Читать книгу 7 1/2 уроків про мозок - Ліза Фельдман Барретт - Страница 5

Дві тисячі років тому, у Стародавній Греції, один філософ на ім’я Платон докладно описав війну. Війну не між містами чи народами, а всередині кожної людської істоти. На думку Платона, ваш розум[8] – це нескінченна битва між трьома внутрішніми силами за контроль вашої поведінки. Одна сила – це базові інстинкти виживання, як-от голод і статевий потяг. Друга сила – це ваші емоції, як-от радість, гнів і страх. Разом, як писав Платон, ваші інстинкти та емоції схожі на тварин, які можуть тягти поведінку в розбіжних, можливо, непродуманих напрямках. Щоб протидіяти цьому хаосу, ви маєте третю внутрішню силу – раціональне мислення, здатну вгамувати обох звірів і наставити вас на цивілізованіший і праведніший шлях.

Повчальна ідея Платона про цей внутрішній конфлікт залишається одним із найзаповітніших наративів у західній цивілізації. Хто з нас ніколи не відчував внутрішнього «перетягування канату» між бажанням і здоровим глуздом?

Можливо, тому не дивно, що науковці пізніше наклали битву Платона на мозкову схему[9] в намаганні пояснити, як виник людський мозок. Колись давно, казали вони, ми були рептиліями. Триста мільйонів років тому мозок рептилій був налаштованим на базові потреби, як-от харчування, боротьба та спаровування. Приблизно за сто мільйонів років мозок розвинув нову частину, що дала нам емоції, і тоді ми стали ссавцями. Урешті мозок розвинув раціональну частину для контролю наших внутрішніх звірів. Ми стали людьми й відтоді живемо логічно.

Згідно з цією еволюційною історією, людський мозок закінчив трьома шарами: одним – для виживання, одним – для почуттів та одним – для мислення – структурою, відомою як триєдиний мозок. Найглибший шар, або рептильний мозок, який ми нібито успадкували від давніх рептилій, містить наші інстинкти виживання. Середній шар під назвою лімбічна система, який ми успадкували від доісторичних ссавців, нібито містить давні частини для емоцій. Зовнішній шар, частина кори головного мозку[10], який уважають винятково людським і джерелом раціонального мислення, відомий як неокортекс («нова кора»). Частина вашого неокортексу під назвою «префронтальна кора» нібито регулює ваш емоційний і рептильний мозок, щоб тримати ваше нераціональне, тваринне «я» під контролем. Прихильники ідеї триєдиного мозку зазначають, що люди мають дуже велику кору головного мозку, яку вони вважають доказом нашої безумовно раціональної природи.

Можливо, ви помітили, що зараз я пропоную два різні описи еволюції людського мозку. У попередньому, половинному уроці я писала, що мізки розвивали дедалі складніші сенсорні й моторні системи, коли вели бюджет енергоресурсів чимраз складніших тіл. Але історія триєдиного мозку говорить нам, що мозок виник шарами, які давали змогу раціональності стримувати наші тваринні потяги та емоції. Як можна узгодити ці два наукові погляди?

На щастя, нам не треба їх узгоджувати, бо один із них неправильний. Ідея триєдиного мозку є однією з найуспішніших і найпоширеніших помилок у всій науці[11]. Це, безумовно, переконлива історія, і часом вона відображає наші почуття в повсякденному житті. Наприклад, коли ваші смакові рецептори спокушає ласий шматочок оксамитового шоколадного торта, але ви відмовляєтеся від нього, бо, якщо чесно, щойно поснідали, можна легко повірити, що ваша імпульсивна внутрішня рептилія та емоційна лімбічна система підштовхували вас у напрямку торта, а ваш раціональний неокортекс поборов і вгамував цю пару.

Але людські мізки так не працюють. Погана поведінка не походить від якихось давніх і неприборканих внутрішніх звірів. Хороша поведінка не є наслідком раціональності. А раціональність та емоції не ведуть війну… вони навіть не живуть в окремих частинах мозку.

Ідею тришарового мозку роками пропагували декілька науковців, а в середині XX століття її формалізував лікар на ім’я Пол Маклін. Він уявляв мозок, структурований подібно до битви Платона, і підтверджував свою гіпотезу за допомогою найкращої техніки, доступної на той час, – візуального огляду. Це означало розгляд під мікроскопом мізків різних мертвих рептилій і ссавців, зокрема людей, та виявлення їхніх подібностей і відмінностей просто на око. Маклін визначив, що людський мозок має низку нових частин, яких не мали мізки інших ссавців, які він назвав неокортексом. Він також дійшов висновку, що мізки ссавців мають низку частин, яких не мали мізки рептилій, які він назвав лімбічною системою. Отак і виникла історія походження людини.

Казка Макліна про триєдиний мозок набула популярності у певних секторах наукової спільноти. Його припущення були простими, елегантними й нібито відповідали ідеям Чарльза Дарвіна про еволюцію людського пізнання. У своїй книжці «Походження людини» Дарвін стверджував, що людський розум розвивався разом із тілом, а тому в кожному з нас живуть давні внутрішні звірі, яких ми приборкуємо через раціональне мислення.

Ширшому загалу ідею триєдиного мозку запропонував 1977 року астроном Карл Саган у своїй книжці «Дракони Едему», що отримала Пулітцерівську премію. Сьогодні терміни на кшталт рептильний мозок і лімбічна система часто можна зустріти в науково-популярних книжках, а також у журнальних і газетних статтях. Фактично під час написання цього уроку я наштовхнулася в місцевому супермаркеті на спеціальний випуск Harvard Business Review, що пояснював, як «стимулювати рептильний мозок вашого клієнта укласти угоду». За ним стояв спеціальний випуск National Geographic, де було перелічено ділянки мозку, які нібито утворюють «емоційний мозок».

Але мало хто знає: книжку «Дракони Едему» видали, коли фахівці з еволюції мозку вже мали вагомі докази, що історія триєдиного мозку неправильна, – докази, приховані від неозброєного ока всередині молекулярного скупчення мозкових клітин під назвою «нейрони». До 1990-х років фахівці вже геть відкинули ідею тришарового мозку. Вона просто не витримала критики, коли вчені проаналізували нейрони за допомогою складніших інструментів.

За часів Макліна науковці порівнювали один тваринний мозок з іншим, вводячи до них барвник, нарізаючи їх дуже тонко, наче м’ясний делікатес, і розглядаючи забарвлені зрізи під мікроскопом. Неврологи, які вивчають еволюцію мозку, сьогодні все ще так роблять, але вони також використовують новіші методи, що дають їм змогу зазирати всередину нейронів і досліджувати гени. Вони виявили, що нейрони двох видів тварин можуть виглядати зовсім різними, але однаково містити однакові гени, а це свідчить про те, що ці нейрони мають спільне еволюційне походження. Наприклад, якщо ми знаходимо однакові гени в певних людських і щурячих нейронах, тоді аналогічні нейрони з цими генами, найімовірніше, були в нашого далекого спільного пращура[12].

За допомогою цих методів науковці дізналися, що еволюція не додавала шари до анатомії мозку, наче геологічні шари осадових порід. Але людські мізки вочевидь відрізняються від щурячих, тож як саме вони стали такими різними, якщо не через додавання шарів?