

– Сподіваюся, що так і буде… О, що це? – Джо подалася вперед, прислухаючись до вигуків Тедді та Джозі.

– Мустанг! Справжній, живий мустанг! Ми зможемо осідлати його! Дене, ти просто молодчина! – кричав Тед.

– Індійський наряд для мене! Тепер я зможу зіграти Наміоку, якщо хлопчики поставлять «Метамора», – вигукувала Джозі, плескаючи в долоні.

– Голова бізона для Бесс! Помилуй, Дене, чому ти привіз для неї такий жахливо негарний подарунок? – запитала Нен.

– Я вирішив, що їй буде корисно взяти як модель для малюнків що-небудь сильне й природне. Вона ніколи не доб’ється життєвої правди у своїх роботах, якщо зображуватиме солодких амурів і кошенят, – відповів безпосередній, грубуватий Ден, пригадуючи, що, коли він був тут торік, Бесс довго обирала між головою Аполлона і власним котом-персом.

– Дякую, я спробую. Якщо мене спіткає невдача, ми зможемо поставити цю голову бізона в холі, щоб вона нагадувала нам про тебе, – сказала Бесс, ображена глузуванням над її ідеалами краси, але занадто добре вихована, щоб висловити своє обурення чимось іншим, крім звучання голосу, який був водночас солодкий і холодний, як морозиво.

– Гадаю, ти не захочеш приїхати подивитися на наше нове поселення разом з іншими? Чи картини реального життя непривабливі для тебе? – запитав Ден, намагаючись набути шанобливого вигляду, з яким усі хлопчики зверталися до Принцеси.

– Я збираюся до Рима, де навчатимуся кілька років. Вся мистецька краса світу зібрана там. Цілого життя не вистачить, щоб насолодитися її спогляданням, – повчально проказала Бесс.

– Рим – запліснявілий старий склеп, якщо порівнювати його із «Садом богів» і величними Скелястими горами. Мені байдуже до мистецтва. Природа – ось все, що важливо для мене. Я міг би показати тобі таке, що приголомшило б і тебе, і твоїх старих майстрів! Краще приїжджай разом з усіма. Джозі скакатиме на конях, а ти їх тим часом малюватимеш і ліпитимеш. Якщо стадо з сотні чудових мустангів не зможе показати тобі, в чому полягає справжня краса, я визнаю свою поразку, – запально мовив Ден.

– Я приїду коли-небудь з татом, щоб подивитися, що краще: мустанги, коні святого Марка чи ті, що стоять на Капітолійському пагорбі. Будь ласка, не ображай мої ідеали, а я спробую полюбити твої, – сказала Бесс, починаючи думати, що Захід, можливо, вартує того, щоб на нього поглянути.

– Домовилися! Я твердо впевнений, що всі американці мають спочатку оглянути всі куточки своєї країни, а вже потім прямувати в чужі краї, – завважив Ден.

– Новий Світ має певні переваги, проте є вони і в Старого Світу. В Англії жінки мають право голосувати, а в нас – ні. Мені соромно за Америку. Їй слід було б бути попереду інших країн у всіх хороших починаннях! – вигукнула Нен, яка вже встигла поборотися за права жінок.

– О, будь ласка, не треба! Люди ніяк не можуть дійти згоди щодо цього питання й обзивають один одного лайливими словами. Цього вечора збережімо мир і спокій! – благала Дейзі, яка терпіти не могла суперечок.

– Ви, жінки, зможете голосувати скільки завгодно в нашому новому містечку, а також висувати свої кандидатури на посади мера й членів міського правління. У нас буде повна свобода для всіх, а інакше я не зможу жити в цьому місці, – сказав Ден, додавши зі сміхом: – Я бачу пані Шибайголову та пані Шекспір Сміт, як і раніше, розходяться в думках.

– Якби всі завжди були згодні, ми ніколи ні в чому не домоглися б успіху. Дейзі – сама чарівність, але в неї застарілі погляди. Тож я намагаюся додати їй сміливості такими розмовами, щоб наступної осені вона поїхала й проголосувала разом зі мною. Демі супроводжуватиме нас, щоб ми могли взяти участь у тих єдиних виборах, до яких нас допустили.

– Ти повезеш їх на вибори, Святий отець? – запитав Ден. Здавалося, йому подобається це давнє шкільне прізвисько Демі. – Ця система чудово працює в Вайомінгу.

– Вважатиму за честь. Мама й тітки їздять на вибори щороку, Дейзі теж поїде зі мною. Вона, як і раніше, моя найкраща половина, тож ні в чому від мене не відставатиме, – сказав Демі, обнявши сестру, яку любив навіть більше, ніж раніше.

Дену подумалося, як, мабуть, все-таки приємно мати такі міцні родинні узи. Власне самотнє дитинство видалася йому невимовно сумним, коли він пригадав, з чим довелося боротися. Однак серйозні думки перервалися в цю хвилину тяжким зітханням, з яким Том задумливо вимовив:

– Я завжди хотів бути близнюком. Є з ким відверто поговорити. А як приємно завжди мати поруч когось, хто радий спертися на твою руку й утішити тебе. Особливо, коли інші дівчата такі жорстокі.

Нерозділена пристрасть Тома була неодмінним предметом жартів у родині, тому цей натяк викликав сміх. Він перейшов у справжній регіт, коли Нен, вихопивши з кишені коробочку, сказала з професійним тоном:

– Я знаю, ти переїв омара за вечерею. Прийми чотири пігулки й позбудься від свого розладу. Том завжди зітхає й каже дурниці, коли переїсть.

– Я прийму ці пігулки. Це єдине, чим ти за всі ці роки підсолодила моє життя, – і Том з похмурим виглядом захрустів пігулками.

– «Хто може вилікувати свідомість хвору або з пам’яті вирвати печаль?» – трагічним тоном процитувала Джозі, видершись на поручні веранди.

– Їдьмо зі мною, Томмі, я зроблю тебе справжнім чоловіком. Кинь всі пігулки та мікстури, відчуй свободу, поблукай світом. Тоді забудеш, що в тебе є серце, та й шлунок теж, – сказав Ден, пропонуючи свої універсальні ліки проти всіх неприємностей.

– Краще рушаймо зі мною, Томе. Хороший напад морської хвороби допоможе тобі відновити сили, а суворий північний вітер прожене нудьгу. Станеш на посаду хірурга: зручне ліжко й веселощі без кінця – як бонус.

додав Еміль. Він завжди мав напоготові відповідний куплет з матроської пісні, щоб розвеселити друзів.

– Я подумаю про це, коли отримаю диплом. Розумієш, не хочу, витративши цілих три роки на зубріння, не отримати в результаті нічого, чим можна похвалитися.

– Я нізащо не покину пані Мікоубер, – з булькітливим схлипом перебив його Тедді. Том негайно зіштовхнув його зі сходів веранди на мокру траву, а коли ця невелика сутичка завершилася, дзвін чайних ложечок сповістив про значно приємніше частування, ніж пігулки.

У дитинстві дівчата обслуговували за столом хлопчиків, щоб уникнути будь-якого безладу. Тепер молоді чоловіки поспішали принести страви й напої дамам – час змусив усіх помінятися ролями. До чого приємним був новий розподіл обов’язків! Навіть Джозі сиділа спокійно й дозволила Емілю принести їй ягід і насолоджувалася становищем дорослої леді доти, поки Тедді не поцупив її тістечко. Відтак вона забула про свою дорослість і ляснула його по руці.

Тільки для Дена було зроблено виняток – його обслуговувала Бесс, яка, як і колись давно, посідала найвище становище в цій маленькій спільноті. Том дбайливо вибирав все найкраще для Нен, однак почув від неї лише зневажливу заввагу:

– Я ніколи не їм в такий пізній час. Та й тобі не варто, бо страждатимеш нічними кошмарами.

Хлопець покірно передав тарілку Дейзі, а сам взявся жувати пелюстки троянд.

Коли разючу кількість корисної й здорової їжі було з’їдено, хтось із гостей запропонував: «Заспіваймо!», тож весь наступний час компанія присвятила музиці. Нет грав на скрипці, Демі – на сопілці, Ден – на старому банджо, а Еміль з почуттям виконав сумну баладу про катастрофу корабля «Швидка Бетсі». Потім всі почали співати хором старі пісні. Мелодійні звуки понеслися околицями, й перехожі, вслухаючись, з усмішкою, говорили: «В старому Пламфілді сьогодні весело!».

Коли всі пішли, Ден затримався на ґанку, вдихаючи принесений легким вітерцем аромат скошених луків і квітів з Парнасу. І поки він стояв там, спершись на поручні, огорнутий місячним світлом, прийшла пані Джо, щоб замкнути двері.

– Мрієш про щось, Дене? – запитала вона, сподіваючись, що настав підхожий момент для одкровень. Однак замість очікуваного признання або ласкавого слова почула вимовлені з грубуватою відвертістю слова:

– Я думав, добре б покурити.

Пані Джо засміялася над катастрофою своїх надій і люб’язно відповіла:

– Можеш покурити в кімнаті. Тільки не підпали будинок.

Може, Ден помітив легке розчарування на її обличчі, або спогад про наслідки тієї хлоп’ячої витівки зворушив його серце. Він нахилився, щоб поцілувати її й прошепотів:

– Добраніч, мамо.

І пані Джо була частково задоволена.