Читать книгу Мати все - Люко Дашвар - Страница 4

Ліда заборонила собі навіть подумки повертатися до тих слів. «Дитина! У мене буде моя дитина! Вона збере докупи наші серця – моє, мамине, Стасове… Вони тільки побачать її і розтануть. І любитимуть… мене! Бо це я їм дам те світло! Ту дитину!» – повторювала з фанатичною впертістю.

Та цього чорного осіннього вечора, коли вітер невблаганно знищував найменші острівці спокою, проникав у саму душу, нутрував у ній, розкидав думки, вишукуючи найпотаємнішу, а знайшовши, кидав у дощ, щоб той змив геть усі нашарування вагань і сумнівів, залишив тільки прагматичний факт, чи, навпаки, потопив факт і залишив самі вагання і сумніви – коли Стас поїхав, так і не дочекавшись вагітної дружини, коли їдкий запах ліків від маминого халата викликав нудоту, а непотрібна гумова потвора валялася в кутку вітальні, Ліда раптом подумала про те, у чому боялася зізнаватися собі. «Рано… – промайнуло. – Рано мені бути матір’ю… До Платона – як? Стас нервується… Мама ледь стримується… Чому я вигадала, що любов до моєї дитини примирить їх? Адже любов до мене їх не примирює. Чому я не зрозуміла цього раніше? Пізно… щось міняти… Ой як пізно…»

– Платон чекає на тебе, Лідочко… – спокійний мамин голос вихопив Ліду з гірких думок. Відірвала руки від чашки з гарячим чаєм, – не пила, долоні зігрівала. Слухняно встала з-за стола. Пішла до братової кімнати.

– Я накажу Ангеліночці постелили тобі у твоїй кімнаті, – сказала Іветта доньці у спину. – Вже пізно кудись…

«Надто пізно!» – жахнулася Ліда.

…Платон сидів на ліжку у звичайних спортивках і смугастому вовняному светрі, тримав у руках тлумачний словник іноземних слів, зосереджено ворушив губами, повторюючи якесь слово. Братові уже вісімнадцять. Допитливі сині очі, довге чорне волосся…

– Привіт, Тохо!

Присіла на краєчок ліжка, обхопила руками живіт і раптом насторожено прислухалася до нервових рухів дитинки всередині. Що це? Чому так боляче? Чому біль котиться додолу разом із хребтом, аж голова обертом? То все через біганину по дощу… Зараз, зараз… Треба заспокоїтися і розслабитися…

– Тохо, кинь подушку, – попросила.

Платон відклав книгу, серйозно обдивився подушки, подав Ліді найбільшу.

– Вагітна! Літера «В»! Ти вагітна, Лідо?

– Так, – прошепотіла. Підклала подушку під спину, обперлася на бильце ліжка. Біль не вщухав.

– Чому ти вважаєш, що вагітна? Вагітна далеко не єдине слово на літеру «В». Ти можеш бути в… Великою, важкою, вогняною, верескливою, ватяною, вередливою, відвертою, ворожою, високою, вельми високою, навіть вонючою…

– Припини, Тохо. Прошу…

– Добре, – миттєво погодився. Знову зосередився на читанні.

Ліда подивилася на брата.

– Чому ти не спиш?

Платон знову відклав книгу.

– В! Літера «В»! Вагітна… Дивно. Як сказати про Ангеліну без літери «В»?

– За допомогою інших літер.

– Я не сплю, бо Ангеліна і мама просять, щоби я роздягався і спав у піжамі.

– То роздягнися…

– Ні. Краще не спатиму.

– Хочеш, я допоможу тобі роздягнутися?

– Ангеліна взялася допомогти, і я відразу перехотів спати і захотів гумову ляльку. Якщо ти допомагатимеш, я знову її захочу. Ти принесла ляльку?

– Спи одягнений…

– Добре. Ти посидиш біля мене?

– Звичайно, Тохо…

– Чому «звичайно»?

– Тому що зазвичай… – замовкла. Прислухалася. Біль раптом ущух. Тілом розлилася слабкість і, ніби дощ… Ніби просто тут, у братовій кімнаті – теплий дощ…

– Лідо… – почула голос брата. – Ти знаєш таке слово «Ваал»…

– Ні…

– Літера «В»! Ваал. Бог неба, сонця і плодючості в семітських племен Древньої Сирії. У фінікіян, філістимлян, інших… У культі Ваала поширені людські жертвоприношення…

«Жертвоприношення… Літера “Ж”… Людські… Чому так боляче?» – Ліда здивовано глянула на суху, геть суху – нема дощу, – стелю і – мокра – сповзла з ліжка на теплу дубову підлогу.

Вона не чула, як Платон сказав: «Лідо, я не хочу, щоб ти спала на підлозі! Іди до мене на ліжко. Я спатиму, а ти розповідатимеш мені про тата…», не бачила, як брат зіскочив з ліжка, присів біля неї, задумався: «Лідо, скажи: щоб розповідати про тата, тобі треба побачити його?» Як не дочекався відповіді, відчинив двері кімнати і спокійно оголосив:

– Ліда пішла до тата. Коли вона повернеться, мамо?

Ангеліна зойкнула і кинулася до Ліди. Іветта пополотніла, учепилася за стіл, важко підвелася.

– Платоне, – усміхнулася, долаючи тваринний страх. – Допоможи мені, синочку, дійти до спальні. А краще піди туди і знайди мої… окуляри.

– Ти не відповіла про Ліду, – насупився Платон.

– Треба ж роздивитися… Іди. Скоріш… Мені потрібні окуляри.

Платон слухняно кивнув, поплентався до материної спальні.

З його кімнати вискочила перелякана Ангеліна.

– Святі-грішні… Непритомна! Води відійшли…

Іветта зиркнула в бік спальні, стрімко подалася до няньки, ухопила за руку.

– Припини верещати, Ангеліночко! Ти налякаєш Платона! Я зараз зроблю йому укол. Хай краще спить. Викликай «швидку»! Негайно! Чого стоїш? Не вистачало ще, щоби Платон повернувся!

– А Стасові… дзвонити?

– «Швидку»!

– Зараз, зараз… – нянька вхопила телефон, побігла з ним на кухню: води, рушник, нашатир, «103» похапцем набирає. – Алло! «Швидка»?…

Якби нянька й зателефонувала до нової Лідиної оселі, Стаса однаково не застала б. Він повернувся близько дев’ятої вечора, коли «швидка» вже доставила Ліду до пологового будинку інституту педіатрії, акушерства і гінекології на Мануїльського, де за дзвінком Іветти найкращі з кращих терміново зібралися рятувати породіллю і плід. Спочатку затримався в супермаркеті. Накупив горілки і пива, бо «розписувати пульку» на тверезу голову його відучили ще в інституті. Потім заїхав за Олегом, приятелем ще зі студентських часів, – контачили рідко, але вже як контачили, то так потужно, що й перед смертю буде що згадати. З ним удвох – аж на Нивки. На Нивках брати Козелецькі. Якщо не п’яні чи у баб, то прекрасні партнери…Ян і Ярик Козелецькі цілком випадково виявилися тверезими і на місці.

На дев’яту вечора четверо окупували вітальню, покидали цигарки на стіл, наповнили чарки і збуджено проковтнули по першій у передчутті азартної безсонної ночі.

– Дружина не повернеться? – запитав Ян. Кивнув на нове, ще в целофані, ліжечко для немовляти, завалене пакунками з пелюшками-памперсами. Стояло посеред вітальні, чекало – постійного місця, теплого дитячого тільця.

– У матері залишилася, – відповів Стас, хоча й не був цього певен. Замислився. Вимкнув домашній телефон. І мобільний. Запропонував: – До десятої куримо на балконі. Після десятої Ліда точно не повернеться… Тоді можна і тут…

Перед світанком п’яний Олег здивовано подивився на недопалок у своїй руці, перевів погляд на дитяче ліжечко і запропонував:

– Стасе… Може, ми б тут не курили? Твоя Ліда ж вагітна…

– Вивітриться, – пробурмотів Стас, не відриваючи від карт зосередженого, напруженого погляду.

О сьомій ранку брати Козелецькі позичили в Стаса сотню на таксі, позабирали порожні гаманці й подалися додому: гра завжди закінчується разом із грошима. Олег зварив собі та млявому Стасові кави, повідчиняв вікна і вирішив перекантуватися в приятеля до восьмої, щоби просто від нього – на роботу.

– Ліді привіт, – сказав, коли вже йшов. – І телефони ввімкни. А що, як вона телефонувала?

– Не треба так перейматися через мою дружину, – роздратувався Стас. – Заведи свою і переймайся.

Але телефони ввімкнув. Зачинився у душі. Мужньо ганяв кров контрастом, аж доки не прийшов до тями й не повірив, що зможе дійти до «тойоти», сісти за кермо і без пригод дістатися до складів у Вишгороді, в одному з яких розташовувався офіс Дезінфікатора.

О дев’ятій ранку суперечливий – бездоганна борідка на пом’ятій пиці, дорогі парфуми впереміш із перегаром, що народжували апокаліптичні пахощі, – Стас вийшов із під’їзду і… наскочив на Ангеліну, яка саме бігла на нього.

– А… Добра пані, – набундючився. – Печива принесли?

Ангеліна вигнула вуста злою підковою і мовчки пішла на Стаса.

– Так, тітко… Не схожі ви на добру пані, – роздратувався Дезінфікатор. – Чого вам?

Ангеліна раптом схлипнула, перехрестилася, заколотила кулаками по Стасових грудях.

– Де ти був, Стасику?! Де ти був усю ніч, пройдисвіте?! Не міг Лідусю вчора почекати трохи? Чи сам по ту ляльку кляту збігати? А? Сидить він весь час у машині, наче засватаний! Не зайде ніколи! Лідусі не допоможе! Оце на тобі гріх! На тобі! Я усю ніч телефонувала! Чому не відповідав?

– Спав…

– Ой, не бреши! Бог усе бачить!

– Тітко, я перед вами сповідатися не збираюся! Вас хто підіслав? Іветта? Я Ліді скажу – коли ще хоч раз…

При згадці про Ліду Ангеліна затулила рота рукою, захитала головою… Стас напружився, насторожено глянув на няньку.

– Сталося щось?

– Ти вже тримайся, Стасику… – схлипнула нянька. – Тримайся, дитино.

Стас пополотнів і протверезів одночасно.

– Де Ліда? – спитав тихо.

– У лікарні. Ще звечора відвезли…

– …Що?

– Не знаю, Стасику! Їй-богу, не знаю. Іветта з нею поїхала. Ще не поверталася, а я ж біля Платосика… Оце заснув, а я до тебе, бо ж телефон усе мовчить, а ти, може, Лідусі тепер найбільше потрібний…

– Яка лікарня? – Стас відчув, як до очей підступають сльози. Смикнув головою, як той кінь.

– Інститут якийсь… На Мануїльського. Іветта наказала туди везти…

– Дякую, добра пані, – ледь зміг вуста розтулити.

Ангеліна дрібно-дрібно закивала, наче горох розсипала.

– Побіжу… Платосик сам… Ти ж їдь, Стасику! Поспішай! Бог дасть, усе добре буде. В Іветти такі зв’язки… Самі професори, мабуть, посеред ночі позбігалися… Урятують… Обох урятують… Бог милосердний! Нашу Лідусю за що карати? Нема за що! – побігла.

Стас задихнувся. Треба щось робити? А що? Хлорки би в ніс! Щоб аж трусонуло, аж сльози з очей…У лікарні? Добігалася! Братовим оргазмом благеньким переймалася, замість дитинку берегти. Жертовниця. Як була, так і лишилася рабою Іветтиною. Іветтиною – не його. Чи жива?… Якби все гаразд, Іветта на всю ніч синочка не кинула б.

Схаменувся. Побіг до «тойоти». Через увесь Київ за десять хвилин на Мануїльського домчав, бо – диво! – ні заторів, ні червоного світла світлофорів, наче хто зелену дорогу вистелив. Поки їхав, милосерднішим не став. Злість під кадик – усе не так! Усе! І як дитини вже нема, Лідина вина! Він і сам не хотів. Рано. Років би через п’ять-шість… Та коли в домі з’явилися смішні маленькі кофтинки, лялькові штанці, те ліжечко, коли зсередини Лідиного живота дитя штовхало його долоню, він розчулився і пройнявся… Так пройнявся! Навіть не уявляв тої дитинки, та ловив себе на думці, що з радістю виставить могорич рідні, похвалиться: «татко!» А вона…

Перелякана Ліда – перед очі. Стас учепився в кермо і злякався власних думок. А що, коли вона померла? Це ж йому що?… Назад до матері? У «хрущовку» на Троєщині? Іветта, стерво, квартиру йому не залишить… Хіба що немовля виживе…

– Чому я не сподіваюся, що вони обоє живі?

А в голову – нові жахи. От вони обоє живі. Ще не факт, що здорові. А що, коли та дитинка хвора? Такий собі другий Платон – ідіот, якого тримають за сімома замками і називають генієм? Тоді краще померла б. Він забере Ліду, і вони вдвох переїдуть кудись далі від Подолу… Може, за місто. Тільки б якнайдалі від Іветти.

– Ти… Ти, старе стерво, в усьому винна! – зі стогоном.

Машину лишив за квартал від пологового будинку. Ледь сунув: усе відтягував час, коли врешті доведеться зайти до прийомного відділення і запитати… Озирався, наче ось воно, спасіння. Урешті побачив біля входу рудого медбрата, що вийшов покурити, тицьнув йому десятку і попросив дізнатися про вагітну Вербицьку Лідію Петрівну.

– Учора ввечері привезли… Термін – сім місяців. Здається…

За п’ять хвилин зовсім безрадісний медбрат вискочив на поріг, і з його напруженого обличчя Стас зрозумів – добрих вістей не буде.

– Ваша дружина в порядку… Слабка, та загрози життю немає.

– А дитина?

– Гіпоксія…

– Жива?

Медбрат ніяково, наче перепрошував, усміхнувся, знизав плечима.

– Ні…

Стас розвернувся і мовчки пішов геть.

Приїхав додому. Зібрав пакети з дитячими речами. Жбурнув у відчинене вікно. Повикидав усе з кухонної шафки. Молоток вишукував. Знайшов. Пішов до вітальні й трощив дитяче ліжечко, доки від нього не лишилася купа трісочок, наче нерозпалене вогнище. Упав на підлогу. Плакав, аж попух. Скрутився клубком, наче його чоботами б’ють, і незчувся, як… заснув.

Ліда не знала – спить вона чи просто несила розплющити очі. Ледь помітна цівка ліків, у вену із крапельниці, подовжувала забуття. Там не було болю, страху, запитань. Тільки похмурі хворобливі фантазії: розбавлені чорним бляклі плями непевної форми мляво рухалися, жерли одна одну, але від того не жвавішали, не набиралися сили, а й далі так само повільно і невблаганно жерли наступну пляму… І кінця тому не було.

До просторої одномісної палати обережно ввійшла вимуштрувана медсестра. Вимкнула крапельницю. Схилилася до Ліди.

– Сонечку… Прокидайтеся… Треба прокидатися…

Торкнулася Лідиної щоки.

– Лідочко… Ви мене чуєте?

Ліда не знала – спить вона чи просто несила розплющити очі. До тьмяних плям додався далекий, наче з околиць усесвіту байдужий жіночий голос. Хіба заради нього варто розплющувати очі? Ліда й без того чує.

Медсестра відійшла до вікна, дістала мобільний.

– Іветто Андріївно, може, не будити її поки? Ні, ще не прокидалася…Звичайно! Їй ще не повідомляли про втрату дитини… – заговорила в трубку.

Ліді почулося не «втрата»… «Страта»… І плями раптом виструнчилися, затремтіли, ніби злякалися. Жахнулася. Розплющила очі. Побачила спину медсестри і відчайдушно зажмурилася знову. Ні, ні!

Вона чула, як за медсестрою зачинилися двері. Повіки важкі… Плями вже чорні… Почуттів не лишилося. Простягнула руку, обмацала плаский живіт. Страта. Усе. Кінець! Нічого не вийшло. Ніколи в неї нічого не виходить без маминої підтримки… І Стасової. Страта? А вона ж де була? Присутня ж мала бути… при страті. Пропустила… Нічого не бачила. Ніби й не було. Чому не обох?

Коли ближче до полудня знекровлена бідою Іветта Андріївна Вербицька повернулася з консиліуму, медсестра доповіла їй перед дверима Лідиної палати:

– Вона не спить, але… Ніяк не реагує…

– Плакала?

– Ні.

Іветта відчинила двері доньчиної палати й обережно, як на похороні, ступила всередину.

Ліда на ліжку – тінь пласка. Тьмяна, навіть губи посірішали. Сині очі ніби посивіли, – шкурки мишачі. У стелю, крізь стелю. У своїх жахах купається.

Іветта присіла на край ліжка, глянула на Лідин живіт, безпорадно відвела погляд. З чого почати?

– Лідочко…

Замовкла. Відстежила реакцію. Ніякої реакції. Обережно видихнула – розпач гнала геть. Зосередилася: вона – Вербицька, вона лікар, вона знайде слова… Спокійні, виважені. Здатні повернути Ліді бодай краплю світла.

– Я без тебе не зможу… – несподівано для себе прошепотіла вкрай розгублено, задихнулася на півслові – та що це вона?! Хіба це хотіла сказати?!

Не встигла закінчити фразу – що не зможе без Ліди впоратися з Платоном, – Ліда здригнулася. Простягнула до матері руки, зашепотіла – наче кров із судин вирвалася – слабко, відривчасто, гаряче.

– І я без тебе! І я! Я ніколи тебе не покину, матусю… Я завжди буду з тобою. Я сильна… Я швидко встану… Не хвилюйся за мене… Я в порядку… У порядку! Ще кілька годин, і я встану… Чи, може, спробувати зараз? Як думаєш? Я відчуваю, що зможу…

Замовкла раптово, ніби та кров у судинах скінчилася. Закліпала, схлипнула:

– А де Стас?…

– Поговорімо про головне, Лідочко… – обережно мовила мати.

Ліда завмерла. Руки під простирадлом – до живота. Мацає його, мацає. Брови звела, не словами – думками вголос:

– Так нема головного. Страта… Чому не обох? Ти мене забереш? Тут страшно, мамо. Страта… Де? Десь поряд? А потім – що? Куди? Хочу побачити…

Урвалося. Заплакала. Іветта Андріївна хитнулася, ніби перед нею хто сокирою розмахував, повільно поклала руку на плаский Лідин живіт.

– Ти ще неодмінно матимеш дитину, Лідочко, – прошепотіла. – Донечку. Ще одна Вербицька народиться… Згадаєш потім мої слова…

Ліда вчепилася обома руками в Іветтину долоню і вже ридма. Тієї ж миті в палаті виникла медсестра, вколола снодійне. Спи, бідолахо… Ще встигнеш сльозами вмитися.

Наступного ранку, коли медсестра знову з’явилася в палаті зі шприцом і попросила пацієнтку випростати руку, Ліда сховала руку під простирадло і досить упевнено сказала:

– Не треба. Облиште мене…

Медсестра вимелася, та не минуло й хвилини, як двері знову відчинилися, і Ліда наперед знала: зараз прибіжить лікар чи навіть завідувач відділення, почне обережно, але настирливо доводити, що треба зберігати здоровий глузд, лікуватися…

Проте до палати увійшла Зоряна Шошак.

– Біг мій! Пані Лідо… – тільки й змогла прошепотіти вражено.

Ліда так зраділа, ніби їй хто кусень свого щастя відламав. Уразилася – що ж це? Вона може радіти? Тепер? При власному пласкому, порожньому животі? Простягнула до Зоряни руки, мовляв, сідай, сідай… І раптом мовила:

– У мене є брат… Уся справа в цьому. Розумієш, Зорянко?

Зоряна збентежено знизала плечима й сказала:

– Не розумію…

Було в Ліди дві таємниці.

Одну з них вона сама намагалася забути – раз і назавжди. Про другу – дивного брата Платона – розповідати будь-кому раз і назавжди заборонила Іветта. І що старшою ставала Ліда, то вагомішими здавалися їй материні аргументи: чужі люди ніколи не зрозуміють і не підтримають відчайдушного бажання родини вберегти Платона від підступності світу. Та того дня, прикута до ліжка не болем – горем, вона раптом, несподівано для себе, заговорила про Платона.

Він народився, коли Ліді виповнилося дев’ять.

– Щастя час! – усміхнулася.

Вона так раділа, що няньці Ангеліні часом вартувало нервів відігнати дівчинку від немовляти. А мама, навпаки, усіляко заохочувала доньку турбуватися про брата. Тільки вимагала мити руки, перш ніж торкнутися малюка, і казки поперечитувати – щоб переповідати їх, а не з книжки читати.

Спочатку аргумент «Платонові так буде краще» дівчинка сприймала безоглядно. Найменший. Крихітка дорогоцінна… Якби не він… Мама все казала: «Ми народили Платона тільки заради тебе, Лідочко…»

– Заради вас, пані Лідо? – перепитала Зоряна.

– Так, так! – Лідині очі заблищали. Ну що ж тут не зрозуміло? Мама… І тато… Вони не хотіли, щоб Ліда лишилася самотньою в цьому безжальному світі. Як же треба любити свою доньку, щоб у сорок два роки, при сумнівних прогнозах і непевному здоров’ї, зважитися народити Платона. Мама зважилася. І що старшою ставала Ліда, то чіткіше усвідомлювала, скільки жертовності й любові у маминому серці. І скільки нездоланної сили.

Усе змінилося, коли Платонові виповнилося три рочки. Те, що раніше видавалося дитячими примхами, вередуванням чи пустощами, раптом виявилося безжальними рядками діагнозу.

Ліда добре пам’ятає той день. Мама повернулася додому раніше, ніж зазвичай: задихалася від люті, ледь стримувалася, наказала Ангеліні подати склянку води, зачинилася з татом у кабінеті. Сталося щось надзвичайне! Щось жахливе і несподіване, бо ніколи раніше Ліда не бачила маму такою розгніваною і водночас безпорадною. Перелякалася до уссячки, ніби вона всьому виною, і, хоч хотілося бігти геть, стисла кулачки й обережно підкралася до татового кабінету. Причаїлася біля причинених дверей.

– Івушко, цього робити не можна… – Почула збентежений голос батька.

– Ти жартуєш, Петю?! – У маминому голосі гартувалася сталь. – Ці бовдури не в змозі відрізнити розумову відсталість від педагогічної запущеності. І я повинна покладатися на їхні висновки?!

– Але ми не можемо просто заплющити на це очі.

– Я бачу чіткіше, ніж коли-небудь! Я не віддам Платона в руки експериментаторів від медицини! Ми самі вилікуємо його. Я і ти. Чим більше я думаю про поведінку Платона, тим більше переконуюся: мова не йде про психічні розлади. Наш хлопчик просто… геній. Він надзвичайний! Йому необхідне унікальне оточення. Любов. І трохи ліків.

– Йому потрібен лікар, – прошепотів тато.

– Я лікар! – відрубала мати.

– Але ж діагноз!.. Може, у лікарні…

– Який діагноз?

Ліда затамувала подих і обережно зиркнула в щілину причинених дверей. Мама стояла посеред кабінету, збуджено дивилася на розгубленого тата, із холодною люттю рвала на дрібні клаптики папірець із печаткою…

– Що з вашим братом, пані Лідо? – У Зоряниних очах співчуття, у голосі – нотки професійної зацікавленості.

– Він дивний. Дивний і милосердний. Поряд із ним душа відпочиває, – усміхнулася безпорадно. – Усе життя намагаюся його зрозуміти, але мама…

Мама – беззаперечний авторитет. За все життя вона дозволила собі лише дві години розпачливих емоцій. Коли мама вийшла з татового кабінету, Ліда не помітила й тіні розгубленості, але її рішучість лякала не менше: бо не лишала вибору. Нікому! Та Ліду хвилювало інше. Вона бачила в маминих очах хрест всепоглинущої жертовності і ладна була сама на той хрест, аби тільки мамі стало хоч трохи легше. Треба погратися з Платоном? Залюбки. Вчасно дати пігулку? А можна, Ліда дасть? Ліда теж стане лікарем і обов’язково вилікує брата, а зараз буде медсестрою при мамі-лікарі, бо мама, певно, точно знає, як лікувати Платона.

– Твій брат не хворий, Лідочко! – так жорстко мовила якось Іветта, що Ліда знову перелякалася.

– А який? – прошепотіла напружено. Клялася ніколи не розпитувати маму, бо ж то рана, але питання лізли собі на язик. Не втримати…

Іветта Андріївна саме сиділа біля Платонового ліжка. Ніби охороняла спокійний сон сина. Усміхнулася. Огорнула його ніжним поглядом.

– Надзвичайний і беззбройний… Як крапля роси… Скарб світу, якого світ не оцінить ніколи… – Глянула на доньку. – Тільки ми… Так, Лідочко?

– Я дуже… Дуже, дуже люблю Платона… – перелякалася Ліда ще більше.

І як його не любити? Красивий – ангел, тихий, довірливий, як те щеня. Що йому не скажи, робитиме. Скажеш «їж!» – їсть, «спи» – очі заплющує, «сиди» – ніжки помліють, а не встане. Тільки терпіти не може білі серветки та взуття. Уже і п’ять, і шість рочків, а не вдавалося умовити хлопчика черевички взути. Воно не плакало… Зблідне, оченята підкотить, ніби повітря катма, не пручається – ні, тільки тремтить і пальчики на ногах зціплює. Ще мить – і зомліє. Поки малий був і літо, Ліда підхоплювала брата на руки, і вони з батьками їхали в парк чи на берег Десни. Платон босоніж тупцював по зеленій травиці чи золотавому пісочку, а якось, коли йшов по піщаному деснянському берегу, так і забрів у стрімку річку. До пупа встиг зануритися… Отак! Відволіктися – годі й мріяти. Узимку Іветта Андріївна наказувала тричі на добу провітрювати Платонову кімнату, бо жодні вмовляння й обіцянки не могли переконати хлопця взутися. Ніби прокляття якесь у тих ногах. Ніби не підуть у черевиках. Новенькі чобітки так і сяяли шкіряними носаками до весни, поки практична Ангеліна не відносила їх на базар, щоби продати задешево, а восени купити нові, більшого розміру.

Удома – простіше. Читати навчився – і п’яти не мав. Усядеться, обкладеться книжками та олівцями, читає та домальовує то тулуба колобкові, то рудому лису легкі крила, то велосипеда жадібній старій бабі з «Золотої рибки».

– Нащо бабі велосипед? – Ліда йому.

– У діда єдиний варіант вижити – відіслати бабу в далеку путь, – спокійно відповідав Платон.

– Мій хлопчик надзвичайний… – гірко і гордо промовляла Іветта, коли Ліда розповіла їй про одкровення шестилітнього на той час брата.

Ліда кивала, швиденько зникала у своїй кімнаті, бо ще один прискіпливий мамин погляд, і вона не втримається, розповість, що давно вже використовує надзвичайні здібності брата: хлоп’я легко вирішує для сестри домашні завдання з алгебри й геометрії.

Дивний! Він переносив математичну конкретику на спілкування з оточуючими, без роздумів виконуючи все, що йому кажуть: пив пігулки і підставляв руку під голку шприца, їв, спав, акуратно складав свої речі, навіть черевики, які ніколи не взував, і годі було гадати – подобається йому це чи ні, бо довірливий вираз ніколи не зникав із його обличчя.

Надзвичайний! Він вражав геть неординарними роздумами і висновками щодо прочитаного, побаченого по телевізору, ніби усе це – з іншого світу, до якого він не має жодного стосунку, у якому ніколи не з’явиться, за яким просто спостерігає, а тому й може собі дозволити міркувати про нього. Кареніна – егоїстка, не здатна вгамувати чужий біль, перспективи Америки – у поверненні до цінностей древніх тубільних цивілізацій, Чорне море в майбутньому стане озером, а поліграф, тобто детектор брехні, й алкоголь, якщо вдуматися, практично те саме, і це розуміли ще древні: in vino veritas!

– Він ходив до школи? – спитала Зоряна.

– Босоніж? Та й для чого? Платон знає більше за мене, хоча я закінчила школу з медаллю, – кволо відповіла Ліда. – Школа?… Атестат є. У нього взагалі є все – і медична картка без хвороб, і атестат. Мама… Мама потурбувалася…

– Невже ваш брат, пані Лідо, вісімнадцять років фактично провів у чотирьох стінах? – обережно запитала Зоряна.

– Улітку батьки переселялися за місто… Заради Платона. Купили хатинку на околиці маленького села… – усміхнулася сентиментально. – Ліс, луки… Щоранку Платон біг через садок до паркана, відразу за яким – поросле бур’яном поле, туди приходив кінь… Ми не знаємо, чий то був кінь і звідки він з’являвся, та, варто було комусь із нас наблизитися, кінь стрімголов мчав геть.

– Ви…

– Ми були поряд. Боялися за Платона… Одного разу він спробував сісти на коня, а це було геть небезпечно… Тепер от думаю, може, хай би сів…

А потім кінь зник. Не приходив, і все тут. Ліда з батьками ноги позбивали – все шукали… Ангеліна навіть приводила сусідську коняку, та Платон тільки глянув на неї байдуже, закам’янів, так і просидів біля паркана до ночі. А за тиждень несподівано помер тато… Усе життя хвилювався, аби не зашкодити синові, а помер у нього на руках, бо мама того дня проводила консультації в лікарні, а Ліда з Ангеліною все шукали того коня, хай би він згорів. Коли додому повернулися, академік уже й охолов на підлозі. Поряд корчився в судомах Платон. І хоч розірвися – чи по батькові голосити, чи брата рятувати.

Не встигли оговтатися – у Платона почалися підліткові гормональні сплески. Хлопчик дорослішав… Дуже страшно! Раніше взуватися не бажав, тепер від того одягу – як чорт від ладану. Збуджувався, тільки-но тканина торкалася до голого тіла, тремтів, ніяковів, кидався ховатися…

Мама відреагувала миттєво. Досить свіжого повітря! Додому! Чотири стіни – цілий світ: звичний, турботливий, безпечний. Змінила схему лікування, запровадила новий режим для врівноваження нервової системи сина – спокій, більше спати, ніяких зайвих емоцій і вражень. Та невдовзі ліки вже не допомагали.

– І тоді настав час гумових потвор… – прошепотіла Ліда.

Ангеліна хрестилася і плювалася одночасно, проте хазяйчине завдання виконала: накупила мішок гумових жінок, власноруч їх надувала і зберігала в замкненій комірчині, щоб у «час Х» швиденько підкласти під бік збудженому Платону. Згодом навчилися відрізняти звичайне збудження від статевого, потроху знову привчили хлопця до одягу. Життя увійшло у нову, та все ж сталу колію. Та того вечора, коли дощ із вітром закрутили свої забави, Ангеліна кинулася до комори й остовпіла – гумові потвори закінчилися, а за новими…

– Я побігла… Мама… Мамі не можна хвилюватися, та й вона не змогла б так скоро… А треба було скоро… Ангеліна Платона вгамовувала… Я надто поспішала… Надто… Це небезпечно… Я розуміла…

Замовкла.

– Стас не приходить… – сказала раптом.

Стас щоранку сідав за кермо, чимдуж гнав «тойоту» до пологового будинку, залишав її за квартал, телефонував на мобільний уже знайомому медбратові, і за десять хвилин у непримітному закутку той передоповідав Стасові новини про Ліду. Учора не їла, а сьогодні відмовилася від крапельниці, мати щодня приходить, якась витончена пані носить помаранчевий фреш… Стас слухав, кидав нервовий погляд на вікно другого поверху, де, за словами медбрата, лежала Ліда, намагався вмовити себе піти до дружини, та ноги не несли.

– Лікарі що кажуть? – допитувався.

– Дратуються… – обережно доповідав медбрат.

– Чому?

– Бо таких, як ускладнень немає, зазвичай на третій день виганяють, а твоя дружина… непроста. Матінка її, мабуть, впливова персона… Приходить і спочатку влаштовує лікарям перевірку: які ліки давали, чому те чи се не зробили… Ну, тим не подобається…

– Довго ще лежатиме?

– Завтра по обіді випишуть! – повідомив медбрат через сім діб після трагічного дощового вечора.

Завтра… Стас повернувся додому, упав на підлогу біля розтрощеного дитячого ліжечка, поставив поряд пляшку горілки, немалу чарчину. «Твоя дружина… непроста», – згадав слова медбрата. У тому-то й річ – непроста. Була би простою, мізків би не парив! Плюнув би і пішов геть. А… не хоче! Може, це і є любов?

Задумався. Відкоркував пляшку. Налив першу порцію… поліграфа – «стимульнув» думки врешті стати відвертішими.

Любов?… Певно, певно…У тринадцять років він сховався в тумбі для постільної білизни. Тумба стояла у маминій кімнаті біля дивана і саме сюди старший брат привів сусідську Інку, замкнувся, хоч під дверима тупцювали братові друзі, грюкали у двері і вимагали відчинити. А брат сміявся, у запалі повалив Інку на диван, швиденько зірвав із себе штани, а з Інки – тоненькі трусики, вигинався на ній так звабливо і збудно, що Стас губи собі обкусав у тій тумбі, підглядаючи у щілинку. А потім… Коли, – якщо вірити кіношним нюням, – коханці розслаблено відкидаються, блаженно всміхаються і чомусь конче хочуть закурити, брат раптом підхопився, рвучким рухом шарпонув до себе дверцята тумби і наказав Стасові:

– Вилазь уже, малий… Іди… Спробуй.

Інка витріщилася, безсоромно розсілася на дивані.

– Так, я не зрозуміла.

– Інко, блін! Ти ж не хочеш, щоби мій малий почав із якоїсь шалави, замість порядної дівчини… – пояснив брат.

Підштовхнув збудженого Стаса.

– Дідько, Стасе! Штани зніми…

Інка скептично зиркнула на малого:

– Ти слова про любов знаєш чи тільки віршики про золоту осінь?

– Знаю… – збентежено пробурмотів Стас.

Інка упала на диван і наказала:

– Тоді шепочи… «О моя солоденька… Моя крихітко… Моя любов…»

Стас уперше вивільнив сперму не в кулак чи в рушник у ванній. У справжнє жіноче тіло. Думки складали протокол події… Ага! Так он воно як… Справді – солоденька… Крихітка… Божевілля, пристрасть, принада… Доступна, норовиста, принцеса і шльондра… Яка завгодно! Тільки не любов! Ні! Не любов.

Любов – однокласниця Янка Бородіна. Розумна, вродлива, пихата і недосяжна. Коси ніколи не заплітала. Учителі обережно натякали її батькам, що у школі треба бути скромнішою, та Янка однаково ходила з розпущеним волоссям, а бути категоричними із заможними Бородіними у вчителів не виходило. Янка собі ціну знала. І Стас їй ціну розумів. Красивих і розумних – досхочу. Цілувалися під парканами, у кіно та на пляж разом бігали… А Янка – інша. Янка Бородіна ніколи на нього не гляне. Вона влітку до Європи їздить, а Стас – до бабці в село. У неї ланцюжок із білого золота і хрестик із діамантиками. Вона в оперу ходить. І до філармонії! Вона Роберта Бернса цитує… І про що після цього мріяти? А мріяв потайки тільки про Янку. Так мріяв, що й сам вірші на обкладинці зошита написав:

Отак і мріялося. Не завалити на диван, як сусідську Інку, не цілуватись у шкільному туалеті, а просто щоби вона глянула на нього, іти поряд, слухати її, дивитися на неї і нічого не вимагати взамін. Ну, бодай попервах…

Стас пригадав однокласницю, сентиментально всміхнувся… Дідько… Де вона тепер, Янка Бородіна?… Перша любов не забувається, кажуть.

Вирішив ще поліграфнутися. Проковтнув другу чарчину. От дивно… Скільки жінок пройшло через його руки, а декілька – навіть у серці потопталися, та жодна не розбурхала його почуттів так, як Ліда…

Тоді, чотири роки тому, він приїхав до звичайної районної поліклініки, бо один із його агентів дізнався, що в поліклініці закінчуються засоби гігієни, і Стас вирішив сам власноруч втюхати медикам прострочений санітарний гель для рук. Зайшов до приймальні головного лікаря і побачив тендітну чорноволосу дівчину у дорогій… дуже дорогій сукні. І надто стильних, щоби бути дешевими, черевичках. Вона стояла біля вікна, зосереджено гортала блокнот. А коли озирнулася… Стас раптом розгубився, ніби опинився в «тарілці» прибульців, із якими встановлювати контакт – те саме, що в долоні вирощувати кактус. Зніяковів: звідки вони беруться, такі жінки? І слова не вимовила, тільки глянула, а Стас уже розуміє – прірва. І все в тих очах можна прочитати без слів: вихована, освічена, розумна, упевнена, красива і бездоганна, багата… Сукня з Лондона, взуття, певно, у Відні купує. Недосяжна! Янка Бородіна! Тільки на десять років доросліша. І з блокнотом.

Дівчина згорнула блокнот, привітно запитала:

– Ви до головного? А він поїхав… Буде по обіді…

– Тобто… Устигнемо пообідати? – несподівано для себе зухвало запитав Стас. – Ви якій кухні надаєте перевагу? Упевнений, що італійській.

Дівчина здивовано підняла брови… Стас не став чекати ляпасу – зверхньої відмови. Спокійно! Йому вже давно не тринадцять. Йому двадцять шість, і підліткові комплекси не заважають, навпаки, жадають викорінення безапеляційними перемогами над янками і такими, як вона. «Хай ти не про мене, красуне, але сьогодні ти пообідаєш зі мною!» – занервував.

Усміхнувся. Витяг із кишені дорогий мобільний.

– Розподіляємо обов’язки! Ви вказуєте маршрут. Я викликаю таксі. Ви замовляєте страви… Я плачу! Поїхали?

Вона якось дивно всміхнулася і м’яко відповіла:

– Не треба таксі… Я на машині…

Лясь! А він хотів без ляпасу… Дзуськи! З такими без ляпасу – ніяк! Такі – слово, мужику – пригинайся. Зараза! А в Стаса – тільки на півкитайця-«черрі» відкладено. Він сидів поруч із дівчиною в салоні новенької «тойоти», у душі не кішки – екскаватор! І думки ж такі правильні: зараз панночка завезе його до такої ресторації, де чашка кави двадцять баксів… «Я плачу!» Ідіот! Попхався за межу! І якого біса його понесло в ту поліклініку, де вона… Що вона там робила? Їй на вигляд не більш як двадцять.

– Двадцять три. Після університету працюю в поліклініці, – усміхнулася Ліда. Додала з гордістю: – Уже третій тиждень. А ви…

– А я – четвертий! – відповів. – …Рік. Допомагаю медикам зберігати стерильними руки, інструменти, приміщення і… взагалі практично все!

Розслаблено відкинувся на спинку крісла. Полегшено всміхнувся. Пронесло! Дівчина привезла його до грузинського ресторанчика на Подолі, хоч і недешевого, та цілком по кишені Дезінфікатору. Собі замовила тільки легкий зелений салат і склянку боржомі. Делікатна? Не хоче випробовувати міцність його гаманця чи… Крадькома глянув на дівчину – у чому каверза? Він нутром відчуває: вона інакша, апріорі не може бути такою м’якою, привітною і беззбройною. Ага! Виховання. Не дозволяє собі поставити чоловіка у неякове становище. Цікаво: якби вони зустрілися знову, вона б так само аскетично жувала салат чи обрубала б найменшу надію одним ковтком бордоського гран-крю «Мутон Ротшильд» урожаю 1945 року вартістю понад двадцять тисяч євро за пляшку?…

Стас завівся. Стас захотів зрозуміти: на скільки зустрічей зі звичайним хлопцем із Троєщини стане шляхетної панянки, та з кожним новим побаченням усе більше й більше проймався чарами м’якої Лідиної привітності і бездоганної стриманості. Дідько, як… Як вона примудряється не помічати його демонстративно-правильної мови, у якій нема-нема та й прослизне неоковирне слівце з околиці, його ледь прихованого нудьгування біля полотен сучасних художників. І той Шнітке… Стас чув про Ніцше, а Шнітке – це що таке?…

– Поважаєш філософію? – запитав.

– Можна сказати і так, – відповіла ухильно. – Захоплююся його «Життям з ідіотом».

– Книжка? – спробував угадати.

– Музика, – обережно, а в нього аж щока почервоніла – ляпас, ляпас! Уточнила, ніби перепросила: – Опера.

Глянула на нього, поспішила виправдатися:

– Але лібрето писав Віктор Єрофєєв!

Стасу стало кисло в роті – а хто такий Єрофєєв?

Після тієї розмови він повернувся до маминої квартири на Троєщині розлюченим вкрай. Так, усе! Досить! Досить удавати, що вони одного поля ягідки. Вона, певно, із білою серветкою за стіл сідає, не вміє підвищувати голос і читає перед сном щось без ілюстрацій. Треба визнати – вона перемогла. Без пихатих відмов і зверхнього погляду довела: Стас ніколи не стане їй рівнею. І справа не в грошах. Серед багатих ідіотів повно – як штучних діамантів у ювелірному салоні. Сяяти сяють… Ні, справа не в грошах. Поруч із Лідою Стас хронічно відчуватиме себе гіршим. І, поки стосунки не зайшли далі палких поцілунків – треба ставити крапку. Якщо він, звісно, себе поважає!

Думка ця так підбадьорила Дезінфікатора, що він навіть збігав до сусідської Інки, за п’ятдесят гривень швиденько здихався сперми і, як це роблять у кіношних нюнях, закурив у її постелі. Міг собі дозволити. Тут він був першим… Тут не треба читати Шнітке і слухати Єрофєєва! «Тут… лайна по вуха! Тут дихати – смородом! Що я тут роблю?!» – вразився. Гидливо тикнув недопалок Інці в зуби і – розлючений ще більше – вискочив на свіже повітря. Сів на повалений паркан біля школи і раптом, як у далекому дитинстві, подумав, що не хоче ставити крапку, що насправді йому від Ліди нічого не треба. Ну, бодай попервах… Просто – йти поруч, слухати її голос, дарувати квіти, дивитися, як червоніють її щічки і блищать глибокі сині очі, коли він обережно веде долонею по її лицю і лише одним пальцем торкається вуст…

Серце защемило, логіка відмовилася окреслювати шляхи. Любов, хлопче. Це любов… Ти ж не дурний, усе розумієш… Усе! Що тобі начхати на сучасне малярство, Єрофєєва, Шнітке і всі його фан-клуби… Що тебе ніколи не зацікавить нічого з того, чим живе вона, – але що з того, коли ти сам без неї… не хочеш! Ліда… Стас аж смикнувся на паркані. Ухопити би за волосся однією рукою, другою вчепитися в шию і душити, поки з неї не вичавиться уся та лабуда і не залишиться саме голе, трепетне тіло. До якого він, до речі, ще й не торкався… «Можливо, коли я врешті пересплю з нею, все інше не матиме значення?» – ухопився за соломину.

Наступного дня купив величезний букет білих троянд. Поки чекав біля поліклініки, поколов усі пальці, вчасно додумався обламати колючки і, коли Ліда з’явилася на порозі, подарував їй уже беззбройні і від того ніби несправжні квіти.

– Сьогодні надзвичайний день, – сказав, хоча день був звичайнісінький. – І ми проведемо його надзвичайно, Лідо. Навіть не намагайся вгадувати.

– Мама запросила нас на обід, – розгубилася.

Стас ледь на ногах утримався від чергового ляпасу. Що за маячня?! Він заплатив за номер у пафосному столичному готелі. Шампанське, ананас і несподіваний секс. Час, люба. Не діти. Яка мама?! Вона що – помирає?

Іветта Андріївна ще під час першої зустрічі вразила Стаса більше, ніж розкішні апартаменти Вербицьких. Було в ній стільки ж породистості, скільки у лорда Байрона вкупі з його ньюфаундлендом Ботсвеном. Холодна стриманість, м’які рухи і жести, словесно вибудувана межа – залізна клітка норм і правил.

Цього ж разу варто було Ліді випурхнути до кухні, як Іветта Андріївна вразила Дезінфікатора ще більше.

– Лідочка, наскільки я розумію, зі своїми почуттями визначилася… – беземоційно повідомила Стасові. – Зі свого боку хочу оголосити вам, молодий чоловіче, власну позицію. Якщо ви найближчим часом покличете Лідочку не «в поля для закоханих», а до законного шлюбу, я подарую їй двокімнатну квартиру площею не менше ста квадратних метрів, а особисто вам – сто тисяч доларів готівкою для розвитку вашого вкрай важливого для медицини бізнесу.

Стас так розгубився, що навіть не встиг усвідомити силу чергового ляпасу. А Іветта вела далі:

– Натомість чекаю від вас… «А»! Конкретної відповіді протягом найближчої доби. Якщо вона буде ствердною, то… «Б»! Ви обіцяєте лише дві речі: зберегти в таємниці цю розмову і ніколи не втручатися у звичний режим нашої родини. Це все, молодий чоловіче.

Стас відчув себе комахою. Мізерною підлою тварюкою, яку тільки-но розмазали по підлозі до кишок і попросили триматися гідно, хоч та гідність була десь там – серед кишок!

Смикнувся. Вишкірився.

– «А»! Прошу не звертатися до мене – молодий чоловіче. У мене є ім’я! «Б»! Я люблю вашу дочку, а не її фінансові перспективи. Це все.

– Поздоровляю з правильним і швидким рішенням, молодий чоловіче, – відповіла незворушна Іветта. – Сподіваюся, ви станете частиною славної родини Вербицьких.

Наступного дня в кабінеті дільничного терапевта Стас Скакун запропонував Ліді Вербицькій руку і серце.

Купився? Він до ранку голову ламав, ніяк не міг збагнути, що робити. Ні! Не з Лідою і майбутнім одруженням. Тут – полудень, ясно. Ліда сама по собі суперприз, якого він мало сподівався. Він хоче бути з нею. Він і сам планував… Може, не так одразу, але в найближчому майбутньому… Та тепер, коли його підхльоснули, як ліниву коняку, і пообіцяли засунути у пащу моркву, щоби швидше рухався, Стас розгубився: одруження скидалося на підкуп.

Замислився. А чого нервує? Чого хотів? Оженитися і привести молоду дружину до материної «хрущовки» на Троєщині? Чи, може, переїхати в апартаменти на Подолі під бік Іветти? Якщо відкинути менторський тон Лідиної матінки і це їдке «молодий чоловіче», то по суті вона просто повідомила майбутнього зятя про придане, що дає за дочкою. І що в тому поганого? От якби Ліда була страхіттям і дурепою, ідіоткою, яка не знає, хто такий Шнітке, а йому за таку дружину пропонували б мільйон і півцарства, отоді це був би підкуп, підлість і суцільна ганьба. До того ж він гідно поставив на місце королеву-матір. І чітко відповів: йому нічого не треба! Він любить Ліду, а не її… Сто тисяч? Дуже вчасно. Можна розширити складські приміщення. До того ж, якщо тягти з одруженням, Іветта подумає, що він пустопорожнє базікало, а не людина слова. І жити вони будуть окремо. Ніхто очі не мулятиме. Якщо ж Іветта розіграла його і ніяких ста тисяч він не побачить, це тільки підтвердить – ним рухає любов… Любов. Зрадів: треба одружуватися! Якнайшвидше! Щоб ти пропала і більше ніколи не з’являлася, Янка Бородіна! Ти більше не уособлення мрії. Ти відтепер – ніхто. Скакун бере Вербицьку! Вона, здається, крутіша за Бородіну!

…Стас згадав лагідні Лідині очі, налив у чарчину.

– Чому ти не сирота, Лідо? – спитав, дивлячись на розтрощене дитяче ліжечко.

Випив. Згадав, як у першу шлюбну ніч уніс Ліду на руках до цієї вітальні – щасливу, неймовірно легку і красиву в невагомій весільній сукні. Як слідом ішли Іветта, Стасові сестри… Несли пакунки з подарунками. Покидали їх на диван. Задки, задки…

– Молодий чоловіче, цей подарунок покладіть у надійне місце, – сказала теща і показала на кольорову паперову торбинку, у які зазвичай кладуть покупки в бутиках.

Він напружився, мовчки кивнув у відповідь, щоб не зірватися, не крикнути: «Який я тобі “молодий чоловіче”, стара ідіотко! У мене є ім’я, щоб ти…» Обережно посадовив Ліду у крісло, поніс пакунок до спальні.

Розгорнув. Усміхнувся. Сто тисяч. Можна не рахувати. Дякую, теще! На цьому твоє втручання в сімейне життя дочки закінчується. Стас потурбується, щоби ти якомога рідше з’являлася в цій, новій, квартирі. Ліда допоможе. На питання «я чи твоя мама» вона без вагань відповіла йому ще до весілля: «ти, тільки ти…»

…Стас випив, гірко посміхнувся. «Збрехала ти мені, дівчинко! А як подумати – чи твоя вина?» Стасові вистачило лише раз побачити голого сплячого Платона, щоби прозріти… Щоби вразитися, перелякатися, бігти геть, ніби зараз до кімнати мала зайти Іветта, прикувати його поглядом до такого самого ліжка і навіки замкнути в чотирьох стінах без судів, вироків, діагнозів і… ключів від дверей. Не знати, не чути, не допомагати в тому, чого мізки нормального хлопця з Троєщини зрозуміти і виправдати не можуть! Хай самі вошкаються зі своїм Платоном, тільки так, щоби Стас про це – ні сном, ні духом.

Та самого бажання не чути і не знати виявилося замало. А коли Ліда завагітніла, довелося ще й допомагати – то підвозити дружину до материної квартири на Подолі, то посеред ночі зустрічати в Борисполі літак із Парижа, яким хтось зі знайомих передавав ліки. Стас скреготів зубами, але підвозив, зустрічав… Робив усе, що не віщувало зустрічі з ненависною Іветтою. Не допомогло! Виходить, дарма колупався в Інтернеті, аби дізнатися, хто такий Шнітке?… Та ні! За це варто поборотися!

Дезінфікатор прикінчив пляшку і нарешті усвідомив, що геть не думає про дитину, якої в нього вже не буде.

Зоряна зайшла до просторої палати в той час, коли Ліда непевними рухами стягала нічну сорочину, надягала новенькі – мати передала – брюки і блузу. Поверх – жакетик з альпаки. Погано виходило. Ніби ватяна лялька повірила, що має кістки.

– Дайте допоможу вам, пані Лідо, – не втрималася Зоряна.

– Ні, Зорянко. Я в нормі… Ти, прошу, глянь у вікно. Хтось би мав за мною приїхати…

Зоряна підійшла до вікна, глянула на порожній двір.

– Я відвезу вас додому, пані Лідо. Ходімо… Надворі справжня золота осінь.

Ліда вийшла на поріг лікарні, вдихнула прохолодне повітря. «Життя…» – усміхнулась зачудовано. У червоному листі сонця з вітром намішано, голі гілки на тлі неба – ієрогліфами про незвідане, хмари свої химери вигадують. Сходами – у те листя, вітер… А далі куди?

Озирнулася розгублено: метрів за тридцять праворуч від порогу лікарні стояла «тойота»…Стас?

Ліда задихнулася. Стиснула кулачки, повільно пішла до чоловіка.

Кроків п’ять устигла ступити, коли з іншого боку у двір лікарні ввірвалося таксі. По гальмах! Ліда мимоволі озирнулася… З таксі вийшла Іветта, холодним поглядом проштрикнула Стаса, незворушно застигла біля автівки.

Ліда зупинилася, безпорадно тіпнулася – до Стаса… до матері…

Вони нічим не допомагали. Ні жестом, ні словом. Здавалося, взагалі забули про Ліду, про саму причину, яка поклала її на лікарняне ліжко. Дивилися крізь неї – голками крізь тонку матерію, тягли до себе могутніми, як ненависть, поглядами.

Ліда притисла кулачки до грудей, сіпнулася до Стаса.

– Стасику… Почекай. Тільки хвилину…

Заспішила до матері. Не бачила, як чоловік скреготнув зубами, рвучко розчахнув дверцята «тойоти». Підбігла до Іветти, обхопила руками її плече. Притулилася, зашепотіла:

– Я сьогодні ж провідаю Платона, мамо. Сьогодні ж увечері буду у вас. Дякую за все, мамо…

І гайда до «тойоти». Добігла, коли Стас уже викермовував із лікарняного двору.

– Стасику, Стасику… – стукала у скло.

Автівка рвучко зупинилася. Ліда непевним рухом відчинила дверцята, сіла поряд із чоловіком. Він мовчки запустив двигун. «Тойота» помчала геть із лікарняного двору.

А на порозі… з пакетом Лідиних речей стояла ошелешена Зоряна.

– Пані Лідо… – тільки й змогла прошепотіти.

Ліда ввійшла до вітальні й побачила розтрощене дитяче ліжечко. «Бідний Стас… – заплакала подумки. – Бідна я… Бідні ми, нещасні…» Притулилася до стіни, та застигнути надовго не вийшло – слабкі ще ноги тремтіли. Опустилася в крісло. Навіщо він розбив ліжечко і лишив посеред кімнати? Він… не змирився з утратою? Не простив? Покине?

Стас замкнувся у ванній, – довгу годину все товкся, шукав діла. Поголився. Заліз під душ. Дер жорсткою мочалкою тіло, наче до кісток треба. Він хоче… Хоче зберегти Ліду! І всі ці дні, поки її не було поруч, поки сам по собі… Так чітко уявив: він забере її додому, вони поплачуть разом – він і до ванної зараз ускочив, бо раптом відчув, як сльози підступають! – а потім обніме і скаже, що готовий боротися за них обох. Хай Ліда просто довіриться йому. І все вийде. Та коли на лікарняному дворі побачив Іветту – плани хитнулися під її холодним поглядом і завалилися, коли Ліда побігла не до нього – до матері. «Усе марно, марно…» – дратувався і все дер мочалкою голе тіло.

Урешті сів на унітаз і закурив.

«Чого я з нею панькаюся? – ухопився за злу думку. – Нащо її обнімати, умовляти і щось доводити? Надто розумна і делікатна? Маячня! Силу всі поважають. – Став перед нею… Категорично: – Я зможу забути про те втрачене дитя, якщо ти забудеш, що в тебе є мати. Тому що твоя мати – божевільний упир, і я не збираюся й далі спостерігати, як вона смокче з нас кров! І повір, Лідо: я більше не дозволю навіть згадувати про Іветту Андріївну Вербицьку!»

Збадьорився. Покинув прихисток у ванній. Зачинився на кухні – подумати, подумати, зосередитися, слова добрати… До вітальні зайшов, як вечір із ніччю перестрілися.

Ліда сиділа у кріслі, все дивилася на розтрощене дитяче ліжечко.

Стас пройшовся вітальнею, скосив очі – не помічає! Витріщається на те ліжечко, ніби можна час назад прокрутити! Визирнув у вікно і кинувся до гардеробної в передпокій. Викидав коробки із взуттям, поки не знайшов велику валізу. Струсив із неї пилюку, побіг до спальні. Кинув валізу на ліжко. У неї – сорочки, светри, костюми, краватки. Що не влізло – по підлозі розкидав. Розлютився – під три чорти все! Дістали ви, Вербицькі!

Потяг валізу до передпокою.

Ліда відвела погляд від ліжечка, опустила голову й прошепотіла:

– Стасику…

Він кинув валізу на підлогу і закричав:

– Усе, Лідо! Усе! І мовчи! Я йду від тебе!

Ухопився за валізу й чкурнув із дому.

Несподіване рішення – завжди пожежа. Стас прихопив не найголовніше. Забув ключі від «тойоти». Кейс із діловими паперами. Багато чого: обжився ж за чотири роки. Вискочив із під’їзду, до автівки.

– Дідько…

Пішки пішов. Валіза теліпається. І де ті аргументи – люблю, врятую, збережу… Так роз’ярило – посеред ночі вискочив. Дістали! Набридло вдавати з себе вихованого нікчему. Він нормальний, мать вашу, хлопець. З Троєщини! Йому ці китайські церемонії – на язику бантик. Усе прямо сунув. Був би натовп – розступився б. Але – ніч! – нікого.

– Стасе… Стасе, – за спиною.

Зупинився. Через плече скоса. «І куди ти пнешся, Лідо Вербицька?! Чого оце трясешся? І не знаєш, що з тими руками вдіяти – то жакетик на грудях запнеш, то до мене простягнеш, то сльозу втираєш, то в кулачки… Смішна, їй-богу!»

– Стасе… Благаю… – плакала. – Тільки не покидай мене. Не покидай…

Він ухопив її за руку.

– Не йди за мною! – прошепотів так люто, що в душі спалахнула радістю пиха. – Я не повернуся до тебе. Ніколи. Ти мене почула?!

Перехопив валізу й упевнено повернув за ріг, у темний подільський провулок.

– Усе клас! Усе клас! – шепотів збуджено.

Засміявся тихо. А він крутий! Це – щось із підсвідомості. Реакція на «час Х»! Хронічних алкашів вивертає від горілки, смердючі тхори категорично пропонують левам поступитися місцем біля водопою, а Стас Скакун кидає Ліду Вербицьку! Яке приємне відчуття! А на що вона сподівалася? Що любов приспить його гордість аж до самої смерті? Наївна! Треба було трахнути її напослідок по-справжньому.

Збудився. Пішов швидше.

– Е, Василь… Куди поспішаєш? – З темряви йому назустріч випірнули двоє тих самих смердючих тхорів. Порожніх очей не видно – бейсболки до носів, підборіддя догори – ніби їм хто ті носи закапав від нежитю.

Стас зупинився й озирнувся: куди це його занесло? Сміттєві баки, темні вікна, ліхтар метрів за тридцять за курсом: у його світлі видно – сміттєві баки, темні вікна…

– Так, мужики… Відпочивайте, – буркнув насторожено. Виставив руку вперед, мовляв, спокійно, хлопці, мене вже тут нема, не переймайтеся…

Тхори перезирнулися, розійшлися і з двох боків пішли на Стаса. Він напружився, відступив назад, щоби бачити обох одразу. Прекрасна тактика. Коли б ще час зупинити, щоби тхори завмерли, і Стас устиг подумати, як відбитися від одного і не підставити спину другому. Але тхори рухалися… Стас крутив головою – то до одного, то до другого.

– Пацани… Які проблеми? На пиво не вистачає? – відступав і говорив. Йому здавалося, вони реагують, вони люди і розуміють слова.

– Василь… Ти, бля, дістав, – прохрипів один із тхорів і вони разом кинулися до Стаса.

Прекрасна тактика візуального контролю за двома нападниками дала несподівані результати. Стас упав на землю і прикрився валізою. Скрутився під нею, і як тхори не намагалися, не могли відірвати валізу від Стаса. Тваринки оскаженіли, буцали черевиками… По ребрах, по голові, по руках. Один клацнув запальничкою, підніс до Стасових рук. Стас зойкнув і відпустив.

– Козли болотні… Сволота! Виродки недороблені! – кричав із землі. Дриґав ногами, намагаючись дістати хоч до одного. Руками прикривав голову, бо тхори не кинулися на валізу. Відштовхнули її далі й знову до Стаса.

Він перелякався: «Капець!» Спробував підхопитися, рвонути – хоч би до того ліхтаря, але тхори не дрімали. Навалилися на Стаса. Один душив смердючою ганчіркою, другий нишпорив по кишенях. Стас хрипів, безпорадно хапав руками повітря, перед очима – німі дзвіночки тріпотять, не дзвонять. Козли… Козли… Сво… Темно.

Раптом ганчірка ослабла. Чужі руки забралися з кишень. Просто клац – і абсолютний спокій. Стас судомно смикнувся, хапонув ротом повітря і за мить почув пронизливий вереск. Кричала жінка.

– Уб’ю! Уб’ю вас усіх! Усіх! Він мій… Мій…

Стас спробував підвестися, та не зумів. Примружився, щоб роздивитися бодай щось, і не повірив власним очам. Тхорам було вже не до нього. Тхори відбивалися від тендітної фурії з довгими чорними косами. Певно, вона напала зненацька, коли тхори зосередилися на ньому. По обличчю одного з тхорів текла кров, та фурія не зупинялася – затисла в руках туфлі на підборах, лупила тими підборами направо-наліво, і було в ній стільки незбагненої сили, що тхори й не думали оборонятися. Задки, задки… Підхопили валізу – і нема.

Жінка опустила руки – туфлі впали на землю, нервово закусила губку, наче здивувалася. Тремтіла – войовниче збудження по венах. Обмацувала поглядом простір: хто ще хоче? Хто?! Провела рукою по чолу – та досить уже! Прибрала з лиця розпатлане волосся, ноги підломилися, і вона якось кумедно – так стільці складаються – сіла на голу землю.

…Ліда? Стас ошелешено дивися на жінку, із якою прожив чотири непрості роки. Спробував підвестися, та лише сів. Ліда?… Його витончена, вихована, розумна, делікатна Ліда?… Звідки ця дика пристрасть і лють? Хіба вона вміє кричати? І вона тільки-но… урятувала його?… Ляпас?…

Приголомшені несподіваною пригодою, вони сиділи на землі за метр одне від одного. Мовчали. Стас дивися на Ліду і думав, що, мабуть, треба було піти від неї, щоб побачити її такою… природною і звабною. Ліда дивилася на понівечені туфлі з поламаними підборами і не могла вгамувати нищівну лють, що сповнила тіло, знесилила його і тепер вирувала в думках, вбиваючи будь-які альтернативи, що могли забрати в неї… Стаса.

Він дотягнувся до її руки. Торкнувся і прошепотів:

– Ходімо додому…

Зіпсовані туфлі лишилися посеред провулку пам’ятником Лідиній відчайдушності. Босоніж по осінній землі. Це вже не збудження, Лідо. Не лють і розпач. Ти ж лікар, зосередься! Щічки почервоніли, очі блищать… Вустам – води. Потріскалися, розтулилися, а з боку глянеш – поцілунку жадають.

Стас скоса дивився на Ліду. Збуджувався все більше, на горлі – ніби й досі ганчірка. Варто потягтися до Ліди вустами, вріжеться в горло, перекриє кисень.

Мовчазні, насторожені увійшли до вітальні.

Стас завмер біля дверей, не спускав із дружини очей: несподівана нічна пригода скрутила думки у такий вузол – і мечем не розрубати. Ліда стояла посеред вітальні, гидливо оглядала брудні брюки, розірвану блузу, затуляла долонею ніс, ніби від одягу тхнуло тхорами. Здригнулася – геть усе. Руки тремтять. Де там зі звичайним ґудзиком упоратися. Не розстібаються – розлітаються.

Він хотів допомогти. Простягнув до неї руку і раптом побачив білі краплі молока на сосках її грудей. Загарчав! Повалив на підлогу поряд із розтрощеним дитячим ліжечком. Учепився рукою у волосся, смикнув – пасмо в кулаці залишилося. Побачив розширені перелякані очі так близько, що можна й вії перерахувати. Задихнувся від несподіваного, незрозумілого захвату. Завалився на тремтяче тіло, упився зубами в прозору шкіру Лідиної шиї, відірвався, коли відчув на вустах солонуватий присмак крові.

– Люблю…

– Не покидай…

– Божеволію…

Слова, як тіла, злилися, і вже не розібрати, хто й про що…

– Не покидай! Говори… Скажи «люблю»… Не покидай! Ти скажена! Не покидай! Люблю… Ти мій! Скажи «люблю»… Убий мене, убий, тільки не покидай! Люблю тебе, люблю…

Тієї ночі вперше за все життя після інтимної близькості з жінкою Стасові насправді захотілося закурити. І завести собаку.

Вони лежали на підлозі, розкинулися, щоб віддихатися, дивилися в стелю, відстежували власні вібруючі ритми, які тепер перемістилися в голови і так там каламутили, що, здавалося, надміру сил треба, щоб у тій голові все зібрати до ладу. Та варто було Стасові ворухнутися… Повернути голову й подивитись на Ліду, як вона здригнулася під його поглядом, звелася на лікті, потягнулася до чоловіка з таким жаданням, що Стасові раптом захотілося відчути біль, якого він сам завдав Ліді.

Під ранок почувалися розшматованими, знесиленими тхорами-переможцями, що билися-билися і врешті відігнати левів від водопою.

Коли остання вранішня зірка зникла у світанковому тумані, Ліда раптом безпорадно глянула у вікно, ледь стала на ноги і пішла до ванної кімнати.

Зайве змивати кров, бруд і сумніви. Для душевних ран нема поняття «мала кров» – кровоточать. Вона трусилася від справжньої лихоманки, підставляла лице під теплу воду і розуміла головне – він не покине її. Не покине.

Тих півгодини, що Ліда провела у ванній, Стасові вистачило, щоби врешті заспокоїтися і зібрати докупи думки. А вона здивувала його! Приголомшила! І не нічною відвагою, ні! Тваринною розкутістю і диким сексуальним шалом. Стосунки вже ніколи не будуть такими, як раніше, і, здається, Ліда сама переконала його в тому, від чого він так довго тікав. «Треба бути собою, – подумав Стас. – Чого я соромлюся себе? Нормальний! Нормальний мужик! Та вона би зів’яла, постав її поруч із підсліпуватим від книжок ботаніком-інтелігентом. Варто було лише плюнути на те довбане виховання й ухопити її за волосся… Дідько! Убила! Наповал убила! А я, ідіот, чотири роки лоскотав їй за вушком…»

Підхопився. Зварив кави. Став під дверима ванної кімнати з м’яким вовняним пледом і, коли Ліда вийшла, загорнув її, підхопив на руки. Поніс до вітальні.

Усадовив на диван. Дав у руки чашку гарячої кави і врешті сказав:

– Поговоримо серйозно?

Ліда наштовхнулася поглядом на розтрощене дитяче ліжечко. Поряд розкидані речі – Стасові штани і сорочка, Лідина білизна, блуза…

– Ні, – прошепотіла збентежено.

Стас на мить розгубився. Ляпас? Видихнув – до біса церемонії. Ця ніч геть усе змінила. Обійняв Ліду, поцілував у свіжу рану на шиї, перехопив її погляд і теж зупинив його на розтрощеному дитячому ліжечку.

– Більше, ніж ми втратили, – тільки втратити одне одного. Не хочу! І ти не хочеш. А вона – хоче. Вона смикає нас, як ляльок. Я був певен: можна знайти компроміс. Ти ходиш до неї, я забуваю про неї назавжди. Не вихід. Вона знищує тебе, і я не збираюся спостерігати за цим. Зараз… Зараз я приберу ці уламки нашої біди… Чистий аркуш. Однаково нічого не забудемо. Але ти ніколи більше не підеш до неї…

Замовк, глянув Ліді в очі.

– Добре, – прошепотіла.

– …І ніколи не згадаєш про неї!

– Добре…

– І присягнешся мені тим дитям, яке завдяки її молитвам так і не з’явилося на світ, що дотримаєш слова, навіть якщо помиратиме!

– Добре…

– Ні, Лідо! Не «добре». Присягнися… Дитиною…

Вона глянула на нього. Прошепотіла гаряче:

– Тобою… Тобою присягаюся…

Дезінфікатор так і не зрозумів, що це – черговий ляпас чи остаточна перемога.

На другу дня осінь за вікном розігрілася до плюс десяти. У Ліди – тридцять вісім і п’ять. Її блискучі очі вже не викликали в Стаса збудження. Він знайшов жарознижувальне, та коли повернувся до вітальні зі склянкою води та пігулкою, то просто остовпів! Ліда сиділа на дивані, тремтячими руками застібала на грудях жакет.

– Лідо, і куди?

– До мами… – прошепотіла.

Стас почервонів від гніву. Та вона знущається з нього! Та вона просто підле стерво! Невже сподівається, Стас проковтне?! Без валізи, до речі, іти набагато легше!

Ліда підійшла до Стаса. Обхопила гарячими руками його плече:

– Я повинна піти до мами… Сказати, щоби не розраховувала на мене надалі. Що я більше не зможу… Не хочу відкладати… Заради тебе… нас…

– Зателефонуй…

– Ні, ні, що ти! Я повинна бачити мамині очі. Може, я знайду слова… І вона зрозуміє…

– Вона зрозуміє?! Ти мариш, Лідо!

– Я знайду…

– У тебе температура!

– Я вип’ю пігулку й піду за півгодини.

– Довезти тебе?

– Ні! – перелякалася. – Я сама…

Ангеліна чатувала біля Платона, хоча його поведінка не віщувала небезпеки: хлопчина лежав на підлозі і зосереджено читав тлумачний словник іноземних слів. Та вчора Іветта Андріївна поїхала до лікарні по Ліду, повернулася без неї, і, хоч це ніяк не відбилося на її незворушному блідому обличчі, Ангеліна бачила: хазяйка вкрай розлючена, тож, коли наказала сьогодні бути біля Платона невідступно, поки її немає вдома, не насмілилася переступити її волю. Тільки все бідкалася, що не розпитала Іветту про доньку: як там Ліда, бідолашна?

– Ангеліно, ти знаєш таке слово – «ваганти»? – спитав Платон.

Нянька, не навчена товктися без діла, сиділа в кріслі й прискіпливо оглядала розірвану гумову жінку. «Що він із ними робить?! – дивувалася подумки. – Що не раз, то нову ляльку йому купуй. Це ж які гроші, хай Бог милує! Може б, якось її підклеїти чи гарячою праскою по ній пройтися…»

– Яке слово, кажеш? – перепитала.

– Ваганти.

– Та звідки мені таке знати?! Це ти в нас геть усе знаєш.

– Ваганти – середньовічні актори-бурлаки… З-поміж ченців, студентів… Вони мандрували Європою, співали пісень антиклерикального, антицерковного змісту.

Набожна Ангеліна перехрестилася, обурено зиркнула на Платона.

– Проти Бога?! От антихристи, бодай вони всі повиздихали!

– Давно й повиздихали. І без твоїх прокльонів, – усміхнувся Платон. – А ти слухай уважно. Вони проти Церкви були, а не проти Бога.

– А-а-а… Те саме! – махнула рукою Ангеліна.

– Дурна ти, Ангеліно, – спокійно відповів Платон і знов заглибився в читання.

– Еге ж! Дурна… Ти в нас надто розумний… – забубоніла нянька. – Привчився, бач, тих ляльок дірявити, як у тирі. А матері тільки те й роби, що грошики фітькай. Снайпер, прости Господи.

Платон підвів очі від книги, подивився на Ангеліну й сказав:

– Мама повернулася…

Нянька підхопилася. Сховала гумову потвору в шафку, посунула в передпокій. Двері відчиняти.

Іветта Андріївна тільки підходила до під’їзду, та Платон ніколи не помилявся. Він відчував наближення матері, як птахи близьку грозу, і як Вербицькі не намагалися знайти тому пояснення, – його не було. Іветта поверталася додому разом із чоловіком, чи, приміром, із Лідою, та Платон констатував тільки одне: «мама повернулася» – ніби всіх інших не існувало. Довірлива Ангеліна через те Платонове ясновидіння іноді дуже дратувалася, бо як скаже: «мама повернулася», то нянька інших побачити не очікує, двері відчинить, а там, приміром, Іветта з колегами-науковцями. А як хазяйка з колегами – на Ангеліні мусить білий фартушок бути, Платонова кімната замкненою, а кава – гарячою.

…Ангеліна відчинила двері й аж почервоніла од прикрощів. Іветта була не сама. Поряд із нею стояла паняночка рочків двадцяти. Нічого особливого. Біляве волосся до плечей, стриманий макіяж, шкіряна курточка під грудьми фінішує, суконька трикотажна до хребта приліпилася і вже надто коротенька, як для осені. Сумка така немаленька: видно, що не порожня. І сонцезахисні окуляри півобличчя затуляють. Господи! Де вона те сонце побачила?! І хоч нянька лише ковзнула поглядом по незнайомці, раптом пхикнула в кулак, бо таке дурне в голову стукнуло – що панянка на гумову ляльку чимось скидається…

– Ангеліночко. Проводи гостю до кабінету Петра Григоровича, – безбарвним голосом наказала Іветта.

– За хвилину… Я спочатку… – Ангеліна очами показала в бік Платонової кімнати, мовляв, затримайте гостю, а я Платонову кімнату зачиню.

– Не треба. Проводи гостю, – у голосі Іветти забриніло роздратування.

Ангеліні здалося, хазяйка не розчула. Кімната Платонова відімкнута! Ще не було такого, щоб у домі Вербицьких з’являлися сторонні люди і кімната лишалася незачиненою. Що це з хазяйкою?

– Платон…

– Виконуй, Ангеліночко!

Панянка товклася на порозі. Спокійно спостерігала за суперечкою тіток.

– Куди йти? – спитала Іветту.

– Я покажу, – здалася Ангеліна, повела панянку хоромами Вербицьких аж у дальню кімнату, де працював, відпочивав і часто ночував академік Вербицький.

Панянка йшла вслід, із зацікавленням роздивлялася картини на стінах, срібло в антикварних шафках, раритетну порцеляну і надсучасну побутову техніку.

– Прошу! – Ангеліна відчинила двері кабінету, жестом запросила гостю заходити. – Чаю? Кави?

– Теплого молока, – зневажливо наказала панянка, пішла по кабінету. Заглядала у книжкові полиці, роздивлялася нагороди академіка, крутила безцінний глобус із бурштину – подарунок литовських колег, зупинилася біля скляної шафки з хірургічним інструментом, хотіла була відчинити, та Ангеліна не втрималася:

– Тут мало до чого можна торкатися. Краще вже присядьте. Думаю, Іветта Андріївна зараз підійде.

Побігла на кухню молоко гріти. Ото дива так дива! Платона не замикати, дівку якусь чужу просто до кабінету, де – святе! – Петра Григоровича речі безцінні, пам’ять… Молоко на плитку. Ну дива!

– Ангеліночко. Облиш усе і йди до ванної, – чує.

Озирнулася – Іветта Андріївна у дверях.

– Так це… Молоко гості зігріваю.

– Обійдеться. Приготуй теплу ванну і прослідкуй, щоб вона ретельно вимилася. За п’ять хвилин я пришлю її до тебе.

У няньки очі на лоба.

– Іветто Андріївно. А нащо їй у нашій ванній митися?

Хазяйка зміряла Ангеліну холодним поглядом.

– Гумові жінки… вичерпали себе. Платонові потрібна справжня жінка. Ця дівчина в кабінеті Петра Григоровича – недешева повія. Зі справжніми довідками про стан здоров’я і справжніми, свіжими аналізами. Ще потрібні пояснення?

– Ні, – спустошено прошепотіла нянька. – Ванну після неї тре’ буде помити.

Іветта Андріївна кивнула: мовляв, звичайно, що треба. Пішла до кабінету покійного чоловіка.

Ангеліна гірко зітхнула, перехрестилася на іконку Пресвятої Богоматері в кутку кухні.

– Матінко Божа, помагай бідній Іветті про сина дбати… Уже всі кишки порвала, аби те блаженне хоч би трохи нормальним стало. Серцем би своїм йому путь вистелила… От! Хвойду якусь знайшла. А нащо йому зараз та хвойда? Він саме словника штурмує.

Ліда все хитро придумала: випити пігулку, зігрітися під теплою ковдрою й умовити чоловіка не сидіти біля неї.

– Не хвилюйся, Стасе, їдь на роботу, мені вже набагато краще, – шепотіла. – Я зараз зігріюся, трохи посплю, а потім піду до мами.

– Точно краще? – насторожено перепитував Стас. Відводив погляд. Не міг дивитися на слабку Ліду. Відчував себе безмежно винуватим за той тваринний секс уночі. «Дідько, що я накоїв? – гризли похмурі думки. – Вона ж іще тиждень тому була вагітною. Те дитя з неї витягували. Мабуть же, не можна було. Мабуть же, там усередині все зранене…»

– Ти їдь, а я посплю, – прошепотіла Ліда й заплющила очі.

Поїхав. Не справи з місця зірвали – сором.

Ліда вмовляла себе хоча б хвилин двадцять перечекати після від’їзду чоловіка, та, лиш за ним грюкнули двері, посунула до вікна, поглядом проводила Стасову «тойоту», що виїжджала з двору. Узагалі-то, «тойота» була Лідина: мама подарувала після закінчення університету. Та після весілля, коли молоді вибирали, яке авто придбати чоловікові, Стас запропонував: він пересідає на Лідину «тойоту», тим більше, що їй і року нема, а Ліді купують новеньке, більш годяще для жінки авто. Оперативно реалізували першу частину плану, а на другу за чотири роки так і не спромоглися, та Ліда не зважала. Їй подобалося, що Стас заїжджає по неї до клініки.

Відійшла від вікна, ухопилася була за телефон. Подзвонити мамі, сказати, що буде за мить. Приклала долоню до лоба – гарячий. Це добре… Не треба попереджати. Бігти скоріше треба, бігти!

За двадцять хвилин підходила до материної оселі.

Двері відчинила Ангеліна. Побачила Ліду, схлипнула, обійняла.

– Серденько моє, серденько… А я молилася… Так молилася, щоби Господь змилостивився…

– Не треба, Ангеліно. Не нагадуй…

– Добре, не буду. Хай усе погане позаду лишиться. Попереду тільки добре, – головою закивала. На вітальню озирнулася. – А в нас тут, Лідусю, содом і гоморра!

Ліда здивовано глянула на няньку.

– Мама вдома?

Нянька кивнула, зашепотіла Ліді на вухо:

– Вдома, вдома. Улаштувала содом і гоморру, а тепер сидить і не знає, що з тим робити. Шльондру Платонові привела! Новий етап, каже. Щоб він із гумових ляльок на справжніх жінок перейшов.

– Господи, Ангеліно! Що ти кажеш?! Мама б ніколи…

– …А та шльондра замкнулася з Платосиком у його кімнаті і вже дві години звідти – ані гу-гу.

– Як «замкнулася»? Платонова кімната зсередини не замикається…

– А хто знає як?! Може, устромили щось у дверну ручку. Не відчиняється!

Ліда відсторонила няньку, чкурнула до вітальні. Бліда і недвижна, як експонат із парку льодяних скульптур, мати сиділа в улюбленому кріслі, не спускала очей із дверей Платонової кімнати.

– Мамо…

Іветта не ворухнулася. Ліда перелякалася. Простягнула руки, пішла до матері, обійняла…

– Матусю… Усе гаразд. Я поруч. Я ніколи тебе не покину. Ніколи! – зашепотіла гаряче. – Що трапилося, мамо?

Іветта холодною рукою стисла пальці Лідиної долоні.

– Лідочко… – мовила незворушно холодно. – Як зламати двері й не потривожити Платона?

– Двері? Мамо… Ангеліна сказала, у Платона там… повія?

– Вона порушила домовленості. Я наказала… Не більш як двадцять хвилин. Дуже скромно і без збудних прелюдій. Природно. І щоби двері обов’язково були прочинені. Я повинна відстежити Платонові реакції, щоби знати, як діяти далі…

Ліда приголомшено подивилася на замкнуті двері братової кімнати.

– Я… покличу його…

– Ні. Ми не знаємо, що там відбувається. Що, як це посилить стрес…

– Але… – Ліда замовкла. Схвильовано смикнулася до братової кімнати. – Вони там уже дві години? Господи, мамо! Чого ми чекаємо?! Дозволь, я…

Іветта імпульсивно кивнула. Ліда зірвалася, підбігла до дверей братової кімнати. Завмерла. Прислухалася…

– Платоне… – покликала тихо. Обережно стукнула кулачком у двері. – Тохо! Відчини…

У Платоновій кімнаті щось із грюкотом упало на підлогу, і двері відчинилися. Ліда завмерла, зазирнула всередину. Перше, що побачила, – спину білявки, татуйовану драконом на лівому плечі. Білявка відчинила двері і тепер – гола – йшла до ліжка, на якому сидів млявий, спантеличений Платон. Навіть не озирнулася.

Ліда розгубилася. Ліда була впевнена: варто лише відчинити двері, як присоромлена повія похапає свої речі й прожогом вимететься геть. Мабуть, Іветта думала так само, бо коли Ліда обернулася до неї – що робити далі? – то побачила в очах матері повний казан палючого гніву. Кипів-виплескувався, без слів кричав: «Як?! Це гидке створіння не бажає виходити?! Думає, я піду до неї і ввічливо попрошу покинути наш дім?! А чи не забагато честі для найманої ляльки?»

– Мамо… Я сама… Добре?

Ліда стиснула долоні в кулачки, зайшла до братової кімнати. Стала біля одвірка так, щоб Іветта з крісла у вітальні могла бачити і її, і сина, і нахабну голу білявку, що вмостилася на ліжку біля Платона і з іронічною цікавістю роздивлялася Ліду, мовляв, а ти ще хто така?…

– Привіт, Тохо…

Платон зі спокійною увагою глянув на сестру.

– Лідо… А де твій живіт?

Ліда задихнулася гарячим.

– О! Це така історія… Зараз, Тохо. Зараз усе розкажу. Давай спочатку відправимо… ляльку. До Ангеліни. Хай Ангеліна вимиє її як слід. Ми ж завжди так робимо.

Білявка ошелешено вирячила очі, штовхонула Платона в бік.

– Твоя служниця миє твоїх жінок?

Платон знизав плечима, мовляв, а що ж тут такого.

– Як не мити, то кожного разу треба нову, – відповів спокійно. – Старі… рвуться. – Зосереджено подивився на Ліду. – Добре. Помийте. Але потім поверніть мені. У нас справа…

– Яка справа? – якомога привітніше спитала Ліда.

– Женитися будемо, – відповів Платон.

Ліда мало не впала. Обернулася до матері – Іветта не втрималася. Різко підхопилася з крісла, завмерла на мить і повільно, ніби нічого важливішого просто не було, знов опустилася в крісло.

Білявка розреготалася:

– Я сказала: «Красунчику! Хочеш, щоб ми завжди були разом?» Він сказав: «Хочу». «Тоді треба одружитися!» – кажу. Він сказав: «Добре».

– Ти… Іди… Помийся, а ми… – видушила Ліда.

Білявка пір’ячком злетіла з ліжка, обернулася до Платона, наказала:

– Чекай мене тут, красунчику. Я швидко!

– Добре, – спокійно відповів Платон. Потягнувся до тлумачного словника іноземних слів.

Білявка смикнула з ліжка ковдру, загорнулася в неї і врешті переступила поріг вітальні. Ліда нервово глянула на брата: читає. Вискочила з його кімнати. Похапцем зачинила кляті двері ззовні. Тремтіла – все, все! Хай там що, Платон не вирветься. А з цією вона зараз…

Білявка підійшла до стола, за яким сиділа Іветта. Показала подряпану щоку.

– Ваш янгол шкрябався. Це треба якось компенсувати. Як ви дивитеся на подвоєння гонорару?

– Це все? – процідила Іветта.

– А що ви ще хотіли почути? Чи хочу я стати вашої невісткою? Ні! Не хочу! Якби ваш красунчик існував окремо від вас, я б із радістю. А так… Вибачайте. Не надихає.

– Це втішає, – холодно відповіла Іветта.

– Почекайте тішитися! – іронічно всміхнулася повія. – П’ять тисяч баксів! Інакше всі дізнаються, що ви тримаєте у чотирьох стінах божевільного і купуєте йому молоденьких дівчаток. У нас уже кілька дівчат до клієнтів поїхали і не повернулися. Це, часом, не ваше янголятко бавиться?

Ліда затрусилася. Рвонула до повії, вчепилася в біляве волосся. Штовхала до дверей.

– Геть! Геть!

Звідкись виникла Ангеліна. Ухопила Ліду за руку. Відтягала від повії.

– Лідусю, борони Боже! Що ти робиш?! Зупинися!

– Геть!

Повія вирвалася, по-звірячому вигнулася. Указала пальцем на кімнату Платона.

– Там мої речі! – Наказала Ліді: – Неси давай!

– У ванну йди! Там чекай! – Ліда тремтіла від люті.

Повія вишкірилася недобре:

– П’ять тисяч баксів! Покладеш до моєї сумки! Як не побачу – повернуся за хвилину! Надворі мене чекають. Не віриш? А ти підійди до вікна! Глянь! Троє у шкіряних куртках…

Повія плюнула Ліді під ноги і неквапливо пішла до ванної.

Ліда приклала до лоба тремтячу руку. Господи, як же зле. Безсило опустилася на диван і завмерла. Зараз, зараз… Оговтається і піде до Платонової кімнати… Забере речі білявки…

– Ангеліночко. Принеси гроші, – почула тихий, схожий на мстиве зміїне шипіння, голос матері.

Ліда приголомшено глянула на Іветту.

– Мамо… Не можна… Ти ж розумієш… Це шантаж. Завтра вона знову прийде і знову вимагатиме…

– Не прийде, – упевнено відповіла Іветта. – І я плачу їй не за шантаж… Це примітивне створіння наштовхнуло мене на дуже продуктивну думку…

– Яку?

– Принеси її речі, Лідочко, – нагадала мати.

За п’ять хвилин Ангеліна зачинила за білявкою двері, прибігла до вітальні – розбурхана, обурена.

– Кінець світу! Кінець світу, Господи Всемогутній. Сатана бал править… Нормальних людей у мороки свої тягне…

– Досить, Ангеліночко! – холодно обірвала її Іветта. Замовкла. Задумалася. – Чаю…

Нянька вимелася в кухню. Ліда напружилася: «Ось. Треба зараз із мамою поговорити. Поки Ангеліна чай приготує, я встигну…» Скоса на матір. Іветта сиділа у кріслі, не зводила погляду з Платонової кімнати. Здавалося, як завжди. Та Ліда надто добре знала матінку. До звичної гіркоти в Іветтиних очах додалося осяяння від несподіваного відкриття: вона вже будувала плани, припасовуючи до них реальність. О! Ліда знала цей погляд. Він не віщував нічого доброго. Яскрив від невтримної енергії дії, спалював будь-які перешкоди, згасав тільки по досягненні мети. Заважати – вкручувати в сонце лампочку. «Що ти задумала, мамо?»

Ліда проковтнула хвилювання і вже хотіла легким рухом повернути матінку в реальність, та Іветта раптом повернулася до неї й запитала:

– Ти хочеш поговорити зі мною, Лідочко? Про що?

– Пусте. Не тепер. Я хотіла… Скучила… Так скучила… Бігла до вас, а тут… – заговорила безладно, ніби м’ячем по кеглях, та все мимо, мимо. – Не можу повірити. Чому, мамо? Навіщо ти привела в наш дім цю потвору? Що тепер буде з Платоном? Невже ти знову запросиш цю…

– Звідколи це ти втручаєшся в методи лікування брата, Лідочко? – холодно запитала Іветта.

– Але, мамо… Я вже не маленька. Я лікар. Я могла б допомогти тобі… – Розгубилася. «Що це вона? Ніколи матері не вказувала, і раптом…» Аргументи похапцем, як виправдання. – Бо тобі самотужки важко. Ти геть змарніла. Коли ти відпочивала, матусю? Університет, лікарня, лабораторія, Платон. Я переживаю за тебе, мамо!

Іветта Андріївна уважно глянула на доньку.

– Думаю, сьогодні тобі краще залишитися біля брата, Лідочко.

– Ні! – відчайдушно вигукнула Ліда.

Підхопилася. Руку до лоба, аж перехрестилася подумки. «Слава Богу! Слава Богу, лоб гарячий. Понад тридцять вісім… Спрацювало! Ура! Хворим до Платона наближатися заборонено. Кілька днів ніхто не чіпатиме. Як же я люблю хворіти. Як же мене тоді всі люблять!»

– Температура… Температура підвищилася… – забубоніла. – Я розумію… Не треба було приходити з температурою… Але я так скучила за вами… Прости, мамо. Я хотіла сказати… Я ніколи не покину тебе. Ніколи… Я швидко стану на ноги.

– Одужуй, Лідочко. Ангеліночка викличе тобі таксі, – відповіла Іветта і перевела погляд на двері Платонової кімнати.

Зраділа хворобі – злягла на два тижні. Тридцять вісім – не межа. Лихоманило – вище гнало! Застуди не було, живіт штовхав біль додолу, плакав кров’ю. Не зізнавалася. Усе гаразд! Як Стас їхав на роботу, відкладала пігулки, сама собі раду давала: лід на низ живота, пити, пити… Ангеліна приходила щодня. Приносила смачненького. Це добре. Сама не поїсть, а чоловікові ввечері встане й подасть. Він протестував: лежи, а їй хотілося… встати… і подати йому вечерю, ніби сама приготувала. Для нього. Одужувати не поспішала. Думок нема, тільки одна: добре як! Як же добре! Усі її люблять. Мама телефонує, Стас переживає, Ангеліна носить торби і привіти від Тохи. Зоряна навідувалася. Хай би так було вічно! До Платона можна не ходити, і мама не образиться. Так замріялася, навіть до Стаса не встала, коли той одного дня додому повернувся раніше, ніж зазвичай. Присів біля Ліди на край ліжка, по волоссю гладить, а думки – видно! – далеко.

– Якщо захочеш провідати Платона… – сказав. Ліда вухам не повірила. – Я не проти…

– Ні… – прошепотіла насторожено. – Не хочу…

Злякалася. Що це? Що?

– Ти сьогодні так рано, Стасику. Я ще обід не готувала… Тобто… Ангеліна ще… не приходила…

– Я не голодний, Лідо. У місті пообідав, – відповів Стас. – З партнером по бізнесу.

Не брехав. Зранку мотнувся на склади, потім по місту, як навіжений, – двадцять точок продажу перевірити, накладні, готівка, матюком п’яного агента: «Це пити не можна, йолопе! Це продавати треба, цим скло миють». На склади повернувся близько першої дня. Увійшов до кабінету й… остовпів.

У його кріслі сиділа теща. Глянула на зятя холодно, жестом указала на приставний стілець біля стола.

– Сідайте, молодий чоловіче.

Стас подавився люттю, кинув кейс, дав волю іронії:

– Доброго дня, Іветто Андріївно. Як ся маєте? Нормально? Вам тут у нас… не тхне? Ви би носик затулили, а то, боюся, вчадієте, а потім скажуть, зять тещу в могилу звів. А я хіба можу? Вам, до речі, побутова хімія не потрібна? Можу запропонувати знижку…

– Десять тисяч. На місяць, – упевнено перебила Іветта. Підвелася, пішла до виходу. – Обговоримо за обідом.

…Чи потрібні Стасу гроші? А кому вони не потрібні? Будь-яка нормальна людина тільки й запитає: а що взамін? Далі – залежно від сум і моральних норм. Частіше залежно від сум. Варто лише взяти – гроші самі перекроять норми моралі.

Стас вів «тойоту» до центру міста, скоса поглядав на Іветту, що сиділа поряд, і товк собі, що особисто йому від цієї божевільної нічого не треба. Ані копійки! Його цікавість на шмаття рве. Йому було цікаво дізнатись, що запропонує жінчина мати цього разу? Спробував уявити… Не зміг. Нічого путнього в голові не зварилося. Женився він не за гроші, хай би там як вона вважала. Із утратою дитинки теж важко пов’язати… Може, хоче вмовити його розлучитися? Примружився недобре. Десять тисяч за кожний місяць після розлучення, поки Ліда не заспокоїться? Дешевше його вбити…

Іветта замовила справжній обід: томатний суп-пюре, телячий стейк і якийсь дрібняк із брюссельської капусти. Стас обмежився шматком сьомги-гриль. Не їв. Нюхав рибу, спостерігав, як теща спокійно черпає з тарілки густу червону рідину.

«Сьорбає, упиряка, – дратувався. – Зараз наїсться й почне у моїй голові колупатися, десерт шукати…» Розлютився. Дідько, чого вона мовчить?! «А… Та вона навмисне! Хоче, аби я першим запитав», – зметикував.

Розлютився ще більше. Не діждеться! Виделкою в сьомгу. А і поїсть… Зголоднів із тими таємницями! Звів на Іветту очі й раптом запитав:

– І за що нині платять десять штук на місяць?

Іветта не відповіла. Спокійно доїла суп. Витерла губи й тільки потім сказала:

– Ви, молодий чоловіче, проконтролюєте, щоб Лідочка найближчим часом не з’являлася у нас вдома.

– Що?… – так і застиг із виделкою в руці. – Недочув… Повторіть.

– Лідочка віднині не повинна приходити до нас. Причин пояснювати не буду.

– Невже?! – Усередині завівся дивний двигун. Теліпав Стаса, заспокоїтись – ніяк. – Тобто я повинен забороняти Ліді провідувати рідну матір? І хворого брата? Та ви гуманістка, Іветто Андріївно!

Іветта не втрималася. Презирливо звела брову.

– Хто вам сказав, що Платон хворий? Вам до нього, молодий чоловіче, – як до Сонця…

– Та невже? – Збудження зростало. – За що ж ви тримаєте ваше сонце в чотирьох стінах і накачуєте ліками?

– Поговорімо про те, що стосується вас, молодий чоловіче. Питання по суті є?

– По суті?! – Збудження вже зашкалювало. – Є! – замовк. Нахилився до Іветти. – Ви знаєте, як мене звати? Ви ім’я чоловіка своєї доньки вивчили чи у вас склероз, мать вашу!

Іветта завмерла. Не відсахнулася. Не грюкнула кулаком, не вихлюпнула Стасові в лице всю свою ненависть. Опустила очі на телячий стейк. Одним рухом розрізала навпіл.

– Десять тисяч за цей місяць я віддам вам… молодий чоловіче… зараз. У свою чергу, ви потурбуєтеся, щоб Лідочка не вельми хвилювалася через кардинальні зміни в її житті, – говорила й дивилася на розрізане м’ясо. – Хоча, спостерігаючи тепер за вами, боюся, мої сподівання… не справдяться. Навчіться тримати себе в руках. Якщо ви нормальна людина…

Стаса трусило. Двигун усередині обжерся пального і торохтів, як скажений.

– А ви… – хотів голосно, вийшло – хрип. – Ви нормальна людина? Ви пропонуєте мені гроші за те, щоби я змусив дружину відмовитися від рідні.

– Вам більше подобається робити це безплатно?

– Маячня! Я ніколи…

– Мене це не цікавить.

– А мені от цікаво. Ви знущаєтеся? Ви хочете, щоб Ліда зненавиділа мене і кинула? Ви так хитро хочете нас розлучити?

Іветта посміхнулася скептично.

– Повірте, молодий чоловіче… Якби я хотіла вас розлучити…

Стас зрозумів – не бреше. Здивувався. А й справді… Чому вона й досі не захотіла розлучити їх із Лідою?

– І як же ви собі цю вашу авантюру уявляєте? А? Як? Я повинен заборонити Ліді… Це смішно! Вона однаково бігатиме до вас.

Іветта задумалася.

– Слушно… – сказала холодно. – Я перевищую вашу значущість для Лідочки. Треба шукати інший варіант.

«Як?! А гроші?!» – ледь не зірвалося зі Стасового язика.

– А що його шукати? – скривився зухвало. – Грюкніть перед донькою дверима. Скажіть їй прямо: «Все! Більше не приходь!» Що? Не подобається – власноруч каштани з вогню… Шукаєте охочих?

– Зробимо так. Я пришлю до вас лікаря… Він огляне Лідочку й порекомендує їй режим психологічного спокою, що передбачає відмову від будь-яких спогадів, пов’язаних із минулим. Лідочка, безумовно, поділиться зі мною цими рекомендаціями…

– А я? – вихопилося в Стаса.

– …Я їх підтримаю і поясню Лідочці, щоб до часу вона не провідувала нас…

– А я? – підозріливо повторив Стас.

– А ви контролюватиме дотримання режиму зі свого боку! І обов’язково будьте присутнім під час візиту лікаря. Щоб у Лідочки не виникло спокуси утаїти від вас його… рекомендації.

– А ви вмієте вбирати бузувірські плани в царські шати!

– Тож домовились?

– Що? Так просто? І не треба підписуватися кров’ю? – запитав Дезінфікатор.

«Будуть гроші! – подумав. – А все інше… Уже вибачайте, шановна… Думаю, я дозволю Ліді не забувати про вас…»

Як вони її! Рвуть і тішаться! Стас двері відчинив – прошу! Мати зачинила – тримайся подалі. Вона третій шлях знайшла. У роботу занурилася. Дайте! Дайте чужі болі гоїти, щоб своїх не чути.

Пацієнти чудні. Ліда їм тиск міряє, вони їй – як на сповіді.

– Я направлю вас до невропатолога, – сказала літньому чоловікові з сумними очима. – Не думаю, щоб щось серйозне, та легке заспокійливе піде вам на користь.

Чоловік рукою махнув: не треба, зайве.

– Я те заспокійливе щодня… Чашками…

– Це ви дарма! – насторожилася. – Це дуже небезпечно. І хто прописав… чашками? Лікар?

– Жінка…

– Тобто?

Чоловік усміхнувся.

– Молода вона в мене… На двадцять три роки молодша за мене.

– Не бачу зв’язку.

– Коханця має. Нормальний хлопець. Павлик. Колега… Увечері зайде, вона йому – чай, кава… І мене до столу. А як без мене? Вона в мене жінка порядна. І мені – чай, кава… Зі снодійним. Я спочатку ніяк утямити не міг – чого мене сон клонить після тієї кави? Гадав, може, кава без кофеїну. А потім пігулки перерахував… Як Павлик приходить, так однієї нема.

– Чекайте, чекайте… – захвилювалася Ліда. – Не хочу втручатися у ваші сімейні справи, але… Не пийте! Не пийте ту каву зі снодійним! Це ж отрута! Ви ж власними руками руйнуєте своє здоров’я.

– Е, доню… Повір. Не можу не пити. Тільки гірше стане.

– Та чому ж? – не могла второпати.

– Дружині з Павликом доведеться прихистку шукати. Сам лишуся. Хіба краще?

Замовк. Закивав головою сумно, мовляв, усе правильно розсудив.

– А так я вип’ю каву, піду до спальні, на кушетку біля ліжка вкладуся, мовляв, трохи подрімаю… На ліжко не пнуся… Хай їм… Вони на ліжку розкошують… А я поряд… Сплю… нібито…

– Нібито?

Зітхнув, плечима знизав.

– Не бере мене те снодійне. Хвилин двадцять на очі подавить і відпускає… Лежу собі, як та миша… Дивлюся на жінку з Павликом… Серце сльозами вмивається, у голові чорти сміються. Оце тобі, кажуть, розплата… За те, що сорокарічний молоду сімнадцятирічну звабив.

Замовк. Ліда мало не розплакалася.

– Господи! Який жах… Як несправедливо! – До старого потяглася. Руки торкнулася. – Але ж ви можете не лежати… На тій кушетці. Ви ж, певно, можете в іншій кімнаті… У вас є така можливість?

– Є, доню. Можливість є. У кабінеті можу заночувати. Чи в кімнаті для гостей. У мене велика квартира… У центрі… Та тільки не хочу. Дружина з Павликом відразу здогадаються… Що я в курсі… Хтозна, чим обернеться? А що ж, коли піде?… Сам лишуся…

– І на кушетці лежати не вихід. Серце своє пожалійте! Придумайте щось… Аби не бачити…

– Бачити… Не бачити… Яка різниця, доню? Однаково знаю, – відповів старий.

…Ліда вхопилася за ту думку, і вона понесла її в лабіринти власних сумнівів. Цей нещасний старий чоловік має рацію. Бачити, не бачити… Не головне! Вона знає, серцем відчуває: щось відбувається у маминій квартирі. Мама керує. Стас… допомагає? Ліда – зайва?

– Зайва? – вразилася. – Тільки не це!

А хитра ж. Зателефонувала матері додому. Ангеліна слухавку взяла.

– Поїхала матінка твоя… – сказала.

– Поїхала?! А я не знаю нічого…

– Відрядження якесь термінове, – пробурчала нянька. – Конференція чи щось таке. Вона тепер часто їздить…

Часто? Бути не може. Мама Платона й на день без догляду не лишала.

– А Платон…

– Спить та читає… Геть млявим став.

– Чому?

– Оце ти, Лідусю, знайшла професора! Звідки мені знати? Даю йому якесь пійло по годинах… Може, воно?…

– Забіжу, гляну, – сказала.

– Що ти, серденьку? Як Іветта дізнається, то нам із тобою…

– Не дізнається!

– Платон скаже. Ми йому рота не зашиємо.

– Забіжу!

– Борони Боже, Лідусю! Чого це ти казишся? Заспокойся! Мати повернеться, з нею і домовляйся.

Ліда закінчила приймати хворих – прямим ходом до материної оселі.

Ангеліна побачила Ліду, роздратувалася. Загородила двері круглим тілом, головою захитала.

– Оце правду мати казала: тобі лікуватися треба, Лідусю. Цього… заспокійливого попити. Іди додому, серденько. Приляж там собі… На кушетку яку…

– Де Платон?

– Спить…

– От і чудово! – Хитра. – Я до нього не піду. За тобою скучила. На кухні посидимо. Кави мені звариш. А, Ангеліно?

Ангеліна всміхнулася – і самій несила на Ліду гримати.

– Зварю, зварю, серденько. Ходімо. Та тільки тихо. Хай уже хлопець поспить, як життя нема.

Ліда сиділа на кухні біля круглого стола, спостерігала за няньчиною метушнею і ніяк не могла позбавитися відчуття, що Ангеліна веде себе не так, як завжди. Мовчить. А зазвичай рота не заткнеш.

– Як ви тут… без мене?…

– Та все нормально. Ти краще про себе розкажи, – нянька їй.

– Я нормально. А ви…

– А що вариш вдома? Давай! Кажи! Чим чоловіка частуєш?

– Їжею…

– Та ти що, Лідусю! Від їжі чоловік їжаком стає! – розсміялася Ангеліна. – Чоловікові треба свининку запекти, рибку засмажити, та щоб скоринка хрумтіла, а під скоринкою сік зберігся.

– Що ж, спробую якось. До речі… Пам’ятаєш, Ангеліно… Мені ще в університеті гарну кулінарну книжку подарували. Професора Похльобкіна. Вона де? У моїй кімнаті?

Підвелася. З кухні.

Ангеліна сполотніла. Відсунула турку з вогню.

– Сиди, серденько. Зараз принесу.

– Та сама візьму, – здивувалася Ліда. – Вари вже каву, добра пані. Не хвилюйся. Тоху не турбуватиму. Пообіцяла ж.

І пішла до своєї кімнати. Ангеліна перехрестилася, потупцювала за Лідою.

– Однаково би взнала… Однаково… – бурмотіла. – Прости й збережи мене, Господи. Яка на мені вина? Що можу зробити? Не віником же дитину з рідного дому гнати?

…Ліда зайшла до своєї кімнати й остовпіла. Простір, у якому вона провела все свідоме життя до одруження, який любила і вважала своїм, недоторканним назавжди… змінився. Нічого тут не лишилося Лідиного. Нічого. Нові шпалери – чудні, рожеві. Нові меблі – наче з хатинки Барбі. Нові портьєри – легкі-прозорі. Тільки люстра стара. І біля дверей дві повні коробки з Лідиним мотлохом: книжки, блокноти, дівочі дрібнички, дитячі забавки старі, фотографії, «Похльобкін» виглядає…

– Що це? – прошепотіла.

Ангеліна обійняла Ліду. Зашморгала носом.

– І треба було тобі сюди йти? Нерви лоскотати. Мати правду казала: тобі зараз лікуватися… А ти оце…

Ліда видерлася з няньчиних обіймів. Розревлася – не зупинити.

– Що це? Що?! – Ридма. – Мене викреслили? Навіки? Ця кімната вже не моя? І цей дім… Чому мама заборонила мені приходити? Що відбувається, Ангеліно?!

– Та ти що, серденько! З глузду з’їхала? Таке мелеш, прости Господи! – забелькотіла. – Як це «викреслили»? І дня не минає, щоб мати про тебе не згадала. А хвилюється ж… за Лідочку свою. Чого розревлася? Оце б мати побачила, було б нам обом непереливки.

– Батьків кабінет… порожній стоїть, хоч тато помер п’ять років тому… І гостьова кімната… Скажи мені правду, Ангеліно, бо і справді дах зірве. Що відбувається?

Ангеліна схлипнула, головою захитала.

– Біда! Справжня біда! – захрестилася. – Матінко Божа, Пресвята Богородице Пречиста! Заступися за нас, грішних рабів твоїх… Не відаємо, що коїмо… Не відаємо…

Ліда перелякалася. З острахом глянула на засмучену няньку. Потяглася до неї.

– Ангеліно, Богом прошу… Не муч ти мене.

Нянька завмерла. Ще мить – і зірве греблю.

– Женити вона його хоче! – прорвало. – Отака біда, Лідусю. Женити нашого дурника Платосика! На нормальній дівчині. Та хіба таке можна?! Та хіба божевільних женять… Це ж гріх який! Щоби дівчину в чотирьох стінах разом із хворим, прости Господи, замкнути. І не на день… На все життя! Молюся… З ранку до ночі молюся, щоби Господь відвів біду. Щоби не знайшла вона нещасне дитя на поталу сатані, не привела в цю кімнату… Для неї готує. Для майбутньої невістки. Знаю… Знаю, як буде. Золотом закидає, увесь світ пообіцяє, обкрутить розмовами своїми звабливими, тільки би дурникові добре було. Ой, гріх! Ой, гріх смертельний. Непрощенний! Непрощенний, хоч лоба потім розбий у молитвах із поклонами. Як я її просила… Ви ж, казала, знаєте: не можна так тяжко грішити. Не можна. Та тільки матінку твою ніхто не зупинить! Не на конференції вона… Блукає десь… Шукає ляльку для синочка свого, хай би воно краще малим померло, ніж… – Перелякалася, захрестилася. – Що це я? Що? Прости мене, Боже, дурепу грішну! Не винний хлопець. Геть не винний. Янгол нещасний… Краще би матінка твоя змалечку його на травичку випускала та до людей привчала – але ні! Собі все! Тільки собі! Щоби тільки вона на синочка свого дивилася! Тільки для неї він ріс…

Замовкла. На бліду Ліду глянула – перелякалася ще більше.

– Ох я дурна баба! Намолола чортзна-чого! Не слухай мене, Лідусю. Заспокойся, серденько. Не знайде. Однаково не знайде. Хоч увесь світ обійде, ні з чим повернеться. Бог усе бачить! Не допустить. Нізащо не допустить! Не знайде вона дівчину…

Задихнулася, закашлялася. Сльозу втирає.

Ліда вхопилася за няньчину руку. Притулилася до неї всім тілом.

– Знайде… – прошепотіла. – Сама знаєш…

Ще довго в кухні товклися. Приголомшені, розбурхані, безсилі…

– Чому мама мені нічого не розповіла? – випитувала Ліда.

– Хтозна. Хіба матінці твоїй у голову залізеш? Мабуть, остерігалася, що проти будеш. Та й щоб ти кімнату свою до часу не бачила. А розрахунок її зрозумілий. Невістка все життя при Платонові скнітиме. Ти ж зірвалася з гачка. Заміж вийшла… Прийшла-пішла, тенди-сенди… А йому, крім сексу, і побалакати хочеться з живою людиною, і посміятися, і поплакати… Воно ж – живе, хоч від тих ліків зовсім охляло і змарніло. Дай мені, Боже, віку, щоби я довше Платосика оберігала.

– Хіба я коли від брата відмовилася б?

– У тебе, Лідусю, своє життя. Ото й живи – не смикайся.

Ліда підвелася, мовила вперто:

– Піду до нього. Не зупиняй.

…Платон сидів на підлозі. Тлумачний словник іноземних слів розгорнутий на літері «В». Вії опущені: читає. Босий! От же чудний! Штани і футболка його не дратують. Чому про взуття чути не хоче?

Ліда вклякла на порозі, подивилася на брата. Змарнів? Ніби ні. Блідий, звичайно. Сказати Ангеліні, щоб кімнату провітрила. «Красунчик!» – згадала слова повії. О так! Вийшов би на вулицю – дівчата попадали б. Високий, стрункий, тіло майже ідеальне, а все – Іветта. Змалечку привчила сина до зарядки і тренажерів, сама робила йому масаж, силоміць – під душ. Який же гарний! Чорне волосся, бліда шкіра, правильні риси обличчя, сині очі. Шляхетніше не буває. От, приміром, у Ліди теж довге чорне волосся і сині очі. Та хіба їх можна порівняти? Ліда – звичайна. Мабуть, у тата. Платон – неймовірний. І такий же красивий, як мама. Ну і кого поряд із ним поставиш?

– Привіт, Тохо! – Ліда мало не розридалася. Та хіба можна? Мати раз і назавжди заборонила виказувати при Платонові сильні емоції.

Платон відволікся від книжки, подивився на сестру.

– Лідо… Ти знаєш таке слово «віварій»?

– Ні…

– Хочеш знати?

– Так.

Платон відклав словник, уважно подивився на сестру.

– Літера «В»! Віварій. Від латинського «віваріум». «Вівус» значить, «живий». Віварій – приміщення для утримання піддослідних тварин. Чи призначених для демонстрації. Дуже просто. Так?

– Так. – Вона ще думала про інше.

– Ми живемо у віварії? – Почула голос брата.

– Що? – Похолола. – Ти… Ти не так зрозумів…

– Як треба розуміти?

– Чекай… Давай я тобі розкажу…

– Де дівся твій живіт? Ти розповісти обіцяла минулого разу, а потім зникла…

– Ти скучав?

– Так, але не дуже, – відповів спокійно. – Я розмовляв із тобою, коли спав.

– Як це? Я… снилася тобі? Приходила вві сні?

– Ні. Уві сні приходить тато і кінь. Пам’ятаєш того коня?

– Так. А я?… Хіба не разом із тим конем? І татом?

– Ні, – відповів Платон серйозно. – Я розмовляю з тобою, коли вдаю, що сплю.

– Що? – Здавалося, цей день ніколи не вичерпає приголомшливих новин. – А нащо ти вдаєш, що спиш?

– Ми всі живемо у віварії, Лідо, – спокійно сказав Платон і згорнув словник.

Розмову закінчено. Коли брат припиняв спілкування і заглиблювався у власний світ, Іветта категорично забороняла турбувати його. Та сьогодні був особливий день.

– Ти… Ти вивчаєш нове слово? – Лідин голос затремтів. Вона хотіла спитати про інше. Як у святого, як у блаженного, що розмовляє з Богом. Про те, що мав на увазі Платон, коли сказав: «Ми всі живемо у віварії»… Хто це – всі? Мама, Ангеліна і вони з Платоном? Чи взагалі – всі…

Платон уже відклав книжку.

– Ні, – відповів. – Я не вивчаю нове слово. Я ще не розібрався з цим…

Стас спочатку не повірив. Скривився презирливо.

– І куди твоя матінка поїхала наречену шукати? У психушку?

– Навіщо ти так, Стасику? – образилася Ліда. – Ти нічого не знаєш про мого брата. Ти бачив його лише раз чотири роки тому. Платон… виріс. Став таким…

– Надзвичайним?

– Це не смішно. Припинімо. Дарма я розповіла…

– Значить, до матінки ходила? – врешті второпав Дезінфікатор.

Ліда насторожилася.

– Я не хотіла… Так вийшло. Ти сам наполягав… Її не було. Вона шукає дівчину… Для Платона.

– Лідо! Ти жартуєш?

Подивився на дружину. Ні. Які жарти? На очах сльози, зблідла. Насупився. Так ось за що грошики… «А мені що?! – подумав. – Я ж не збираюся того Платона всиновлювати і зад йому підтирати. Хай що хоче, те й робить. Ліду шкода. Буде тепер перейматися».

– Ну досить, досить… Усе добре. У матінки твоєї нічого не вийде. Забудь.

– Я спробую…

Стас заглянув Ліді в очі:

– Відволічемося? Хочеш?

– Так, – насторожено. – Тільки зараз… навряд чи вийде.

– Вийде, Лідо. Повір!

Із усмішкою всадовив її на диван, відкрив кейс, витяг диск.

– Що це? – запитала здивовано.

– Сюрприз!

Уставив диск у DVD-програвач домашнього кінотеатру з екраном на півстіни. Підсів до Ліди, обійняв. Умикнув.

– «Дискавері»? – спробувала вгадати наївна Ліда.

На екрані виникла повногруда гола білявка і без увертюр хижо вхопила за груди так само голу й таку ж гидку брюнетку. Кімната наповнилася тваринним стогоном… Стас збуджено заіржав. Ухопив Ліду за груди: дикий нічний секс після тієї пригоди не забувся, вимагав розвитку!