Читать книгу Аліса в Дивокраї - Льюис Кэрролл, Льюїс Керролл, Furniss Harry - Страница 4

На березі скупчилося воістину чудернацьке товариство: птахи із випацяним пір’ячком, тварини з прилиплим до боків хутром, і геть усі мокрі мов хлющ, злі та зніяковілі.

Найбільше всіх, ясна річ, турбувало, як би їм висохнути: щодо цього вчинили цілу нараду, й незабаром Аліса вже запросто теревенила з усіма, начеб знала їх усе своє життя. Вона встряла в доволі тривалу суперечку з Лорі, який під кінець зовсім спохмурнів і тільки й міг казати: «Мені видніше, бо я за тебе старший». Аліса з цим не погоджувалася, бо не знала, скільки ж Лорі років, а позаяк папуга навідруб відмовився оголосити свій вік, то на тому розмова й урвалася.

Зрештою Миша, яка, схоже, була тут не останньою особою, гукнула:

– Ану сядьте всі долі й послухайте мене! Я вас швиденько зараз висушу.

Усі хутко посідали великим колом, у центрі якого опинилася Миша. Аліса уважно вп’ялася в неї поглядом, адже безпомильно відчувала, що підхопить тяжку застуду, якщо зараз швиденько не висохне.

– Гм, – гмикнула Миша з поважним виглядом, – то що, всі готові? Ось найсухіша річ, яку я знаю. Тиша, прошу тиші! «Вільям Завойовник, планам якого протегував папа, невдовзі підкорив англійців, що потребували лідерів і в останні часи чимало звикли до узурпацій та загарбників. Едвін та Моркар, графи Мерсійський і Нортумбрійський…»

– Кхе-кхе, – кашлянув Лорі, не в змозі приборкати лихоманкове тремтіння.

– Перепрошую? – суворо, але ґречно запитала насуплена Миша. – Ви щось сказали?

– Я не казав, – спішно відповів папуга.

– А мені здалося, що так, – промовила Миша. – Тож я продовжу… «Едвін та Моркар, графи Мерсійський і Нортумбрійський, висловили Вільяму свою підтримку, і навіть патріотично налаштований Стіганд, архієпископ Кентерберійський, схилився до того…»

– Схилився до ЧОГО? – спитав Качур.

– До ТОГО, – відказала Миша доволі роздратовано. – Сподіваюся, ви знаєте, що таке «те»?

– Я знаю, що таке «те», доволі добре, коли до нього схилюся, – сказав Качур. – Переважно я хилюся до черв’ячків і ще до жабенят. От і питання: а до чого схилився архієпископ?

Миша на запитання не зреагувала ніяк, натомість поквапом повела далі:

– «…схилився до того, щоб виїхати разом із Едгаром Ателінґом назустріч Вільямові та запропонувати йому корону. Правління Вільяма спершу було доволі поміркованим. Але зухвалість його воїнів-нормандців…» Ну, то як тобі тепер, дорогенька? – несподівано продовжила Миша, повернувшись до Аліси.

– Так само вогко, як і раніше, – похмуро сказала та. – Не схоже, щоб я від вашої оповідки хоч трохи підсохла.

– У світлі цього, – урочисто проголосив Додо підводячись, – пропоную оголосити засідання закритим для негайного застосування більш ефективних заходів…

– Говори англійською! – перервало його Орленя. – Я не розумію й половини тих довжелезних слів і до того ж не надто вірю, що ти й сам щось тямиш!

І Орленя запхало голову під крило, ховаючи посмішку, а дехто з птахів захихотів уголос.

– Я збирався сказати, – ображено мовив Додо, – що найкраща штука, щоб висохнути, – це Партійні Перегони.

– А що це – Партійні Перегони? – спитала Аліса (не те щоб їй справді так уже кортіло дізнатися, але Додо зробив таку паузу, начеб чекав чиїхось слів, та ніхто інший, здається, не збирався розтуляти рота).

– Ну, – сказав Додо, – це простіше показати, ніж пояснити.

(А якщо ви захочете якось і самі спробувати цю штуку зимової днини, то я розкажу вам, як Додо усе це влаштував.)

Спершу він намітив маршрут – таке собі коло («Насправді форма не має значення», – запевнив Додо), а тоді розташував усе товариство тут і там уздовж дистанції. Не було ніяких «На старт! Увага! Руш!», натомість кожен починав бігти, коли йому спадало на думку, й так само сходив з дистанції, коли йому було до вподоби, тож було нелегко визначити, коли саме змагання закінчиться. Проте після півгодинки біганини, коли всі вже майже повністю висохли, Додо несподівано вигукнув:

– Перегони закінчено!

Усі скупчилися довкола нього, відсапуючись та запитуючи: «Ну, так хто ж переміг?» Щоб відповісти на це запитання, Додо був змушений поринути в тяжкі роздуми й довгенько стояв, притиснувши пальця до чола (в такій позі можна часто побачити Шекспіра на портретах), поки інші чекали, затамувавши подих. Перегодом Додо сказав:

– УСІ перемогли, й усі мають отримати призи.

– Але ж хто має нам ті призи вручити? – поцікавився цілий хор голосів.

– Ну, ясна річ, що ВОНА, – відповів Додо, тицяючи пальцем в Алісу.

Усі одразу ж з’юрмилися довкола неї, навперебій вигукуючи: «Призи! Призи!» Аліса зовсім розгубилася, розпачливо засунула руку в кишеню й витягла звідти коробку з цукатами (на щастя, солона вода не потрапила досередини), якими й почала нагороджувати бігунів. Цукатів виявилося рівно по одному на кожного.

– Але ж чекайте, вона сама теж має отримати нагороду, – зауважила Миша.

– Само собою, – розважливо погодився Додо й повернувся до Аліси. – Що іще завалялося у твоїх кишенях?

– Тільки наперсток, – невесело відповіла та.

– Давай-но його сюди, – скомандував Додо.

Усі знову скупчилися довкола Аліси, тоді як Додо урочисто вручив їй наперсток зі словами:

– Чи не зволите ви прийняти в дарунок цей елегантний наперсток?

На завершення цієї коротенької промови всі загукали Алісі привітання.

Дівчинці все це здалося зовсім безглуздим, але всі вони мали такий поважний вигляд, що засміятися Аліса не наважилася, а оскільки не знала, що сказати, то просто кивнула головою і взяла наперсток з усією врочистістю, на яку лишень спромоглася.

Наступною проблемою стало поїдання цукатів, позаяк великі птахи жалілися, що навіть не розкуштували свої, зате менші пташечки похлиналися, і їх доводилося ляскати по спинах. Та хоч би як там було, врешті все закінчилося, й товариство знову розсілося колом і почало вмовляти Мишу розповісти їм щось іще.

– О, ви ж обіцяли мені розповісти свою надзвичайну історію, – згадала Аліса, – і пояснити, як так сталося, що ви ненавидите… К. та С., – завершила вона майже пошепки, трохи побоюючись, чи не образилася Миша знову.

– У цій історії все ясно й правдиво, – бундючно відказала Миша. – Тут уже ніхто мене не впіймає, навіть софіст[16].

– Чого ж вас хтось тут ловитиме, – розгубившись, сказала Аліса і здивовано поглянула на Мишу, – тим більше за хвіст?

І поки Миша оповідала, Аліса не припиняла дивуватися її незрозумілим словам, тож уявлення про мишчину історію в неї склалося таке:

– Ти не слухаєш! – холодно проказала Миша до Аліси. – Про що це ти замислилася?

– О, я перепрошую, – присоромлено відповіла Аліса. – По-моєму, ви щойно дійшли до п’ятого закруту, чи не так?

– Не зли мене тут! – верескнула Миша, пронизливо й доволі розлючено.

– Вузли у вас тут? – стривожилася Аліса, щомиті готова допомогти. – О, дозвольте, я розплутаю!

– І не подумаю, – буркнула Миша, що встала й подріботіла геть. – Ти мене ображаєш цими своїми нісенітницями!

– Я не хотіла! – благально вигукнула нещасна Аліса. – Але ж ви така вразлива!

У відповідь Миша тільки фиркнула.

– Будь ласочка, поверніться й закінчіть вашу історію! – гукнула Аліса їй услід, і всі інші також загукали хором: «Будь ласка, поверніться! Закінчіть!», але Миша тільки роздратовано струснула головою і закрокувала швидше.

– Як шкода, що вона не захотіла лишитися, – зітхнув Лорі, коли Миша зникла з очей, а стара Рачиха скористалася нагодою сказати своїй доні:

– Ось, дорогенька, тобі добрий урок, як погано виходити з СЕБЕ!

– Припни язика, ма! – не надто ґречно відповіло Раченя. – На тебе навіть в устриці терпцю не стане!

– От якби тут була Діна, я б знала, що робити! – уголос промовила Аліса, не звертаючись, проте, ні до кого зокрема. – Вона б швиденько принесла Мишу назад!

– А хто, з вашого дозволу, ця Діна? – поцікавився Лорі.

Аліса пожвавилася, бо ж могла базікати про свою улюбленицю коли завгодно:

– Це наша кішка. Ви просто не повірите, яка вона майстриня ловити мишей! А як вона дає собі раду з пташками! Та вона щойно пташку побачить – уже й проковтнула!

Промова виявилася для товариства просто-таки сенсаційною. Дехто з птахів миттю заквапився невідь-куди: старенька Сорока мерщій стала кутатися ретельніше, наголошуючи: «Мені вже справді час вибиратися додому, моєму горлу страх як шкодить нічне повітря»; Канарка тремким голоском загукала до дітей: «Ми йдемо, дорогенькі! Вже пізно, і вам давно час до ліжка!» З різними відмовками всі вони невдовзі забралися геть, і Аліса залишилася сама.

– Навіщо я згадала про Діну? – сумно сказала вона сама до себе. – Схоже, тут її ніхто не любить, але я певна, що вона найкраща кішка на світі. О люба моя Діно! Чи побачу я тебе колись іще?

І Аліса вкотре розплакалася, бо відчула себе страшенно самотньою й зневіреною. Проте невдовзі дівчинка знову зачула вдалині лопотіння крихітних лапок і стала щосили видивлятися: може, це Миша передумала і повернулася, щоб розповісти до кінця свою історію.