Читать книгу Ім’я дитини в українській родині - Любомир Белей - Страница 2

Дохристиянські – це найдавніші імена, які побутували серед наших пращурів ще у дохристиянські часи. Найдавнішою фіксацією імені пращура українців є всі підстави вважати ім'я антського вождя Бож чи Боз – «nomine Boz» – як його називає Йордан. Ім'я Бож, очевидно, є похідним варіантом від імен типу Богуслав, Богдан чи Божидар. Доля Божа була трагічною: після програної битви з остготами, яка відбулася у кінці 70 – на початку 80 pp. IV ст., за наказом Вінітара його разом із синами та 70 старшинами розп'яли, однак завдяки Йорданові ім'я цього вождя дійшло до нас. Майже через двісті років, близько 550 р., Менандр фіксує ім'я ще одного пращура українців – Мезамира, «найвидатнішого серед антів», якого підступно вбили авари[1]. На жаль, інших вірогідних фіксацій дохристиянських імен пращурів українців з цих часів до нас не дійшло (імена легендарних Кия, Хорива, Щека та їхньої сестри Либеді не можна беззастережно вважати автентичними), проте сучасні мовознавчі методи дозволили вченим з високою вірогідністю реконструювати не лише склад дохристиянського іменника українців, а й мотиви присвоєння імен.

Пращури українців, як і всі інші тогочасні народи, використовували тільки одне ім'я, а звичних нині прізвищ чи імен по батькові у ті далекі доісторичні часи не існувало. Хоча дохристиянське ім'я було єдиним різновидом власної назви людини, поширеним у доісторичні часи, проте дохристиянські імена праукраїнців, як і сучасні їх прізвиська, присвоювали не лише немовлятам, а й, треба думати, підліткам, юнакам і навіть дорослим. Особливості поведінки, вдачі, зовнішності, а також примітні обставини в житті денотата, тобто все, що було незвичним, помітним або важливим у конкретному колективі чи за певних обставин, могло зумовити появу його імені. Прикметно, що творення та вживання тогочасних імен ніким і нічим, окрім звичаїв, не регламентувалося. Відсутність письма, усталених обрядів наречения імені, державних інституцій, зацікавлених у точній та незмінній ідентифікації особи, – ніщо не перешкоджало тому, аби у дохристиянські часи одна і та ж особа протягом життя називалася двома-трьома або й більше власними іменами. Багатоіменність у дохристиянський період подібна до того, як нині одна особа може «нажити» собі кілька різних прізвиськ – у сім'ї, у школі, війську, серед однолітків-студентів, сусідів чи односельців, а також серед колег на роботі.

У дохристиянські часи характеристика найменованої особи, віддзеркалена в її імені, могла бути найнесподіванішою. Так, наприклад, третій у сім'ї дитині могли дати ім'я Третяк, шостій – Шестак, сьомій – Семак, восьмій – Осьмак і т. д. Дівчина, що з'явилася на світ взимку, могла одержати ім'я Зима, а та, що народилася весною, – Весна. Хлопчика, що забарився з появою на світ, часто називали Пізняком, а Томилом чи Томилою називали дитину, пологи якої були особливо тяжкими.

Іменем батьки могли висловлювати і своє ставлення до нового члена сім'ї. Дитині, народження якої з нетерпінням очікували, давали ім'я Бажан, Ждан, Жданко, Жадан, Любко, Кохан, Милаш. У той же час дітей, поява яких була небажана, називали Нелюб, Нелюбець, Неждан, Нерад, Немила, Нерада, Безжданко, Безрада. Зовнішність, психічні або фізичні вади дитяти могли також впливати на вибір його імені. Малюків, що не відзначалися ростом, могли назвати Малом, Малком, Малишком, Малушею, Дрібком, Коротком, Комарем, Мухою, Блохою і т. п. Дітей, що вражали своїм зростом та дужою поставою, називали Величками, Дубами тощо. Світлий або смуглявий відтінок шкіри найменованої особи також міг стати її характеристикою, відображеною в імені: світловолосих, русявих називали Біликами, Біланами, Білашами, Світликами, а смуглявих – Чорнишами, Чорнотами. Непропорційно завеликі голова, ніс, губи людини породжували власні імена Головач, Головань, Носаль, Носач, Губань. Тригубом називали тих, хто мав заячу губу. Вередунів, плаксіїв та крикунів іменували Плакса, Плаксивий, Крикун, Верещака, а мовчунів – Мовчан, Несміян.

Називати дітей за їх зовнішнім виглядом, особливостями поведінки чи появи на світ тощо не є специфічно українською чи навіть слов'янською рисою. Так, наприклад, у Біблії подається історія народження двійнят Ісаака і Ревеки – Ісава та Якова: «З'явився перший, рудий, неначе пастух, косматий, і його названо Ісав. А потім вийшов його брат: рука його держалася за п'яту Ісава, і дали йому ім'я Яків». Первісне значення імені Ісав – «волосистий, волосяний, волохатий», а Яків —«він іде слідом (по п'ятах)». Аналогічних прикладів у тексті Біблії – десятки.

Окремі дохристиянські імена віддзеркалють характеристику денотата, мотивовану тогочасними віруваннями українців. Наші пращури приписували окремим іменам вплив на долю їхніх носіїв. Вважалося, що ім'я може оберегти дитину від хвороби, смерті, лихого ока, хижого звіра чи іншого лиха, зробити її щасливою. Так, наприклад, дуже поширеними серед наших предків були імена Продан, Куплен, які давали дітям з охоронною метою – оберегти їх від хвороб та смерті, особливо у сімях, де часто вмирали діти. Даючи ім'я Продан чи Куплен, мати виконувала певний обряд: за суто символічну плату вона продавала своє дитя жінці, у якої діти росли здоровими та не хворіли. Після закінчення обряду продажу дитина знову поверталася у рідну сім'ю. Ритуал продажу дитини та присвоєння їй характеристично-побажального імені Продан чи Куплен повинен був обдурити злих духів, переконати, що дитина на ім'я Продан чи Куплен чужа у цій сім'ї. Народ вірив у дієвість обряду продажу дитини та магічну силу імен Продан, Куплен, тому ще навіть сьогодні подекуди в Українських Карпатах зустрічається цей давній народний звичай продажу дитини. Український дослідник Павло Чучка у 60-х роках XX ст. виявив кілька осіб, переважно жителів гірських районів Закарпаття, що мали офіційне ім'я по батькові Проданович або Проданівна[2]. А закарпатський письменник В. Ґренджа-Донський у романі «Сини Верховини» також із документальною точністю відтворив цей досить-таки поширений магічний обряд продажу хворобливої дитини, про який сам багато чув серед своєїх односельців на початку XX ст.: «Дитину роздягли догола, відчинили вікно. Шостак стояв надворі під самим вікном, а Векла з Оленою в хаті.

– Продай мені твого сина, – мовив Шостак.

– Продам, бо тобі діти щастять.

– Скільки грошей просиш за сина? – питав далі Шостак.

– Один пінязь, – відповіла мати.

Шостак вибрав з кишені маленьку нікчемну почорнілу монету і подав Олені через вікно, а Олена через вікно подала сина з теплою пеленою.

– Нехай тобі віднині Продан буде ім'я, – сказав Шостак, загорнув хлопця в пелену і взяв на руки.

З тієї днини ніхто не посмів Любчика інакше звати, тільки Проданом, це було його нове ім'я».

Крім імен Продан та Куплен, у сім'ях, де постійно вмирали діти, немовлят часто називали характеристичними іменами Найден, Несин, Ненаш. Такі імена давалися з метою переконати злих духів, що у сім'ї, де всі діти вмирають, живе чужа дитина – Несин, Ненаш, або ж знайдена – Найден, або куплена – Куплен, Продан.

На відлякувальний ефект імені, утвореного від назв грізних звірів-хижаків, сподівалися батьки, коли називали дітей Вовком, Ведмедем, Рисем тощо. Вважалося, що грізне ім'я відлякуватиме всяку нечисть, яка могла б зашкодити або навіть загрожувати життю та здоров'ю його носія. Цю думку авторитетно підтверджує видатний сербський просвітитель Вук Караджич, який також народився у сім'ї, де вмирали діти, тому й був названий Буком, тобто сербським відповідником українського дохристиянського імені Вовк, про що він говорить у відомому «Словнику сербському…»: «Якщо у котроїсь жінки вмирають діти, тоді новонародженому дають ім'я Вук (сербський апелятив вук – «вовк». – Л. Б.), бо вважається, що померлих дітей звели відьми, а на вовка відьма уже не посміє нападати».[3]

У дохристиянській Русі-Україні вважалося, що вдало підібране ім'я здатне впливати на здоров'я, апетит, сон, ба навіть на характер та долю дитини. Здоровою дитина буде рости тоді, коли їй дати характеристично-побажальне ім'я Здоровко, а щасливою, коли матиме ім'я Щасний. Розум дитині принесе ім'я Розумник. Щоб немовля добре спало, йому давали ім'я Сон.

Разом з тим, за давніми віруваннями, батьки могли забезпечити своїм дітям добре здоров’я та щасливу долю, давши їм навмисне погане ім’я. Наші предки були переконані, що гарним і вродливим буде син Некрас, Некраш. Добрий апетит і здоров’я дитини забезпечать імена Неїло, Худко, Худаш, Зав’ялко. Дитина буде добре спати, коли матиме ім’я Безсон, а син буде хоробрим, якщо його назвати Страхом. Щастя, радість та всілякі гаразди синові чи дочці принесуть імена Невдача, Горе, Неспокій, Клопіт, Кривда, Смуток. Наші предки думали, що погане ім’я не привертатиме до дитини злих духів, тому син чи дочка виростуть здоровими і щасливими.

Серед наших предків панувала думка, що вдало підібране ім’я не тільки оберігає дитину від злих духів, але воно здатне навіть впливати на народжуваність. Якщо батьки вже більше не хотіли, аби в них народжувалися діти, то найменшому синові чи дочці давали ім’я Ненад, Ненада, Нетреба, Нема, Доста та ін., які містили своєрідне магічне прохання «не треба, досить нам дітей!». Із таких міркувань новонародженого могли назвати Мізинцем. Оскільки мізинець – найменший і останній палець на руці, то батькам хотілось, щоб після сина з побажально-характеристичним іменем Мізинець у сім’ї дітей більше не було.

До характеристично-побажальних дохристиянських імен, генеза яких сягає праіндоєвропейської доби, є всі підстави зарахувати складні імена, або імена-композити на зразок Борислав, Доброслав, Країслав, Славомир, Станіслав, Святополк, Ярополк тощо. Дотепер вченими виявлено близько 200 таких імен, причому кожне з них має по кілька похідних варіантів – напр.: Станимир – Станко, Станило, Станець, Станчик, Станчул, Станець, Стано, Старченя, Станча, Станша, Мирко, Мирута, Мирча, Мирун, Мируша, Мираш та ін., кожен з яких міг вживатися самостійно.

З-поміж українських дохристиянських композитів вирізняється група утворень, у структурі яких є компонент -бог-, більшість з яких і донині активно вживається в українській та інших слов’янських мовах: Молибог, Хвалибог, Мстибог, Помстибог, Богубож, Богдан, Богдана, Богдар, Богумил, Богуслав та ін. На жаль, українські пам’ятки, як і пам’ятки інших слов’янських народів не містять надійних свідчень про мотиви та обставини присвоєння таких імен, бо вже у писемну добу вибір імен-композит спирався переважно на традиції. Однак аналіз стуктури імен-композит типу Богдан та реконструкція їхнього первісного значення дають підстави стверджувати, що вони були своєрідними звертаннями обдарувати носія імені певною рисою характеру або забезпечити йому певні життєві гаразди. Наприклад: Борислав – «хай бореться за славу», Боривой – «хай буде завзятим воїном», В’ячеслав, Вацлав – «хай має більше слави», Володимир —«хай панує над світом», Мирослав – «хай славить мир», Станіслав – «хай зміцнить славу» тощо. Прикметно, що самої згадки про Бога, навіть евфемізованої, структура цих імен не містить, проте тут, як правило, виступає дієслівна форма наказового способу (брани-, бори-, слав– та ін.), що виконує функцію звертання до Бога, як це маємо у молитві «Отче наш…» – «Хліб наш щоденний Даждь (дай) нам (БОЖЕ) сьогодні…».

Аналогічними до слов’янських імен-композит з компонентом -бог– є утворення з основою свят-, яка мала первісне значення «великий; сильний», що цілком узгоджувалося з традиційними уявленнями про Бога та з подальшим розвитком семантики у «святий», її можна вважати одним із давніх слов’янських евфемізмів на позначення Бога. Пор.: Святослав – «славний у Великому, Сильному (Бозі) або той, хто славить Великого, сильного (Бога)», Святополк – «великий, сильний (Божий) воїн» тощо.

Усі побажально-характеристичні імена, що побутували серед наших пращурів у дохристиянські часи, показують примітивність, асистемність анімістичних вірувань, з допомогою яких прагнули вплинути на долю найменованих осіб. Разом з тим варто наголосити, що серед імен праукраїнців невідомо жодного дохристиянського імені, яке засвідчувало б посвяту найменованої особи котромусь поганському божку, тоді як у язичників-римлян та греків такі імена не рідкість. Напр.: Аполлінарій від латинського Apollinarius – «Аполлонів, той, хто належить грецькому божкові Аполлону»; Дмитро від давньогрецького Δημήτριος [Dçmçtrios] – «той, хто належить Деметрі; Деметрин»; Сидір від давньогрецького Ίσίδωρος [Isidôros] – «дар єгипетської богині сонця Ізіди» тощо. У цьому треба вбачати докорінну відмінність грецьких, римських язичницьких, або поганських імен та дохристиянських імен наших предків.

Нині є всі підстави стверджувати, що в доісторичні часи наша система власних імен мала рідну мовно-культурну базу. Це означає, що слова, які завдяки онімізації набували статусу власного імені, з походження були слов’янськими, хоча генеза багатьох з них могла сягати й праіндоєвропейськоїдоби. І лише у ІХ ст. все помітнішим стає присутність в іменнику давньої Русі-України варязьких імен, що легко пояснюється активністю переселення варягів-скандинавів на наші землі: «Аскольд, отож, і Дір зостались удвох у городі цьому (Києві. —Л. Б.), і зібрали багато варягів, і почали володіти Полянською землею» («Літопис руський»). Описуючи Олегове посольство до візантійського імператора 912 р., літописець називає такі варязькі імена Олегових супутників: Карл, Інгельд, Фарлоф, Вермут, Рулав, Гуди, Руальд, Карн, Фрелав, Руар, Актуву, Труан, Лідул, Фост, Стемид. Хоча професор Д. Чижевський оцінює кількість запозичених скандинавських слів двома-трьома десятками, «та й то рідко вживаних, почасти вже втрачених мовою»[4], проте імена-германізми в іменнику давньої Русі-України ІХ ст., зважаючи на високий соціальний статус їхніх носіїв, стають помітним, впливовим чинником у його розвитку. Навіть якщо вважати дискусійними спроби пов’язати питомо українські імена Володимир, Святослав зі скандинавськими Вольдемар, Сфендостлав, то незаперечним фактом є входження в основний фонд українського іменника варязьких з походження імен Олег, Ольга, Ігор, Гліб, Івор, Рюрик. Щоправда, академік В. Скляренко такі імена доби Русі-України, як Рюрикъ, Синеусъ, Труворъ, Игорь, Адунъ, Алданъ, Аминодъ, Боричъ, Веремуд, Иворъ, Карнъ, Кары, Куци, Моны, Руаръ, Синко, Стиръ, Тилен, Труанъ, Туадъ, Тудко, вважає кельтськими за походженням.[5]

Найдавніші імена праукраїнців, по суті, нічим не відрізняються від сучасних українських прізвиськ. Дохристиянські імена українців так само, як і сучасні прізвиська, творили відкриту систему, тому сучасні вчені не можуть навіть приблизно окреслити їх кількість. Одні оцінюють їх кількість «не менше тисячі», інші стверджують, що «практично кожне повнозначне слово (і службове іноді також. – Л. Б.) могло бути використано у ролі власного особового імені», а глибокий знавець української антропонімії – член-кореспондент HAH України Юрій Карпенко висловлював гіпотезу, що українці мали більше ста тисяч дохристиянських імен[6]. Кожна незвична або варта уваги обставина, пов'язана із появою на світ дитини, ставленням до неї у сім'ї, а також, звичайно, зовнішність, вдача найменованої особи і т. ін. – усе могло стати характеристикою, віддзеркаленою у власному імені людини.

Дохристиянські імена українців творилися та вживалися в умовах відсутності письма, без кодифікованого офіційного їх реєстра, а це означає, що кожен прадавній українець виступав не лише носієм імені, а й імено-творцем, бо імена не лише вибиралися з традиційного «мнемонічного» реєстру (письма ж бо не існувало), а й активно утворювалися для конкретного акту номінації. З прийняттям християнства дохристиянські імена та, що найважливіше, принципи їх надання не втрачають своєї популярності – вони й надалі широко вживаються як відомі кожному українцеві прізвиська.