Читать книгу Молоко з кров’ю - Люко Дашвар - Страница 5

У сімдесятому Орисі виповнилося сорок шість. Сива стала. Важка. Де там уже на щастя сподіватися? Одна… Вранці на ґанок вийде. Тихо… Знову – тихо! Як у могилі. Ніби заснуло життя! Ніби забуло, що не згасло Орисине серце, б’ється… Тихо. Знову тихо! День до ночі – знай спину гнути. Пальці на руках покручені. Лікар у місті знизав плечима, поставив діагноз «натруджені руки» і велів берегтися. А для кого? Тихо в Орисиних ночах. Тихо. Одна на постелі. Скрутиться, спогадами вкриється. Якби не Маруся, то й не зрозуміти, нащо ті дні гортати.

Маруся виросла. Як Орися партизана Айдара на цвинтарі провідує, так усе йому про доньку, про доньку.

– А красуня, – всміхається. – На хлопця гляне, – той, бідолашний, аж матню пінжаком прикриває. Чи за цигарку хапається, мовляв, оце я такий сурйозний та гоноровий, що мені Марусині чари не страшні. Вхопить ту цигарку в зуби, а очі аж кричать, так до Марусі ближче хочеться. Та вона в нас – не така. Ох і розважлива. Чуєш? Перебирає, перебирає… І цей їй не пара, і той – негодящий. Може, примху якусь біля серця має? Не знаю. Не признається… Не жаліється…

Маруся і справді на материному плечі сльозами не вмивалася. Небалакуча, та вже як щось скаже – то по її й буде. Після школи секретарські курси закінчила і, як її голова на пару з Орисею не вмовляли їхати до міста на навчання, залишилася в Рокитному.

– День всюди однаковий, – відказала незрозуміле і пішла до голови колгоспу у секретарки.

– Тьху, дурна! – плювалися рокитнянські баби. – З такою красою за космонавта могла б заміж вискочити…

Не брехали. На тлі линялого від пекучого степового сонця Рокитного, де навіть люди вицвітали до невиразного пісочно-глиняного кольору і так само, як глина тріщинами, вкривалися довчасно зморшками, Маруся здавалася недоречною яскравою плямою без півтонів і компромісів. Чорні очі не світлішали при дні, не темнішали від гніву, пекли чорним вогнем з-під чорних вій, чорні коси лоскотали литки, а червоні вуста без помад квітли на білому личку. Та найбільше бентежила рокитнянців незбагненна Марусина вдача.

– Уперта як віслюк, – казали.

– Люди бачили, як вона до церкви у місті швендяла, – пліткували.

– Так он воно чого вона заміж не йде! Може, у черниці захтіла! – гадали.

Та – до Марусі, бо ж цікаво, що у дівки на душі.

– Марусько! Чого заміж не йдеш? Інші дівки аж плачуть, так заміж рвуться, а тобі воно, начебто, і нецікаво?…

Маруся всміхнеться, плечем поведе:

– Куди поспішати? Моя доля при мені, як пришита.

У конторі при голові папірці до п’ятої поперебирає, матері по господарству так-сяк допоможе, у дзеркало на себе гляне й до клубу – як не кіно індійське, так танці під баян чи «Весну». А щоби там під клубом горілки хильнути чи папіроску спробувати – дулю! Намисто коралове на високих грудях поправить, всміхнеться, наче знає щось таке, чого іншим знати – зась. Хлопці в Рокитному – показилися. Кожному Маруся – найгарніша. І пісні ж… Пісні ж – геть усі про неї. «Чорнії брови. Карії очі…» Дівчата собі ображаються – хай би вже хоч за когось вийшла, тоді й їм можна було б бісики пускати.

– А оце Льошку Ординського стала до себе допускати, – оповідала Орися новину померлому Айдару, як прийшла хреста на його могилці поправити, бо геть похилився. – Він до неї – і так і сяк, а Маруся знай сміється. А дарма. Льошка – хлопець видний. Вчений. Добра була б пара.

Про весілля впертої румунки Марусі та Ганиного сина Олексія Ординського Рокитне гуло вже другий тиждень.

– Ну, врешті, – казали, – опреділилася румунка! І бач, яке воно терпеливе. На першого-ліпшого не кинулося. Це ж треба, щоби Ганин Льошка в інституті відучився, у армії відслужив і тільки на два дні до матері в Рокитне заскочив, бо на якесь комсомольське будівництво записався, а вона його враз обкрутила – чхнути не встиг! Ой-йой! І вже не треба хлопцю ніякої тундри, чи куди він там намилився… Уже йому Рокитне – білий світ, бо тут Маруся-цяця по грудях червоні коралі катає.

Льошка Ординський тільки з’явився на селі, тільки вулицею пройшов, а рокитнянським дівкам враз у скронях загуло. Оце так хлопець! Високий, міцний, аж грубий, синє око нахабне, горделиве, русявий чуб кучерявиться. Ой, мамо, тримай, бо встояти неможливо! А розумний! Як почне тобі про далекі світи, природні дива й усілякі технічні досягнення, оце б слухати і слухати. А якщо ще до нього притулитися б… Ой, мамо, тримай свою доню!

Маруся саме до контори йшла, коли Льошку Ординського до друзяк по Рокитному понесло. Всміхнулася.

– Чи не Ганин Льоша часом у рідне Рокитне повернувся?

Оце й усе. Пішла, а він за нею.

– Чекай… Та зачекай!

Зупинилася.

– Маруська? – грубо. – Румунка? – ще грубіше. Бо ж треба якось ту несподівану розгубленість сховати. – Так оце, виходить, ти тепер сама…

– Сама красива, – серйозно. І пішла.

Ну і пропав хлопець!

За місяць весілля намітили, бо Льошка чекати не хотів, хоч Маруся й казала, що восени краще. Та – ні! Пече хлопцеві, усіх закрутив, голова колгоспу Старостенко через нього на серце жалітися почав, бо ж – і вдень і вночі від Льошки спокою нема: то на роботу опреділи, то дай «бобика» у місто по горілку змотатися, то хай сільрада в суботу працює, бо молоді, бач, у суботу розписуватися будуть…

– То і йди до голови сільради! – кричав Старостенко, а Льошка йому:

– Матвію Івановичу! Як ви голові сільради скажете, так і буде. Він у вас ще з війни в ад’ютантах, кажуть…

І послав би Матвій Старостенко Льошку не тільки до свого друга голови сільради, а й подалі, та дуже вже спокуслива ситуація вимальовувалася: його секретарка Маруська прибила до колгоспу хлопця з вищою економічною освітою, а Старостенко, хоч і був за освітою фельдшером, уже понад двадцять років головував у Рокитнянському колгоспі й кумекав правильно – час шукати собі на заміну людину освічену, молоду і, бажано, з місцевих.

– Буде тобі сільрада в суботу, – буркнув. І таки дотримав слова.

У ту суботу Орися накинула на плечі гарну квітчасту хустку, вийшла на ґанок і гукнула дівчат, що метушилися у дворі.

– А що дружки-подружки! Хто допоможе нареченій вбратися?

Дівчата як заверещать! Та одна перед одною – до хати. Орися руками розвела.

– Та не всі, їй-богу! Онде і квіти ще в букети не зібрані, і рушника ніхто не розстелив.

Та горбоносій Тетянці:

– Підеш?

Не встигла Тетянка головою мотнути, бачить Орися – у відчинене вікно Маруся визирає. І отак, ніби й сором десь загубила. Довгі чорні коси ще розплетені, сорочка на тонких лямках геть сповзла, аж груди видно. Та ж і серйозна, ніби на важливому завданні – білу фату, що на підвіконні має, до рук взяла, і все по підвіконню долонею мацає. Загубила щось?

– Доню! – перелякалася Орися. – Ану геть од вікна! Погана прикмета, щоб наречену до весілля бачили!

Маруся від материних слів відмахнулася, але з вікна щезла.

Горбоноса Тетянка зайшла до невеличкої кімнати з вишуканим шкіряним диваном та дзеркальною шафою й аж до стіни прилипла, бо не змогла втримати заздрощів.

– І дав же тобі Бог таку красу…

Маруся саме білу сукню вдягала.

– З лиця води не пити…

– Легко тобі казати, – Тетянка їй. – А на мене ніхто із хлопців навіть не гляне. Ще рік-два – і в старі дівки запишуся.

– Так сама… – Маруся сукню застібає і подружці поради дає.

– Що? – Тетянка знайшла гребінця, лак для волосся – зараз Марусі модну зачіску організує.

– Шукай… Десь же і твоя доля блукає.

Тетянка Марусю на стілець перед дзеркальною шафою всадила, позаду стала, гребінцем по косах веде.

– Шукала, аж ноги позбивала. Нема мені хлопця! – зітхнула. – Хіба що той нікчема…

– Який?

– Стьопка-німець…

– Що?! – Маруся як штовхоне її ліктем у бік. Тетянка так і перекинулася на підлогу з гребінцем у руках. Очі витріщила:

– Ти чого?

Маруся брови звела, стілець відшпурнула, у шафі риється – от нібито терміново треба їй з полиці носовичка дістати.

Тетянка з підлоги підвелася. Нічого не розуміє.

– Ти чого, Марусько?

Маруся до Тетянки обернулася – уже геть спокійна. Всміхається.

– Та нічого. Жартую… Бери…

– Що?

– Та не «що»… Німця бери… Оце зараз піду до нього і накажу, щоби взяв тебе у жони.

– Що ти, дурна, мелеш? – розсердилася Тетянка. – Найкращого хлопця обкрутила, так, думаєш, усіма командуватимеш? – до дверей. – Сама вбирайся!

Маруся Тетянку за руку – цап!

– Та стій, не сердься… Хвилююся… Свайба ця… – і тягне Тетянку до кімнати. – Де гребінець? Ще коси треба заплести, а ти мені отут примхи робиш…

Горбоноса сердито зиркнула.

– Ну, дивись мені, Марусько! Буду виходити заміж, теж тобі вередульки влаштую.

Маруся розсміялася.

– Та добре… Добре…

На стілець перед шафою дзеркальною всілася, чорними косами війнула, і Тетянка взялася їх укладати з серпанком.

Од відчиненого вікна – ніби шурхіт якийсь. Маруся напружилася.

– Тетянко! Ану глянь, хто там під вікнами вештається?

– Нікого! – Тетянка їй.

– Та бути не може! – І хоче встати.

Тетянка очі витріщила:

– Та сиди вже, чорти б тебе побрали! З тебе наречена, як з доярки балерина. Чого ти крутишся?! Скоро хлопці з Льошкою прийдуть, а ти й досі не вбрана!

– Та глянь на підвіконня! – Маруся їй.

Тетянка підійшла до відчиненого вікна, взяла з підвіконня цукерку в липкій обгортці.

– Цукерка, – здивувалася. – Мабуть, діти бавляться.

– Мабуть… – всміхнулася Маруся.

Німець Стьопка зігнувся під Марусиним вікном – ні, ніхто його не побачив, усі надто зайняті, як же – весілля Маруся грає. Окуляри на носі поправив і тихцем за хату. Звідти – на вулицю. Під бузковим кущем зупинився, «Пегаса» у зуби, сірником – чирк.

Бузковий кущ розрісся. Наче дерево. Під гілки станеш – здалеку ніхто й не помітить. Стьопка затягся цигаркою: і що його тепер робити? Був у нього татко-каліка, трактор і Маруся. Татко помер, Маруся відтепер заміжня, тільки й лишилося, що трактор, а то б – зовсім погано. Зітхнув, голову опустив, цигарку під кущ кинув, а там тих недопалків – купа.

І пішов геть – худий, рудий, на зріст не вийшов, ще й сліпий як кріт. Ех, недарма горбоноса Тетянка казала – нікчема, а те, що очі мудрі, мов у старця, посмішка хмари розганяє і серце без гнилі, так, аби це роздивитися, треба ближче підійти.

У полудень на подвір’я Марусиної хати ввірвалася весела юрба хлопців, Льошка-красень – попереду. На піджаку срібляста квітка, сорочка біла, аж око ріже, краватка смугаста – усе при ньому.

Дівчата Льошку побачили – і ну верещати.

– Марусю! Марусю! Наречений у дворі! Марусю!

Льошчин дружба Микола котрусь із дівчат підхопив під руку:

– У нас купець! У вас – товар! Ану, ведіть! Прицінимося! Чи підійде нашому Олексію ваша Маруська!

А та пручається:

– Це ж яка несправедливість! Щоби з першого дня – товар…

Льошка руку догори – тихо всім! На годинник глянув.

– Дівчата! Годі час гаяти! За півгодини сільрада зачиниться. Де Маруся?

Тут уже не тільки дівчата, а й стара Орися голос подала:

– Марусю! Та де ти, доню. Виходь уже…

Вийшла – усі ледь не попадали. Дівчата од заздрощів губи кусають, хлопці роти пороззявляли, Льошка задихнувся – оце як навчався в місті в інституті, так одного разу втрапив йому до рук журнал англійський про багатих та красивих, і була там одна фотокартка, від якої Льошка очей відвести не міг, бо з неї дивилася йому прямо в душу казково красива жінка в білій бальній сукні – очі та коси чорні, вуста червоні й посмішка, що просто таки зводила з розуму. Так Маруся краща… Правду казала – найгарніша… Така гарна, що і…

Тихо стало на Марусиному дворі. Льошці навіть думки урвалися. Дивиться на Марусю, як дурний, а голова порожня – і все тут. Стара Орися першою до тями прийшла. До Марусі руки простягнула.

– Донечко моя! Ходи до мами. Поцілую, рідна. Благословлю за себе і за татка.

Льошка видихнув із полегшенням, стрільнув оком – чи не побачив хто часом, як він від Марусиної краси розум ледь не утратив. Та ні! Ніби все гаразд. Знову на годинник глянув.

– А що, Марусю, – до сільради? Не передумала?

Маруся всміхнулася – ні! Маму обійняла, поцілувала та до нареченого. Йде, у очі дивиться і знай всміхається.

– Хай мама нас обох благословить.

– Хай, – він.

Орися молодих потайки перехрестила, бо наречений попереджав – комуніст, то щоб нічого зайвого. А вона їм подумки: «З Богом!»

Маруся Льошку під руку взяла і першою до хвіртки рушила. Юрба дівчат і хлопців з квітами, рушниками, горілкою та баяном – слідом. Справжня свайба! На іншому кінці Рокитного і глухий почує.

На вулицю вийшли – веселі, красиві. Маруся на бузок оком кинула – недопалок димить. Нікого. Брови звела. Зупинилася.

– Що? – Льошка чогось перелякався.

Хлопці з дівчатами на молодих дивляться, мовляв, що ще не так? А Маруся не чує – руку до грудей приклала. «А намисто! Намисто ж забула!» – у скроні б’є. На Льошку…

– Марусю… Ти чого? – у того аж голос захрип.

– Та ні… – прошепотіла, букет горбоносій Тетянці тицьнула і побігла до хати.

Орися схопилася за серце і ледь не впала.

– Доню… Та що ж це, люди?

Льошчин дружба Микола перед компанією вискочив.

– Так… Спокійно… Ще є час. Може, нареченій конче потрібно…

– Що?! – не втрималася Тетянка і крутить у руках букет, наче тепер їй замість Маруськи треба за Льошку заміж.

– Ну… Того… – Микола заплутався і вирішив бити у лоба. Льошку за плече обійняв, шепоче: – Може, я за нею збігаю?

Льошка криво всміхнувся, удавано нахабним поглядом обвів розгублену компанію.

– Оце ще тільки хвилину чекаю…

А Маруся тим часом у кімнаті геть усе порозкидала – щезло намисто.

– Та де? Де?! – аж плаче.

І в шафу. І під диван шкіряний. І під стіл. По серванту між чарочками – дзень-дзень. Нема!

– Де?!

На стілець впала. Підборіддям у стіл уперлася, на очах сльози… Аж бачить – з коробки, повної цукерок, червона кулька виглядає.

– Ох, німець, німець… – Намисто підхопила, на шию повісила і гайда з хати.

На вулиці все товклися розгублені дівчата і хлопці – хто його знає, що тепер робити? Втекла наречена. Микола стару Орисю під руку підтримував, бо та все долонею рота затуляла, а воно ж – без повітря перекинутися можна враз.

Льошка для годиться кахикнув, насупився і ступив крок од двору. Аж від Марусиної хати – грюк! Обернулися – біжить! Білу сукню до колін підібрала, всміхається – ще красивіша. І червоне коралове намисто на шиї гойдається.

– От румунка пришелепкувата! – вразилася Тетянка. – Через те дурне намисто ледь без чоловіка не лишилася…

Маруся з двору на вулицю вибігла і стала. Коси поправила, сукню опустила. І – до Льошки. Повільно. Гордо. Спина вигнулася, груди вперед, підборіддя – вище… Підійшла, під руку взяла, у очі глянула:

– А чого стоїмо? Оце сільрада зачиниться, так хто винуватим буде?

Льошка спантеличено потер скроню:

– Оце тобі б ще… карету, така ти в нас цяця.

– Нащо карета? Ти ж є… – і в очі йому, в очі. Пече.

Е-е-ех! Льошка про все забув. Під ноги плюнув, око азартно примружив, мовляв, та я, любка, і не таке можу. Марусю на руки підхопив і поніс. А вона його за шию однією рукою обійняла, голівку на плече поклала, а другою рукою червоне намисто до грудей притискає і знай всміхається. Ох і красива картинка. Мов мальована.

Дівчата заверещали від захвату, хлопці заулюлюкали, баян завів мелодію. Справжня свайба! На іншому кінці Рокитного і глухий почує.

До ночі гуляли. Голова колгоспу постарався – і продуктів виписав, і горілки коштом господарства. Навіть вина з власної комори припер. І клуб рокитнянський окупувати дозволив, хоч Орися намагалася всіх умовити шатро на подвір’ї збудувати. Та ні. Старостенко постановив:

– Хай у клубі гуляють.

Півсела зібралося. Ще б пак – така пара! Обоє – ох і красиві, очей не відвести. Оце щастя буде. А те, що рудий Стьопка-німець до клубу не дійшов, так кому він здався? Про нього ніхто і не згадав. І без нього гостей набилося, як оселедців у діжку. Так горлали «Гірко!», що по селу собаки підбрьохувати почали. Льошчина мати Ганя сваху Орисю від столу поманила.

– Давай, Орисю, уже якось дітей випроваджувати. Серцем чую – рокитнянці їх просто так не відпустять.

Орися розгубилася – як молодих з-за столу висвободити?

– Вальс! – гукнув Льошчин дружба Микола. Та до Орисі: – Тітко Орисю! Дозвольте з мамою молодої…

– Чуєш, Миколо… А хай молоді ще раз станцюють.

– Хай! – тому Миколі вже все одно. Як загорлав: – Танець молодих. Наречений, тьху ти, жонатий чоловік Олексій Ординський та його молода дружина Маруська, тьху ти, Марія… – озирнувся. – А музика де?!

– Дай хоч поїсти, зараза! – образився баяніст Костя.

Льошка кружляв Марусю у вальсі й уже не міг приховати гордість, усе всміхався, як дурний, – тепер вона тільки його, Льошчина. Ні в кого такої красуні нема! Ні в кого! Біла сукня – хвилями, хвилями, чорні очі сяють і печуть, коси розплелися під фатою – отак би обличчям у ті коси, щоб аж у голові запаморочилося.

– Марусю…

– Тікаймо, – прошепотіла, і вони чкурнули з клубу, перш ніж Ганя з Орисею врешті домовилися, як їм рятувати молодих від надокучливих гостей.

З клубу в ніч вилетіли два щасливих птаха – Марусина біла сукня, мов ті крила тріпається, Льошчин піджак полами лопотить. Зупинилися, обійнялися – нема Рокитного, наче на небо потрапили: ніч замалювала чорним хати і подвір’я, світ у вікнах – як зірки у тій чорноті без краю. Отак би і йти по тому небу світ за очі без упину.

Маруся розсміялася, вхопила Льошку за руку.

– До мене…

– Чекай! – Розгубився не на жарт. – Марусю… Не годиться так. Жінка до чоловіка в хату повинна йти. Звичай.

– А що нам той звичай? – І в очі йому. В очі. Пече.

– Мати постіль нову постелила…

– І моя мати постелила, – знай тягне за руку.

Льошці, наче хто вила під ребра, – уперся.

– Та не піду! Село засміє, – на Марусю сердито.

«Оце погоджуся зараз – усе життя буде мене на шворці водити», – думає, на молоду дружину дивиться, і нема йому білого, нема плаття весільного, фати пишної, тільки чорне, чорне – очі, коси… І червоне – губи, намисто… На коралі глянув, аж задихнувся. Зайве воно йому. Каменюка на шиї.

Підійшла ближче, губами до Льошчиних губ припала, відірвалася.

– Як скажеш, що сам так захотів, ніхто не посміє.

– Так я не хочу, – уже непевно.

– Мене не хочеш?

– Хочу! Так хочу, що не втерплю, – шепоче, наче окріп розливає.

– Так до моєї хати ближче, – розсміялася. І побігла.

Куди вже тут думи думати та про чиїсь смішки розпатякувати. Піджака на плече закинув і – за білою фатою галопом.

І чого та румунка з ранньої весни до пізньої осені ніколи вікна не зачиняла? Хтозна. У кімнату вбігла, білу фату на підвіконня кинула і завмерла перед дзеркалом. Прохолодний вітер із двору фату розвиває, наче хто з білим прапором у полон проситься.

Всміхнулася. Плаття біле стягла. А тут і Льошка на поріг. Піджак кинув, з Марусі очей не зводить.

А вона в одній сорочині спідній – стовпом перед дзеркалом. Намисто пальцями перебирає, на Льошку в дзеркалі дивиться.

Ні! Він собі думав – інакше буде. Що оце він до кімнати зайде, а вона вже геть усе з себе скине і стоятиме посеред хати гола і прекрасна, мов грецька мармурова богиня, очі долу, чи навпаки – пектиме, але руки, руки обов’язково простягатиме до нього, наче проситиме – візьми мене, я твоя навіки, я так довго чекала на тебе, цноту берегла. А він не баритиметься! Швидко поскидає одежину, візьме її за плечі та ніжно покладе на білі простирадла, та так, щоби лице до лиця, очі в очі, а там… Невелика наука.

Маруся стояла перед дзеркалом і дивилася на Льошчине віддзеркалення. «Мабуть, хоче, щоб я допоміг їй роздягнутися», – промайнуло в голові молодого. Льошка проковтнув хвилювання і ступив до Марусі на крок. Став за її спиною, руки на плечі поклав і обережно спустив тонкі лямки комбінації.

Маруся напружилася, в очах з’явився лихий вогник. Льошку за руку цап – стій! І мовчить же! Сказала б, як хоче, він би…

– Марусю… – хрипко.

Від дзеркала до Льошки крутнулася, за краватку смугасту як смиконе – до себе.

– Мовчи, – шепоче і рве на ньому ту одежину. І – геть її! Геть!

– Мару… – аж застогнав від жадання, руки до неї тягне, а вона їх відштовхує та далі, далі…

Вже й штани від костюма весільного на підлозі, і труси сині з червоними смужками по боках… Стоїть молодий посеред хати – голий, у самих шкарпетках. Ну посміховисько ж, їй-богу! І люстра на три лампи світить, як дурна. Нащо Маруся її увімкнула? Якось воно в темряві зручніше.

Маруся все стягла, на шкарпетки глянула, потім – молодому в очі. За плечі його взяла та – на білі простирадла. Всадила. Йому аж дух забило. «Це ж я повинен її за плечі… Та на постіль… – Льошчині думки збивалися і ставали лагідними, мов цуценята. – Та хай… Все одно… Хай уже натішиться своїми примхами… Я її потім…»

А вона біля постелі присіла, за литку Льошку взяла. Зняла шкарпетку. Другу.

Ну от! Нема на молодому нічогісінько! «А тепер що?» – чогось перелякався Льошка і простягнув до Марусі руки. Ну чисто як оце вона повинна була зробити, якби все по Льошчиному відбувалося.

Маруся впала у розкриті обійми, і вони удвох повалилися на нове простирадло, яке Орися власноруч прикрашала мереживом і берегла для Марусиного весілля.

Лице до лиця. Очі в очі. Він – на подушці, вона – над ним.

– Дай… твою сорочку зніму, – прохрипів.

– Сама… – відшепотіла. Смикнула за лямку, кудись униз потягла, разом із трусами на підлогу викинула.

– Люстра… – і притискає її до себе, але незручно якось під дівкою, та й лампи в очі світять. – Дай вимкну…

– Ні… – тихо, та до Льошчиної шиї. Цілує, а йому б вже до справи перейти. І та люстра клята…

– Та світить прямо в очі, – напружено.

– Вимкнеш, мене не побачиш, – отак просто прошепотіла, а Льошці дурне в голову: наче вимкне світло – і вже більше ніколи не торкнеться молодої дружини.

– Та хай, – прохрипів. І – попливло.

І попливло ж. Маруся очі заплющила – зник світ. Нічого навкруги – ані люстри клятої, ні вітру з вікна відчиненого, ні випадкового комара на плечі… Нічого. Тільки він. І вона. Злилися – одне тіло, одне, не розлучити, не розірвати. Довірилася. На простирадло відкинулася, він – на неї. Всім тілом. Так краще. Так правильніше. Чоловік завжди… завжди повинен зверху бути. Злилися. Не розірвати, і тільки ніби барабани нетутешні, різкі всередині підхльостують – усе швидше, швидше, швидше!

Льошка заціловував білі щоки, тягнувся до шиї… Стиць! Аж струсонуло. Барабани обірвалися. Що це? Губи наштовхнулися на холодні коралові намистинки. Схопив коралі та – з шиї. Мармурова… Прекрасна… Гола… Ніжна, як молоко. Нічого червоного! Нащо коралі?!

Маруся завмерла, вхопилася за намисто і розплющила очі. Так близько Льошка ще ніколи не дивився в цю чорну безодню.

– Ти чого? – задихнувся. Барабани… Швидше, швидше… – Не зупиняйся, Марусю! Не зараз!

– Ні… – прошепотіла. Насторожена. Очі примружила. Пече.

Відпустив. Не до намиста дурного. Хай би хоч у ватянці була, аби не зупинялася.

– Та хай, – погодився спантеличено і припав до Марусі.

«Рип-рип-рип-рип» – не змовчало ліжко з панцирною сіткою. «Шш-шш-шш-шш» – терлися одна об одну коралові намистинки на Марусиній шиї.

Як молоді знесилилися до останку, на ліжку розкинулися і врешті змогли всміхнутися – у люстрі клацнула і згасла лампочка. Маруся розсміялася.

– А хоч і всі три!

Ніби їй у відповідь заблимали і згасли й інші дві.

– Що це? – здивувався молодий із вищою економічною освітою.

– Напруга, – сказала Маруся.

– Напруга… – притис її до себе. – Так зашкалює, що й відірватися від тебе не можу.

– А я тебе нікуди і не відпущу, – Маруся йому.

– Та колись таки доведеться, – згадав невчасно про роботу і взагалі – про білий день.

– Колись ми помремо, – відповіла.

Стьопка Барбуляк припхався до клубу посеред ночі, коли про молодих уже забули не тільки гості, а й рідні мами. Рокитнянці доїдали печених курей, допивали горілку і, обійнявшись цнотливо і поважно, співали сумних пісень. Ганя з Орисею збирали у великі миски та казанки неторкані ковбаси, печеню, курей та качок, лишаючи на столі в першу чергу те, що швидко псується. Хазяєчки. У Рокитному всі такі.

– О! Німець! – здивувався Льошчин дружба Микола. Кинувся до пляшки. – А за молодих! За молодих! Ти де загубився? Ми отут… А ти…

Налив повну склянку, Стьопці простягнув.

– А що в руках? Кинь! Пити будемо. За молодих!

Стьопка крутив у руках велику коробку цукерок та все озирався.

– Та куди її? Привітати хотів… Куди її тепер?

– З’їмо! – зареготав Микола, і – до коробки, аж Орися – тут як тут.

– Давай мені, Степане. Дякую за вітання. Я молодим передам.

Стьопка віддав Орисі коробку, хильнув склянку горілки, заїв огірком, поправив окуляри.

– Піду, мабуть…

– Та зачекай! А «гірко»?! – розійшовся п’яний Микола.

– Кому – «гірко»? – хмикнув німець. – Може, ми з тобою поцілуємося?!

Микола задумався, раптом усміхнувся, наче вигадав щось надзвичайне, озирнувся, Стьопку обійняв і прошепотів йому у вухо:

– Чуєш, німець! А пішли до молодих… Станемо під вікном і я-а-а-ак гаркнемо їм «гірко»! Хай на ліжку підскочуть! А?! Люди кажуть, як під час цього діла хлопця з дівкою налякати, так хлопець свого болта з дівки витягти не зможе. Оце буде забава!

– Пішли, – на диво швидко погодився рудий Стьопка. Попросив: – Тільки іще налий.

– Із собою візьмемо, бо як затримаємося, молоді поснуть і пропаде забава! – постановив Микола, засунув у кишеню піджака пляшку горілки, накидав на тарілку огірків та кільце ковбаси, тицьнув німцю в руки. – Будеш закусь нести.

І попхалися. Німець на порозі зупинився.

– Чекай! Зараз… – І назад до клубу. Зі столу цукерку шоколадну вхопив, у кишеню вкинув. На поріг вийшов.

– Миколо… Ти де?

Під вербою біля клубу солодко хропів Льошчин дружба. Німець гірко зітхнув, опустив голову і присів біля Миколи. Дістав пляшку горілки з його кишені, відкоркував… Відірвався, коли ні краплі не лишилося.

Наступного дня вже і сонце на небі відмітилося, уже і гості знову до клубу потяглися, аби забаву продовжити, а молодих – нема і нема.

– Щось вони не дуже поспішають, – намалювався Микола. Запропонував: – Давайте я по них збігаю.

– Та що ти все «збігаю, збігаю»! – Орися йому. – Стій і не рипайся! Самі прийдуть. Перша ніч… особлива. Нащо їх зайве сіпати? Може, вони зараз, як ті голуби, натішитися не можуть.

…Голуб Льошка Ординський голяка сидів на ліжку і спантеличено дивився на біле, як зрада, простирадло. А де… Де кров цноти, незайманості, чистоти і…

Почервонів, наче хто йому ляпаса дав.

– Марусю…

Лежить на ліжку біля стіни, червоне намисто на білих грудях перебирає і всміхається замріяно, та не йому, своєму законному чоловікові, а кудись – світ за очі, у далечінь, наче там її щастя, наче до нього полетіла б, наче… чужа.

– Марусю… Чуєш?

На чоловіка глянула.

– Ось я… Твоя Маруся…

Лоба рукою потер, ніби від того питань би поменшало, наважився:

– А теє… чого простиня чиста? Мала б… – замовк.

– Я чиста, то і простиня чиста, – та в очі йому допитливо: віриш?

– Чекай… Не те кажеш… У тебе хтось…

– Уночі, Льошо, кожна дівчина свою зірку бачить. Одна до неї тягнеться, інша – за собою кличе, третя – дивиться на неї, і край. А ти думав, на всьому небі ти один сяєш, як те сонце?

– Чекай… Та що ж це… Не плутай мене, Марусю! – і нотки грізні в голосі. Врешті. Врешті згадав, що чоловік!

– Сам себе плутаєш, – вона йому.

– Та як же…

Підвелася на лікті, серйозна стала.

– Давай повінчаємося, – попросила. – Богу поклястися – не закарлючку в сільраді поставити…

– Жартуєш чи занапастити мене хочеш? Я – комуніст… Мене за це…

Згасла, відвернулася. Він – з ліжка. У штани вскочив, по кімнаті забігав. Зупинився та до Марусі. За руку вхопив. Стис, аж зап’ясток почервонів.

– Кажи, бо вб’ю!

– Твоя я.

– Точно?

– А ще з вищою освітою! – розсміялася через силу, бо рука аж посиніла.

Злякався. Руку відпустив, цілує її.

– Прости мені… Люба… Жити без тебе не можу. Світ перевернувся. Благаю – правду скажи. Якщо там щось і було… Прощу! Клянуся – прощу, але не бреши, Марусю! Чуєш? Не бреши! Був хтось?

– Твоя я… – відштовхнула чоловіка, з ліжка встала. – Книжок тобі накуплю. Підручника медицинського. З гінекології. Може, розумнішим станеш та перестанеш мене за руки хапати.

– А що? Буває якось інакше? – вхопився за той сумнів, як за соломину.

– Буває, – відрізала.

Тиждень Рокитне гуляло й догулювало Марусине з Льошкою весілля. Тиждень молоді при гостях швиденько цілувалися, випивали по чарці й зникали в Марусиній кімнатці з навстіж відчиненим вікном.

– Я Льошку розумію! – розмірковував Микола, коли рокитнянська молодь збиралася біля клубу й усе торочила про пишну та гарну свайбу.

– Сором би мали, – дратувалася горбоноса Тетянка. – Хіба їм ночі мало?

– А онде! Пливуть наші риби! – радісно вигукнув баяніст Костя, коли на п’ятий день ще хотілося випити, а без молодих, на халяву, уже ніхто не наливав.

Глянули рокитнянці – точно! Від Марусиної хати чешуть молоді – Маруся у квітчастій сукні аж світиться, Льошка піджака на плече закинув і молоду дружину під руку веде.

– Куди це вони? – захвилювався Микола, бо, як і баяніста Костю, його мучила спрага, а без молодих… Ну, не наливали, хай би їм грець!

Льошка з Марусею вийшли з двору на вулицю і зупинилися.

– А то – повернемося? – Льошка хитро око мружить. От, здається, наївся за ці дні Марусі – аж через край, а тільки уявить собі її голе тіло звабливе, знову б…

Маруся краєчком вуст – та як хочеш! І – до хати. А він сміється, за руку її, до себе.

– Та добре, добре… Пройдемося!

Вона байдужим оком по вулиці повела.

– Та я б і повернулася.

Льошка сміється.

– Оце прямо тягнеш мене до ліжка, ненаситна.

Маруся вже й голову чоловікові на плече поклала, вже й до хати крок ступила, аж помітила – на лавці біля свого двору худий німець усівся, «Пегаса» закурив і все в землю дивиться.

– А чи пройдемося! – І потягла Льошку вулицею. Під руку підхопила, спина вигнулася, підборіддя – вище, вище…

Льошка піджака поправив – з такою жінкою не те, що вулицею пройтися не соромно, а хоч по Парижу. Йдуть, всміхаються…

– Чекай, Марусю, – Льошка дружині молодій. – Піду до німця привітаюся.

– Разом ідемо.

Німець скоріше почув кроки, ніж побачив Марусю й Льошку. Очі напружив, окуляри поправив, підвівся… Стоїть біля лавки як прибитий.

– Привіт німцям! – Льошка Стьопці долоню простягнув, потис міцно. – А що це ти на нашу свайбу не прийшов?

– Був… – затягся цигаркою, очі відвів. – Це вас уже не було.

Льошка сміється, на Марусю – хазяйським оком.

– Та нас би й сьогодні не було… Я б оце ще тижнів зо два з ліжка не вставав, та жона, бач, уперлася – дайте їй по вулиці пройтися, свіжим повітрям подихати. Так, Марусю?

Мовчить Маруся. Посміхається. На німця дивиться і коралове намисто на грудях перебирає. Стьопка почервонів і опустився на лавку.

– Ну, ну… Потерпи вже. – Льошка Марусю обійняв. – Яка ти в мене гаряча… Оце покурю і підемо.

До німця нахилився.

– Дай, Стьопо, прикурити жонатому чоловіку! – Обручку німцю показує і цигаркою до нього тягнеться.

Німець зі свого недопалка попіл струсив, Льошці простягає, а сам очі долу.

– Давай, німець! Не чхай! – Льошка розпрощався зі Стьопою, зігнув руку, та на Марусю – мовляв, чіпляйся, жона, підемо вже.

Маруся мовчки взяла чоловіка під руку, і молоді пішли до клубу. Стьопа тільки й бачив, що їхні ноги, бо голови не підвів. Як уже далеченько відійшли, німець якось незграбно підвівся з лавки, кинув недопалок під ноги і мовчки поплентався до свого двору. Біля хати зупинився, дістав з кишені цукерку і викинув геть.

– Не знадобиться, – пробурмотів.

Сів на ґанку. І знову закурив.

«Помру я без неї, – подумав спокійно і гірко. – До неї тепер не підступитися». Чогось згадався покійний батько, якого рокитнянські баби все за вдів сватали, а він плював їм під ноги, мовляв, та відчепіться вже, і одне товк, що була вже в нього жінка – Ксанка. «І нащо мені нова жінка, коли я стару забути не можу?» – не розумів каліка.

«Помру я без неї», – знову спало на думку. Таткові хоч пожилося з мамою, а йому… Що – йому? Ночі.

Їм років по дванадцять було, коли однієї літньої ночі німець як завжди без надій і сподівань приніс цукерку, поклав на підвіконня відчиненого Марусиного вікна і вже хотів чкурнути, бо наївно вірив, що Маруся не здогадується, хто то з ночі в ніч стільки років тягає їй солодощі, як з відчиненого вікна визирнула дівчинка. Німець утік би, та на тонкій шиї в місячному світлі побачив червоне намисто і чогось став як дурний, закліпав очима, тільки й того, що за вишню у дворі сховався.

– Німець… Це ти? – почув тихий шепіт від вікна.

«Ну все! Задражнить!» – перелякався і таки взявся тікати, та ноги самі понесли до вікна.

– Привіт, Марусько, – буркнув, окуляри поправив. – А я оце на ставок йду… По рибу… Дай, думаю, по дорозі вишень натрушу в Маруськи. У вас вишні величенькі, – замовк. – А ти чого не спиш? Спи вже. Онде ніч надворі.

– Звісно, ніч, – шепоче. – А вночі дівчину зірка зігріває…

– Як це? – не зрозумів.

– Лізь у вікно, – наказала.

– Нащо? – перелякався.

– Бо одна дівчина на зірку дивиться і край, друга до неї тягнеться, а третя до себе манить…

Стьопка заліз через вікно у кімнату, од страху і незрозумілого хвилювання присів під вікном. Маруся присіла поруч і прошепотіла:

– Оце, німцю, дивись мені! Як на іншу глянеш – всі твої цукерки так тобі в пику й полетять.

– Та не гляну, – зашарівся.

– Клянися!

– Щоби мене на шматки розірвало!

– Що це за клятва така дурна?!

– Сама дурна! У мене маму гранатою розірвало.

– Добре. Хай тебе розірве на шматки! – погодилася.

– Та не розірве, – захвилювався, окуляри зняв, дмухає на те скло, щоби бачити краще, а воно, мабуть, не у склі справа. Підвівся. – То я піду?

Маруся щось там собі покумекала, навпроти німця стала, очі заплющила.

– Можеш поцілувати. Та тільки один раз.

– Добре, – розгубився, губи склав, Марусиної щоки ледь торкнувся, відсахнувся.

Дівчинка очі розплющила, брови сердито звела, мовляв, що це робиш, дурнику?!

– Тепер я, – серйозно.

Плечиком повела, підборіддя – вище, до німця підступилася і просто в губи – цьом! Поцілувала і вуст не відняла. У Стьопчиній голові – десять дзвонарів і дудар із дудкою, та всі разом – як заграли! І світ перевернувся. Руками ворухнув… На місті. Не відібрало. Здригнувся, Марусю обійняв, вуста близькі цілує, як може, а одного хочеться – бігти світ за очі, сховатися від усіх, і від Марусі – теж, і – плакати від несподіваного і неймовірного щастя.

Маруся Стьопку за плечі взяла, відсторонила.

– Годі… Тепер йди…

– Марусько, я тебе люблю, – прошепотів відчайдушно.

– Дивись мені! Люби! – наказала.

У сусідній кімнатці уві сні зітхнула Орися. Німець перелякався до смерті й вискочив у вікно. Скільки разів пізніше він отак плигав у нічну темряву Марусиного двору? І не згадати тепер.

Коли німцю тільки виповнилося чотирнадцять, каліка Григорій зліг і вже не підвівся. За життя не чіплявся, а помирав важко, наче чиїсь гріхи відпрацьовував. Хрипів на ліжку біля вікна і все кликав Ксанку. Рокитнянські баби взяли його під свою опіку, гнали Стьопку з хати, мовляв, не рви душу, дитино, все одно не допоможеш, та німець усе сидів біля батька як прив’язаний, аж доки одного пізнього вечора Григорій не розплющив очі й не прошепотів тихо та чітко:

– Сходи… До рибки… своєї…

– А й то, – підхопили баби, передчуваючи близький кінець. – Сходи, Стьопо, на ставок… Чого у хаті скніти? Риби наловиш, тата порадуєш…

Скільки разів після смерті батька Стьопка все думав і думав над останніми його словами і ніяк не міг збагнути їх прихованого змісту, бо ж не знав каліка про Марусю. Ніхто не знав.

– Добре… Піду… – підвівся.

Тітку Орисю побачив біля дверей, засоромився, голову опустив:

– Я швидко…

Місяць збурював чорну ніч холодним білим сяйвом, гасив зірки, торкався верхівок дерев та дахів, і здавалося, зірки померкнуть, дерева і дахи зараз запалають таким самим білим вогнем, стануть попелом і навіки розтануть у темряві, залишаючи володарювати у безкраїй пітьмі тільки холодне жорстоке світило.

Стьопка дійшов до бузкового куща, побачив у відчиненому вікні постать – бліді, аж блакитні, голі руки, плечі… І намисто – аж чорне в місячному світлі. Зітхнув гірко і вперше пішов до Марусиного вікна не ховаючись. Заскочив у кімнату, впав на підлогу під вікном, прошепотів:

– Марусю… У мене батько так сильно хворіє… А як помре?

– Одужає, – Маруся присіла поруч, притулилася до німця.

– А як помре?… Мене ж тоді… в інтернат… від тебе…

– Ні!

З двору почулися кроки. Стьопка напружився, на Марусю перелякано зиркнув.

– Не руш… – прошепотіла, до вікна стала. – Мамо?

До вікна підійшла заплакана Орися.

– Грицько Барбуляк помер, – сказала.

Маруся завмерла. У кімнаті під вікном у її литку вчепився Стьопка Барбуляк, стис щелепи, аж звело, щоб не закричати.

– Я до Старостенка… – схлипнула Орися. – Повідомити… А ти, доню, біжи до баби Чудихи… Скажи, хай іде до Барбулякової хати та хоч якусь молитву над покійним прочитає…

– Не піду…

Орися зиркнула на доньку здивовано.

– Е, дівко! Не час примхами розкидатися. У людей горе…

– Не піду, – прошепотіла вперто.

– Та що з тобою, Марусю?! – розсердилася Орися. – Ану гайда мені до Чудихи!

– Не піду! – відчайдушно вигукнула. – …Боюся!

– Тьху на тебе! Боїться вона… – махнула рукою Орися і побігла з двору.

Маруся провела матір поглядом, нахилилася до німого, закам’янілого німця, що так і сидів на підлозі, учепившись їй у литку. Погладила по рудому волоссю. Затримала подих, наче подихом могла поруйнувати раптову незбагненну гармонію…

– А дай-но… – рукою до ґудзика на сорочині.

Здригнувся, глянув на неї безпорадно, як дитя мале. Розстібнула. Поруч із німцем на підлогу сіла. Брови звела – думає… Видихнула.

– А дай-но… – затремтіла. Потяглася до нього. Торкнулася вустами голої шиї.

Напружився. Окуляри зняв – диво! Усе розпливлося навкруги, тільки Марусю бачить, та чітко, ніби найкращі окуляри на носі. Рукою – по чорних косах. На плечі зачепився за якусь лямку, смикнув – легка сукня сповзла, залишила на голих грудях тільки червоні намистинки. Маруся дивно всміхнулася, обережно взялася за червоні коралі. Намисто напнулося… Вона припала до Стьопки і накинула намисто на його шию: одне на двох, хомут-доля. Впряглися – тягніть! Далі, ніж на подих, – не відійти. Ближче, ніж зараз, – не буває.

Намисто врізалося німцю в потилицю, та він не відчував болю. Як у нереальному сні намисто тягло його на підлогу, на Марусю – таку перелякану й таку відважну. Розлетілася одежина, цвіркуни за вікном раптом замовкли, і весь світ став єдиною первозданною силою, допомагаючи двом юним створінням здолати незрозумілий, радісний, відчайдушний страх.

Німець раптом відчув себе неймовірно сильним. Він не розумів та й не намагався зрозуміти, звідки взялася ця велетенська сила, що змушує його діяти не полохливо, а впевнено і ніжно в одному ритмі з сердцебиттям.

Коли врешті відірвався від Марусі, побачив на підлозі кров. А на Марусиних очах – сльози. Перелякався.

– Марусю… Я тебе скривдив?

– Ні, – прошепотіла.

– Кров… – перелякався ще більше.

– Так буває…

– А плачеш?…

– Отака дурна! – засміялася тихо. – Серце радіє, а я плачу…

Німець раптом згадав слова тітки Орисі під вікном. Батько… На Марусю винувато глянув.

– Біжи, – прошепотіла. – Та дивись… На інтернат щоби не погоджувався…

Німець стрибнув у вікно і, перш ніж ноги торкнулися землі, відчув незбагненну свободу польоту. Задер голову – місяць зник, як і не було. На все небо сяяла одна зірка.

– Втечу! Хоч на край світу мене відправляйте – все одно втечу. Мені з Рокитного не можна, – похмуро відказував Стьопка голові Старостенку, коли каліку Барбуляка поховали і постало питання – що робити з його сином.

Старостенко побурчав, побурчав, але опікунство над неповнолітнім Стьопкою оформив за усіма правилами.

– Це ж не війна, щоби хлопця в інтернат пхати, – пояснив дружині. – Поживе з нами трохи.

Але Стьопка переїжджати до голови відмовився навідріз. Сам порався у батьківській хаті, та так справно, що за півроку голова вже не бігав щодня перевіряти, як там його підопічний. А що? Нормально – удень до школи і в тракторну бригаду допомагати, уночі, кажуть, на ставках рибу ловить.

Як вісімнадцять стукнуло й у військкоматі поставили хрест на бажанні Стьопки послужити в армії і, може, хоч тим довести, що дарма рокитнянці його німцем дражнять, він перестрів Марусю на вулиці та сказав:

– Марусю! Може, давай і вдень зустрічатися? У клуб би там ходили, на танці чи просто… Чого ховатися?

– Я? Із тобою? – розсміялася. – Та ти здурів, німець!

– А чого ж… – хотів спитати, чого ж вночі голубляться, як ті дурні, та не наважився.

– Що це ти? – насупилася.

– Та нічого. – Очі в землю.

– Може, ще скажеш, що не любиш мене? – Із викликом.

– Люблю, – прошепотів.

– Так чого ти оце мені тут голову морочиш?! – Маруся косами мотнула і пішла до контори. Саме секретаркою до голови колгоспу влаштувалася, дуже цим пишалася і до роботи ставилася відповідально – принаймні і на хвилину ніколи не запізнилася.

Того разу вперше і востаннє за всі роки їхнього дивного таємного роману німець насмілився вдень сказати Марусі більш ніж десять слів. Вона пішла, а він поколупав черевиком землю, схаменувся і кинувся наздоганяти.

Ох і не сподобалося ж це Марусі! Зупинилася, знищила поглядом і спитала, ніби ляпасів надавала:

– Та чого це ти, Стьопко, за мною ходиш? Ще не вистачало, щоби люди почали пліткувати!

– Чуєш, Марусько… – замовк, повітря у груди набрав. – А нащо я тобі вночі, якщо при дні…

– Що ти, німцю, плутаєш грішне з праведним. День… Він для роботи. І на небі, як хмар нема, тільки сонце. А вночі кожну дівчину своя зірка-любов зігріває.

– Нащо ж любов по ночах ховати? Любов – то ж краса.

Гірко глянула.

– Для людей, Стьопо, краса – то кров з молоком. А ми з тобою – молоко з кров’ю. Те саме, а люди очі заплюють. Розумієш?

– Ні…

– То й не приходь більше ніколи, кріт сліпий! – розсердилася. І пішла до контори. Німець так і лишився посеред вулиці. Голову задер – сонце.

– Помру я без неї, – поставив у спогадах крапку. – Знову закурив. – Треба втопитися. Точно. Оце піду вночі під бузок, на вікна її гляну і – на ставок. Втоплюся.

Рокитне спало, бо натрудилося за день, як прокляте. Геть усе спало – і люди, і кури, і свині, і корови, і собаки з котами, і навіть миші, бо ніде й малого шурхоту не чути. Здавалося, ті кури зі свинями, коровами і навіть малими мишами знали, що люди за день усі жили повитягували, то ж і мовчали, аби дати їм відпочити.

Стьопка вийшов на вулицю. Тихо. Закурив і пішов до Марусиної хати. Під бузковим кущем став, «Пегаса» смалить.

– Ото і вся любов, Марусько!

З-під бузку на вікно востаннє глянув – зачинене. Всміхнувся – а як інакше?! Мабуть, чоловік наказав зачинити. «Прощавай, Марусько! – подумав. – Записку по собі не лишу. Кому писати? Нема кому. А ти… Ти і так все зрозумієш. Прощавай!» Кинув цигарку під кущ і аж хмикнув: дідько, скільки ж разів він оце тут тупцював, що недопалків велика купа назбиралась.

– Та усе життя і протупцював, – пробурмотів.

І пішов до ставка. Кроків десять ступив, аж у рокитнянській нічній тиші віконце – ри-и-и-ип. Закляк. Озирнувся. Просто так озирнувся. Для годиться. Бо ж тиша без краю тисла, за ноги чіплялася, наче сердилася на дурного хлопця, що оце вештається, коли спати треба.

Озирнувся… І змертвів – шибка на відчиненому Марусиному вікні тихо дзеленчала.

Німець не повірив. Протер окуляри, на носа напнув, вдивився – відчинене! – і все одно не повірив.

– Оце так ти вирішила познущатися з мене, Марусько? – зітхнув і був до ставка далі посунув, та знову озирнувся: ану як привиділося?

Та ні. Не привиділося. Відчинене віконце. Вітерець занавіску назовні витяг, грається, мов насміхається.

Стьопка злодійкувато озирнувся і пішов на те вікно.

Біля бузку традиції не зрадив: став під кущ, курив не курив, недопалок кинув і відшукав стару дірку в так само старій огорожі. «А що вони мені зроблять?! – билося в скронях. – Висміють? Та хай! Все одно з мене все село сміється – німець-нікчема. Та й вона! І вона сама насміхається. Це ж треба – заміж вискочила, на вулицю з чоловіком виперлася, а сама переді мною те намисто по грудях катає. Скажена, не інакше. Чого хоче? І нащо вікно відчинила? Для мене? Та ні! Скоріш за все, хоче Льошику своєму показати, який у неї вірний раб є, яку вона примху собі завела була рочків сто тому. Скоріш за все. А я… А мені все одно. Мені оце просто цікаво, нащо Маруська вікно відчинила. Здалеку роздивлюся і піду. Нема у мене часу в чужі вікна довго заглядати. Мені ще того… ще треба встигнути втопитися».

До вікна – метри три, не менше. Темно, аж око ріже. Нічого не видно. Стьопка підкрався до розлогої вишні, сховався за неї й обережно визирнув – нікого. Потовкся хвилину-другу. Тільки з-за вишні вийшов, аж з вікна чути – чоловік захропів. Та так душевно захропів, що аж шибки на вікнах задзеленчали. «Льошка, хто ж іще», – подумав Стьопка і вже був ступив крок до дірки в огорожі, як побачив Марусю: з вікна надвір нахилилася, наче виглядає кого, – і намисто червоне з шиї звисає.

– А чого це ти не спиш, Марусю? Онде ніч надворі. Ще не награлася з молодим своїм чи вже ухайдохала його до ручки? – чи то прохрипів, чи то простогнав.

А вона ще дужче з вікна перехилилася.

– Та, дивлюся, німець кудись поночі чеше. Дай, думаю, запитаю, куди зібрався?

– А піду втоплюся, – сказав Стьопка.

– А мене на кого? – Спину вирівняла, підборіддя – вище.

– Та на нього! – мотнув головою в бік кімнати.

– То хоч заскоч попрощатися, – каже ніби й серйозно, а німцю – лише сміх у її голосі.

– Та – коли?

– Та – зараз! – Маруся. І от ніби серйозно знову, а німцю аж регіт чується. Оскаженів: знущається румунка, навіть померти нормально не дає.

– Дивись, Марусько! – прошепотів люто. – Сама напросилася. Оце зараз у вікно скочу, назад не випхаєш!

– Та чого б це я тебе випихала? – знов серйозно.

Стьопка враз охолов, голова обертом, ноги слабкі й плакати хочеться.

– Чуєш… Марусю… Кінець нам. Кінець… Ти тепер заміжня стала.

Рота рукою затулила, розсміялася тихо.

– Ох і балакучим ти став…

– Та як же ми… У кімнаті той, твій… спить.

– А я не сплю. – Нахилилася, наказала: – Ходи вже…

Німець про все забув. Подерся на підвіконня і за мить зник у відчиненому вікні. І за цю мить таким героєм себе відчув – наче замість Гагаріна у космосі побував. А в кімнату вскочив – мамо рідна! На ліжку Льошка хропить, біля вікна Маруся в одній сорочині з намистом на шиї, і оце між ними – він, як кизяк в ополонці.

Закрутився на одному місці.

– Та… піду, мабуть, – шепоче і голосу свого не чує.

Маруся всміхнулася, підійшла до Стьопки, затулила йому рота поцілунком. Відірвалася. На Льошку кивнула.

– І оце б ти мене на нього кинув?

– Сама на нього кинулася, – відповів гірко.

– Щоби не топився, – наказала Маруся.

– Все одно пропаду, – прошепотів.

– А я тебе оженю, Стьопо, – відповіла. – Рівні будемо. У мене – оцей ось, а ти, приміром, Тетянку горбоносу візьмеш… А ночі – наші…

– Марусько, та ти… Румунка божевільна, – перелякався.

Вона приклала палець до губ, мовляв, тихесенько мені, й опустилася на підлогу. Стьопчині ноги підкосилися, мов зраділи, – і так ледь німця тримали. Він опустився на підлогу поруч із Марусею і, поки її ловкі руки нетерпляче розстібували ґудзики на його сорочині, обережно відсунув подалі Льошчину руку, яка впала з ліжка і звисала собі просто над Стьопчиним носом.

За рік знову літо в голови запекло.

– А чого це ти, німцю, усе либишся? – запитав баяніст Костя, коли якось ранком прийшов у тракторну бригаду і побачив, як німець без суму колупається у тракторі.

– А по кому сльози лити? – з підозрою зиркнув на нього Стьопка. Перестав посміхатися.

– А сам узнаєш! – Костя лихо вишкірився і присів на колесо трактора. – Іди, німець! Дадуть тобі зараз прочухана за всі твої походеньки.

Стьопка сполотнів, розгублено витер засмальцьовані долоні об робочі штани і поправив окуляри.

– Ти теє… Що таке? Куди йти?

– У контору, куди ще? – здивовано знизав плечима Костя. – Щоби заради якогось німця мене на бригаду ганяти!

– А що там, у конторі?

– Там і голова, і секретар парткому, і Льошка Ординський… Він же тепер у господарстві друга людина після Старостенка. Чекають на тебе, німець. Готуй сраку!

Стьопка зітхнув і поплентався до контори. «Та не могло бути інакше, – бідкався подумки. – Хоч колись, та повинні були взнати… Що тепер буде? Хоч би Марусі не чіпали…»

На той час колгосп уже багатим став. Нову контору в центрі Рокитного біля клубу побудував, почав колгоспникам нові хати ставити, і без печей – газ. Стьопка зупинився біля ловко пофарбованого білим парканчика, що стеріг квітник навколо контори, і штовхонув двері.

У конторському коридорі темно, хоч око виколи: мабуть, скупенький Старостенко справедливо розсудив, що у коридорі справи не робляться, і вирішив зекономити на електриці. Стьопка пройшов повз кілька зачинених дверей, за якими шаруділа паперами колгоспна еліта – бухгалтерка, агроном, двійко тваринників та інженер-механік, що був німцю за керівника, і приречено зупинився перед дверима кабінету голови колгоспу Матвія Івановича Старостенка, бо у Рокитному всі знали – коли треба було когось привести до тями, так секретар парткому Петро Ласочка і голова сільради Панасюк збиралися разом тут, у кабінеті голови колгоспу Матвія Старостенка, й оце утрьох без тортур і знущань, а тільки самими своїми словами могли так запиляти норовистого, що той виходив шовковим і слухняним. Та аби потрапити до кабінету голови, треба було пройти ще приймальню. А у приймальні сиділа Маруся. І німець перелякався в смерть – стоїть біля зачинених дверей, а відчинити їх ніяк не наважиться.

– Німець! Ти чого дорогу заступив?! – горласта бухгалтерка без церемоній штовхонула його у бік.

– Голова… викликав, – вичавив Стьопка.

– То йди, трясця матері! – розходилася. – От халамидники! Вигадають, що завгодно, аби не працювати, а за трудодні потім першими горло деруть!

Стьопка видихнув і відчинив двері. Марусі у приймальні не було. Замість того двері Старостенкового кабінету відчинилися, до приймальні визирнув голова.

– О! Про вовка промовка, а він уже й тут, – змірив німця поглядом. – Заходь, Степане! Розмова є.