Читать книгу Молоко з кров’ю - Люко Дашвар - Страница 3

Навесні дві тисячі сьомого в розкішних лондонських апартаментах бізнесмена, а від того й політика, Олексія Ординського розігралася патріотична драма. Дочка бізнесмена Руслана – красуня, розумниця (IQ зашкалює!) і взагалі надзвичайно вишукана панянка – зажадала рідної землі.

– Льошо, купи їй рідної землі! – не змінюючи виразу обличчя, аби не зіпсувати результатів пластичної операції, спробувала пожартувати дружина Ординського Олена.

– А це ідея! – загорілася панянка.

– Що ти там забула? – буркнув батько.

– Побудую гольф-клуб або притулок для тварин. – Мрії набували реальних обрисів.

– Це можна зробити будь-де! В Іспанії чи тут, у Лондоні. Я спитав, що ти забула в Україні?

– Любов…

Батьки перезирнулися – дитина, що з неї взяти?! У свої шістнадцять вони теж хворіли на максималізм і любов до Батьківщини. Добре, що капітали Ординського дозволяють знайти більш привабливі альтернативи Русланиним забаганкам.

– Самостійності забажалося? – штрикнув пан Ординський єдину улюблену дитину. Сховав пряника, згадав про батога. – То спробуй любити Батьківщину на відстані. Чим не випробування для дорослої людини? Непросте завдання, скажу тобі. Я сам…

– Тато… Ти мене не чуєш! – У Русланчиних очах з’явилися вогники відверто неприязного здивування. – Досить вирішувати за мене. Я прагну самостійно добитися всього, чого забажаю!

– А таке існує? Існує щось, чого в тебе нема? – нагадав Ординський про власні заслуги в солодкому доньчиному житті.

– Шантажуєте? Я теж можу! – приголомшила батьків панянка й на два дні здиміла з дому.

На третій день поліція привела перелякане у смерть подружжя Ординських у захаращений нічний клуб, і важкі силіконові вуста пані Олени не втрималися купи, бо пані як побачила дочку в задній кімнаті клубу на підлозі серед десятка візуальних неформалів, так у неї щелепа і відвалилася.

– Руслано! – пан Ординський гірко зітхнув і спробував відірвати дочку від підлоги.

– Чекай! «Рояль»… треба… проковтнути, – відмахувалася Руслана й усе намагалася якнайширше роззявити рота.

– Що це? – питав Олексій у лікаря, якого терміново викликали до дочки.

– Галюциногенні гриби, – сказав той і чемно всміхнувся. – Не хвилюйтеся. З нею все буде гаразд.

– Господи, як же мене дратують їхні нескінченні «усе буде гаразд»! – заломила білі ручки пані Олена, коли лікар пішов.

Руслана розплющила очі й уперто сказала:

– Я перепробую всі лондонські гидоти! І робитиму це до тих пір, поки ви не дозволите…

– Хай їде! І ти з нею! Наглянеш, – пробурмотів Олексій дружині вночі і наштовхнувся в темряві на глиняну маску, якою пані Олена завжди вкривала біле личко перед сном, та іноді засинала раніше, ніж треба було змити глину.

– У мене процедури, – відрізала дружина. – А сам?

– Справи…

– Відправимо з нею охоронця. Двох! – запропонувала дружина, відколупуючи від лиця шматки глини.

– Трьох! – вирішив пан Ординський.

– Чотирьох! – наполягла турботлива мати. Додала: – І купи їй землі. Їй-богу! На сімнадцятиріччя. Гарний привід. Ти подумай: діаманти губляться, авта розбиваються, а земля – що б Руслана не вигадала – залишиться. Із часом її можна буде продати дорожче. Хай собі пограється дитина в самостійність.

Наступного ранку батьки всілися біля постелі доньки й урочисто оголосили: на день народження, у серпні, Руслана матиме змогу вибрати і придбати шмат землі. В Україні. Вибирати поїде сама. З охоронцем. Двома… Трьома…

– Чотирма! – нагадала пані Олена і запитала: – Ти задоволена?

Дівча підскочило на постелі, розцілувало батьків.

– Мрії збуваються, треба тільки не здаватися і не опускати рук! – На повному серйозі. – Я виберу ділянку близько від міста з романтичним, майже шевченківським краєвидом, оповите легендами, піснями… І зроблю там… – розсміялася. – Ще не вирішила, але знаю точно: я додам гармонії цьому недосконалому світу! От побачите!

– А як же Том? – обережно запитала пані Олена.

– А нащо Інтернет? – відповіла Руслана, згадуючи, як довго вмовляла аристократа Тома відвести її в найогиднішу клоаку, аби насолити батькам.

На початку серпня панянка з наївними дитячими спогадами десятирічної давнини і чотирма охоронцями прибула в Україну і віч-на-віч стикнулася із мрією. День – покидати речі в батьківській квартирі в центрі міста, другий – подякувати татовому партнерові за «ауді» з водієм, а на третій – за справи!

За тиждень Руслана в компанії охоронців і жвавого агента з нерухомості обдивилася всі околиці міста. Їй неодмінно потрібна була земельна ділянка у межах п’яти, максимум десяти кілометрів від міста, бо занурюватися у степ кілометрів на сто навіть заради мрії дівчина не збиралася.

– Ну… Вже й не знаю, що вам запропонувати… – дивувався агент з нерухомості примхам юної панянки. – Хіба що Рокитне… Наше агентство свого часу викупило там один дуже цікавий об’єкт.

«Ауді» дісталося до Рокитного опівдні. Руслана вийшла з авта, глянула навкруги і засумувала: від асфальтівки у степ тягнулися суцільні новобудови, масштабами і дурною архітектурою схожі на декорації до фільму в стилі хорор, а серед них, як старі баби серед пафосних молодух, тулилися кілька старих сільських хат.

– Що це? – вразилась.

– Було село. Та скоро перетвориться на котеджне містечко. Дуже… Дуже перспективне місце! Ви ж тільки подумайте: зробите гольф-клуб – клієнти поряд! Захочете з тваринками цяцькатись – вони вам своїх Шариків підкинуть. – Агент показав у бік новобудов. – І взагалі… У народі кажуть: не купуй хату, а купуй сусідів. Ви розумієте? Тут дуже… дуже пристойні сусіди.

– І що тут продається? – застрягла у мінорі Руслана, і агент повів її вулицею до двох старих хат, одна майже навпроти одної.

Спочатку панянка походила подвір’ям великої, перебудованої хати зі старою вишнею під вікном і сухим бузковим кущем за огорожею.

– Тут землі – шістдесят соток, город виходить у степ, – накручував агент. – А степ… Тобто поле… Можна орендувати. Хоч гектар… Хоч десять…

Руслана скептично закопилила губки.

– Мені хотілося, щоб це було романтичне місце… Розумієте? Оповите легендами.

– Є легенда! Є! – пожвавішав агент. – Запитайте будь-кого з місцевих. За селом два ставки. Тобто… Були ставки. Років сто тому прекрасний юнак полюбив прекрасну дівчину, але батьки… Жорстокі батьки були проти, і тоді юнак заплив на середину ставка і втопився.

– А вона, звичайно, втопилася у другому ставку? – ще більш скептично припустила Руслана.

– Звичайно! – відповів агент серйозно. – І після цього ставки поросли очеретом, перетворилися на болота. Кажуть, це закохані не хотіли, щоб шукали їхні тіла…

– Їх не знайшли?

Агент відчув слабину.

– Ні! І з того часу… З болота… – вигадував поспіхом, – чуються прекрасні співи…

– Співи? Повна дурня! – Панянка враз втратила інтерес до фольклору.

Агент зітхнув – перебір!

– А друга хата? – уже командувала Руслана. – Хочу подивитися другу хату.

Вийшла з двору, стала на вулиці під бузковим кущем, мовляв, покажіть, куди йти. Агент зніяковів, показав на другу хату з великою старою лавкою перед огорожею.

– Щодо легенд… Ту другу хату дивитися не раджу. Там сталося криваве, страшне, звіряче вбивство. Кілька років тому. І з того часу хазяйка як не старається, а хату продати не може… Забобонні люди кажуть: у ній живе якийсь дух, пов’язаний із… Не згадаю точно, але з якоюсь країною – чи то Францією, чи то Бельгією…

– Господи! Що за маячня! – обірвала його Руслана і вже ступила крок на розпечений асфальт, та раптом у кінці вулиці виник потужний мотоцикл, промчав повз компанію, обдав усіх гарячою курявою і зупинився біля хати, якою агент щойно лякав Руслану. З новенької «хонди» зіскочив хлопчина в шоломі й пішов у двір.

– А це що за… – Руслана обтрушувала пилюку з новенької сукні від Стели Макартні й обурено дивилася на власника «хонди». – Нахаба!

– Не зважайте! Не зважайте! – захвилювався агент. – Хлопець – не з місцевих. Випадковий гість. Взагалі люди тут дуже гостинні.

Руслана обернулася до хати з бузковим кущем.

– Не можу пояснити… Але це місце нагадує мені про щось кровне… Мабуть… Мабуть… Я зупинюся на цьому домі!

Агент просяяв:

– Вибір серця! Прекрасно! Прекрасно! Серце завжди відчуває невидимі інформаційні потоки Всесвіту, які впливають на наше життя.

– Ще скажіть, що курка, яка греблася в цьому дворі років шістдесят тому, теж вплинула на моє життя! – відрубала Руслана.