Читать книгу Аліса в Задзеркаллі - Льюїс Керролл - Страница 5

– Я б роздивилася садок значно краще, – сказала до себе Аліса, – якби могла забратися на отой пагорб; а ось і стежка, яка веде просто до нього… хоча ні, зовсім не веде… (це було сказано після того, як стежка протягом кількох ярдів декілька разів повернула під гострими кутами)… але здається, зрештою таки веде. Але як же дивно вона крутить! Це просто штопор якийсь, а не стежка! Що ж, ОЦЕЙ поворот уже приводить на пагорб, по-моєму… ні, не приводить! Він приводить прямісінько назад до будинку! Що ж, спробую піти іншим шляхом.

Так вона і зробила: блукала й угору, й униз, вибирала один поворот за іншим, але весь час знов опинялася біля будинку, як і раніше. Більше того, одного разу, повернувши за ріг дещо стрімкіше, ніж звичайно, вона просто налетіла на стіну, бо не встигла зупинитися.

– Навіть нічого не кажи, – сказала Аліса, дивлячись на будинок та вдаючи, що він із нею сперечається. – Я НЕ збираюся заходити назад. Я знаю, що тоді б я знову пройшла крізь Дзеркало… до своєї старої кімнати… і кінець усім моїм пригодам!

Отож, непохитно повернувшись до будинку спиною, вона ще раз вирушила стежкою, твердо вирішивши рухатися просто вперед, поки не дістанеться пагорба. Кілька хвилин усе йшло добре, і Аліса вже проказала: «Цього разу я справді ЗРОБЛЮ це…», коли доріжка раптом перекрутилася і вся здригнулася (так Аліса змальовувала це пізніше), й за мить дівчинка вже заходила в двері будинку.

– О, який жах! – закричала вона. – Ще ніколи не бачила будинку, який би отак плутався під ногами! Ніколи!

Хай там як, а пагорб і досі стояв собі перед очима, тож робити було нічого, крім як почати все з початку. За цим разом вона дійшла до великої клумби з бордюром із маргариток та розлогим дубом посередині.

– О, Тигрова Лілеє, – сказала Аліса до однієї квітки, яка граційно погойдувалася од вітру, – як би мені ХОТІЛОСЯ, щоб ти могла розмовляти!

– Ми можемо розмовляти, – відповіла Тигрова Лілея, – коли поруч є хтось, вартий розмови.

Аліса була така приголомшена, що десь із хвилину не могла говорити: в неї аж подих забило. Зрештою, поки Тигрова Лілея просто гойдалася собі туди-сюди, Аліса заговорила знову – слабеньким голоском, трохи не пошепки:

– І що, ВСІ квіти вміють розмовляти?

– Не гірше, ніж ТИ, – відказала Тигрова Лілея. – І значно гучніше.

– Нам не випадає озиватися першими, як бачиш, – сказала Троянда, – і мені вже було цікаво, коли ж ти нарешті заговориш! Я сказала до себе: «На її обличчі видніє ТРОХИ розуму, але не найрозумнішого!» Втім, ти правильного кольору, а це має велике значення.

– Мені плювати на колір, – пирхнула Тигрова Лілея. – От якби її пелюстки завивалися трохи більше, тоді б вона була нічого.

Алісі не подобалося, коли її критикують, тож вона почала задавати запитання:

– Вам часом не стає страшно, що вас посадили отут, де про вас нікому піклуватися?

– Он є дерево посередині, – сказала Троянда, – нащо б воно ще згодилося?

– Але що воно зможе зробити, якщо виникне якась небезпека?

– Ого, та воно може ще й як віддубасити! – заволала Маргаритка. – Тому ж воно й зветься дубом!

– А ти ЦЬОГО не знала? – закричала інша Маргаритка, і тут усі вони почали горлати водночас, аж повітря забриніло від їхніх тоненьких, вискливих голосочків.

– Ану тихо, ви всі! – гарикнула Тигрова Лілея, запально розгойдуючись із боку в бік та здригаючись від хвилювання. – Вони знають, що я не можу до них дістатися, – засапано видихнула вона, схиляючи свою тремтливу голівку до Аліси, – а то б не наважилися таке вчиняти!

– Не зважайте! – заспокоїла її Аліса, а тоді, схилившись до маргариток, які знову заходилися горлопанити, прошепотіла:

– Якщо ви не припнете язики, я вас повисмикую!

На мить запала тиша, а кілька рожевих маргариток цілковито побіліли.

– Ось так їм! – сказала Тигрова Лілея. – Маргаритки – це найгірше. Щойно одна заговорить, усі інші миттю підпрягаються, і можна просто зав’янути, коли чуєш, як вони теревенять!

– Як же це можливо, що всі ви так чудово розмовляєте? – спитала Аліса, сподіваючись трохи підняти настрій Тигрової Лілеї компліментом. – Я бувала в багатьох садах, але жодна квітка в них не говорила.

– Поклади свою руку на землю й помацай, – порадила Тигрова Лілея. – Тоді ти все зрозумієш.

Аліса так і зробила.

– Вона дуже тверда, – сказала дівчинка, – але я не розумію, до чого тут це.

– В більшості садів, – пояснила Тигрова Лілея, – клумби розпушують, як перини, тож квіти весь час сплять.

Ця причина звучала переконливо, й Аліса була рада дізнатися про неї.

– Ніколи раніше над цим не думала! – сказала вона.

– На МОЮ думку, ти ніколи не думаєш ВЗАГАЛІ, – сказала Троянда доволі суворим тоном.

– В житті не бачила нікого, хто виглядав би дурнішим, – додала Фіалка, та так несподівано, що Аліса аж підскочила, бо ця квітка досі ще не вимовила ні слова.

– Притримай СВОГО язика, – закричала Тигрова Лілея. – Начебто ТИ взагалі хоч когось бачила! Засунеш свою голову під листя та хропеш і нічогісінько не знаєш, що в світі робиться, наче брунька недозріла!

– А в цьому саду є ще люди, окрім мене? – поцікавилася Аліса, вирішивши не зважати на останню репліку Троянди.

– Є ще одна квітка в цьому саду, яка може рухатися, отак, як ти, – сказала Троянда. – Цікаво, як ти це робиш… («Тобі постійно щось цікаво», – докинула Тигрова Лілея.) Але вона більш розлаписта, ніж ти.

– Вона схожа на мене? – нетерпляче запитала Аліса, бо їй сяйнула одна думка: «Десь у цьому саду є інша маленька дівчинка!»

– Ну, вона має таку ж недолугу форму, – сказала Троянда, – але вона темніша… і її пелюстки дещо коротші, мені здається.

– Її пелюстки прилягають щільно, майже як у Жоржини, – втрутилася Тигрова Лілея, – а не розкуйовджені абияк, як от у тебе.

– Але це не ТВОЯ провина, – доброзичливо додала Троянда, – просто ти, очевидно, починаєш в’янути… а в цьому випадку ніхто не може зарадити певній неохайності пелюсток.

Алісі така думка не дуже припала до вподоби, тож, аби змінити тему, дівчинка спитала:

– Вона коли-небудь сюди приходить?

– Припускаю, що ти її скоро побачиш, – сказала Троянда. – Вона така, з колючками.

– І де ж у неї колючки? – поцікавилася Аліса, трохи заінтригована.

– Де-де, довкола голови, ясна річ, – відказала Троянда. – Мені було дуже цікаво, чого це в ТЕБЕ таких немає. Я думала, це закономірність.

– Вона йде! – закричав Живокіст. – Я чув її кроки, туп-туп-туп, на жорствяній доріжці.

Аліса нетерпляче роззирнулася і побачила, що це була Чорна Королева.

– Вона добряче підросла! – зауважила дівчинка передусім.

Вона й справді виросла: коли Аліса вперше побачила її серед попелу, то Королева була всього три дюйми заввишки, а тепер ось – на півголови вища за саму Алісу!

– Це все від свіжого повітря, – сказал Троянда, – тут просто чудове повітря.

– Думаю, я піду їй назустріч, – сказала Аліса, бо хоч квіти й були доволі цікавими, та все ж було б просто розкішно поговорити зі справжньою Королевою.

– Навряд чи ти можеш це зробити, – промовила Троянда. – Я порадила б тобі піти в іншому напрямку.

Алісі це здалося нісенітницею, тож вона промовчала і попрямувала до Чорної Королеви. На її подив, Королева миттю зникла з очей, і дівчинка виявила, що знов заходить до будинку крізь двері.

Трохи сердита, вона відскочила назад, і після довгого виглядання Королеви (яку вона зрештою видивилася далеченько звідси) вирішила, що цього разу треба випробувати план із ходінням у зворотному напрямку.

Це спрацювало блискуче. Не минуло й хвилини, як вона опинилася ніс у ніс із Чорною Королевою, ще й просто біля того пагорба, до якого так довго намагалася дістатися.

– Звідки ти прийшла? – запитала Чорна Королева. – І куди прямуєш? Дивися вгору, говори ввічливо й не крути весь час пальцями.

Аліса взяла до уваги ці настанови й пояснила, наскільки змогла, що збилася зі свого шляху.

– Не знаю, що ти маєш на увазі під «СВОЇМ шляхом», – сказала Королева, – бо тут усі шляхи належать МЕНІ… Але чому ти взагалі сюди потрапила? – додала вона м’якшим тоном. – Зроби реверанс, поки думаєш, що сказати: це економить час.

Аліса трохи здивувалася, але надто благоговіла перед Королевою, щоб не повірити її словам. «Перевірю це, коли повернуся додому, – подумала вона собі, – наступного ж разу, як трохи спізнюватимуся на обід».

– Настав час відповідати, – сказала Королева, подивившись на годинника. – Відкривай рота ТРОХИ ширше, коли говориш, і завжди кажи «Ваша Величносте».

– Я просто хотіла побачити, який сад із себе, Ваша Величносте…

– Так, правильно, – похвалила Королева, потріпавши Алісу по голові, що тій геть не сподобалося, – хоча, якщо вже ти сказала «сад»… от Я бачила сади, у порівнянні з якими цей здасться дикою чащобою.

Аліса не наважилася сперечатися щодо цього, натомість продовжила:

– …і я думала піднятися на верхівку того пагорба…

– Якщо вже ти сказала «пагорб», – перервала Королева, – то Я могла би показати тобі пагорби, поглянувши на які ти б сказала, що оце – рівнина.

– Ні, я б не сказала, – промовила Аліса, звабившись нарешті на суперечку, – бо пагорб, знаєте, НІЯК НЕ МОЖЕ бути рівниною. Це був би нонсенс…

Королева похитала головою:

– Можеш називати це нонсенсом, якщо хочеш, але Я чула нонсенс, у порівнянні з яким цей був би логічним, наче словник!

Аліса знов зробила реверанс, бо з Королевиного тону їй здалося, що та ТРІШКИ образилася. Деякий час вони йшли в тиші, поки не вийшли на низенький пагорб.

Кілька хвилин Аліса стояла мовчки, озираючи краєвид – і прецікавий краєвид, треба сказати. Поперек місцини від краю до краю бігли маленькі струмочки, а земля між ними була розкреслена на квадрати низенькими зеленими живоплотами, що тяглися від струмка до струмка.

– Присягаюся, земля розділена, як величезна шахова дошка! – сказала врешті Аліса. – Тут би мали бути люди, які рухаються туди-сюди… І вони справді є! – втішено додала дівчинка, і серце її забилося швидше від захвату, коли вона продовжила: – Тут триває грандіозна гра в шахи… на цілий світ… якщо ЦЕ взагалі світ, зрештою. О, як це весело! Як би я ХОТІЛА бути однією з них! Я би погодилася навіть бути Пішаком, тільки б мені дозволили приєднатися… хоча, звісно, бути Королевою мені б СПОДОБАЛОСЯ більше.

З цими словами Аліса трохи знічено подивилася на справжню Королеву, але її співбесідниця тільки приязно посміхнулася та сказала:

– Це легко влаштувати. Ти можеш бути Пішаком Білої Королеви, якщо хочеш, бо Лілі ще занадто мала, щоб грати. Зараз ти починаєш із Другого Квадрата, а коли дійдеш до Восьмого – станеш Королевою…

Саме цієї миті вони чомусь почали бігти.

Аліса так ніколи й не змогла зрозуміти, обмірковуючи все це пізніше, чого ж вони зірвалися з місця: все, що вона пам’ятала, так це те, що вони бігли рука об руку, й Королева мчала так швидко, що Аліса ледве спромагалася не відставати. Але Королева однаково продовжувала скрикувати: «Хутчіш! Хутчіш!», проте Аліса відчувала, що вже НЕ МОЖЕ бігти швидше, хоч у неї й не вистачало сил про це сказати.

Найбільше дивувало те, що дерева й інші речі довкола них взагалі не змінювали своїх місць: як би швидко вони не гнали, нічого не проминало повз. «Цікаво, чи всі ці речі рухаються разом з нами?» – подумала бідолашна спантеличена Аліса. Королева ніби прочитала її думки, бо прокричала:

– Хутчіш! Не намагайся говорити!

Не те щоб в Аліси було на думці ГОВОРИТИ. Вона почувалася так, ніби не зможе говорити вже ніколи, – так сильно вона засапалася. Але Королева все одно кричала: «Хутчіш! Хутчіш!» – і тягла її вперед.

– Ми вже хоч наближаємося? – спромоглася видихнути Аліса.

– Наближаємося! – повторила Королева. – Та ми пробігли повз іще десять хвилин тому! Хутчіш!

І вони якийсь час бігли мовчки, тільки вітер свистів в Алісиних вухах, як їй здавалося, трохи не здуваючи волосся з її голови.

– Зараз! Зараз! – кричала Королева. – Хутчіш! Хутчіш!

І вони помчали так стрімко, що зрештою почало здаватися, ніби вони несуться крізь повітря, ледве торкаючи ногами землю, аж поки раптом, у ту мить, коли дівчинка вже майже позбулася сил, вони зупинилися, й Аліса виявила, що сидить на землі, засапана та очманіла.

Королева прихилила її до дерева і сказала турботливим тоном:

– Тепер можеш трохи відпочити.

Аліса роззирнулася довкіл, чимало здивована:

– Ой, здається, ми весь час так і були під цим деревом! Усе так само, як і раніше!

– Звісно, так само, – сказала Королева, – а як би воно мало бути?

– Ну в НАШИХ краях, – пояснила Аліса, все ще трохи сапаючи, – ти зазвичай потрапляєш у якесь інше місце… якщо швидко біжиш протягом довгого часу, як ми й робили.

– Які повільні у вас краї! – здивувалася Королева. – Що ж, ТУТ, як бачиш, ТОБІ доводиться бігти з усієї сили, щоб тільки залишитися на місці. Якщо ж ти хочеш потрапити деінде, то треба бігти ще вдвічі швидше.

– Я б не стала пробувати, якщо ваша ласка! – сказала Аліса. – Мене і тут усе влаштовує… от тільки МЕНІ дуже спекотно, ще й мучить спрага!

– Я знаю, що б ТОБІ припало до смаку! – доброзичливо мовила Королева і дістала з кишені маленьку коробочку. – Скуштуєш печива?

Аліса подумала, що буде неввічливо сказати: «Ні», хоча це було зовсім не те, чого їй хотілося. Тож вона взяла печиво і прожувала його якнайстаранніше: печиво було ДУЖЕ сухе, й Аліса подумала, що ніколи в усьому своєму житті не була така близька до того, щоб удавитися на смерть.

– Поки ти освіжаєшся, – сказала Королева, – я познімаю мірки.

І вона витягла з кишені стрічку, розділену на дюйми, та почала міряти землю й забивати невеличкі кілки там і тут.

– Наприкінці двох ярдів, – сказала вона, забиваючи кілка, щоб позначити відстань, – я видам тобі інструкції… хочеш іще печива?

– Ні, дякую, – відповіла Аліса. – Мені й одного трохи не виявилося забагато.

– Спрагу вгамовано, я сподіваюсь? – спитала Королева.

Аліса не знала, що на це відповісти, та, на щастя, Королева не чекала на відповідь, а продовжила:

– Наприкніці ТРЬОХ ярдів я повторю свої інструкції… раптом ти їх забула. Наприкінці ЧОТИРЬОХ я попрощаюся. А наприкінці П’ЯТЬОХ я піду!

На цей момент Королева застромила в землю всі кілочки, які мала, й Аліса з цікавістю дивилася, як та повернулася до дерева, а потім повільно пішла уздовж рядка.

Біля двоярдового кілка Королева повернулася і сказала:

– Як ти знаєш, Пішак проходить два квадрати за перший хід. Тому ти ДУЖЕ швидко проминеш Третій Квадрат… думаю, залізницею… і не встигнеш оком змигнути, як опинишся в Четвертому Квадраті. Що ж, цей квадрат належить Женчичку та Бренчичку… в П’ятому Квадраті майже сама лишень вода… Шостий займає Бовтун-Товстун… Але ти не робиш зауважень?

– Я… я не знала, що маю робити зауваження… донині, – затинаючись, пролепетала Аліса.

– Ти б МАЛА зауважити: «Це напрочуд мило з вашого боку – розповісти мені все це»… Ну то гаразд, будемо вважати, що це сказано… Сьомий Квадрат весь укритий лісом… втім, один із Лицарів покаже тобі дорогу… А у Восьмому ми обоє будемо Королевами й будемо бенкетувати та веселитися!

Аліса скочила і зробила реверанс, а тоді сіла знову.

Біля наступного кілка Королева знову повернулася. Цього разу вона сказала:

– Говори французькою, якщо не можеш подумати про річ англійською… розвертай носки назовні при ході… і не забувай, хто ти є!

Зараз вона не дочекалася, поки Аліса зробить реверанс, а швидко пішла до наступного кілка, де повернулася лише на мить, щоб сказати: «Бувай», – і поквапилася до останнього кілочка.

Як це сталося, Аліса так і не зрозуміла, але коли Королева підійшла до останнього кілка, вона зникла. Чи то вона розчинилася в повітрі, чи прудко побігла до лісу («А вона може бігати ДУЖЕ прудко!» – подумала Аліса), гадати було марно, але вона справді зникла, й дівчинці згадалося, що вона тепер Пішак і що скоро і їй буде час вирушати.