Читать книгу Аліса в Дивокраї - Льюис Кэрролл, Льюїс Керролл, Furniss Harry - Страница 3

– Усе чудернацькіше та чудернацькі- ше! – зойкнула Аліса (вона була така ошелешена, що на мить зовсім забулася, як треба правильно говорити). – Тепер я розсуваюся, мов найбільший у світі телескоп! Бувайте, мої ніжки! (Бо ж коли вона поглянула вниз, на свої ноги, то їх уже й видко не було, так далеко вони опинилися.) Ох, бідолашні мої малесенькі ніжки, хто ж тепер одягатиме вас у черевики й панчохи, мої солоденькі? Гадаю, я вже не спроможуся… Я буду бозна-як далеко, щоб ще й вами опікуватися, доведеться вам дбати про себе самим…

«Та все ж треба бути до них добрішою, – подумала Аліса, – а то ще не стануть ходити туди, куди мені треба! Так, поміркуймо: буду надсилати їм пару нових черевичків до кожного Різдва».

І вона взялася прикидати, як би це здійснити.

«Надсилатиму їх із розсильним, – вирішила Аліса. – Мабуть, це страх як кумедно – посилати подарунки власним ногам! А як же дивно виглядатиме адреса:

пані Правій Нозі Аліси,

килимок перед каміном,

одразу біля ґраток…

О Господи, що за дурню я верзу!»

Цієї миті Алісина голова торохнулася об стелю зали; насправді, тепер Аліса була більше ніж дев’ять футів[7] заввишки, тож вона мерщій ухопила золотого ключика й поквапилася до хвіртки.

Бідолашна Аліса! Усе, що вона тепер могла зробити, так це вкластися на бік і зазирнути крізь дверцята одним оком: протиснутися крізь них їй зараз було б складно як ніколи. Тож вона сіла й знов заплакала.

– Хоч би посоромилася, – казала до себе Аліса, – така доросла дівчинка (цілком слушно зауважила вона), а сидиш оце й рюмсаєш. Негайно припини, кому сказано!

Та вона все одно плакала й плакала, сльози лилися з неї галонами[8], аж поки довкола не назбиралося чималеньке озерце, дюймів чотири завглибшки, яке залило залу майже до половини.

Невдовзі вдалині зачулося тупотіння чиїхось ніжок, і Аліса хутко витерла очі, щоби подивитися, хто там такий. Це повернувся Білий Кролик; він увесь розчепурився, в одній руці тримав пару білих лайкових рукавичок[9], а в іншій – віяло, але так само мурмотів собі під носа:

– Ох! Герцогиня, герцогиня! Ох! Якщо я забарюся, вона просто оскаженіє!

Алісу посів такий розпач, що вона вже ладна була просити допомоги в будь-кого, тож, коли Кролик порівнявся з нею, дівчинка заговорила тихим, нерішучим голосочком:

– Перепрошую, пане…

Кролик нестямно підстрибнув, випустив рукавички та віяло й щодуху дременув у темряву.

Аліса підібрала впущені речі, а оскільки в залі була страшна задуха, то почала обмахуватися віялом, примовляючи між тим:

– Отакої! Яке все химерне сьогодні! А вчора ж усе було, як звичайно. Цікаво, може, мене вночі підмінили? Так, поміркуймо: чи саме такою я прокинулася сьогодні вранці? Здається, я таки почувалася трохи по-іншому. Та якщо я вже не та, то виникає запитання: хто я взагалі, заради Бога, така? Ах, ОЦЕ справжня загадка!

І вона стала пригадувати всіх знайомих дітлахів свого віку, щоби пересвідчитися, чи не стала вона кимось із них.

– Я напевно не Ада, – міркувала Аліса, – бо в Ади волосся завивається такими довгими кучерями, а в мене взагалі ніяких кучерів нема. І ще я точно не Мабель, бо я ж знаю силу-силенну речей, а вона! О! Та вона нічогісінько не знає! І крім того ВОНА – це вона, а я – це я, і… О Господи, як же це все заплутано! Треба перевірити, чи знаю я все те, що знала раніше. Так-так, подивимося: чотири на п’ять буде дванадцять, чотири на шість буде тринадцять, чотири на сім буде… о Боже! Я так ніколи до двадцяти не дійду! Гаразд, таблиця множення – це дрібнички: треба спробувати географію. Лондон – столиця Парижа, Париж – столиця Рима, а Рим… Ні, певна, ЦЕ неправильно! Мабуть, я таки перетворилася на Мабель! Зараз зосереджуся та прочитаю «Старанно крихітка бджола…»[1].

І Аліса склала руки на колінках, наче збиралася відповідати урок, та почала декламувати вірша, проте голос її звучав якось хрипко й химерно, а слова були не зовсім такими, як зазвичай:

– Певна, що це зовсім не ті слова, – промовила нещасна Аліса, й очі її наповнилися слізьми, коли вона повела далі. – Мабуть, я все ж таки Мабель, і мені доведеться піти й жити в тій жалюгідній тісній халупі, а ще в мене зовсім не буде іграшок, і… Ох, доведеться вчити купу уроків! Ну ні, я вирішила: якщо вже я Мабель, то залишуся тут! І даремно всі вони будуть звішуватися сюди головою вниз та гукати: «Підіймайся знову до нас, дорогенька!» Я тільки погляну вгору та промовлю: «То хто я тепер? Спершу скажіть мені, і якщо я вподобаю бути цією людиною, то підіймуся, а як ні, то залишуся тут, поки не перетворюся на когось іще…» Але ж! – скрикнула Аліса й знову залилася слізьми. – Нехай би вони тільки звісилися сюди донизу головами! Я ТАК утомилася бути тут сама!

Сказавши це, Аліса глипнула на свої руки й здивовано відзначила, що, побиваючись уголос над своєю долею, натягнула на долоню крихітну кроликову рукавичку. «Як мені це вдалося? – подумала Аліса. – Напевно, я знову меншаю». Дівчинка підвелася й попростувала до столика, щоби порівняти з ним свій зріст, і виявила, що тепер, наскільки вона може прикинути, в ній приблизно два фути й вона стрімко продовжує стискатися. Невдовзі Аліса зрозуміла, що все це через віяло в її руці; вона похапцем кинула його, і саме вчасно, бо ще трохи – й щезла б узагалі.

– Ледве встигла! – сказала Аліса, неабияк нажахана такою раптовою зміною, а проте щаслива самим фактом, що вона й досі існує. – А тепер до саду!

І вона побігла до хвірточки – та марно! Маленькі дверцята були так само замкнені, а золотий ключик так само лежав на скляному столику. «І все жахливо, як ніколи, – подумало бідне дитя, – бо ж я ще ніколи в житті не була такою крихітною, ніколи в житті! І я вам скажу, це просто жахливо, отак!»

Щойно вона це промовила, як посковзнулась і за мить уже – хлюп! – опинилась аж по шию в солоній воді. Спершу на думку їй спало, що вона якимсь дивом шубовснула в море. «А значить, додому зможу повернутися залізницею», – сказала Аліса сама до себе. (Аліса одного разу побувала на морі й дійшла висновку, що, куди не подайся на англійському узбережжі, всюди побачиш кілька купальних кабінок, що їх на колесах возять пляжем[10], якихось малюків, що порпаються в піску дерев’яними лопатками, тоді рядочок котеджів, а за ними – залізничну станцію.) Та невдовзі вона виявила, що просто плюхнулася в озеро сліз, яке сама й наплакала, поки була дев’ять футів заввишки.

– Якби ж я рюмсала менше! – сказала Аліса, плаваючи туди-сюди в пошуках дороги на сухе. – Тепер мене покарано – я втоплюся у власних сльозах! Це буде дуже химерно, якщо чесно! А втім, сьогодні все химерно.

Одразу по цих словах Аліса почула, як щось плюскоче в озері неподалік, і попливла ближче, аби дізнатися, що там таке. Спершу вона подумала, що це морж або гіпопотам, але потім згадала, якою стала крихіткою, і невдовзі додивилася, що то всього лише мишка, яка послизнулася й упала в воду, достоту як вона сама.

«Так, чи не варто мені, – подумала Аліса, – заговорити до цієї мишки? Тут усе таке чудернацьке, що, думаю, вона може запросто вміти розмовляти; та хай воно як, спробувати не зашкодить». Отож Аліса заговорила:

– О люба Мише, чи не знаєте ви, як вибратися з цього озера? Я так утомилася плавати туди-сюди, о Мише! (Алісі здавалося, що саме так і треба говорити з мишею; ясна річ, вона ніколи не робила цього раніше, зате колись бачила у братовому підручнику з латини таке: є миша – немає миші – давати миші – бачити мишу – о мише!)

Миша подивилася на дівчатко начеб із цікавістю. Алісі навіть здалося, що тваринка підморгнула одним зі своїх крихітних оченят, проте нічого не сказала.

«Може, вона не розуміє англійської, – подумала Аліса. – Голову на відсіч даю, це французька миша, що прибула до нас разом з Вільгельмом Завойовником[11]». (Бо ж, при всіх своїх чудових знаннях з історії, Аліса не надто чітко уявляла, як давно відбувалися ті чи інші речі.) Отож вона озвалася знову:

– Où est ma chatte?[12] (Це була перша фраза з її підручника французької.)

Миша аж підскочила у воді й, здавалося, вся затрусилася від жаху.

– Ох, даруйте мені, – квапливо закричала Аліса, побоюючись, що образила почуття бідної тваринки. – Я зовсім забула, що ви не любите котів.

– Не люблю котів?!! – пронизливо й лю-то верескнула Миша. – А хіба ТИ любила б котів, якби опинилася на моєму місці?

– Ну, напевно, ні, – примирливо відказала Аліса. – Не треба так сердитися. Проте хотіла б я показати вам нашу кішку Діну: думаю, ви негайно захопилися б кішками, щойно її побачивши. Вона така гарнюня, така манюня, – неквапно плаваючи озерцем, продовжувала Аліса частково вже до самої себе. – А як вона премило муркоче біля вогню, вилизуючи лапки та вмиваючи мордочку… І пестити її – саме задоволення, така вона в нас м’якенька… А як вона вправно полює на мишей!.. Ох, вибачте мені, будь ласочка! – знову зойкнула Аліса, бо цього разу Миша вся наїжачилася, й дівчинка ясно відчула, що та тепер уже справді образилася. – Ми не будемо про неї більше говорити, якщо вам це не до вподоби.

– Ми?!! – вискнула Миша, тремтячи аж до кінчика хвоста. – Ніби я стала б говорити на таку тему! Наш рід завжди НЕНАВИДІВ котів – цих бридких, ницих, похабних звірюг! Не хочу більше й чути про них!

– Я не буду, чесно! – сказала Аліса, поспішаючи змінити тему розмови. – Може, вам… може, ви… полюбляєте… е… полюбляєте собак?

Миша не відповіла, тож Аліса бадьоро повела далі:

– Поблизу нашого дому живе пречудовий собачка, якого я дуже хотіла б вам показати! Маленький жвавий тер’єр, такий, знаєте, з довжелезною, кучерявою брунатною шерсткою. І він приносить вам різні речі, які ви йому кидаєте, і ще сідає на задні лапки й просить їсти, і всякі інші штуки виробляє… я й половини згадати не можу… І знаєте, це собака фермера, й хазяїн каже, що від нього дуже багато користі, що він сотню фунтів[13] коштує! Він каже, песик усіх пацюків передушує і… О Господи! – розпачливо скрикнула Аліса. – Боюся, я знову її образила.

Адже Миша чимдуж гребла від неї подалі, шалено збурюючи воду в озері.

Тож Аліса сумирно гукнула їй услід:

– Мишко, дорогенька! Повертайтеся назад, і ми не будемо говорити ні про котів, ні про собак, якщо ви їх так не любите!

Зачувши це, Миша розвернулася й потихеньку підпливла до Аліси; її мордочка була геть бліда (від гніву, подумалося Алісі). Тремким голосом вона промовила:

– Давай виберемося на берег, і я розповім тобі свою історію; тоді ти зрозумієш, чого я ненавиджу котів та собак.

Вибиратися вже давно був час, бо озеро вщерть загромадилося птахами й тваринами, які в нього впали: тут були Качур і Додо[14], Лорі[15] та Орленя, й іще кілька кумедних тваринок. Аліса попливла попереду, й усе товариство попрямувало до берега.