Читать книгу Пригоди Аліси в Дивокраї - Льюис Кэрролл, Льюїс Керролл - Страница 3

Розділ третій. Гасай-Коло та Довгий Хвіст

Оглавление

Товариство, що зібралося на березі, виглядало вельми чудернацько: пір'я у птахів позаболочувалося, а на звірятах позлипалася шерсть. З усіх капотіла вода, усі були в лихому гуморі й почувалися вкрай незатишно.

Звісно, відразу постало питання, як обсохнути, тож вони почали радитися. За кілька хвилин Аліса вже розмовляла з кожним запанібрата, наче знала їх усе життя. Щоправда, вона мала довгеньку суперечку з Лорі, яка врешті набурмосилась і сказала:

– Я за тебе старша, і мені краще знати!

Аліса не могла з цим погодитись, бо не знала скільки Лорі має років, а позаяк та вперто відмовлялася назвати свій вік, то більше говорити не було про що. Нарешті Миша (здається, найавторитетніша тут особа) гукнула:

– Прошу всіх сідати і слухати мене уважно! Зараз ви в мене й не зогледитесь, як будете сухі!

Усі слухняно посідали кружкома, а Миша стала посередині. Аліса не зводила з неї очей – потерпала, що схопить нежить, якщо зараз же не обсохне.

– Кх-кх! – діловито прокашлялася Миша. – Готові? Викладаю найсухіший у світі матеріал. Прошу уваги! «З благословення папи римського Вільгельм Завойовник хутко підкорив англійців, яким бракувало вождів і для яких узурпація та завоювання стали річчю вельми звичайною. Едвін, граф Мерсійський, та Моркар, граф Нортумбрійський…

– Бр-р-р! – здригнулася Лорі.

– Даруйте! – підкреслено чемно мовила Миша, насупившись. – Ви щось сказали?

– Ні, ні, то не я, – заперечила Лорі.

– А мені здалося, що ви, – мовила Миша. – Отже, слухайте далі: Едвін, граф Мерсійський, та Моркар, граф Нортумбрійський, виступили на підтримку Вільгельма, і навіть Стиганд, єпископ Кентерберійський і великий патріот, вельми доцільним знайшов те…

– Знайшов що? – поцікавився Качур.

– Знайшов те, – з серцем відповіла Миша. – Ви не знаєте, що означає «те»?

– Знаю, і дуже добре, коли це «те» знаходжу я, – заявив Качур. – Найчастіше це жаба або хробак. А що, скажіть, будь ласка, знайшов єпископ?

Миша пустила це запитання повз вуха і квапливо повела далі:

– …вельми доцільним знайшов те, аби вийти разом із Едгаром Ателінгом Вільгельмові назустріч і запропонувати йому корону. Спершу Вільгельм поводився стримано, але нахабство його норманів…» Ну, як ти, голубонько? – звернулася вона до Аліси.

– Мокра як хлющ, – журливо відповіла Аліса. – По-моєму, від цього сухого матеріалу я ані трохи не обсихаю.

– У такому разі, – врочисто заявив Додо, підводячись на ноги, – у такому разі я пропоную проголосувати за ухвалу про закриття нашого зібрання заради негайного вжиття енергійніших заходів…

– Говори по-людському! – сказало Орлятко. – Я не знаю й половини усіх цих учених слів! Втім, хтозна, чи ти й сам їх знаєш!

І Орлятко нахилило голову, приховуючи посмішку. Декотрі птахи захихотіли, не криючись.

– Я хотів просто сказати, – ображено озвався Додо, – що нема кращого способу обсохнути, як Гасай-Коло!

– Скажіть, а що воно таке – Гасай-Коло? – спитала Аліса не з цікавості, а через те, що Додо значливо замовк – мабуть, сподівався на питання, якого, здається, ніхто не збирався ставити.

– О! – вигукнув Додо. – Я вам не скажу, зате покажу.

(Можливо, одного зимового дня воно тобі теж стане в пригоді, тому я розповім, що затіяв Додо.)

Найперше він накреслив маршрут Гасай-Кола у формі неправильного кола («Правильність форми не має значення», – зазначив Додо), а тоді уздовж нього розставив учасників – кого де. Команди «Раз, два, три – руш!» не було – всі пускалися бігти самі й спинялися коли заманеться, тому визначити, коли Гасай-Колу кінець, було не так то й просто.

Десь через півгодини, коли всі вже були сухісінькі, Додо зненацька вигукнув:

– Гасай-Колу кінець!

Усі з'юрмилися довкола нього, тяжко відсапуючи і допитуючись:

– А хто ж переможець?

На таке запитання Додо не вмів відповісти, не покрутивши добряче мізками. Він довго сидів непорушно з притиснутим до чола пальцем (поза, в якій найчастіше можна бачити Шекспіра на портретах), а всі тим часом мовчки ждали.

Нарешті Додо оголосив:

– Переможці – всі, і кожен повинен дістати приз.

– А хто їх роздаватиме? – озвався цілий хор голосів.

– Як це хто? Вона! – сказав Додо, вказавши пальцем на Алісу.

Всі одразу оточили Алісу, безладно лементуючи:

– Призи! Призи!

Аліса й поняття не мала, що робити; в розпачі вона сягнула рукою до кишені і вийняла звідти пакетик цукатів (на щастя, він не розмок у солоній воді). Кожен дістав по цукатику – вистачило якраз усім.

– Але і їй належиться приз, – зауважила Миша.

– Певна річ, – дуже поважно відповів Додо.

І, повернувшись до Аліси, спитав:

– А що ще є у тебе в кишені?

– Тільки наперсток, – скрушно відказала Аліса.

– Давай сюди, – сказав Додо.

Тоді всі знову з'юрмилися навколо Аліси, і Додо урочисто вручив їй наперсток.

– Зробіть нам таку ласку, – сказав він, – прийміть цей найелегантніший у світі наперсток!

Коротеньку його промову було зустрінуто загальними оплесками.

Така церемонність здалася Алісі безглуздям, але всі мали такий поважний вигляд, що вона не посміла зареготати. Вона не знала, що й казати, тож просто вклонилася і взяла наперсток з якомога урочистішим виглядом.

Далі прийшла пора ласувати цукатами, і тут не обійшлося без ґвалту й колотнечі, позаяк великі птахи ремствували, що не встигли розкуштувати свого приза, а маленькі ним давилися, і їх раз у раз доводилося гупати по спині.

Нарешті, коли було вже по всьому, вони знову посідали кружкома і попрохали Мишу розповісти щось іще.

– Пам'ятаєте, ви мені обіцяли розказати свою історію, – нагадала Аліса, – звідки можна буде дізнатися, чому ви ненавидите ко… і со… – додала вона пошепки, остерігаючись, як би не образити її знов.

– Моя історія, хвакт звісний, довга і сумна, – з зітханням промовила Миша.

– Як хвіст мій? – перепитала Аліса, не розчувши гаразд Мишиного «хвакт звісний» (саме так у неї вийшло). Авжеж, він у вас і справді довгий, але чому сумний – ніяк не збагну.

І, доки Миша говорила, Аліса не переставала гадати, до чого тут мишачий хвіст.

Тож історія Миші в її уяві прибрала десь та кого звивистого вигляду:

Стрів[2]

Мурко мишку

в хаті і почав

їй казати: «Я тебе

позиваю, ходім,

мишко, на суд;

відкладать

не годить-

ся: будем

нині су-

диться,

бо на мене

з безділля

напав уже

нуд». Каже

мишка Мур-

кові: «Що за

суд безго-

ловий?

Ні судці, ні

підсудка

ми не

знайде-

мо тут».

«Сам я вис-

туплю хутко

за суддю

й за під-

судка;

вже

і ви-

рок

го-

то-

вий:

то-

бі,

ми-

ш-

ко,

ка-

пу-

т

!


– Ти не слухаєш! – гримнула на Алісу Миша. – Про що ти думаєш?

– Вибачте, будь ласка, – сумирно сказала Аліса. – Ви вже, мабуть, чи не на п'ятій звивині зі слів?

– На п'ятому з ослів! – люто крикнула Миша.

– На п'ятому з вузлів? – спантеличено перепитала Аліса. – Ой, дайте, я допоможу розплутати!.. (Вона завжди готова була стати комусь у пригоді.)

– Нема що давати! – сказала Миша, підвівшись і йдучи геть. – Знущаєшся, так? Наплела сім мішків гречаної вовни!

– Я ж не зумисне! – промовила бідолашна Аліса. – Ви така вразлива, далебі!

Миша тільки забурчала у відповідь.

– Будь ласка, верніться і докажіть свою історію! – гукнула їй услід Аліса.

– Будь ласка! – загукали хором усі решта.

Але Миша лише роздратовано тріпнула головою і наддала ходи.

– Як шкода, що вона пішла! – зітхнула Лорі, тільки-но Миша зникла з очей.

А стара Крабиха скористалася з нагоди, щоб напутити свою дочку:

– Отак-то, рибонько! Це тобі наука: треба стримуватися в косючих ситуаціях!

– Прикуси язика, мам! – огризнулося Крабеня. – Ти навіть устрицю виведеш із терпіння!

– От якби тут була наша Діна, – голосно сказала Аліса, не звертаючись ні до кого зосібна. – Вона б швидко принесла її назад!

– А хто така Діна, дозволь спитати? – озвалася Лорі.

Аліса аж засяяла, бо ладна була день і ніч говорити про свою пестунку.

– Діна – то наша киця. Вона так хвацько ловить мишей! А бачили б ви, як вона полює на пташок: раз – і нема!

Ця тирада справила на товариство глибоке враження. Декотрі пташки відразу поспішили від біди чимдалі. Стара Сорока стала дуже ретельно кутатися в шалик, примовляючи:

– Думайте, що хочете, але я мушу йти додому. Нічне повітря – не на моє горло!

А Канарка тремтячим голосом почала скликати своїх діток:

– Ходімо, любесенькі! Вам давно пора в люлю!

Отак, під різними приводами, всі розійшлися, й Аліса зосталася сама.

– І хто мене тягнув за язика згадувати Діну! – сумно подумала вона. – Здається тут, унизу, ніхто її не любить, а я певна, що вона – найкраща киця у світі! О, Дінонько, Діно! Чи ми ще стрінемося знову, чи вже навіки розійшлись?..

І бідолашна Аліса знову залилася слізьми – так самотньо й пригнічено вона почувалася.

Однак трохи згодом до неї долинуло дрібне тупотіння, і вона рвучко підвела голову: може, то Миша передумала і вертається доказати свою історію?

2

Історія Миші – чи не найвідоміший зразок т. зв. фігурних («емблемних», «мальованих») віршів англійською мовою. Такі вірші писали ще в Стародавній Греції.

Серед новочасних поетів, які віддали данину цій формі, такі відомі імена, як Стефан Маллярме (1842–1898), Гійом Аполлінер (1880–1918), Дилан Томас (1914–1953) та інші. В Україні традицію написання таких віршів започаткував Іван Величковський (бл. 1650–1701).

Л.Теніссон (1809–1892), англійський поет, якось розповів Керролові, що він склав уві сні поему про фей. Поема починалася довгими рядками, які поступово коротшали. Останні п'ятдесят-шістдесят рядків були двоскладові. Вважають, що ідея Мишиної розповіді виникла, можливо, під впливом цієї розмови.

Пригоди Аліси в Дивокраї

Подняться наверх