Читать книгу Хлопчики Джо - Луиза Мэй Олкотт, Луиза Мэй Олкотт, Mybook Classics - Страница 6

Наступного дня в коледжі починалися канікули, тож вранці ніхто не поспішав вставати з-за столу після сніданку. Аж поки пані Джо здивовано не вигукнула:

– Тут собака!

Справді, великий шотландський хорт з’явився на порозі перед їдальнею і завмер нерухомо, втупившись у Дена.

– Привіт, друже! Хіба ти не міг почекати, поки я прийду за тобою? Чому ти втік? Зізнайся, що завинив і мужньо прийми покарання, – сказав Ден, підіймаючись назустріч собаці. Той став на задні лапи, щоб поглянути в обличчя господареві, й уривчасто загавкав, ніби з обуренням відкидаючи припущення про непослух.

– Добре, Дон ніколи не бреше, – Ден обійняв тварину, що стояла на задніх лапах, а потім, кинувши погляд на чоловіка з конем, який поволі прямував до будинку, додав: – Вчора я залишив усі свої трофеї в готелі, бо не знав, чим ви займатиметеся, коли я прийду. Вийдіть на веранду й подивіться на Окту, мого мустанга: конячка – диво, – Ден попрямував до дверей, а вся родина потягнулася за ним, щоб привітати нових гостей.

Окту злегенька заіржав, побачивши господаря, й до великого жаху конюха, що намагався його утримати, почав підійматися сходами на веранду.

– Пустіть його, – сказав Ден, – він вміє дертися, як кішка, і стрибати, як олень. Ну, друже, тобі хочеться промчати галопом? – запитав він свого красеня-мустанга й погладив його по гриві.

– Ось такого коня, я вам скажу, варто мати, – заявив Тед, який мав піклуватися про Окту, поки Ден буде у від’їзді.

– Які виразні очі! Він дивиться так, ніби ось-ось заговорить, – завважила пані Джо.

– Так, він вміє говорити, тільки по-своєму. І розуміє майже все. Правда, старий? – і Ден притулився щокою до конячої морди.

– Що означать «Окту»? – поцікавився Роб.

– «Блискавка». Конячка цілком заслуговує на таке ім’я, як ви незабаром переконаєтеся. Чорний Яструб віддав її мені в обмін на гвинтівку. Ми з нею славно проводили удвох час у преріях. Вона не раз рятувала мені життя. Бачите цей шрам?

Ден вказав на маленький рубець, майже непомітний у довгій гриві, й, обнявши Окту за шию, розповів його історію.

– Одного разу ми з Чорним Яструбом вирушили полювати на бізонів, але впродовж кількох днів не знайшли жодного стада. Всі наші запаси провізії закінчилися, а були ми в цей час миль за сто від стоянка племені. Я вже думав, нам кінець, але тут мій індіанський приятель сказав: «Зараз я покажу тобі, на якій їжі можна буде протриматися, поки не вполюємо здобич». Біля маленького ставка ми розсідлали коней на ніч. Ніде не було видно жодної живої істоти, навіть птаха, а прерії проглядалися на кілька миль навколо. Як ви думаєте, що ми зробили? – і Ден окинув поглядом обличчя слухачів, які стояли біля нього.

– Їли черв’яків, як австралійські аборигени, – сказав Роб.

– Варили траву або листя, – припустила Джо.

– Може, наповнили шлунок глиною, як дикуни, про яких ми десь читали? – запитав пан Баер.

– Убили одного з коней! – вигукнув Тед, що жадав почути про якесь кровопролиття.

– Ні, тільки пустили кров. Бачите, ось тут зробили надріз, наповнили кров’ю бляшаний кухоль, поклали трохи листя полину, додали води і закип’ятили на невеликому вогнищі. Страва вийшла на славу, і спали ми в ту ніч спокійно.

– На відміну, гадаю, від бідної Окту, – промовила Джозі й погладила тварину.

– Вона на це й уваги не звернула. Чорний Яструб сказав, що ми могли б так харчуватися ще кілька днів, перш ніж це почало б на них позначатися. Проте цього не знадобилося. На наступний ранок ми натрапили на бізонів, я застрелив одного. Його голова лежить зараз в ящику, який скоро доправлять сюди.

– Для чого цей ремінь? – запитав Тедді, діловито оглядаючи індіанське сідло, одинарну віжку, трензель, ласо та ремінну петлю навколо шиї коня, яка особливо зацікавила його.

– Під час сутичок з ворогами ми скачемо кругами на великій швидкості й тримаємося за цей ремінь, витягнувшись усім тілом уздовж боків коня, щоб сховатися від куль, а самі стріляємо з-під його шиї. Я вам зараз покажу.

Сівши в сідло, Ден злетів зі сходів і помчав галявиною, то сидячи верхи на Окту, то наполовину ховаючись за її корпусом, коли зависав на стременах. Іноді він зіскакував і біг за конем великими стрибками, а Дон нісся слідом за ними в собачому захваті від того, що знову вільний і разом з друзями.

Це було прекрасне видовище – три вільних, диких істоти за грою. В їхніх рухах було стільки грації, енергії й волі, що на мить рівна галявина стала нагадувати прерії, а глядачі немов зазирнули в інше життя, в порівнянні з яким їхнє власне справляло враження досить нудного й безбарвного.

– Це краще за всякий цирк! – вигукнула Джо, шкодуючи, що не може знову стати дівчинкою й галопувати на загнузданій Блискавці. – Я передбачаю, що в Нен клопоту буде повна голова, тільки встигай вправляти кістки: Тед переламає всі до однієї, змагаючись із Деном.

– Кілька падінь йому не зашкодять, а новий обов’язок і нова розвага – тільки на користь. Однак, гадаю, Ден ніколи не захоче ходити за плугом, після того як політав на такому Пегасі, – зазначив пан Баер.

Чорна конячка перестрибнула через хвіртку й підлетіла до веранди, де зупинилася за першим словом господаря й завмерла, тремтячи від збудження. Ден зіскочив з сідла й глянув на друзів, що стояли на веранді, наче очікуючи на оплески.

Вони справді пролунали, найбурхливіші, а він, здавалося, був більше радий за свою улюбленицю, ніж за себе самого. Тедді одразу зажадав, щоб йому дали урок верхової їзди. Незабаром він уже зручно почувався в незвичайному сідлі й, переконавшись, що Окту слухняніша за ягня, рушив риссю до коледжу, щоб покрасуватися перед студентами.

Бесс, побачивши з вікон Парнасу ці перегони, квапливо спустилася з пагорба, щоб приєднатися до друзів. І незабаром всі вже стояли на веранді й дивилися, як Ден зриває кришку з великого ящика, який посильні транспортної контори звалили перед дверима – якщо скористатися його висловом.