Читать книгу Мати все - Люко Дашвар - Страница 2
Замість прологу
ОглавлениеТого осіннього вечора у провулку поблизу Контрактової темрява світло з’їла. І око їй не виколоти – не видно. Нічого не рятувало – ні ліхтарі, ні лампи з вітрин і вікон. Небо порвало ся. Чорні кишки долу. Дощ-кров фонтаном. Вітер із дощем грається: у жменю його та й кидає – на тобі косяк, на тобі горизонталі.
Потік – хазяїн собаку не вижене. А собача хазяїна – на раз! Верескливе, мале, на ніжках-сірничках, чимдуж тягнуло літніх чоловіка й жінку до чорного целофанового мішка. Валявся – повний-повнісінький – при стіні на тротуарі. Старі за ним – по калюжах, по калюжах, блага парасолька вітру кланяється. І куди?! Куди?
– Лакі, Лакі! – ту вошу просять. – Та зупинись уже!
Собача дошкреблося до мішка, обнюхало його, ніби – тільки тут! Задню ніжку вже підняло… Не встигло примоститися, раптом вуха сторчака, загарчало, кудись убік дивиться…
Старі озирнулися: повз них стрімко йшла молода вагітна жінка. Притискала до живота голу гумову жінку з розчепіреними ногами… По воді – пряма їй доріжка найкоротша. І сама – як та вода…
– Кінець світу… – прошепотіла стара, дивлячись вагітній услід.
Старий обійняв дружину:
– Ходімо додому, мати.
Вона глянула на мішок, біля якого вже відмітилося собача.
– Як для сміття… мішок завеликий, – мовила непевно. – Треба подивитися. А що, як там… людина…
Він обійняв її міцніше, майже силоміць повів геть.
– Сміття, люба. Звичайне сміття. Чого розхвилювалася? До пенсії ще тиждень, а валокордин майже закінчився…
Із чорного целофанового мішка визирнув волоцюжка. Байдуже плюнув у спину старим: це ж треба, ледь ноги переставляють, а й собі – світ рятувати.
Вагітній бракувало повітря, та вона бігла… Поспішала так, ніби несла не огидну ляльку – кисневу подушку для астматика.
– Трохи ще… Трохи…
До чотириповерхового, ще дореволюційного будинку з понівеченими ангелами на фасаді – кроків двадцять. Не подужала. Зупинилася. Лицем у небо… Ротом – як та риба, а в рот не повітря – вода. Нема спасіння! А де, де? Подалася поглядом до вікон високих. З них світло м’яке манить: ходи вже, ходи.
Із брудної й при дощі «тойоти» біля під’їзду за вагітною роздратовано спостерігав мужчина років тридцяти, настільки звичайний, що, коли б не стильна борідка а-ля демон і хитруваті очі, у натовпі й не розпізнати. Побачив вагітну з гумовою потворою – мало цигарка з рота не випала.
– Та вони всі там божевільні!
Дверцята прочинив.
– Лідо, усе! Я їду!
Розгубилася. То до нього тіпнеться, то до під’їзду:
– Стасику… Я вже… Вже! Я тільки віднесу…
– Знущаєшся?!
– Лише хвилину! – посунула до будинку, хоч і несила.
Він дверцятами – грюк! «Хвилину? Годиться! Чекаю тільки хвилину!» Музику врубив. «Владимирский централ, ветер северный. Хотя я банковал, жизнь разменяна. Но не “очко” обычно губит, а к одиннадцати туз».
– О! – Мобілку до вуха. – Олег? Привіт, старий. Пульку розпишемо?
Ліда не бачила, як брудна «тойота» вислизнула з провулка і зникла в негоді. Задихалася. Над силу тягла гумову ляльку нагору. Ще п’ятнадцять сходинок, десять, дев’ять… Чотири, три… І сходинки ж такі високі! Чи то Ліда слабка надто?
Штовхнула причинені вхідні двері на другому поверсі.
– Мамо… Я вже…
Тихо. Ліда затамувала дух, притисла гумове страхіття до живота, витягнула шию – що там? що? – обережно пішла до вітальні.
– Мамо…
В оксамитовому, схожому на царський трон кріслі біля стола сиділа красива доглянута пані за шістдесят. Очі гоноровиті, холодні, вуста тонкі, спина пряма, як шляхи героїв.
– Мамо?…
– Ти надто забарилася, Лідочко! – мовила пані, не потурбувавши жодного мімічного м’язу.
Ліда розгублено озирнулася й опустила голову. Руки самі впали. Гумова потвора вислизнула, боком притулилася до стіни і, здалося, із подивом кліпнула оченятами: де це я? Небідна хатинка! Стеля метри чотири заввишки, муранське скло сонцем бризкає, меблі старовинні, картини на стінах… І що – оригінали? Срібло не тьмяне, порцеляна, книжки… Книжок надто багато. Самохвалов, Нуллер, Гудман, Скотт – не Вальтер, Буковський – не дисидент, Глузман, Джекобсон, Лі Колеман, Вайсман, бла-бла-бла… Навіщо?… стільки книжок?… з психіатрії?
Ліда шарпонула гумове нещастя.
– А цю куди?…
– Платон уже заспокоївся… З ним Ангеліночка…
Вагітна обхопила живіт, головою захитала – так, так, розумію. На матір благально:
– То я піду? – попросилася.
Пані й не ворухнулася. Тільки брова зламалася, мовляв: що я чую?!
– І з братом не попрощаєшся?!
Ліда безпорадно глянула на вікно, під яким там, у дощі, повинен би ще чекати Стас. А в голові фантазії: животом пробити скло, каменем униз. Тільки би скоріше до нього. Тільки би він ще чекав, бо кожен раз, коли він їде, Ліді здається – назавжди. І страшно. Так страшно, як у дитинстві.
– Хіба я можу не попрощатися з Платоном? – повернула до братової кімнати.
– Не поспішай, Лідочко.
Красива пані несподівано легко, як для свого віку, встала. Пішла до вікна.
– Твій невблаганний чоловік уже поїхав. – Виглянула, холодно всміхнулася. – Так, поїхав. – Обернулася до дочки. – Перевдягнись у мій теплий халат, Лідочко, і йди до брата. А я попрошу Ангеліночку подати нам гарячого чаю і висушити твій одяг.
Ліда закам’яніла на півдорозі до Платонової кімнати, з лиця-волосся-одягу – вода додолу. А сльоза не на підлогу. На серце.
– Добре, мамо…