Читать книгу Якби все розпочати заново? - Людмила Когут - Страница 2

Як буйні вітри навколо світу, промайнули наступні п’ять років. Зупинити час неможливо. Стрімкою рікою незліченних хвилин він линув далі й далі.

…І от уже за спиною кожного з них був новий шматок життя. Невеликий відбиток від минулих подій відобразився на зовнішності присутніх.

У деяких чоловіків з’явилися лисини, у багатьох жінок – зіпсувалися фігури. Хлопці віджартовувались, що лисина – це галявина, витоптана мудрими чоловічими думками. Дівчата ж, голосно сміючись, відстоювали свої права безкарно мати трохи зайвого тіла на гладких боках. Але загалом усі виглядали зовсім не зле. Настрій був пречудовий.

І знову голосні вигуки в актовому залі школи, верескливі йойкання жінок, виважене басіння чоловіків, перекури біля центрального входу та, за старою звичкою, в туалетах, а потім урочиста і довгождана хода в той же славний ресторан.

За кожним столом зібралося своє товариство, але вже не таке велике, як на попередньому ювілеї. З роками всіх вперто й наполегливо засмоктувала рутина, проблеми, життя…

В їхньому класі незмінним було ядро – подружні пари: Руда Лілька та історик Ігор, Орися Сліпець та її мовчазний благовірний Мартин Говіркий, Люба Батіг та Орест Коваленко, Юрко Іванчишин та Романа Заяць і староста класу Олег Кішка та Ірина Гаркава.

Усі жінки змінили свої дівочі прізвища на прізвища чоловіків, але у класному товаристві їх називали так, як у давні шкільні роки.

Директор «Вітьок Кіндрат» із своєю «Кісилихою» більшу частину забави просидів у складі вчителів і лише декілька разів підійшов до їхнього столу. Хоча раніше в цьому товаристві він часто проводив своє дозвілля разом із завучкою, яка тепер була його новою законною дружиною. Доля внесла значні корективи в його особисте життя. Те, що він колись приховував від цікавих сторонніх очей, стало відомо всім.

…Скандал, пов’язаний із Віталієм Андрійовичем та Євгенією Михайлівною, набув широкого розголосу.

Коли більш ніж п’ятнадцять років тому він прийшов учителювати у школу, то вже мав дружину Дарину і двох синів. Діти були ще маленькими, за ними доглядала теща і його мама. Дружина також працювала в освіті, але у вищій школі. Побралися вони в університеті. Справили гучне студентське весілля і до закінчення навчання подарували своїм батькам живу ляльку чоловічого роду, а самі продовжували вчитись. Після університету зробили знову великий подарунок своїм предкам – другу маленьку ляльку, також хлопчика. У декретній відпустці Дарина зовсім не була, а своїм батькам, свекрусі та свекрові влаштувала веселе життя. Діти були повністю під їхньою опікою. Мама Дарини жартувала:

– Добре, що хоч не кажеш нам дітям цицьки давати!

Тому, що Віталій і Дарина були одинаками у своїх батьків, старі тішилися внуками і пильнували їх, як найбільші цінності цього тлінного світу. Ходили бавити дітей по черзі, а як малі трохи підросли, то забирали їх до себе додому і привозили до рідних батьків тільки на вихідні. Іноді й тижнями молоді тато і мама не бачили малюків, займаючись своїми особистими справами, спілкувалися з дітьми та батьками лише по телефону. Молодим батькам жилося чудово, вони мали повну волю у своїх діях. Належали тільки одне одному та установам, де працювали, швидко набирали обертів, роблячи кар’єру. Дарина закінчила аспірантуру та залишилась у рідному «універі», а Віталій успішно керував школою.

Сумлінна помічниця і його права рука, завуч Євгенія Кисіль, також на той час мала чоловіка і дві доньки. Здавалось би, люди живуть нормальним подружнім життям.

А ні!!! Доля розкинула перед ними дивний пасьянс і несподівану комбінацію цікаво викладених життєвих карт, які кардинально змінили існування цих сімей.

Важко було зрозуміти, як усе це сталося. Але на все Божа воля. Як склалось, так склалось…

Данило Кисіль працював у сфері, далекій від освіти. Щоденні оповідки дружини Євгенії про школу, розклад уроків, учительські плітки та інші маленькі інтриги йому були геть ні до чого. Ці розмови ніби притрушували його порохом учнівських зошитів, інколи він хотів аж стріпатись від непотрібної інформації. Та цього невидимого морального спротиву вона не зауважувала і ще щільніше обмотувала його павутиною нецікавого чужого життя. До слова сказати, цей словесний дріб’язок не дуже заважав їхньому нормальному подружньому співіснуванню.

Але в кожної людини хоч один раз у житті буває якийсь фатум. Так і в них.

…Одного разу директор запросив сім’ю Кісилів та товариство історика Ігоря до себе додому на зустріч Нового року. Сім’я Віталія жила в невеликому приватному будиночку, який після весілля молодятам подарували їхні батьки. На той час такий будинок вважався великим маєтком.

Новий рік зустріли весело, з танцями та різними забавами. Діти були порозпихані до дідів, бабів, і молодому товариству нічого не заважало відірватися від буденності та потрапити у святкову ейфорію. На цій вечірці вперше побачились і познайомились Данило Кисіль із дружиною директора – Дариною. І якщо серце – це двері кохання, то очі – дзеркало душі. Весь вечір вони не зводили один з одного зацікавленого погляду. І навіть більше, ніж приглянулись. У кожного в серце влучила маленька любовна колючка, яка постійно ятрила.

З того новорічного вечора їх переслідувало нестримне бажання бути разом. Вони з нетерпінням чекали наступних зустрічей і робили все, щоб таких приводів було більше. Потаємна любов почала будувати мости там, де їх не можна зводити. Але, на великий подив, у багатьох випадках такі споруди стоять довго, міцно і непорушно, якщо кохання є справжнім. Та простій людині отак зразу важко зрозуміти, яке це кохання, тим паче розгадати, справжнє воно чи ні. Неможливо з’ясувати і його походження. Від заобрійних печерних часів до сьогодні ще ніхто не зміг розтлумачити сутність цього почуття. Ніхто не знає, звідки воно раптово з’являється і куди зникає…

Директорові, правду кажучи, також віддавна подобалася його заступниця – Євгенія Кисіль. Він спілкувався з нею щодня і так звик до її товариства, що у вихідні йому весь час кортіло зателефонувати, щоб хоч на мить почути її голос. Він ледь стримував себе, щоб цього не зробити.

Спочатку вони збиралися на різні забави великим товариством, а потім їм було комфортно лише вчотирьох. Так тривало декілька років, поки в їхніх душах не назбиралася достатня кількість любовного трунку, від надлишку якого вони просто пропадали. Перше зітхання їхнього кохання було останнім зітханням їхньої мудрості. І правильно говорять, коли кохання заходить у двері, то розум вискакує через вікно.

На білому світі немає гіршого нещастя, як втратити здоровий глузд від любові, і ніхто, крім Всевишнього, не зможе відгородити людину від цього. Але Бог, на превеликий жаль, не займається такими дурницями, як любов. У цей час він одноосібно володіє всіма таємницями закоханої душі і лише з цікавістю споглядає за нею зі своєї величної недосяжності.

Потаємне кохання цієї четвірки було небезпечне, як розбуджений вулкан. Вони постійно потребували зустрічей. А коли довгий час не бачилися, то для них усе навкруги втрачало свій сенс. І навпаки, коли були разом, то їхні серця охоплював особливий щем, який неможливо ні описати, ні виміряти. Вони хотіли лише одного – спілкування і любові, від якої згорали. Та всі добре знають, що вогонь – прекрасний слуга, однак дуже поганий господар, бо руйнує все на своєму шляху. І головне, що робить це миттєво та безповоротно. Так трапилось і з ними. Полум’я свого позашлюбного кохання вони не змогли загасити…

Взаємний потяг минув критичну позначку бар’єра міцності, і всі почуття в одну хвилину прорвали греблю та вийшли назовні. Їхня інтимна родинна історія невдовзі стала «надбанням» широкого загалу та зухвалою підставою для тривалих дискусій.

А сталось ось що…

Вони святкували Восьме березня. Дітей, як зазвичай, відправили до батьків та розкошували вузьким родинним колом. Подружня любов вийшла з берегів, і вони з більшою пристрастю заглядали в очі чоловікам і дружинам товаришів, аніж своїм шлюбним партнерам. Перебували в такому захопленому стані, що кохання у своїй сім’ї, поряд із новими почуттями, було мов затерта монета, на якій зовсім не видно номіналу. Жодне вдавання вже не допомагало їм приховувати нову любов і, навпаки, зображувати стару, що вже згасла. Їхне кохання не потребувало ніякої дорожньої карти, воно наосліп, але впевнено торувало власну любовну стежину.

Цей березневий вечір був прекрасним. Із сміхом і музикою він поступово перейшов у ніч. Вони танцювали і танцювали, обмінювалися партнерами і жартували, що зроблять це назавжди. Є такі речі, про які Всевишнього треба довго просити і лиш пошепки сказати про це Лихому, як усе враз здійсниться.

Віталій запропонував:

– Даниле, а поміняймося дружинами?!

Сказав це жартуючи, але цілком серйозно.

– Добре, я пристаю на твою пропозицію з радістю. І готовий до цього хоч із цієї хвилини, – також серйозно відповів Данило.

Жінки стояли, як загіпнотизовані. Хміль ураз пропав, вони здивовано дивилися на чоловіків. Кожна хотіла того, про що домовились їхні шлюбні, але вголос своїх бажань не виказували. Чоловіки потиснули один одному руки:

– Згода?

– Нема питань! Домовились!

Віталій обняв за талію чужу дружину Євгенію і весело сказав:

– На добраніч! Даринко, ви ідіть з Данилом у нашу спальню, а ми з Євгенією – у гостьову кімнату. Ти не проти?

– Як ти вирішив, хай так і буде.

Жартуючи, пари розійшлися по різних кутках хати.

Коли ж залишилися на самоті, то під дією алкоголю і давно нагромаджених почуттів пристрасті плавний перехід від першого відкритого поцілунку до першого розстібнутого ґудзика минув блискавично швидко. Вони і не зчулись, як потрапили в палкі обійми одне одного. Шал пристрасті був подібний до грози, коли хмари збирались, збирались, небо серед білого дня стало чорнющим, але дощу все не було. І тут грянув грім, і почалася раптова злива, подібна на стихію. Хмари їхньої любові і потаємні мрії збиралися впродовж декількох років і зараз знайшли вихід… Це була суцільна лавина, шквал бажань. Вони не могли налюбитись і натішитись одне одним.

… Зранку всі спочатку почувалися незручно і тільки перемовлялися короткими репліками. А потім, разом снідаючи, їхня бесіда перейшла в рішуче обговорення спільного майбутнього. Данило почав першим:

– Ми сьогодні в незвичному становищі, але я пропоную, щоб усе вирішили цивілізовано і звільнилися з лушпайок умовностей. Віталію, я давно бачу, що моя дружина любить тебе. Коли вона щось розповідає про тебе, то просто світиться. Я не хочу бути з нею разом тільки з почуття обов’язку та без любові, бо таке життя подібне на добровільно споруджену тюремну камеру для двох чужих осіб. Час моєї любові до неї також минув. Не знаю, у чому причина?! Але зараз це вже немає ніякого значення. Я люблю твою Дарину і хочу, щоб моє кохання розкошувало зі мною, щоб його не зачіпив навколишній бруд. Я не хочу відчувати ні ненависті, ні помсти, ні жорстокості. Це ні до чого. Я не маю наміру, як хлопчисько, ховатись із своїм коханням і шукати привід, де б зустрітися потаємно. Отож, як розумні люди, дійдемо спільного висновку щодо нашого подальшого життя. Подумаємо, як усе доведемо нашим дітям і близьким, бо після сьогоднішньої ночі жити по-старому ми вже не здатні.

Дарина і Євгенія сиділи мов німі. Вчора і сьогодні вони віддали всю ініціативу в руки своїх чоловіків і не знали, як краще зробити, щоб залишитися друзями і не спалити за собою родинні мости, водночас не втративши людське обличчя.

– Ти правий! По-старому ми жити вже не зможемо, а по-новому ще не вміємо. То що робимо? – Віталій запитально обвів їх прискіпливим поглядом.

Євгенія перша порушила мовчання:

– Хоч мені й ніяково від таких раптових змін, але, правду кажучи, я щаслива, що наше кохання вийшло нагору. Мені б хотілось, щоб ми все вирішили помірковано. Безперечно, для дітей і батьків це стане суцільним шоком. Їх можна зрозуміти. Але, з іншого боку, ще трохи – і діти виростуть, у них буде своє доросле життя, вони сприйматимуть нас лише як фінансових донорів. Та й, зрештою, ми ж ніде від них не тікаємо. Сторонні ж люди мене зовсім не цікавлять. Я не збираюсь жити на догоду загалу. Я мрію про майбутнє тепер і хочу отримати ковток свіжого повітря та спробувати ще раз бути щасливою. Бо не витримаю чекати десятки літ реанімації своєї любові у теперішній родині, щоб на схилі літ розпочати новий етап життя. Незважаючи на те, що моє подружжя було непоганим, нині воно завмерло, як недоношене дитя в утробі матері. Мені трохи більше за тридцять, а я почуваюся шістдесятилітньою. Я зараз бажаю кардинальних змін! Вирішуймо, де і хто буде жити.

– Я пропоную жінкам залишатися господинями у своїх домівках. Діти ж, звичайно, залишаються також із ними. А ми йдемо по других хатах, до нових дружин, – сказав Віталій і подивився запитально на Данила.

– Добре! Коли перевозимо речі?

– Як переговоримо з дітьми. А як бажаєш, то можна й сьогодні, – сказав Віталій.

– Гаразд. Я зараз візьму машину і позбираю їх від бабів-дідів. Привезу сюди, то разом й поговоримо. Діти вже дорослі, повинні нас зрозуміти.

Коли Данило поїхав, решта троє ходили по хаті, як замотеличені. Віталій никав поміж двох жінок, мов султан у своєму гаремі, почувався повним дурнем. Хотів, щоб ситуація якнайшвидше знайшла розв’язок. Їх переповнювали чудернацькі почуття ефемерності від того, що сталося. Це була гра в серйозні речі, якими не жартують, але їхнє рішення було до смішного дивним і неймовірно реальним. Найчастіше зрада супроводжується гучним биттям тарілок, сльозами, криками і травмами. Вони ж вирішили помінятися подружніми парами мирно, по-дружньому. Такої чудасії не бачив ніхто.

Але повнометражна вистава під назвою «Кінець світу» почалася в родині, коли Данило привіз двох своїх доньок і двох синів Віталія. Діти були ровесниками, старшим було майже по п’ятнадцять. Вони товаришували, бо разом зростали, їхні батьки постійно спілкувалися між собою. Це тривало не один рік…

А тут!!! Новина була шокуюча. Заходилися плачем і хлопці, і дівчата. Але їм нічого не залишалось, як прийняти рішення здурілих батьків і жити за визначеним ними приголомшливим сценарієм.

Розмови, які пізніше відбулися між батьками, тещами, свекрухами, також не передати ніякими словами. Єдине, що ніхто нікого далеко не посилав. Старі батьки обливалися холодним потом, ковтали різні заспокійливі пігулки та хапалися за серце. Вони були в розпачі і цілком розбиті морально. Та інакшого вибору, ніж змиритись, у них не залишалось. Рішення закоханих було безповоротне. Старі йойкали:

– Діти, схаменіться! Аж моторошно стає від того, що ж ви таке надумали. Ну хто де таке бачив, щоб помінятися дружинами? Ну різне буває в житті. Хтось скочить у гречку, та вертається додому. А що б отак! Світ чисто перевертається догори ногами! Сором і ганьба!

– Ой лишенько! Все! Родина зійшла на пси!

– Ви ж самі батьки, та подумайте хоч про своїх дітей, ми вже не говоримо про нас, старих!

– От би ваші діточки зробили вам такий подарунок на старості літ!

– О, Господи, це неможливо витримати! А що вже люди на це скажуть, то й подумати страшно?! Діти, оговтайтесь!

Усі вмовляння і плачі старих батьків не мали ніякого впливу. Проте вони не мали на кого ображатись, тому що в ситуації, яка склалась, були винні найрідніші люди – їхні дорослі діти. Та найкумеднішим було те, що з родини ніхто не відійшов, кількісний та якісний склад залишився незмінним. Майже так, як у відомій аксіомі: «Від зміни місць доданків сума не змінюється».

Старі батьки припинили військові дії, підняли білий стяг і, важко зітхаючи, винесли свій остаточний вердикт:

– Звар’ювали, геть звар’ювали!!! Але це ваше життя, тому робіть собі, що хочете!

…Перевозилися чоловіки через два дні. Під час їхніх зборів у рідних домівках панувала безглузда, комедійно-трагедійна атмосфера. Діти ходили заплакані та мовчазні. Батьки ж, навпаки, були в гарному настрої, оптимістично налаштовані, мирно спілкувались. Жартуючи, перебирали разом нажите майно і відкладали в окрему купку речі, що мали відійти чоловікам як придане. Про них можна було знімати комедійний фільм, і він мав би величезний успіх.

Після Восьмого березня подружні пари спали в окремих кімнатах, щоб часом не зрадити нових обранців. Це був цілковитий дурдом. Раніше не один раз, тісно притулювались одне до одного десь по закутках хати, щоб не бачили діти, цілувалися. Тепер же, випадково зачепивши одне одного, проходячи поряд чи нахиляючись над речами, відсахувались, мов уражені електричним струмом. Поводились, наче не сповна розуму. Всі їхні думки були в майбутньому житті. Кохання цілком відібрало їм здоровий глузд. Діди та баби не потикалися до них, лише телефонували одне одному, маючи надію, що дітям трохи попустить і їхні божевільні примхи відійдуть у минуле, як лихий сон. Щоб сприймати це вар’ятство адекватно, нормальній людині треба було б добряче напитись. Бо лише через призму сильного сп’яніння можна було б щось зрозуміти, на тверезу ж голову – ніяк.

…Та надії батьків були марними. Сім’ї руйнувались, а вони ніяк не могли зрозуміти, чому нормальні на вигляд стосунки в родинах дітей закінчилися повним фіаско. Можливо, кохання – це поле битви, на якому виживають і перемагають сильніші?

Чоловіки допомагали один одному, як найближчі друзі. І так спішили, ніби боялись, що в одну хвилину все стане на звичні місця і з утвореного цікавого задзеркалля вони будуть змушені повернутись у сумну реальність до своїх законних шлюбних жінок.

Жартували, коли квапились, втретє завантажували свої торби та коробки і перевозили їх з однієї квартири на іншу. Нарешті все було розставлене по місцях. Їхнє життя набувало нових обертів і цілком іншого забарвлення.

Такі екстранеординарні новини поширюються блискавично.

…Через кілька днів Віталія і Євгенію покликали на бесіду в управління освіти. Але, на диво, начальник управління поговорив з ними мирно, махнув рукою:

– Ідіть! Коли вам так добре, то робіть собі, як знаєте. Лише аби робота не страждала. Віталію, але мусите оформити свої стосунки офіційно. Ви працюєте з дітьми. Та й знаєте ж, що в нас «обліко морале» на першому плані. А кохання десь дуже далеко, на десятому. Через місяць-другий доповісте мені.

У Віталія і Євгенії ранок починався із перших слів про школу і довгий день також закінчувався словами про неї. У них були однакові інтереси, хвилювання, проблеми і радощі. Не кожна людина може працювати у школі і так легко переносити шкільне життя у свою душу через призму власного світобачення. Вони були створені для школи, жили нею і одне одним.

У Данила і Дарини життя пішло цілком по-іншому. У їхніх розмовах не було місця освіті і навіть не пахло ніякими освітянськими проблемами. Через місяць Данило приніс додому свідоцтво про розлучення і поклав перед коханою на стіл.

– Даринко, спитай у Віталія, як у вас справи із розлученням. Я б просив тебе, щоб ми найближчим часом оформили наші стосунки офіційно.

Того ж літа вони таки розписались і щасливі поїхали у свій медовий місяць на південь. Данило передбачив усі родинні нюанси: щоб дати дітям повноцінний літній відпочинок, узяв для всіх чотирьох путівки в табір. Віталій повернув гроші за своїх синів. Усе відбувалося цивілізовано і сучасно.

Віталій та Євгенія також офіційно оформили свої стосунки. Спілкувались зі своїми колишніми-дружинами та колишніми чоловіками за потреби вирішення питань, що стосувалися дітей. У гості, як колись у давні часи їхньої дружби, уже не ходили. Кожен мав своє сімейне життя, але телефонували одне одному досить часто…

Коли їхні спільні знайомі випадково зустрічалися десь у місті, то перше і передостаннє слово було про родинний ребус «зварйованої сімейки» і лише останнє, зовсім куценьке, про власні справи. У цьому не було нічого дивного, бо для оточуючих розглядати чужі простирадла значно цікавіше, ніж копирсатись у власному бруді. Переконати людей у своїй правоті важко. Та правильно говорять: якщо ми самі не подбаємо про особисту репутацію, то за нас це зроблять інші, притушовуючи темними фарбами. Так було і з ними.

Доля людська непередбачувана. Але, як не дивно, життя триває навіть тоді, коли звичний спосіб життя вмирає. У них усе сталось як в індійському фантастично-казковому кіно. Вони продовжували кохати, працювати і просто щасливо жити. Невелика доза адреналіну повернула їм молодість і життєві сили. Про цю родину на ювілейній зустрічі однокласників згадали не один раз.