Читать книгу Енн із Зелених дахів - Люсі Монтгомері - Страница 3

Маріла квапливо вийшла до них, коли Метью відкрив двері. Але коли її погляд впав на дивну маленьку фігурку в тісній, потворній сукні, з довгими рудими косами і радісно сяючими очима, вона зупинилася в подиві.

─ Метью Касберт, хто це? ─ вигукнула вона здивовано. ─ А де хлопчик?

─ Не було ніякого хлопчика, – сказав засмучено Метью. ─ Там була тільки вона.

Він кивнув на дівчинку, згадавши, що навіть не запитав її імені.

─ Немає хлопчика! Але, має бути хлопчик, – наполягала Маріла. ─ Ми просили місіс Спенсер привезти хлопчика.

─ Ну, вона цього не зробила. Вона привезла її. Я запитав станційного доглядача. І мені довелося привезти її додому. Я не міг залишити її на станції, хоч і сталася помилка.

─ Ну і справи! – вигукнула Маріла.

Під час цього діалогу дитина мовчала, її очі перебігали від одного до іншого, усі емоції відображалися на її обличчі. Несподівано вона, здавалося, уловила сенс сказаного. Впустивши свій дорогоцінний саквояж, вона зробила крок вперед і сплескала руками.

─ Ви не хочете брати мене! – вигукнула вона. ─ Ви не хочете брати мене, тому що я не хлопчик! Я могла б це передбачати. Ніхто ніколи не хотів брати мене. Я повинна була знати, що усе це було занадто прекрасно, щоб бути правдою. Мені слід було знати, що насправді я нікому не потрібна. Ох, що мені робити? Я зараз заплачу!

І вона розридалася. Впавши на стілець біля столу, вона склала руки, уткнулася в них обличчяч і розплакалася. Маріла і Метью розгублено переглянулися через піч. Жоден з них не знав, що сказати або зробити. Нарешті Маріла нерішуче зробила крок до неї.

─ Ну, ну, не потрібно так плакати.

─ Ні, потрібно! ─ Дівчинка швидко підняла голову, показуючи заплакане обличчя і тремтячі губи. «Ви б плакали теж, якщо б були сиротою і приїхали в місце, де, як ви думали, буде ваш дім, і виявили, що вас не хочуть брати, тому що ви не хлопчик. Ох, це найтрагічніша річ, яка коли-небудь зі мною траплялася!

Щось подібне до слабкої посмішки, що заіржавіла від тривалої бездіяльності, пом'якшило похмурий вираз обличчя Маріли.

─ Ну, не плач більше. Ми не збираємося виставляти тебе на вулицю проти ночі. Тобі доведеться залишитися тут, поки ми не з'ясуємо, в чому справа. Як тебе звуть?

Дівчинка завагалася на мить.

─ Можете називати мене Корделія? – запитала вона благально.

─ Корделія? Це твоє ім'я?

─ Ні-і-і, це не зовсім моє ім'я, але я б із задоволенням називалася Корделією. Це таке шикарне ім'я.

─ Я не розумію, що конкретно ти маєш на увазі. Якщо Корделія не твоє ім'я, то як тебе звуть?

─ Енн Ширлі, – неохоче сказала власниця цього імені, – але, будь ласка, називайте мене Корделія. Адже не має значення, як мене звуть, якщо я залишуся у вас ненадовго, правда? І Енн – це таке неромантичне ім'я.

─ Романтичне – неромантичне – це нісенітниця! ─ сказала строго Маріла. ─ Енн – дуже хороше, звичайне, розумне ім'я. Тобі не треба соромитися його.

─ О, я не соромлюся його, ─ пояснила Енн, ─ тільки Корделія мені здається краще, я завжди хотіла, щоб мене звали Корделія, принаймні, останніми роками. Коли я була молодша, я хотіла бути Джеральдиною, але Корделія мені подобається більше. Але якщо ви називатимете мене Енн, будь ласка, говоріть Енн, а не Ені.

─ Яка різниця, так або по-іншому? запитала Маріла з тією ж іронічною посмішкою, беручись за чайник.

─ О, велика різниця. Енн звучить набагато приємніше. Коли ви чуєте, як ім'я вимовляється, хіба ви не бачите його в думці, начебто воно було надрукованим? Ені виглядає жахливо, але Енн набагато значніше. Якщо ви називатимете мене тільки Енн, а не Ені, я постараюся примиритися з тим, що мене не звуть Корделією.

─ Дуже добре. Тоді, Енн, а не Ені, ти можеш розповісти нам, як сталася ця помилка? Ми посилали місіс Спенсер за хлопчиком. Чи в дитячому будинку не було хлопчиків?

─ О, там їх було навіть надто багато. Але місіс Спенсер виразно сказала, що ви хотіли дівчинку років одинадцяти. І завідувачка сказала, що я підійду. Ви не знаєте, з яким захватом я прийняла цю новину. Я не могла спати всю ніч від радості. О! – додала вона докірливо, звертаючись до Метью, – чому ви не сказали мені на станції, що не хочете мене, і не залишили мене там? Якби я не побачила Білу Дорогу Захоплення і Озеро Мерехтливих Вод – мені не було б зараз так важко.

─ Що за місця вона має на увазі? – вимогливо запитала Маріла у Метью.

─ Вона просто згадує нашу розмову в дорозі, – сказав Метью поспішно. ─ Я піду займуся конем, Маріло. Приготуй чай до мого повернення.

─ Хіба місіс Спенсер більше нікого не везла, окрім тебе? – продовжила запитувати Маріла, коли Метью вийшов.

─ Вона узяла Лілі Джонс для себе. Лілі всього п'ять років, і вона дуже красива, у неї каштанове волосся. Якби я була дуже красивою, і у мене було б каштанове волосся – ви б узяли мене?

─ Ні, ми хотіли узяти хлопчика, щоб він допомагав Метью на фермі. Від дівчинки нам немає ніякої користі. Зніми капелюх. Я покладу його і твою сумку на столі в коридорі.

Енн покірно зняла капелюх. Метью повернувся у будинок, і вони сіли вечеряти. Але Енн не могла їсти. Марно вона щипала хліб з олією і клювала яблучне повидло з маленької скляної вази біля її тарілки. Вона ніяк не просунулася в цій справі.

─ Ти нічого не їси, – різко сказала Марріла, роздивляючи її, неначе це було серйозним недоліком.

Енн зітхнула. ─ Я не можу. Я в глибокому відчаї. Чи можете ви їсти, коли знаходитеся в глибокому відчаї?

─ Я ніколи не була в глибокому відчаї, тому не можу сказати, ─ відповіла Маріла.

─ Ніколи не були? Ну, хоч би пробували коли-небудь уявити, що ви в глибокому відчаї?

─ Ні, не пробувала.

─ Тоді я не думаю, що ви можете зрозуміти, що це таке. Це правда дуже неприємне почуття. Коли намагаєшся їсти – але шматок не лізе в горло, і ви нічого не можете ковтати, навіть якщо це цукерки. Я один раз їла шоколадну цукерку два роки тому, і це було просто чудово. Мені часто снилося відтоді, що у мене багато шоколадних цукерок, але я завжди прокидаюся, як тільки збираюся з'їсти їх. Я сподіваюся, ви не образитеся, що я не можу їсти. Все дуже смачно, але я все одно не можу нічого з'їсти.

─ Я думаю, що вона втомилася, ─ сказав Метью, який мовчав відколи повернувся зі стайні. ─ Краще уклади її в ліжко, Маріло.

Маріла якраз думала про те, де влаштувати Енн на ніч. Вона підготувала кушетку в комірці біля кухні для бажаного і очікуваного хлопчика. Але, хоча комірка ця була охайною і чистою, схоже, вона не зовсім підходила для того, щоб покласти спати там дівчинку. І кімната для гостей теж не підходила для цієї бездомної істоти, так що залишалася тільки східна кімната на даху. Марріла запалила свічку і веліла Енн йти за нею, що та і зробила, забравши свій капелюх і саквояж зі столу в коридорі. Коридор був лякаюче чистим; а маленька кімната, в якій вони незабаром опинилися, – здавалася ще чистішою.

Маріла встановила свічку на трикутний столик на трьох ніжках, і розстелила ліжко.

─ Я думаю, у тебе є нічна сорочка? ─ запитала вона.

Енн кивнула.

─ Так, у мене є дві – вихователька в дитячому будинку пошила їх для мене. Вони дуже маленькі. У дитячому будинку завжди всього бракує, так що речі завжди малуваті – принаймні, в такому бідному дитячому будинку, як наш. Я ненавиджу маленькі нічні сорочки. Але можна спати в них також добре, як і в прекрасних довгих нічних сорочках, з воланами навколо шиї. Хоч це є розрадою.

─ Ну, роздягайся швидше і лягай спати. Я повернуся за декілька хвилин, щоб погасити свічку. Я не можу довірити тобі її погасити, а то ще влаштуєш пожежу.

Коли Маріла пішла, Енн тужливо огляділася навкруги. Вибілені стіни були такими хворобливо голими, що дивлячись на них, вона думала, що вони самі повинні страждати від власної голизни. Пол був теж голим, хоча в середині його лежав круглий плетений килимок. Таких килимків Енн ніколи не бачила раніше. В одному кутку стояло ліжко, високе і старомодне з чотирма темними стовпчиками. У іншому кутку був вже згаданий трикутний столик, прикрашений пухкою подушечкою для шпильок з червоного оксамиту, досить щільної для найгостріших шпильок.

Над ним висіло маленьке, шість на вісім дюймів, дзеркало. Між столиком і ліжком знаходилося вікно, з білосніжною мусліновою фіранкою згори, а навпроти нього стояв умивальник. Уся кімната була такою суворою, що не описати словами, і ця холодність пробрала Енн до мозку кісток. З риданням вона поспішно зняла свій одяг, наділа тісну нічну сорочку і стрибнула в ліжко, де зарилася обличчям у подушку і натягнула ковдру на голову. Коли Маріла прийшла за свічкою, лише незначні предмети одягу, розкиданого по підлозі, і зім'яте ліжко були єдиними ознаками чиєї-небудь присутності в кімнаті.

Вона неквапом узяла одяг Енн, склала його акуратно на манірний жовтий стілець, а потім, узявши свічку, підійшла до ліжка.

─ Добраніч, ─ сказала вона, трохи незграбно, але доброзичливо.

Бліде обличчя і великі очі несподівано з'явилися над ковдрою.

─ Як ви можете бажати мені добраніч, коли знаєте, що це буде найгірша ніч в моєму житті? докірливо сказала Енн.

Потім вона знову пірнула під ковдру.

Маріла повільно пішла на кухню і почала мити посуд, що залишився після вечері. Метью палив, що було вірною ознакою його зніяковіння. Він рідко палив, тому що Марріла була проти цієї його шкідливої звички. Але іноді йому хотілося покурити і Марріла закривала на це очі, розуміючи, що час від часу чоловік повинен мати деяку свободу.

─ Ну і справи! ─ гнівно сказала вона. ─ Ось що відбувається, коли просиш про щось інших замість того, щоб зробити самому. Родичі Річарда Спенсера щось наплутали з нашим проханням. Один з нас повинен буде поїхати завтра до місіс Спенсер. Цю дівчинку треба відправити назад в дитячий будинок.

─ Так, я теж так думаю, ─ сказав Метью неохоче.

─ Ти так думаєш?! Хіба ти не упевнений в цьому?

─ Ну, вона дійсно мила дитина, Маріло. Трохи жалко відправляти її назад, коли вона так хоче залишитися тут.

─ Метью Касберт, ти ж не хочеш сказати, що ми повинні залишити її у себе?!

Подив Марілли не міг би бути більшим, навіть якщо б Метью висловив бажання стояти на голові.

─ Ну, тепер, ні, я вважаю, точно ні ─ запинався Метью, загнаний в кут цим питанням. ─ Я вважаю, – навряд чи хтось може від нас чекати, що ми залишимо її.

─ Звичайно, ні. Що за користь нам буде від неї?

─ Може, їй буде користь від нас, ─ сказав Метью несподівано.

─ Метью Касберт, я вважаю, що ця дитина зачарувала тебе! Я ясно бачу, що ти хочеш залишити її.

─ Ну, вона дійсно кумедна, ─ наполягав Метью. ─ Ти б чула, що вона говорила, коли ми їхали із станції.

─ О, вона може базікати без угаву. Я відразу це побачила. Це не свідчить, проте, на її користь. Я не люблю дітей, які так багато говорять. Я не хочу брати дівчинку з дитячого будинку, але навіть, якщо б хотіла – я б не вибрала її. Я чогось не розумію в ній. Ні, треба відправити її назад.

─ Я міг би найняти французького хлопчика, щоб допомагав мені, ─ сказав Метью, ─ а вона буде компаньйонкою для тебе.

─ Мені не потрібна компаньйонка, ─ сказала Маріла. ─ І я не збираюся залишати її.

─ Ну, добре, як скажеш, Марріло, ─ сказав Метью, піднімаючись і відкладаючи трубку. ─ Я йду спати.

Метью пішов. Спати пішла і Маріла після того, як вимила посуд, рішуче насупивши брови. А зверху, у кімнаті на даху, одинока дитина, що потребує ласки та любові, плакала уві сні.