Читать книгу Пригоди Аліси в Дивокраї - Льюис Кэрролл, Льюїс Керролл - Страница 2

– Все дивасніше й дивасніше! – вигукнула Аліса (з великого зачудування вона раптом забула як правильно говорити). – Тепер я розтягуюсь наче найбільша в світі підзорна труба! До побачення, ноги! (Бо ніг своїх вона вже майже не бачила – так хутко вони віддалялися).

– О бідні мої ноженята, хто ж вас тепер взуватиме, у панчішки вбиратиме? Напевно не я!.. Тепер ми надто далеко одне від одного, щоб я могла дбати про вас: мусите давати собі раду самі…

«А все ж я повинна їм догоджати, – додала подумки Аліса. – Бо ще ходитимуть не туди куди я хочу!.. О, вже знаю: я на кожне Різдво даруватиму їм нові чобітки».

І вона почала міркувати, як це найкраще зробити.

– Чобітки доведеться слати з посланцем, метикувала вона. – От комедія – слати дарунки своїм власним ногам! І ще з якою чудернацькою адресою:

Ш-ній ПРАВІЙ НОЗІ АЛІСИНІЙ

КИЛИМОК-ПІД-КАМІНОМ

ВІД АЛІСИ, 3 ЛЮБОВ'Ю

– О людоньки, що за дурниці я верзу!

Тут вона стукнулася головою об стелю: ще б пак, її зріст сягав тепер за дев'ять футів! Вона мерщій схопила золотого ключика й гайнула до садових дверцят.

Бідолашна Аліса! Єдине, що вона могла зробити, лежачи на підлозі, – це зазирнути в садок одним оком. Надії дістатися туди лишалося ще менше, ніж досі. Вона сіла і знову зайшлася плачем.

– Як тобі не сором! – сказала собі Аліса. – Щоб отака велика дівчинка (чим не до речі сказано?) отак розпустила рюмси! Зараз же перестань, чуєш?

Але вона все плакала й плакала, розливаючись потоками сліз, аж поки наплакала ціле озерце, завглибшки з чотири дюйми і завширшки на півкоридора.

Тут до її слуху долинуло дрібне лопотіння ніг. Аліса похапцем утерла очі, аби глянути, хто це. То повертався Білий Кролик: вишукано вбраний, з парою білих лайкових рукавичок в одній руці і віялом – у другій.

Він дуже поспішав і бурмотів сам до себе:

– Ой, Герцогиня! Ой-ой Герцогиня! Вона ж оскаженіє, коли я змушу її чекати!

З розпачу Аліса ладна була просити помочі в кого завгодно, тож коли Кролик порівнявся з нею, вона знічено озвалася:

– Перепрошую, пане…

Кролик аж звився на місці – кинув віяло й рукавички, і очамріло дременув у темряву.

Аліса підняла одне й друге, і стала обмахуватися віялом: задуха в коридорі стояла страшенна.

– Який божевільний день! – сказала вона. – Ще вчора все йшло нормально… Цікаво, може, це я за ніч так перемінилася? Ану пригадаймо: коли я прокинулась – чи була я такою, як завжди? Щось мені пригадується, ніби я почувалася інакше. А якщо я не та, що була, то, скажіть-но, хто я тепер?.. Оце так головоломка…

І вона почала перебирати в пам'яті усіх своїх ровесниць, аби з'ясувати, чи не перетворилася вона часом на одну з них.

– Безперечно, я – не Ада, – розмірковувала вона. – В Ади волосся спадає кучерями, а в мене – не в'ється зовсім. І, безперечно, я не Мейбл: я ж бо знаю стільки всякої всячини, а вона – ой, вона така невігласка! Крім того, вона – то вона, а я – це я, а… О людоньки, як важко в усьому цьому розібратися!.. Ану перевірмо, чи знаю я те, що знала? Отже: чотири по п'ять дванадцять, чотири по шість – тринадцять, чотири по сім – е, так я ніколи не дійду до двадцяти! Втім, таблиця множення – ще не аґрумент… Перевірмо географію: Лондон – столиця Парижу, а Париж – Риму, а Рим… Ні, все неправильно! Мабуть, я таки не я, а Мейбл! Ану, прочитаю вірша «Хороша перепілонька…»

І схрестивши руки на колінах, так ніби вона проказувала вголос уроки, Аліса стала читати з пам'яті. Але й голос її звучав хрипко та дивно, і слова були не ті:

– Це явно не ті слова, – зітхнула бідолашна Аліса зі слізьми на очах. – Я таки й справді Мейбл, і доведеться мені жити в убогому будиночку, де й гратися немає чим, зате ого скільки уроків треба вчити! Ні, цього не буде: якщо я Мейбл, то залишуся тут, унизу! Нехай скільки завгодно заглядають сюди і благають:

«Вернися до нас, золотко!»

Я тільки зведу очі й запитаю:

«Спершу скажіть, хто я є, і, коли мені ця особа підходить – я вийду нагору, а коли ні – не вийду. Сидітиму тут, аж доки стану кимось іншим».

Тут знову з її очей бризнули сльози.

– Чому ніхто сюди навіть не загляне!.. Я так втомилася бути сама!

З цими словами вона опустила очі і з подивом помітила, що, розмовляючи сама з собою, натягла на руку одну з Кроликових білих рукавичок.

– І як це мені вдалося? – майнуло у неї в голові. – Напевно, я знову меншаю?

Вона звелася й пішла до столика, аби примірятись: так і є – вона зменшилася десь до двох футів і швидко меншала далі. Причиною, як незабаром з'ясувалося, було віяло в її руці, тож Аліса прожогом його відкинула: ще мить – і вона зникла б зовсім!

– Ху-у! Ледь урятувалася! – сказала вона, вельми налякана цими змінами, але й невимовне рада, що живе ще на світі.

– А тепер – до саду! – І вона чимдуж помчала до дверцят. Та ба! Дверцята знову виявилися замкнені, а ключик, як і перше, лежав на скляному столику.

«Кепські справи, кепські, далі нікуди, – подумала нещасна дитина. – Ніколи-ніколи я ще не була такою манюсінькою! І треба ж отаке лихо на мою голову!»

На останньому слові вона посковзнулася і – шубовсть! – по шию опинилася в солоній воді.

Спочатку вона подумала, що якимось дивом упала в море.

– А коли так, – сказала вона собі, – то додому я повернуся залізницею.

(Аліса тільки раз у житті побувала біля моря і дійшла загального висновку, що там усюди є купальні кабінки, дітлахи, що длубаються в піску дерев'яними лопатками, вишикувані в рядок готелі, а за ними – залізнична станція.)

Проте вона хутко здогадалася, що плаває в озері сліз, яке сама наплакала ще бувши велеткою.

– І чого було аж так ридати? – бідкалася Аліса, плаваючи туди-сюди в пошуках берега. – За те мені й кара!.. Ще потону у власних сльозах! Ото була б дивина! Щоправда, сьогодні – все дивина.

Тут Аліса почула, як поблизу неї хтось хлюпочеться, і попливла на хлюпіт, аби з'ясувати, хто це. Спершу вона подумала, ніби то морж чи гіпопотам, але, згадавши, яка вона тепер маленька, зрозуміла, що то – звичайна миша, яка теж звалилась у воду.

– Чи є зараз якийсь сенс, – подумала Аліса, – заходити в балачку з цією мишею? Тут усе таке незвичайне, що балакати вона напевно вміє… Та, зрештою, треба спробувати.

І вона звернулася до неї:

– О, Мишо, чи не знаєте ви, де тут берег? Я вже дуже стомилася плавати, о, Мишо!

Аліса вирішила, що до мишей слід звертатися саме так. Правда, досі подібної нагоди їй не випадало, але колись у братовому підручнику з граматики вона бачила табличку відмінювання:

Наз. миша

Род. миші

Дав. миші

Знах. мишу

Оруд. мишею

Місц. на миші

Клич. мишо!

Миша пильно глянула на Алісу й немовби підморгнула їй крихітним очком, але не озвалася й словом.

«Може, вона не тямить по-нашому? – подумала Аліса. – Може, це французька миша, що припливла з Вільгельмом Завойовником?»

(Треба сказати, що попри всю свою обізнаність з історії, Аліса трохи плуталася в давності подій.)

– Ouestmachatte?[1] – заговорила вона знову, згадавши найперше речення зі свого підручника французької мови.

Миша мало не вискочила з води і, здавалося, вся затремтіла з жаху.

– Перепрошую! – зойкнула Аліса, відчувши, що скривдила бідолашне звірятко. – Я зовсім забула, що ви недолюблюєте котів.

– Недолюблюю котів?! – вереснула Миша. – А ти б їх долюблювала на моєму місці?!

– Мабуть, що ні, – примирливо відказала Аліса. – Тільки не гнівайтесь… А все ж таки жаль, що я не можу показати вам нашу Діну. Ви б лише глянули – і одразу б закохалися в котів. Діна така мила і спокійна, – гомоніла Аліса чи то до Миші, чи то до себе, ліниво плаваючи в солоній воді, – сидить собі біля каміна і так солодко муркоче, лиже лапки і вмивається… А що вже пухнаста – так і кортить її погладити! А бачили б ви, як вона хвацько ловить мишей… Ой, вибачте, вибачте!.. – знову зойкнула Аліса, бо цього разу Миша вся наїжачилась, і Аліса збагнула, що образила її до глибини душі.

– Ми більше не говоритимем про це, якщо вам не до вподоби.

– Ми?! Ми не говоритимем!.. – заверещала Миша, тремтячи усім тілом аж до кінчика хвоста. – Начебто я говорила про таке!.. Наш рід споконвіку ненавидить котів – огидні, ниці, вульгарні створіння! Чути про них не хочу!

– Я більше не буду! – промовила Аліса і поквапилася змінити тему. – А чи любите ви со… собак? Миша мовчала, й Аліса палко повела далі:

– Знали б ви, який милий песик живе з нами в сусідстві! Тер'єрчик – очка блискучі, шерсточка довга-предовга, руда й кучерява! Він уміє всілякі штучки: приносить, що кинуть, служить на задніх лапках – всього й не пригадаєш! А господар його, фермер, каже, що цьому песикові ціни нема, бо він, каже, вигублює до ноги всіх довколишніх щурів… 0-о-ой! – розпачливо зойкнула Аліса. – Я знов її образила!

І справді, Миша щодуху пливла геть, женучи озером рясні жмури.

– Мишечко! шкряботушечко! – лагідно погукала Аліса. – Верніться, прошу вас! Ми вже не будемо говорити ні про котів, ні про собак, якщо вони вам такі немилі!

Зачувши ці слова, Миша розвернулася і поволеньки попливла назад: обличчя в неї було бліде («від гніву!» – вирішила Аліса), а голос – тихий і тремкий.

– Ось вийдемо на берег, – мовила Миша, – і я розкажу тобі свою історію. Тоді ти зрозумієш, чому я так ненавиджу котів та собак.

А виходити був саме час, бо в озерце набилося чимало птахів та звірів. Були тут і такий собі Качур, і Додо, і Папужка Лорі, й Орлятко, і ще якісь химерні істоти. І вся ця компанія на чолі з Алісою потягла на берег.