Читать книгу Ім’я дитини в українській родині - Любомир Белей - Страница 3

Так урочисто описав літописець одну з визначних подій в історії нашої Вітчизни – хрещення Русі-України. І це не випадково, бо ідеали християнства, християнська культура, християнська обрядовість зумовили глибокі зміни в духовному житті наших предків. Торкнулися ці зміни і репертуару імен, мотивів їх присвоєння, став цілком інакшим обряд надання імені, який почав називатися хрещенням. Адже ім'я людини, мотив його надання та сам обряд хрещення є основними елементами християнського віровчення.

Християнство на терени Русі-України принесло власний реєстр імен та, що дуже важливо, свої, християнські, принципи їх надання. Первісний реєстр християнських імен на теренах Русі-України був чисельно дуже обмежений. Найдавніші писемні пам’ятки старокиївської доби (ХІ—ХІІІ ст.), зокрема місячні мінеї, фіксують лише 394 християнських імені, з них 330 чоловічих та 64 жіночих. З походження це чужомовні – давньоєврейські, грецькі та латинські – імена, які, однак, на Русь-Україну потрапили не з Візантії, а вже частково послов’янізувавшись головним чином серед болгарів, у яких християнство стало офіційною релігією у 863 році. Не треба також виключати участі наших предків у адаптації християнських імен до давньоукраїнської мови у доволодимирівський період, оскільки християнські імена, як і християнство загалом, почали активно утверджуватися щонайменше на 100—120 років раніше від дати офіційного хрещення – 988 рік. Так, наприклад, давньогрецьке κύριος [kyrios] «пан, володар» у старослов’янських текстах трансформується у слов’янізований відповідник КУРИЛЛЪ, а в церковнослов’янських текстах української редакції – у Кирило, Кырыло, Курило, Чурило, Хурило і т. д., або давньогрецьке Θεόδωρος [Theódôros] змінюється у старослов’янський відповідник ΘЕОДОРЪ, а в українській мові – на Хведур, Хведір, Педір, Ведір, Федір, Федур тощо. Деякі християнські імена у процесі адаптації до фономорфемної структури української мови дали по два і більше варіантів, які нині мовцями усвідомлюються як окремі імена: давньогрецьке γεωργός [georgos] – Георгій, Єгор, Юрій.

Християнське ім'я від імені дохристиянського або нехристиянського відрізняється не лише формою, а головним чином своєю сакраментальною суттю. Адже воно не виражає прохання-побажання доброї долі найменованій особі або ж не дає характеристику її зовнішності так, як дохристиянські імена, а, по-перше, виступає зовнішнім знаком, що засвідчує належність найменованої особи до християнської общини; по-друге, воно покликано у містичний спосіб пов'язати носія імені з його небесним заступником – тезкою-святим.

Сутність християнського імені виявляє також ближче знайомство з Таїною хрещення. Це канонічне священнодійство має глибокий символічний зміст: потрійне занурювання символізує Пресвяту Трійцю, занурювання і витягання – вкладення Ісуса Христа до гробу і воскресіння Спасителя. Разом з тим це дійство означає, що під час хрещення грішна людина вмирає (топиться), натомість воскресає нова людина, позбавлена гріхів. Під час хрещення хрещений отримує ім'я якогось святого (так зване хресне ім'я), так нового члена Церкви віддають під особливу опіку конкретного святого або ангела. Небесний тезко, зокрема його основні чесноти, заслуги перед Богом чи подвиги в ім'я Христа, мають бути зразком для охрещеної особи і в такий спосіб впливати на її подальшу долю.[7]

Щоб глибше зрозуміти сутність християнського імені, треба пригадати, що перші християнські імена – це не просто імена перших християн, якими їх наділили їхні батьки або одновірці, а це імена, пов'язані з самим Ісусом Христом та його найближчими сподвижниками, творцями Нового Заповіту – Іваном Предтечею, Богоматір'ю Марією, апостолом Петром. Саме ці євангельські особи у євангельських текстах відкривають сакраментальну сутність власних наймень, чим закладають підвалини християнського іменника. У Новому Заповіті сакраментальність імені відкривається через указания на його божественне походження: для Ісуса, для Його матері, Івана Предтечі імена вибрано на небесах, а на землі їх оголосили ангели. Так, ангел Господній з'явився Йосифові-обручникові уві сні й мовив: «Йосифе, сину Давида, не бійсь узяти Марію, твою жінку, бо те, що в ній зачалось, походить від Святого Духа. Вона породить сина, і ти даси йому ім'я Ісус, бо він спасе народ свій від гріхів їхніх». А сталось усе це, щоб здійснилось Господнє слово, сказане пророком: «Ось діва матиме в утробі й породить сина, і дадуть йому ім'я Еммануїл, що значить «З нами Бог» (Євангеліє від Матея, 1:20—23). На божественній природі імені Ісуса наголошує інший євангеліст – Лука: «Назвали його Ісус – ім'я, що надав був ангел, перше, ніж він зачався у лоні» (Євангеліє від Луки, 2:21). Дмитро Туптало у «Житіях святих», покликаючись на святого Єроніма, стверджує, що й ім'я Богородиці має сакраментальну природу, бо його вибрав ангел, що мовив старенькому Йоакимові: «Анна, жінка твоя, народить тобі доньку, і наречеш ім'ям її Марія, та, як обіцяєте, буде посвячена Богові і сповниться Духа Божого ще від лона матері своєї».[8]

Первісне значення арамейського імені Йоханан (Іоанн-Іван) – «Ягве (Бог) змилосердився, помилував» цілковито гармоніює з історією появи на світ чи не найвідомішого його носія, первістка літнього подружжя Захари та Єлизавети – Іоанна Предтечі. Ангел звернувся до Захари: «Не бійся, Захаріє, бо твоя молитва вислухана; жінка твоя Єлизавета породить тобі сина, і ти даси йому ім'я Йоан» (Євангеліє від Луки, 1:13).

Для свого земного наступника, апостола Симона, Ісус Христос вибирає ім'я сам, причому це ім'я у неземний спосіб пророчо увиразнює земне призначення Симона-Петра: «Щасливий ти, Симоне, сину Йонин, /…/ я тобі заявляю, що ти – Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають» (Євангеліє від Матея, 17:17—18). Добре усвідомлюючи сакраментальну сутність християнських імен, наші предки, очевидно, щоб не осквернити святості наймення Сина Божого, ніколи не називали дітей кусом або Христом; з глибокої поваги до Матері Божої ім'я Марія давали також не на честь Богородиці, а інших святих з таким іменем. Ніколи не були популярними серед українців й імена праотців – Адама та Єви, але тут, очевидно, визначальними були інші мотиви.

Визначальною, пріоритетною для християнського імені є його первісна семантика чи сам мотив його присвоєння, а вже форма імені, тобто його звучання, – вторинна. Показовою у цьому плані може бути історія імені Петро, яким, як ми уже зазначали, Ісус Христос назвав одного із своїх апостолів – Симона. Як відомо, ім'я Петро – грецького походження, а ні Ісус Христос, ні його учень Симон-Петро ніколи грецькою мовою не послуговувалися. Не випадково всі євангелісти стверджують, що Ісус Христос назвав свого земного наступника по-арамейськи Кифою, що відповідає грецькому Петро. Отже, як бачимо, євангелістам було важливо донести не форму, звучання імені апостола, навіть якщо це ім'я обрав сам Ісус Христос, а його первісне значення, яке й виступає своєрідним ключем для розкриття сакраментальної, священної сутності імені Кифа-Петро: носій цього імені, Ісусів апостол Симон, назвавшись іменем Кифа-Петро, став скелею, на якій постала Христова Церква.

Зараз не варто робити здогади, наскільки глибоко наші предки усвідомлювали сакраментальну, божественну сутність християнського імені, однак є очевидним, що у порівнянні з дохристиянським воно перестає бути мовним засобом характеристики носія імені або гарантом його щасливої долі, доброго здоров'я тощо. Адже значення чужомовних – єврейських, грецьких, латинських – за походженням християнських імен для української людності було невідомим, тому ці імена не могли використовуватись, як дохристиянські, для характеристики найменованої особи чи як засіб магічних діянь.

Хоча первісний реєстр християнських імен, їх сакраментальна сутність та сам обряд хрещення сформувалися далеко від України, проте завдяки відомій демократичності християнського віровчення українці також змогли долучитися до збагачення християнського іменника. Адже церква допускає, навіть передбачає збагачення християнського репертуару імен коштом місцевих, зокрема україномовних за походженням, імен, проте за умови строгого дотримання як процедури їх християнізації, так і докорінного переосмислення (християнізації) їх виражально-характеристичних можливостей. Так, починаючи з Русі-України князівської доби церква канонізувала цілий ряд українців, що йменувалися християнськими іменами. Першими було канонізовано киян, варягів за походженням, Івана та Федора, яких живцем спалили язичники у 983 році. Згодом до лику святих були приєднані Антоній та Теодосій Печерські, мученики Борис, Гліб, рівноапостольні Володимир Великий, княгиня Ольга, а також Йосафат Кунцевич, імена яких увійшли у церковні календарі не лише православної або греко-католицької, а й католицької церков. Процес поповнення списку святих і блаженних українцями, мучениками та проповідниками Христової церкви не припиняється упродовж усієї християнської історії України. Так, Українська православна церква Київського патріархату за роки незалежності України канонізувала видатних українців – Ярослава Мудрого, Іова Борецького, Костянтина Острозького, Арсенія Мацієвича, Петра Могилу, Петра Калнишевського та ін., які своїм життєвим подвигом уславили церкву та народ. У 2000 p., під час візиту в Україну папа римський Іван-Павло II проголосив блаженними Йосафату (Михайлину Гордашевську), Леоніда (Фьодорова), Миколу (Конрада), Володимира (Прийму), Андрія (Іщака), Северіяна (Бараника), Якима (Сеньківського), Зиновія (Ковалика), Омеляна (Ковча), Тарсикію (Ольгу Мацьків), Віталія (Байрака), Романа (Лиска), Григорія (Хромишина), Теодора (Ромжу), Йосафата (Коциловського), Микиту (Будку), Григорія (Лакоту), Климентія (Шептицького), Миколу (Цегельського), Івана (Зятика), Олімпію (Ольгу Біду), Лаврентію (Левкадію Гарасимів), Петра (Вергуна), Олексія (Зарицького), Миколая (Чарнецького), Симеона (Лукача), Івана (Слезюка), Василя (Величковського)[9]. З історії відомі випадки, коли дохристиянські імена наших предків канонізували інші християнські конфесії, зокрема римо-католики. Так, наприклад, українська княжна Гримислава, дочка Ігоря Ярославича, великого князя Київського, яка одружилася з краківсько-сандомирським князем Лєшеком Бялим, стала першою польською святою, а її дохристиянське та українське за походженням ім'я Гримислава (полонізований варіант Grzymislawa) було приєднано до канону християнських святих.

Як промовистий факт участі наших предків у творенні християнських імен можна розглядати появу християнських імен Віра, Надія, Любов. їх багато хто вважає слов'янськими за походженням іменами, однак це не зовсім відповідає дійсності, бо насправді ці імена є кальками, тобто українським (старослов'янським) перекладом з давньогрецької: Πίστις [Pistis] – Віра; Αγάπη [Hagape] – Любов; Έλπίς [Helpis] – Надія. Причому ще у давньогрецькій мові онімізації зазнали не випадкові апелятиви, а назви трьох чеснот Божих, що віддзеркалюють засади християнського віровчення, на честь яких богобоязлива Софія назвала трьох своїх дочок – Πίστις – Віру, Αγάπη – Любов, Έλπίς – Надію.

До імен, християнське походження яких приховує їх українське звучання, належить також жіноче ім'я Сніжана: нині, по суті, не береться під сумнів його слов'янське походження, яке, як правило, кваліфікується як неологізм або як запозичення з болгарської мови. На наше переконання, українське ім'я Сніжана – калька з латинської назви ad Nives «сніжна, сніжана», що входить до складу повного найменування одного із стародавніх християнських храмів Рима – Santa Maria Maggore ad Nives. Ця давня римська християнська святиня називається «сніговою» (ad Nives), бо, за переказами, двоє римських монахів не знали, де їм закласти храм, тому в молитвах благали Бога, щоб той допоміг їм правильно вибрати місце. Бог послав їм знак: 5 серпня на одному з римських пагорбів Есквілін випав сніг. Тому храм було закладено на місці чудотворного снігопаду, що було відображено не лише у власній назві новозбудованого храму – «Сніговий», а й у новому християнському святі, що відзначається у цей день. Звідси й християнське ім'я Снігова, Сніжана.[10]

Адаптація чужомовних християнських імен в українській мові іноді могла супроводжуватися курйозними випадками, спричиненими як неуважністю священиків, так і слабким рівнем володіння ними церковнослов'янською чи грецькою мовами. Так, наприклад, форми родового відмінка чоловічих християнських імен типу Римма, Інна, Пінна, Зіна (а саме у формі родового відмінка записували імена святих у мінеях) були сприйняті як називний відмінок жіночих імен. Саме тому давні чоловічі імена Римм, Інн, Пінн та Зін серед українців та інших східних слов'ян стали звичними нині жіночими іменами Римма, Інна, Пінна, Зіна, одне з яких так геніально оспівав П. Тичина.

Іменотворчість українського народу особливо позначилася на репертуарі жіночих християнських імен. Оскільки кількість жіночих імен в церковному календарі дуже обмежена, вона ледь сягає кількох десятків, то, щоб урізноманітнити жіночий іменник, наші предки масово творили жіночі імена від чоловічих: Августа від Август, Адріана від Адріан, Василина від Василь, Іванна від Іван, Миколая від Миколай, Олександра від Олександр, Павла від Павло, Петра від Петро, Романа від Роман, Степанія, Стефанія від Стефан, Зінька від Зінько, Ониська від Онисько, Санька від Санько тощо.

У процесі українізації християнських імен з’являлися численні варіанти, сфера вживання яких була чітко регламентована. За давньою традицією східної церкви у метриках та поминальниках імена українців намагалися записувати у так званій канонічній формі або ж «согласно славянской орθографіи», тому всім, хто відав веденням церковної документації, давалася вказівка: «Абысь власне имя клалъ, якъ в святцохъ стоитъ, а не змытрыченое презъ пещоту любъ презъ жарты». Канонічними вважалися варіанти християнських імен, узаконені церквою у регламентованій формі та які вживалися головним чином у спеціальних церковних книгах – Мінологіонах, або Місяцесловах із церковним календарем, та Четьях Мінеях – збірках життєписів святих, розташованих також за календарним принципом. Форма українських канонічних імен була найближчою до їх старослов’янських відповідників: АЛЕКСАНДРЪ, АЛЕКСЕЙ, АНДРЕЙ, АФАНАСИЙ, ВАСИЛИЙ, ГАВРИИЛЪ, ДИМИТРИЙ, ЄМИЛИАНЪ, ИАКОВЪ, КИРИЛЛЪ, МИХАИЛЪ, ПЕТРЪ, СИМЕОНЪ, ФЕОДОРЪ тощо. Однак починаючи з ХІ століття. у народно-розмовному мовленні, а також різних стилях української літературної мови, окрім конфесійного, широко побутували численні варіанти, форма яких зазнала виразної українізації: Олександр, Олехно, Лесь, Лесько, Сандрик, Санко; Олекса, Олешко, Лекса; Андрій, Андрійко, Андрусь, Андрусик, Андрушко, Ондрієць; Опанас, Панас, Опанас, Панасик; Василь, Василько, Василець, Васько, Васечко, Васюк, Васина; Гаврило, Аврило, Гаврилець, Гаврош; Дмитер, Дмитро, Дмитрик, Митро, Митько; Омелян, Омелянко, Милян, Милько, Мілько; Яків, Яковець, Яцько, Яцечко; Кирило, Курило, Курилець, Чурило, Чурко, Кирик; Михайло, Мигаль, Мисько, Мишко, Мись, Мисик; Петро, Петрик, Петра, Петрушко, Петрук; Семен, Семенко, Семенець, Семко, Сенько, Сенюк, Сенюта, Семашко; Федір, Федур, Федь, Федько, Федик, Хведір, Педір, Ведір, Ходар, Ходорець, Тудор та ін. Такі українізовані іменні варіанти не лише називали особу та виражали ставлення мовця до найменованої особи – вони також передавали широкий спектр емоцій: від пестливих до зневажливих, і, що дуже важливо, вказували на національне походження носія. Чужі за походженням християнські імена стали невід’ємною частиною української культури. У цьому легко переконатися, коли порівняти українське Олександр з російським Александр чи сербським Александар або українське Іван з польським чи словацьким Jan, cербським Joван, словенським Janez, німецьким Hans, англійським Jon, італійським Jovanni, угорським János тощо.

Процес інкультурації християнських імен міг розраховувати на успіх лише у разі цілковитої адаптації чужомовних за походженням імен до фономорфемної структури української мови. Такий адаптаційний процес, що відбувався головним чином на фонологічному, морфологічному та словотворчому рівнях української мови, породжував розгалужену варіантність імен, а сама структура чужомовних імен помітно українізувалася. Так, найпопулярніше християнське ім'я у старослов'янському варіанті ЮАННЪ на українському мовному ґрунті не просто трансформувалося у звичне нині Іван, а упродовж більш ніж 1000 років християнської традиції породило, за даними І. Трійняка, щонайменше 355 різнотипних варіантів – Вава, Вавеня, Ванець, Ванечко, Ваник, Ваничок, Банько, Ваньо, Ванінько, Ванік, Вантух, Вантушисько, Ванчо, Ванцьо, Ванюк, Ванюсьо, Ванюся, Ваняка, Ванярко, Ванятко, Ванюшечко, Вахно, Иванчо, Ивась, Иванега, Иваник, Иванило, Иванина, Иваниско, Иванище, Иванко, Ивантьо, Иванцьо, Ивась, Івака, Іваненя, Іванесенько, Іванеще, Іваника, Іванидло, Іванисько, Іванійко, Іванчура, Іванцюра, Іванцьо, Іванюсь, Івань, Іваньо, Івасечко, Івасило, Івасій, Івасочко, Івасуник, Івасунцьо, Івасунчик, Івасюнь, Івасунько, Івасуньо, Івасюк, Івасюнечко, Івасюнчик, Івасюта, Івасютечко, Івась, Івасько, Івасьо, Івата, Івах, Іваха, Івахник, Івахно, Івашенко, Івашечко, Івашина, Івашко, Іваш, Івонко, Іхно, Іван, Іванисько, Іванище, Івась, Івонічка, Йонка, Нюсъо, Нюцик, Сюнъо і т. д.[11] Таке ж численне варіантне гніздо має ціла низка популярних імен, зокрема Василь, Дмитро, Григорій, Микола, Михайло, Олександр, Олекса, Павло, Панас, Петро, Степан, Федір, Юрій, Катерина, Марія, Оксана, Олена, Ольга, Федора та інші.

Прикметно, що популярність конкретних християнських імен залежала від кількох чинників. Вважають, що популярність імені Іван пояснюється тим, що у християнському календарі це ім'я зустрічається аж 170 разів, тому вірогідність народитися у день, коли церква вшановує чи то Івана Предтечу, чи Івана Золотоустого, чи Івана Богослова, чи Івана Стратилата, є набагато більшою, ніж на свято Авдифакса, яке церква відзначає лише раз на рік. Іншим важливим чинником, що впливав на популярність християнських імен, було особливе ставлення українців до певних святих. Так, імена Василь, Юрій, Давид, Олена ще з князівських часів вважаються царськими іменами, бо серед святих з цим іменем були особи – непереможні воїни та мудрі державники. Тому, очевидно, і Володимир Великий, і Володимир Мономах мали християнські імена Василь, а княгиня Ольга – Олена. Андрій Первозваний, свято якого відзначають 13 грудня, вважається патроном України. У народних переказах та легендах говориться, що саме Адрій Первозваний єдиний з-поміж апостолів відвідав українські землі та пророкував велич Києва. А ще популярності імені Андрій додає той факт, що зі святом Андрія пов'язані численні ігри та розваги, які віддавна стали улюбленими серед української молоді. Микола Чудотворець, свято якого відзначають 19 грудня, вважається покровителем полонених, купців, подорожніх, моряків, убогих дітей, що також суттєво впливає на популярність цього імені серед українців.

Ім'я християнинові надається один-єдиний раз. У Русі-Україні домонгольської доби, як ввважають історики церкви, надання імені відбувалося на 8-й день життя немовляти, а сам обряд хрещення – на 40-й день. Саме так охрестили одного з перших українських святих – Феодосія Печерського. І лише за надзвичайних обставин – наприклад: при охрещенні помилково була визначена стать немовляти, немовля виявилося гермафродитом; замість канонічного імені священик помилково назвав немовля загальною назвою на зразок стратилат, тривун, синклітик, апепсія, стратиг тощо, які фігурують у місяцесловах як прикладки до власних імен святих, – церковні канони дозволяють надати охрещеному нове, «правильне» ім'я.

Церковні канони християн як східного, так і західного обряду передбачають також зміну імені при постригу в чернечий чин, яка символізує смерть світської людини та народження богопосвяченої особи – монаха чи монахині. Вибір імені для монаха має різні звичаї в різних чернечих об'єднаннях та орденах: часто його здійснює ігумен монастиря, зважаючи при цьому на характер, чесноти тощо майбутнього монаха чи монахині, при цьому, як правило, намагаються дотриматися принципу, щоб нове ім'я монаха починалось на ту ж літеру, що й колишнє світське. Мабуть, зважаючи на цей звичай ще у IX столітті солунянин Костянтин Філософ постригся у монахи під іменем Кирило; а Іван Огієнко уже у XX столітті став митрополитом Іларіоном. За цим давнім звичаєм добирав собі чернече ім'я Казимир Шептицький, який став монахом-студитом Климентієм. Однак, на нашу думку, мотивом вибору чернечого імені Климентій для Шептицького-молодшого став ще й той факт, що це ім'я мав третій папа римський Климентій, який одним із перших проповідував християнство у кінці І століття після Р. X. на теренах сучасної України і тут був страчений. До витоків християнства на українських землях треба, очевидно, вдаватися, щоб пояснити вибір чернечого імені для старшого брата Климентія – Романа Шептицького, який відомий більше як Андрей Шептицький. Чернече ім'я видатного релігійного та культурно-громадського діяча, мабуть, не випадково співзвучне з іменем Андрія Первозваного, Христового апостола, що, за переказами, особисто відвідав місцевість, де згодом був заснований Київ, та пророкував йому славне християнське майбутнє.

Репертуар християнських імен, а головне – багаті традиції, пов'язані з їх адаптацією, присвоєнням та функціонуванням, що зросли та глибоко вкоренилися в українській духовній культурі, засвідчують їх християнську природу. Самобутній український християнський іменник був одним із чинників, що перешкоджав денаціоналізації українців у часи бездержавності.