Отрывок из книги
– Який чистий місяць сьогодні на небосхилі, – промовила Енн Блайт сама до себе, йдучи садом Райта до вхідних дверей дому Діани, біля яких цвіла черешня, чиї пелюстки підхопив солоний бриз у повітрі.
Вона зупинилася на мить, аби кинути оком на пагорби та ліси, які так полюбилися їй ще зі старих-добрих часів. Рідне Ейвонлі! Глен Сент Мері уже давно став для неї рідною домівкою, проте було в Ейвонлі щось таке, чого в Глен Сент Мері ніколи не зустріти. Тіні минулого чекали на неї за кожним поворотом… Її вітали поля, якими вона колись блукала… Навколо неї луною не стихали спогади про солодке життя, де усе навколо… кожна місцина, на яку вона кидала погляд, берегла в собі милі спогади. Тут був сад з привидами, тут і там минулого року розквітали всі троянди. Енн завжди любила повертатися додому – до Ейвонлі, навіть зараз, хоч і привід для цього візиту був сумний. Вони з Гілбертом приїхали на похорон його батька, Енн залишилася ще на тиждень. Марілла та пані Лінд просто не могли відпустити її так швидко.
.....
– Тоді Вам треба одягнути светра, пані лікарко, люба. На дворі багато роси, а повітря – вологе. Я витягну Вам червоний светр… він висить на стільці в кімнаті хлопців. Почекайте, я зараз принесу.
Сьюзан поспішила нагору. Через кілька хвилин на весь Інглсайд луною покотилося щось схоже на вигук. Енн та тітка Мері Марія кинулися наверх і побачили, як у коридорі, ледь не істерично (і чи не вперше, а, можливо, й востаннє у своєму житті) сміється й плаче Сьюзан.
.....
