Читать книгу Рілла з Інглсайду - Люси Мод Монтгомери, Kate Harper - Страница 8

– Льєж і Намур тепер належать Бельгії, – похитав головою лікар. – Ой, не подобається мені це все… ой, не подобається.

– Не втрачайте самовладання, пане лікарю, любий. Їх просто захищають іноземці, – величаво зауважила Сьюзан. – Почекайте, поки німці почнуть воювати проти англійців. Ото вже буде інша історія, можете повірити.

Лікар знову похитав головою, але вже не так сумно. Можливо, вони всі підсвідомо поділяли переконання Сьюзан, що «тонка сіра лінія» незламна, попри переможну ходу вимуштруваних німецьких мільйонів. У будь-якому випадку, коли настав той жахливий день… перший із вервечки жахливих днів… новини, що Британській армії довелося виступити, змусили їх розгублено витріщатися один на одного.

– Це… це неправда, – видихнула Нан, ховаючись у тимчасовому притулку недовіри.

– Я відчувала, що сьогодні надійдуть погані новини, – мовила Сьюзан, – сьогодні без жодної на те причини це котяче створіння перетворилося в пана Гайда, а це поганий знак.

– Розбита, стомлена, але недеморалізована армія, – бурмотів лікар, читаючи звіти з Лондона. – Невже так можна говорити про армію Англії?

– Тепер уже війна не скоро закінчиться, – у відчаї вигукнула пані Блайт.

Віра Сьюзан, затьмарена на мить, знову повернулася з тріумфом.

– Пам’ятайте, пані лікарко, люба, що британська армія – це не британський військово-морський флот. Ніколи про це не забувайте. Росіяни теж на підході, хоча я про росіян багато не знаю, а відтак, не дуже на них покладаюся.

– Росіянам забракне часу, аби врятувати Париж, – похмуро зауважив Волтер. – Париж – це серце Франції, дорога туди відкрита. Ох, якби ж то, – а тоді він раптом зупинився й вийшов.

Після такого паралізованого дня мешканцям Інглсайду вдалося «жити далі», навіть зіштовхнувшись віч-на-віч з найпохмурішими новинами. Сьюзан шалено працювала на кухні, лікар поїхав на огляд, Нан і Ді почали займатися справами Червоного Хреста, а пані Блайт поїхала до Шарлоттауна на збори Червоного Хреста. Рілла, виплеснувши всі свої почуття бурхливою рікою сліз у Веселковій Долині й рядками в щоденнику, згадала, що визвалася бути героїнею. Вона думала, що робить справді героїчний вчинок, ставши волонтером й одного дня об’їхавши на старому сірому коні Абнера Кроуфорда весь Глен та Чотири Вітри, збираючи обіцяні постачання для Червоного Хреста. Один з інглсайдських коней кульгав, лікарю треба було іншого скакуна, тож не залишалося нічого іншого, як взяти кобилу Кроуфорда, спокійну, неспішну товстошкіру істоту з доброзичливою звичкою зупинятися кожні кілька ярдів, аби скинути муху з однієї ноги іншою. Рілла відчувала, що витримати все це, а ще й той факт, що німці лише за п’ятдесят миль від Парижа – майже неможливо. Але вона хоробро вирушила виконувати доручення отримавши неймовірні результати.

Пізно пополудні вона вже прямувала на бричці, наповненій різними посилками, і виїхала на трав’янисту довгу стежку, що вела до берега гавані, думаючи, чи варто було їхати до будинку Андерсонів. Андерсони були страшенно бідні, навряд чи пані Андерсон мала що дати. З іншого боку, її чоловік, вроджений британець, працював у Кінгспорті, коли почалася війна, одразу поплив до Британії й записався добровольцем, навіть не приїхавши додому й не надіславши достатньо грошей, аби вони змогли протриматися. Тож пані Андерсон може образитися, якщо її дім обійдуть стороною. Рілла вирішила навідатися. Згодом час від часу вона про це шкодувала, але врешті-решт залишилася задоволена, що пішла.

Будинок Андерсонів був маленький, напівзруйнований, він похилився в ліску серед пошарпаних ялин біля берега, ніби соромлячись самого себе й намагаючись ховаючись від людського ока. Рілла прив’язала свого сірого коня до хиткого паркану й підійшла до дверей. Вони були відчинені. Те, що вона побачила за ними, змусило її безмовно застигнути на місці.

Крізь відкриті двері малої спальні навпроти, Рілла побачила пані Андерсон, що лежала на неохайному ліжку. Пані Андерсон померла. Не було жодних сумнівів. Не було також сумнівів, що огрядна, замурзана, руда, червонолиця й надто дебела жінка, яка сиділа біля виходу, спокійно курячи люльку, виглядала цілком живою. Вона ліниво хиталася вперед-назад серед усього цього бруду й безладу, зовсім не звертаючи уваги на пронизливий лемент, що долинав із колиски, яка стояла посеред кімнати.

Рілла знала жінку за зовнішністю та характером. То була пані Коновер, тітка пані Андерсон; вона жила в рибацькому селищі. Жінка зловживала випивкою й курінням.

Спочатку Рілла поривалася повернутися й піти. Але так не піде. Можливо, та жінка, якою гидкою вона б не була, потребує допомоги… хоча не схоже було, щоб вона взагалі переймалася чиєюсь допомогою.

– Заходь-но, – мовила пані Коновер, забираючи люльку. Вона витріщилася на Ріллу своїми маленькими щурячими очиськами.

– А… а пані Андерсон справді померла? – обережно спитала Рілла, переступаючи через поріг.

– Мертва, як дверний цвєх, – бадьоро відповіла пані Коновер. – Врізала дуба пів години тому. Я послала Джена Коновера подзвонити могильнику, шоб він покликав на допомогу. А ти ж донька лікаря, га? Ну шо, як настрій?

Рілла не побачила жодного незагромадженого стільця, а відтак і далі стояла.

– Це сталося… дуже раптово?

– Ну, вона всихалася, ше відколи нікчема Джим намилився до Англії… а шкода, шо він поїхав. Я думаю, то її наніц скосило, щойно те зачула. Два тижні тому народився оцей малий, відтоді вона ось так злягла, а сьогодні встала й вмерла, жодна жива душа такого не чекала.

– А я можу чимось до… допомогти? – завагалася Рілла.

– Боже правий, нє… хіба шо ти можеш дати раду дітям. Бо я нє. Те мале дитя кричить денно і ношно. А мені вже по цимбалях.

Рілла обережно підійшла до колисочки й більш сторожко відкинула брудну ковдру. Вона не мала наміру торкатися дитини… вона теж не вміла «давати дітям ради». Вона побачила противного карлика з червоним перекошеним малим обличчям, загорнутим у шматок вицвілої старої фланелі. Вона ще ніколи в житті не бачила противнішої дитини. Її раптово накрило відчуття жалю до покинутої осиротілої крихітки, яка «прийшла нізвідки» в це небезпечне «тут».

– А що буде з дитиною? – спитала вона.

– Бог його знає, – байдуже промовила пані Коновер. – Мін страшенно хвилювалася за нього, а тоді вмерла. Вона все казала: «Ох, шо то буде з моїм бідолашним дитям, коли мені несила буде терпіти». А я кажу, я ним перейматися не буду. Я вже виховувала хлопа, якого моя сеструха підкинула, а коли воно підросло, з нього вийшли люди, то він мені на старості взагалі не допомагає, невдячний вилупок. Я казала Мін, шо дитя треба відіслати в сиротинець, а тоді чекати на повернення Джима, аби він за тою дитиною глядів. Можеш повірити, їй та ідея не сподобалася. Отаке воно сталосі.

– Але хто доглядатиме за дитиною, поки її не заберуть до сиротинця? – наполягала Рілла. Її турбувала доля дитини.

– Певне, вже мені доведеться, – пробурмотіла пані Коновер. Вона відклала люльку й без тіні сорому добряче сьорбнула з чорної пляшки, яку дістала з полички, що стояла поруч. – Не думаю, шо те дитя довго протягне. Воно хоробливе. Мін ніколи не мала здоровля, та й воно мо’ не має. Я си думаю, шо воно ше не довго завиватиме.

Рілла посунула ковдру вниз.

– Боже, дитина зовсім без одягу, – вигукнула шокована Рілла.

– А кому, ти мені скажи, його одягати? – вимогливо й жорстоко промовила пані Коновер. – Мені було ніколи… я доглядала за Мін весь час. До речі, я вже ж казала, я про дітей ніц не знаю. Стара пані Біллі Кроуфорд була тут, коли те дитя народилося. Вона його помила, згорнула в цю фланель і ше троха доглядала. Тій істоті доволі тепло. Та й надворі холодно так, шо зуб на зуб не попадає.

Рілла притихла, дивлячись на заплакану дитину. Вона ще ніколи раніше не стикалася з трагедією життя, а ця зворушила її до глибини серденька. Їй завдавала страшного болю одна лише думка про бідолашну маму, яка саменька спускалася тінистим пагорбом, трясучись над дитиною, у якої не залишилося нікого, окрім цієї противної старої жінки. Якби вона прийшла хоч трішки раніше! Та що б вона зробила… і що їй робити тепер? Вона не знала, але повинна була щось зробити. Вона ненавиділа дітей… але просто не могла піти й залишити цю маленьку істоту на пані Коновер, яка знову прикладалася до чорної пляшки і, певне, безпробудно питиме, поки ніхто не надійде.

«Я не можу залишитися, – роздумувала Рілла. – Пан Кроуфорд сказав, що я маю повернутися додому до вечері, він хоче забрати свого поні. Ох, що ж мені робити?»

Вона прийняла раптове, відчайдушне та імпульсивне рішення.

– Я візьму дитя до себе додому, – промовила вона. – Можна?

– На, якщо хочеш, – привітно відповіла пані Коновер. – Ніц не маю проти. Бери, прошу.

– Я… я не можу його нести, – заперечила Рілла. – Я мушу керувати конем, я можу дитину впустити. Тут десь знайдеться кошик… десь, куди б я змогла покласти дитя?

– Та ніби нє. Тут майже ніц нема. Можу заклястися. Я ж кажу. Мін бідувала, воно таке ж безпорадне, як Джим. Ти оно відклий ту шуфлєду, там троха дитячого одягу. Ліпше бери все.

Рілла дістала одіж – дешеву, благеньку, яку бідолашна мати приготувала для дитини. Але це не розв’язало проблему перевезення немовляти. Рілла безпорадно озирнулася навколо. Ох, була б тут мама… або Сьюзан! Її погляд зупинився на величезній голубій супниці за буфетом.

– Можна я покладу… покладу його сюди? – спитала вона.

– Ну, то справа не моя, то бери. Тільки не покльоцкай, якшо вийде… бо Джим здійме бучу, якшо живий вернеться… а він вернеться, бо який з него толк. Він притяг стару супницю з Англії… казав, шо то фамільна. Вони з Мін нею ніколи не користувалися… в них з роду не було достатньо супу, шоб туди налити… але для Джима та супниця то ж був цілий світ. Він за шось міг дуже чіплєтись, але його ніц не хвилювало шо наїдків в них для того посуду нема.

Вперше в житті Рілла Блайт торкнулася дитини… підняла… загорнула в ковдру, тремтячи, як би його не впустити чи… чи не завдати шкоди. А тоді поклала в супницю.

– А воно не задуситься? – стурбовано спитала вона.

– Та навіть якшо вдуситься, нема біди, – відповіла пані Коновер.

Нажахана Рілла трішки послабила згорток біля обличчя дитини. Дитя вже не плакало, просто дивилося на неї. На маленькому потворному обличчі кліпали великі темні очі.

– Краще, шоб його вітер не продув, – застерегла пані Коновер. – Воно ж помре.

Рілла обгорнула супницю малою подертою ковдрою.

– Передасте мені його, будь ласка, коли я залізу до брички, добре?

– Ясно шо, передам, – буркнула пані Коновер, підводячись з крісла.

Ось так Рілла Блайт в’їхала в дім Андерсонів затятою дитиноненависницею, а виїхала, везучи дитя в супниці на колінах!

Рілла думала, що ніколи не добереться до Інглсайду. У супниці панувала дивна тиша. З одного боку, вона була вдячна, що дитина не плакала, але хотіла почути хоча б якийсь писк, як доказ, що дитина жива. А якщо воно задихнулося! Рілла не наважувалася заглянути в згорток, бо ж дув такий вітер, справжнісінький ураган, вона «затамувала подих», що б там не сталося. Вона була така вдячна, коли нарешті дісталася гавані біля Інглсайду.

Рілла занесла супницю до кухні й поставила її на стіл просто перед носом Сьюзан. Та заглянула до супниці й чи не вперше в житті оніміла.

– І що ж це таке? – спитав лікар, який саме зайшов на кухню.

Рілла розповіла всю історію.

– Я просто мусила його принести, татку, – завершила вона. – Я не могла його там залишити.

– І що ж ти з ним робитимеш? – холодно спитав лікар.

Рілла не очікувала такого запитання.

– Ми… ми можемо залишити його ненадовго… хіба ні… поки все не влаштується? – спантеличено запнулася вона.

Лікар Блайт хвилину чи дві ходив туди-сюди по кухні, поки дитя витріщалося на білі стінки супниці, а до Сьюзан, схоже, повертався дар мовлення.

Нарешті лікар подивився на Ріллу.

– Мале дитя – це багато додаткової роботи й турбот у домі, Рілло. Нан і Ді наступного тижня їдуть в Редмонд, ані мама, ані Сьюзан за таких обставин не зможуть викроїти часу для цих турбот. Якщо хочеш залишити дитину, мусиш за нею глядіти сама.

– Самам! – спантеличення Рілли стерло всі граматичні правила. – Але ж… тату… я… я не можу!

– Буває, навіть молодші за тебе дівчатка доглядають за дітьми. Можеш звертатися за порадами до нас із Сьюзан. Якщо не можеш, мусиш віднести дитя назад до Мег Коновер. Очевидно, там дитина довго не проживе – вона надто вразлива й потребує особливої уваги. Сумніваюся, що маля виживе й у сиротинці. Але я не можу скинути дитя на плечі твоїй мамі чи Сьюзан.

Лікар вийшов з кухні, суворий і непохитний. Десь глибоко в душі він добре знав, що маленький мешканець великої супниці залишиться в Інглсайді, але хотів переконатися, що й Рілла поводитиметься гідно в даній ситуації.

Рілла сиділа й безпорадно дивилася на дитину. Абсурдно вважати, що вона зможе про неї піклуватися. Але… про неї хвилювалася бідолашна мала слабка й уже смертельно втомлена мама… і ця страшна стара Мег Коновер.

– Сьюзан, а що потрібно робити з дитям? – меланхолійно спитала вона.

– Ти повинна щодня пильнувати, аби дитині було тепло й сухо, мити її, переконатися, що вода не загаряча й не захолодна, а ще годувати кожні дві години. Якщо починаються кольки, класти на животик щось гаряче, – якось мляво й рівно відповіла Сьюзан.

Маля знову заплакало.

– Певне, воно зголодніло… треба його погодувати, – з відчаєм у голосі промовила Рілла. – Сьюзан, скажи, що мені дістати, я дістану.

Прислухаючись до інструкцій Сьюзан, дитині зготували порцію молока й води, пляшечку взяли в кабінеті лікаря. Тоді Рілла витягла дитину зі супниці й погодувала її. Вона принесла з горища старий кошик, у якому сама лежала в дитинстві, і вклала туди немовля, яке в ньому й заснуло. Вона занесла супницю в комору. А тоді сіла все обдумати.

Добре все обміркувавши, вона підійшла до Сьюзан. Дитя саме прокинулося.

– Подивлюся, що я можу зробити, Сьюзан. Я не дозволю бідолашній маленькій крихітці повернутися до пані Коновер. Розкажи мені, як її покупати й одягти.

Під керівництвом Сьюзан, Рілла скупала дитину. Сьюзан не наважувалася допомагати, лише давати поради, оскільки лікар сидів у вітальні й міг зазирнути будь-якої миті. Сьюзан уже з досвіду знала, що коли лікар Блайт щось вирішив, то так воно й має бути. Рілла зціпила зуби й продовжила. Боже милий, скільки ж складок і вигинів у тієї дитини? Ну, і як же ж її тримати. Ох, а якщо вона впустить дитину у воду… яке воно хитке! І ще б те дитя так не кричало! Як така крихітка може наробити стільки шуму. Та її пронизливі крики було чути по всьому Інглсайду – від підвалу до горища.

– Невже я роблю дитяті так боляче, Сьюзан? – з жалем спитала вона.

– Ні, люба. Більшість дітей страшенно ненавидять купатися. Ти справжня молодець, як на початок. Тримай руку під його спинкою, що б ти не робила, і залишайся незворушною.

Залишатися незворушною! Після кожного руху Ріллу заливало потом. Коли дитина була суха, одягнена й ненадовго заспокоїлася, втомлена Рілла, тримаючи наступну пляшечку, буквально валилася з ніг.

– А що робити з ним ввечері, Сьюзан?

Минув час, а дитина й далі ії лякала, про ніч взагалі думати було нестерпно.

– Постав кошика на стільчик біля свого ліжка й накрий його. Тобі треба годувати дитину раз чи двічі на ніч, краще візьми обігрівач наверх. Якщо не вийде, клич мене, я прийду, буде лікар чи ні.

– Сьюзан, а якщо воно плакатиме?

Проте дитя не плакало. Воно поводилося, на диво, добре… можливо, тому що маленький бідний шлунок наповнився хорошою їжею. Воно проспало майже всю ніч, але Рілла не зімкнула очей. Вона боялася заснути, ану ж з дитиною щось станеться. О третій вона приготувала дитині їжу, бувши певною, що не кликатиме Сьюзан. Ох, невже це сон? Невже вона, Рілла Блайт, попала в таку абсурдну ситуацію? Їй було байдуже на німців біля Парижа… їй було байдуже, чи вони вже в той Париж увійшли… от би тільки дитя не плакало, не кашляло, не задихалося й не страждало від конвульсій. У дітей бувають конвульсії, правда? Ох, і як вона могла забути попитати Сьюзан, як діяти, якщо в дитини почнуться конвульсії? Вона гірко зауважила, що тато дуже переймався здоров’ям мами та Сьюзан, а її? Невже він думає, що вона зможе далі так жити без сну? Але тепер вона не здасться… тільки не вона. Вона б доглядала за цією противною малою тваринкою, навіть якби це її вбило. Вона дістане книгу про гігієну для дітей і ні від кого не залежатиме. Вона ніколи не прийде до батька за порадою… не турбуватиме маму… вона лише звертатиметься до Сьюзан у надзвичайних випадках. Вони ще побачать!

Відтак, коли після двох ночей відсутності пані Блайт повернулася додому й спитала Сьюзан, де ж Рілла, її просто шокувала лаконічна відповідь Сьюзан:

– Вона нагорі, пані лікарко люба, вкладає своє дитя спати.