Читать книгу Бот. Ґуаякільський парадокс - Макс Кідрук - Страница 12

Понеділок, 12 січня, 15:11 (UTC +1). Психіатрична клініка Святої Анни. Париж, Франція

Rick Howey 14:21pm

Маю два квитки на Говарда Шора[15] і «Le Seigneur des Anneaux. Le Retour du Roi[16]».

Підеш зі мною?

Унизу під повідомленням Ріка висіла фотографія: його рука із затиснутими між пальцями квитками, ребро долоні впирається в автомобільне кермо. Лаура Дюпре, напевно, півгодини дивилася на розкритий fb-діалог, але досі не знала, як відповісти на запрошення.

Вона познайомилася з Ріком Хоуві в жовтні минулого року на вечірці в подруги – чи то пак, на вечірці в подруги іншої своєї подруги, оскільки Лаура вже не пам’ятала ім’я тієї довготелесої та гостроносої курки, чий день народження вони святкували. Сорокаоднорічний британець працював у «BAE Systems», аерокосмічній корпорації, що володіла 20 % акцій «Airbus» і виробляла частину деталей для літаків А380 і А320, через що часто приїжджав у справах до Франції. Під час одного з таких візитів вони переспали. Секс вийшов поганеньким, і Лаура вирішила, що на тому знайомство обірветься, однак Рік Хоуві, схоже, думав інакше. Під час кожного наступного відрядження Хоуві телефонував і запрошував її на побачення. Востаннє – напередодні Різдва – психіатр відмовила, мотивувавши відповідь зайнятістю на роботі. Лаурі подобалося спілкуватися з Ріком. Чоловік легко її розговорював і навіть – що вдавалося мало кому – міг насмішити, однак був худим, надміру високим і лисим. Не таким лисим, як Він Дизель із «Форсажу», а як… Луї де Фюнес. Тож іще одна ніч із ним не входила в найближчі плани Лаури.

Але Говард Шор і «21st Century Symphony Orchestra»…

«Чорт!» – психіатр прикусила губу й утупилася в стелю просторого кабінету так, наче сподівалася побачити там відповідь. Клятий британець знав, на що тиснути. Під час однієї з прогулянок вечірнім Парижем Лаура розповіла про захоплення книгами Толкіна. Сьогодні ввечері у концертному залі «Palais des Congrès de Paris» Говард Шор і «21st Century Symphony Orchestra» грали саундтреки з третьої частини «Володаря перснів». Лаура ще раз зиркнула на фотографію. Квитки були не простими, а найдорожчими – так званий VIP Gondor Package, 400 євро за штуку. Їй страшенно хотілося піти, але… 400 євро – це занадто. Чоловік, який викидає 800 євро за квитки на концерт симфонічного оркестру, мріє не про те, щоб затягти жінку в ліжко, а про те, як одягне їй на палець каблучку й, метафорично висловлюючись, посадить на ланцюг. А цього Лаура точно не хотіла.

Лаурі Дюпре нещодавно виповнилося тридцять п’ять, вона усвідомлювала, що з кожним роком її зовнішність аж ніяк не кращає. Ще більше з кожним роком псувався характер. Проте виходити заміж вона не мала наміру. Принаймні не за лисуватого британця з чванливим лондонським акцентом.

Але такий концерт!.. Лаура вагалася.

Несподівано з динаміків ноутбука полилося характерне Skype-«булькання». Психіатр сфокусувала погляд на екрані: «Dr. Antonio Arreola is calling you»[17]. Лаура здивовано вигнула брову, але тут-таки згадала. Еквадорець Тоні Арреола навчався у Франції на одному курсі з нею та років вісім тому разом із нею проходив інтернатуру.

Жінка натиснула «Відповісти». З’єднання встановилося миттєво. По центру екрана випливло давно забуте смагляве обличчя зі злегка розкосими індіанськими очима та товстим носом, який через непропорційно великі ніздрі нагадував перекинуту догори дригом літеру Т. Психіатр відзначила, що Антоніо погладшав. І завів борідку. Через подвійні складки під очима обличчя здавалося вкрай утомленим, а зазвичай блискучо- чорне волосся якимось тьмяним. Лаура спробувала підрахувати, котра зараз година в Еквадорі. Десята ранку? Дев’ята?

– Привіт, Тоні!

– Hola, amiga! – посміхнувся еквадорець. Зуби в Антоніо залишалися такими ж білими та міцними; посмішка вийшла непереконливою. – Як воно?

– Ти ж чув, що сталося в редакції «Charlie Hebdo»… Досі ввечері боюсь на вулицю виходити. А загалом можна жити, – Лаура все ще думала, що відповісти Ріку Хоуві. – Що в тебе нового? Де ти зараз?

Підпухлим обличчям метнулася тінь. Жінка відчула, що колишній однокурсник хоче відразу перейти до справи. Та все ж спершу Антоніо відповів на запитання:

– Останні шість років живу в Ґуаякілі. Це на півдні країни. Працюю у місцевому «Instituto de Neurociencias», Інституті неврології.

– Стривай, – на лобі Лаури пролягла складка, – Ґуаякіль… Це не там, де… Я щось чула по «France 24», наче у вас там якісь заворушення чи щось таке.

– Я тому й телефоную.

Психіатр насторожено звела брови.

– Не лякайся, – еквадорець спробував удруге посміхнутися. Вдалося ще гірше, ніж на початку розмови. – Я хочу порадитися. Просто почути твою думку. Тут у нас таке діється…

– Окей, – кивнула Лаура.

– Співчуваю через «Charlie», але протягом останніх днів у Ґуаякілі відбувається щось несусвітнє. Люди наче показилися та почали вбивати один одного. Протягом трьох діб у місті було скоєно півтисячі вбивств з особливою жорстокістю та принаймні півтори тисячі замахів на вбивство. Це більше, ніж у всій країні впродовж трьох місяців. Бізнесмени, лікарі, вчителі, робітники раптово, нібито без усякої причини, навісніють і кидаються на своїх родичів, співробітників, просто перехожих. Ходять чутки про введення надзвичайного стану.

– Жах! Схоже на початок зомбі-хорору.

Арреола опустив голову. Зітхнув.

– Ти знаєш іспанську?

Лаура помахала в повітрі розчепіреними пальцями:

– П’ятдесят на п’ятдесят.

Вона по-справжньому так і не вникнула в те, що говорив співрозмовник. Її думки витали десь неподалік «Palais des Congrès de Paris».

– Пошукай у Google, подивись, що зараз твориться. Не знаю, що у вас розказують в новинах, але це не схоже на зомбі-хорор. Усе значно гірше, – Антоніо повів рукою, кілька разів клацнула мишка. – Хоча, зажди, зараз скину тобі один файл, сама все побачиш.

Skype «булькнув», сповіщаючи про надходження файла.

– Отримала?

– Зараз, завантажую… Що за?! – Лаура зойкнула та відсахнулася від екрана. – От лайно! На біса ти це скинув мені?.. Пробач, Тоні… – схаменулася. – Господи, я просто не очікувала.

– Позавчора мені привезли здорованя-електрика, який ні сіло ні впало просвердлив електродрилем довбешку своєму напарникові. Це, як бачиш, фотографія напарника. І це лише один приклад. Щось подібне третій день коїться по всьому місті.

– Боже…

– Убивць швидко ловлять, але вони геть неадекватні, тому їх везуть до мене, тобто до психіатричної клініки при Інституті неврології. Я намагаюся з’ясувати, що з ними не так, але… – чоловік потер борідку, – …я не знаю. Симптоми охоплюють розлади емоцій, мислення, орієнтування, сприйняття та пам’яті. Пацієнти цілковито відірвані від реального світу, дезорієнтовані, галюцинують, невиразно сприймають усе, що відбувається довкола, і до того ж неймовірно агресивні. Окремі випадки можна було б списати на психоорганічний синдром, однак у 99 % хворих немає ні слідів від травм, ні ознак ушкодження мозку ззовні.

– Може, це делірій[18] чи сутінкове потьмарення[19] свідомості, – припустила Лаура.

– Частково ти маєш рацію. Ми навіть називаємо їх «сутінковими». Та це не делірій і не сутінкове потьмарення. По-перше, я ніколи не чув, щоб сутінкове потьмарення свідомості було масовим. По-друге, усі випадки потьмарення свідомості, які мені раніше траплялися, були типово ендогенними, а я маю підстави вважати, що хвороба, яка перетворила кількасот жителів Ґуаякіля на монстрів, є екзогенною.

Більшість психічних захворювань поділяють на ендогенні, тобто такі, що виникли через внутрішні причини (наприклад шизофренія, маніакально-депресивний психоз тощо), й екзогенні, тобто спровоковані дією зовнішнього середовища (наприклад психоорганічний синдром). Причини ендогенних хвороб – це хромосомні аберації (порушення), генетичні захворювання, спадкові відхилення і т. п. Зовнішніми факторами, що спричиняють екзогенні психічні хвороби, можуть слугувати алкоголь, наркотичні речовини, радіація, віруси, мікроби, черепно-мозкові чи психічні травми тощо.

– Ти казав, що у них немає травм голови чи ознак органічного ушкодження мозку.

– Так, нічого такого немає. У крові не виявлено надмірної концентрації алкоголю, наркотичних чи будь-яких підозрілих речовин. І все ж я переконаний, що захворювання, із яким ми стикнулися, – екзогенне. – Розгладивши рукою зморшки на щоках, доктор Арреола витримав паузу – дав час Лаурі осягнути почуте. – Ми поки що ніяк його не називаємо. Але я впевнений, що це щось нове. До цього часу небачене в психіатрії. Більше того, деякі мої колеги схиляються до думки, що це щось може бути заразним.

– Що?! – Лаура уявила божевілля, яке розповсюджується повітряно-крапельним шляхом, як грип, і здригнулася. – Ти серйозно?

– Поки що я не можу спростувати чи підтвердити таке припущення. Але справа дуже серйозна. Ми з колегами порадились і готуємо статтю. Плануємо подати її до «The Journal of Clinical Psychiatry», «Psychological Medicine» чи навіть «Neuropsychopharmacology»[20].

– Тоні, ти справді вважаєш мене аж таким крутим психіатром, щоб питати поради? – об’єктивно Лаура була кращим спеціалістом, але аж ніяк не фахівцем, до якого потрібно звертатися за консультацією з приводу публікації статті в журналах рівня «Psychological Medicine» чи «Neuropsychopharmacology».

– Я потребую твоєї допомоги не як професіонала, а радше як друга. Я справді не знаю, що робити. Розумієш, із цими «сутінковими» відбувається багато дивного. Абсолютно однакова симптоматика, і ще… – Антоніо розвів руками та похитав головою. Не знав, із чого почати. – Є ще більш дивні речі. Власне, тому я й телефоную тобі.

– Конкретніше.

– По-перше, в усіх, кого привезли до нас після 8 січня, виявили надзвичайну чутливість до магнітного поля. Упродовж 9–10 січня хворі прибували щогодини, іноді з поліційних відділків привозили по п’ять людей одразу, і я помітив у всіх новоприбулих абсолютно однакові симптоми. Уже тоді я запідозрив, що захворювання може бути екзогенним. Я порадився з колегами, і ми вирішили скерувати кількох пацієнтів на магнітно-резонансне обстеження. Ми що так, що так не знали причини чи причин нападів агресії, тож подумали, що непогано почати з голови та подивитися, що там у них, ну, сама розумієш… – Арреола принишк.

– Ну і? – Лаура вже тоді мала би насторожитись, проте за п’ять із половиною років її мозок настільки глибоко сховав неприємні спогади, що тривожного дзвіночка не прозвучало.

– Ми по черзі поклали в апарат чотирьох різних пацієнтів, але не отримали жодного нормального зображення. Щойно ми вмикали томограф, вони починали борсатися та кричати, про чіткі знімки не могло бути й мови, тобто я досі не знаю, що там у них у голові, а потім… один із них, останній… якого тримали найдовше… помер.

– Коли це сталося?

– Оу, – Арреола не очікував такого запитання, – десь годину тому.

«Ну, звісно, чоловіки ніколи не попросять про допомогу, доки хтось не здохне».

– Від чого? Ви вже встановили причину?

– Хм… – Антоніо знову на хвильку вмовк. – Формально від інсульту.

– Формально?

– Ну… ем… так, – доктор Арреола м’явся. – Це те, що буде написано у висновку про смерть.

– Від ішемічного чи від геморагічного?[21] – продовжувала уточнювати Лаура.

– Геморагічного.

– Але, як я розумію, є ще якесь «але».

– Так. Насправді той хлопчина помер не від інсульту.

– Тоді від чого? – Лаура починала сердитися на однокурсника. «Хочеш говорити, то говори! Чому я маю витягувати з тебе слово за словом, ніби на допиті?»

Тоні Арреола, немов прочитавши її думки, опанував себе та заходився пояснювати детальніше:

– Першим на томографію відправили пацієнта, якого привезли до нас 9 січня, коли все тільки починалося. Ми накололи його заспокійливими, поклали в камеру й увімкнули апарат. І сталося щось непояснюване: він заверещав! Засмикався та завив так, наче його катували розпеченим залізом чи живцем саджали на палю. Я злякався і наказав вимкнути томограф. Пацієнт не стих, але більше не горлав – просто квилив. Ми витягли його та побачили, що з ніздрів у буквальному сенсі цівками б’є кров, а білки почорніли від крововиливів. – Тільки зараз у Лаури Дюпре щось клацнуло в голові. Перед очима постав спогад про те, як вони з Тимуром Коршаком і Ріно Хедхантером примощували вцілілих учасників проекту «NGF» у спеціальне крісло, у якому за невиконання завдань карали ботів, заштовхуючи їхні голови в магнітне поле невеликої потужності. Вона згадала, як кричав і звивався Ґотто, один із бійців Хедхантера, який був зараженим, і що сталося з його головою, коли… Француженка сіпнулася та швидко заморгала, проганяючи думку, котра, наче огидна масляниста бульбашка, спливла в її мозку. «До біса! Цей кошмар у минулому! Усе давно відійшло». Тоні Арреола прочистив горло та продовжив: – Після нього ми взяли трьох інших. По черзі вкладали їх в апарат і отримували аналогічний результат: верещання, конвульсії, кровотеча. Ми припинили обстеження. У ніч із 10 на 11 січня до нас доправили півсотні нових хворих – усіх із тими ж симптомами та безпричинним бажанням убивати. Я насправді задумався над можливістю епідемії. Власне, про невідому психічну пошесть уже писали в газетах і трубили по телебаченню, хоча ніхто не уявляв, як ця зараза – якщо вона справді є – передається. Ми почали вдягати пелюстки та користуватися гумовими рукавичками, намагалися якнайменше торкатися хворих, – Лаура бачила, як розфокусовується погляд її співрозмовника. Говорячи, Антоніо поринав у себе. – Вчора, у неділю, попри надзвичайно складну ситуацію, четверо лікарів і дев’ятеро медпрацівників Інституту відмовилися вийти на роботу. Хтось сказав, що це їхній законний вихідний, а інші понавигадували собі хвороб. Я сам запанікував, – чоловік скліпнув і глянув на Лауру. Він виглядав хлопчаком, якого от-от відлупцюють за розбиту антикварну вазу, і висловлювався так, наче просив вибачення за те, що вчинив. – Коротше, ми вирішили ще раз спробувати МРТ. Я розумів, що це, мабуть, неправильно, але не міг просто сидіти та чекати, спостерігаючи, як якась невідома зараза перетворює еквадорців на зомбі. Сьогодні вранці ми вибрали наймолодшого пацієнта – сімнадцятирічного юнака з Пуерто-Лопес. Обстежили – абсолютно здоровий. Тобто… е… якщо не зважати на потьмарення свідомості й агресію. По тому накололи його кінськими дозами знеболювального і – в апарат. Ми прив’язали його за руки, ноги та голову, словом, зв’язали повністю, щоб він не… – голос Арреоли зірвався, – …щоб не смикався. Знеболювальне не допомогло. Він ревів, як… фух… я ніколи не думав, що людські легені здатні на таке… Ми витримали п’ять хвилин і вимкнули томограф. А через двадцять хвилин бідолаха помер.

– Чорт! – спогади зійшли лавиною. Лаура не могла нічого зробити, щоб від них ухилитися. Вона наче тонула у цистерні з нафтою – липка непроникна чорнота огортала та поволі засмоктувала її.

– Ми зробили томографію мозку після смерті, – проігнорувавши її вигук, поновив розповідь Тоні. – Там гематоми по всьому об’єму, таке враження, наче судини порозривало зсередини. Я змушений видавати це за геморагічний інсульт, проте інсультом там навіть не пахне. Хлопчина у фізіологічному сенсі був здоровим. Він пробув у Інституті півтори доби; у нього безперестанку тривали напади агресії, він кидався на медсестер, до крові молотив кулаками та головою об стіни, але навіть у такій ситуації артеріальний тиск не піднімався вище від 140. Він не міг померти від інсульту.

– Можливо, тиск стрибнув уже в томографі, – нервово тручи пальцями надбрів’я, припустила Лаура. – Ви ж не могли стежити за ним в апараті.

– Ти не зрозуміла, – нахилився до екрана Антоніо, – у нього кисіль у голові, задня частина кори перетворилася на однорідну водянисту субстанцію. Я бачив зрізи мізків людей, які померли під час гіпертонічних кризів. Це не те. Це як порівнювати хлопавку з водневою бомбою. Крім того, за п’ять хвилин до смерті, практично, коли він уже помирав, ми встигли взяти на аналіз кров і трохи ліквору[22]. У крові – ніякого лейкоцитозу[23], швидкість осідання еритроцитів – у нормі, підвищення рівня глюкози чи хлоридів також не зафіксовано. Це не інсульт. Це чортзна-що, але не інсульт.

Секунд десять вони мовчали. Лаура Дюпре дивилася на колишнього однокурсника, відчувала, що він не договорив, і думала про те, що чомусь дуже не хоче, аби він продовжував. За мить доктор Антоніо Арреола озвався:

– Не хочу тебе лякати, але все, що я розповів, – найменш дивна частина історії. Друге, що схиляє мене до думки про те, що всі випадки психічного захворювання, із яким ми стикнулися, мають єдину зовнішню причину, – це малюнки пацієнтів.

– Малюнки? – Лаура відірвала пальці від брови. Долоня завмерла біля лоба.

– Так, – кивнув еквадорець. – Пацієнти надходять із різних районів міста та належать до абсолютно різних соціальних груп. У цьому – ніякої закономірності. Нам привозять і голодранців із бідацьких кварталів, і багатіїв, чий психічний стан погіршився настільки, що їх відмовилися тримати в приватних клініках. Я переконаний, що абсолютна більшість із них до прибуття до мого Інституту ніколи не бачила один одного. І попри це, коли їм дають олівці чи маркери, вони малюють практично однакове.

– Наприклад?

– Краєвиди, переважно пустельні. Приміщення, схожі на тюремні камери, дивні багатоповерхові будівлі, повторювані в різних пацієнтів. Будівлі намальовано з різних ракурсів, але в них у всіх однакова кількість і схоже розташування вікон. Проте найбільше серед малюнків заплутаних орнаментів і візерунків. Мій асистент сказав, що це фрактали, – в ту мить Лаура Дюпре остаточно збагнула, що про вечірній концерт можна забути. В її грудях щось булькнуло, після чого серце заревіло, як мотор спортивної машини. – Фрактали – це такі лінії або геометричні фігури, які на різних масштабах повторюють са…

Тоні майже закінчив фразу, перш ніж француженка змогла прогнати заціпеніння та зупинити його:

– Не пояснюй. Я знаю, що таке фрактали. Ти можеш показати хоч один?

Еквадорець нахилився, пошукав у шухляді та дістав звідти аркуш альбомного паперу. Підніс його до камери.

– Ти зблідла, – Антоніо примружився та наблизив носа до екрана. – Все гаразд?

– Тобі здалося, – захрипло відповіла жінка. Вона порахувала вікна: по десять у ряду, чотири ряди з кожного боку. Внутрішній двір, оточений глухими стінами. Це не могло бути просто збігом. Перед нею на екрані висіло зображення другого інженерного корпусу «NGF Lab». – Що ще?

– У пацієнтів трапляються нетривалі періоди просвітлення свідомості. Раз чи два на день. Тривають від п’яти хвилин до півгодини. Не більше. Бідолахи не розуміють, чому опинилися в неврологічній клініці, практично нічого не пам’ятають про останні кілька днів, скаржаться на жахливий головний біль, відчуття несправжності власних думок і кажуть, що чують у голові голоси чи то пак один і той самий голос… Із тобою точно все нормально? Ти виглядаєш так, наче у тебе починається інфаркт.

– Я не думаю, що це епідемія. – Лаура проігнорувала запитання: – Скільки всього цих «сутінкових»?

Після цього запитання підійшла черга Арреоли бліднути.

– Триста шість.

– От лайно, – не стрималася француженка.

– Ага, поки що триста шість, – серйозно відповів Антоніо. – Це ще не все, Лауро.

Вона здогадувалася, що найбільш вражаючі відомості Арреола притримав наостанок.

– Я переконаний, що наші «клієнти» не знають і не знали один одного. Їх доправляли поодинці, ми тримаємо їх в ізольованих камерах, вони сплять і харчуються нарізно, вони занадто агресивні, щоб пускати їх на прогулянки, тим більше разом. Та, попри це, вони всі в один голос кличуть когось на ім’я Тимур.

Лаурі здалося, наче хтось ударив її в сонячне сплетіння. Перед очима затанцювали темні плями. Такого вона не очікувала. ВСІ – В ОДИН ГОЛОС – КЛИЧУТЬ КОГОСЬ – НА ІМ’Я ТИМУР. Психіатр широко розкрила рота та спробувала вдихнути, однак горлянку неначе стягнуло гнучкою мембраною. Лаура відчула, як ця невидима мембрана прогнулася під тиском повітря та навіть прослизнула у стравохід, але так і не порвалася – жодної молекули кисню не потрапило до легенів.

– Цього не може бути, – задихаючись, пробелькотіла вона.

Лаура схопилася правою рукою за край ноутбука, а лівою – за верх екрана.

– Я сам розумію, що це звучить абсурдно, та це факт. І це якраз те, чому я тобі телефоную. У них колективні галюцинації! Розумієш, про що йдеться? Менше ніж тиждень тому із цими людьми трапилося щось дуже недобре та водночас неймовірне, щось таке, через що вони незалежно одне від одного почали бачити однотипні марення. Перед їхніми очима зринають одні й ті ж краєвиди, у своїй уяві вони блукають серед загадкових, але повністю однакових будівель, я не можу це довести, але певен, що безтілесний голос, що їх тероризує, також звучить однаково в усіх головах. І вони одержимі пошуками людини на ім’я Тимур! Із цього зазвичай починаються напади: хворий кличе Тимура, а потім навісніє, гарчить і кидається на всіх, коли не отримує бажаного, – Антоніо невиразно змахнув пухкою рукою. – Химерне ім’я, правда? Я пошукав у Google, це ім’я тюркського походження, означає «Залізний». Різні його варіації – Темур, Темір, Томур, Тимер, Теймур – трапляються в узбецькій, казахській, уйгурській, татарській і турецькій мовах. Ім’я також використовують у слов’янських країнах, зокрема в Україні та Росії. Тепер ламаю голову над тим, звідкіля жебраки з…

Лаура Дюпре не почула жодного слова. Вона мовчала, її губи перетворилися на білий, ледь скошений шрам. Доктор Арреола, зауваживши, що жінка не реагує, неправильно потрактував мовчанку і подумав, що француженка йому не вірить.

– У це непросто повірити, – він несамохіть скорчив невдоволену гримасу, – тому я й хотів порадитися. Уявлення не маю, як це все описати в науковій статті, щоб рецензенти не викинули її у смітник після прочитання анотації. Думаю, потрібно залучити якомога більше спеціалістів із закордонних інститутів. Ти згодна? От хоча б тебе. Я був би не проти, щоб ти приїхала. У відрядження. На кілька днів. Звісно, якщо ти маєш час.

Лаура скоса зиркнула на своє відображення на невеликому допоміжному екрані в лівому нижньому куті діалогового вікна Skype. Здавалося, що звідтіля на неї дивиться обтягнутий шкірою череп. Її вирячені очі нагадували відполіровані гранітні кульки, втиснуті в кавалок пластиліну сірого кольору. Вона злякалася і, не бажаючи, щоб Антоніо помітив, що відображає її обличчя, інстинктивно нахилила кришку ноутбука.

– Лауро?.. – не зрозумів Арреола. – Агов! Лауро? Ти чуєш мене?.. Ти тут?

Психіатр нарешті спромоглася заковтнути трохи повітря. Достатньо, щоб витиснути із себе:

– Усе гаразд, Тоні. Дай мені хвилинку.

Її губи тремтіли, а голос змінився так, наче хтось напхав повен рот розпеченого каміння. Антоніо ображено бухикнув і став чекати. Спливло не менше трьох хвилин, перш ніж Лаура підняла екран ноутбука.

– Я приїду, – на її щоки повернувся рум’янець, от тільки шкіра набула неначе якоїсь прозорості, а очі заціпеніло тупилися повз монітор. Лаура тримала обличчя перед екраном, але не дивилася на співрозмовника.

– Чудово! – посміхнувся Тоні.

Погляд умить сфокусувався, Лаура вп’ялася очима в обрамлену пухкими губами, білозубу та кричуще безтурботну посмішку тридцятисемирічного доктора Антоніо Арреоли, і їй стало його жаль. Бідолаха не уявляв, у що вляпався.

– Гадаю, не варто казати, що я обов’язково внесу твоє ім’я в перелік авторів статті, – помітивши, як щось промайнуло в темних очах Лаури, Антоніо заторохтів: – Тобі зовсім не обов’язково щось писати. Я все зроблю сам, просто при…

– Заткнись, Тоні! – гаркнула француженка та прикусила язика.

«Бовдуре! Не про статтю потрібно думати!»

– Пробач. Із тобою справді все гаразд? – еквадорець бачив, що з його подругою щось коїться, треба було бути сліпим, щоб цього не помічати, але не припускав, що її стан якось пов’язаний із тим, про що він розповідає.

– Що ти гадаєш робити зараз? – психіатр акцентувала на останньому слові.

Антоніо Арреола відповів не затнувшись, вочевидь, чоловік витратив не одну годину, обмірковуючи відповідь на озвучене нею запитання.

– Побачу, як розвиватиметься ситуація. Поліція нарешті отямилася й узялася за наведення порядку: в усьому місті – блокпости, будь-кого, хто поводиться неадекватно, хапають і тягнуть до мене, тож ситуація нібито стабілізується. Найважливіше – сьогодні до Інституту доправили майже вдвічі менше «сутінкових», ніж учора. Знаю, знаю, до вечора ще довго, але я маю причини для обережного оптимізму. Останнім привезли сорокарічного алкоголіка, який, скориставшись відсутністю людей на вулицях, розгромив винний відділ у супермаркеті. Його печінка нагадує мішечок із протухлим лайном, проте він не псих, точно не псих. Думаю, більшість «сутінкових» уже переловили. – (Або вони поховалися, як подумки вставила Лаура). – Якщо сьогоднішня тенденція зберігатиметься, тобто якщо прибулих хворих буде все менше, я без поспіху шукатиму причину спалаху. Якщо ситуація не змінюватиметься і мені щодня підкидатимуть кількадесят психопатів із піною на губах, я, напевно, наполягатиму на введенні загальнонаціонального карантину – доки не визначимо причину захворювання. Якщо ж ситуація раптово погіршиться… – чоловік провів короткими пальцями з акуратно обрізаними нігтями по зарослому підборіддю та знизав плечима, – …докладу всіх зусиль, щоб звалити з Еквадору до того, як закриють кордони.

Лаура кивнула. Схоже, не все так погано: Антоніо все ж усвідомлює, наскільки все серйозно. Жінка мовчала, й Арреола знову заговорив:

– Коли на тебе чекати? – кволо посміхнувся. – Чи ти вже передумала їхати?

– Дай мені трохи часу… День… Може, більше. Я зателефоную тобі.

– Добре.

Лаура скинула голову:

– Маєш які-небудь здогадки чи припущення стосовно того, що спричинило цю… е… епідемію?

– Ні, – зізнався Антоніо. – Про причину говорити зарано. Ми поки з анамнезом[24] не в змозі впоратись.

Француженка примружилась, потерла пальцями лоба, із шумом утягнула крізь стиснуті зуби повітря. Вона не знала, як пояснити Тоні, що про хворобу насправді не йдеться і, відповідно, не варто витрачати зусилля, щоб ідентифікувати те, чого немає.

– Треба знайти епіцентр, місце, звідки поширюється зараза, – сказала вона.

– У Міністерстві охорони здоров’я стверджують те ж саме. Я киваю на поліцію, поліція киває на мене, і ніхто з нас не…

– Ти не розумієш! – знову підвищила голос Лаура. Відчувалося, що їй непросто говорити, слова буквально в’язнули на губах. – Хай якими різними видаються твої пацієнти, чотири чи п’ять днів тому їх щось поєднувало. Має бути щось, що пов’язує їх, яка-небудь спільна активність, місце, де вони перебували, що-небудь іще, ну, я не знаю… Ти повинен це з’ясувати. Повір, існує точка, із якої все розходиться. І ти не уявляєш, Тоні, наскільки зараз важливо відшукати цю точку.

Антоніо уважно подивився на співрозмовницю:

– Чому в мене таке відчуття, що ти знаєш більше за мене? Ти щось недоговорюєш?

Лаура Дюпре відвела погляд і втупилася у світло-синю поверхню столу ліворуч від ноутбука.

– І не наближайся до них. Уникай контактів, – не піднімаючи очей, промовила вона. Антоніо Арреола несамохіть доторкнувся пальцями зіжмаканої пелюстки, що висіла під підборіддям. Краєм ока Лаура помітила порух. – Про пелюстку забудь, вона не допоможе, ніщо не допоможе, просто стеж, щоб на твоє тіло з їхніх тіл не потрапляла рідина.

– Е… – розтулив рота еквадорець.

Француженка рішуче мотнула головою, показуючи, що більше нічого з неї не витягнеш.

– Я зателефоную завтра, – і припинила розмову.