Читать книгу Бот. Ґуаякільський парадокс - Макс Кідрук - Страница 5

Середа, 7 січня, 16:59 (UTC – 5).

Узбережжя Еквадору

Перші дощові краплі застукотіли об палубу, коли Тіто Мелендес почав розрізняти окремі дерева в буро-зеленій масі, що вкривала берег на сході. Блискавки кресали за спиною рибалки, і грім наздоганяв човен майже миттєво.

Хитавиця посилилася. 6 балів, не менше. Із заходу, зі щільної чорноти, що плювалася громовицями, сунули двометрові сталево-сірі вали, які наздоганяли та легко підхоплювали «Sea Ray 310», примушуючи катер високо задирати корму. Холодний вітер із моторошним кіношним свистом злизував із гребенів китиці білої піни та гнав їх перед валами.

Примружившись, Тіто помітив видовжену світло-сіру ділянку, що розривала суцільну смугу зелені й обліплених кущами скель. Пляж. Чоловік дістав бінокль і, водячи головою вгору й униз, щоб компенсувати гойдання катера, обдивився вільний від рослинності шматок узбережжя.

– Е-е-ет, зараза, – прокректав він, упізнавши невелику, відкриту північним вітрам J-подібну затоку. Бухта знаходилася на сім із половиною кілометрів південніше від Пуерто-Лопес, і Тіто зрозумів, що, поспішаючи втекти від негоди, заплив задалеко на південь. Тепер доведеться завертати й іти паралельно до валів.

Дощ забарабанив із подвійною силою. Окремі цятки від крапель на палубі та носі човна злилися у безформні вогкі плями, що нагадували чорнильні ляпки, а за хвилину дерево та метал усуціль потемніли та стали блискучими від вологи. Рибалка кинув швидкий погляд через ліве плече, мимоволі вищирившись сірій дощовій завісі, що ховала вали, які сунули із заходу, після чого крутнув штурвал уліво, повертаючи ніс катера на північний схід. Невдовзі злива добралася до землі, і берег миттю втратив кольори, його немов затушувало олівцем. Здавалося, що місцями скелі та поблідла зелень провалюються в дощ, без жодного звуку розчиняючись у сірості.

Тіто заспокоївся. Холодний вітер і злива остудили голову. Тепер рибалка не розумів, що, в дідька, так налякало його в океані. Марліни? Горбатий кит? Дивлячись на заспокійливе мигтіння двірників на вітровому склі, Тіто переконував себе, що риб’ячий косяк і очманілий горбань йому примарились. Нічого не було! Гаразд, косяк, можливо, й був, але нормальний, звичайний косяк із марлінів, а не якась безформна зграя, більше схожа на роздрочений осиний рій, тому Тіто подумав, що перелякався лише через те, що охляв від недоїдання та, напевно, перегрівся на сонці.

У той момент, коли рибалці вдалося остаточно запевнити себе, що марліни та горбатий кит йому приверзлися, Тіто побачив кашалота. На березі.

Вітер погнав найважчі, схожі на крововиливи на набряклому лиці грозові хмари вглиб континенту, і дощ ненадовго припинився, відкривши берегову смугу. У північній частині J-подібного пляжу за метр від лінії прибою височіла п’ятнадцятиметрова туша найбільшого у світі зубатого кита. Прямокутна, наповнена спермацетом голова кашалота впиралася у чорні скелі, що підступали до пляжу зі сходу. Кит не рухався.

Тіто вкрився гусячою шкірою та дрібно затремтів. Він намагався обдурити себе, що здригається від вітру, який, неначе крупу, закидає холодні бризки під навіс його катера, але трусило Тіто не від холоду. Метрів за триста від кашалота, уткнувшись носом у пісок, лежала п’ятиметрова чорно-біла косатка. Неподалік, паралельно до берега, ледь ворушилася ще одна – менша, завдовжки метрів зо три. Далеко на півдні витяглося кілька чи то дельфінів, чи то нарвалів.

Тіто відвів важелі керування двигунами назад і заглушив «Mercruiser’и». Окрім шуму хвиль і поривчастого завивання вітру, інших звуків вловити не вдавалося. Рибалка сам не знав, що хотів почути. Передсмертний рев кашалота? Відчайдушне скиглення косаток?

Гахнула блискавка.

Від несподіванки Тіто підскочив, від злості на себе – вилаявся. У ту ж мить із лівого борту налетів водний вал, небезпечно накренивши катер. Стогнучи, старий «Sea Ray 310» почав зісковзувати хвилею. Рибалка інстинктивно схопився за штурвал; через секунду небо зникло, і човен накрило гребенем. Бризки та піна затопили все навкруг. На кілька неприємних секунд Тіто завис у невагомості, не знаючи, де верх, а де низ, після чого «Sea Ray 310» важко вдарився носом об воду та вирівнявся. Хвиля пройшла. Чоловік поквапливо завів двигуни, а тоді, підкоряючись незрозумілому імпульсу, крутонув штурвал праворуч. Катер повернувся кормою до хвиль і носом до берега.

Наближаючись до пляжу, Тіто Мелендес відчував, як волосся стає дибки. Схожу за формою на турецьку шаблю піщану смугу завалило живими та мертвими мешканцями океану. Під боком кашалота, практично зливаючись із чорною тушею, лежало кілька акул. На мокрому піску, який час від часу накривало хвилею, безсило ляскали крильми гігантські скати. Далеко на півдні безформною драглистою громадиною вимальовувався тулуб гігантського кальмара, рожеві щупальці з п’ятисантиметровими присосками якого тягнулися аж до води. Хоча найбільше було риби. Здавалося, що пляж прогинається під вагою тисяч марлінів, тунців, гладких робало[11] і жовтохвостів. В одному місці – приблизно посередині між тушею кита та більшою косаткою – жовтохвостів викинулося так багато, що за їхніми тілами не було видно піску. Ця частина пляжу нагадувала встелену сріблястою плиткою алею.

Тіто вистукував зубами від жаху і нічого не міг удіяти. Що найдивніше – він не усвідомлював причини свого страху. Кити зрідка викидаються на берег. Тіто це знав, читав про це в газетах, одного разу – 1978-го – бачив на власні очі. Риба також іноді вистрибує на скелі, або її вже мертвою (скажімо, після аварії якого-небудь танкера) виносить на берег. Правда, Тіто Мелендес ніколи не чув, щоб на берег викидалися замалим не всі істоти, що населяють прибережні води, але в тому, по суті, не було нічого божевільно жахливого. Нічого такого, щоб цокотіти зубами від страху. Перед ним простягався звичайний пляж, завалений рибою, головоногими та морськими ссавцями. Та поза тим було щось інше, якась малопомітна деталь, яку чоловік поки що не вловлював, однак яка наповнювала його нутрощі крижаними метеликами та перетворювала кістки на кисіль.

Під захистом скелястого мису, що виступав на кількасот метрів у океан із південного боку пляжу, хвилі трохи вляглися, та все ж Тіто не підпливав би до берега, якби не знав, що дно в цьому місці пологе та піщане, і він, нічим не ризикуючи, може підвести човен аж до лінії прибою. Коли кіль катера м’яко вткнувся у пісок навпроти місця, заваленого жовтохвостами, рибалка вибрався на ніс, вивільнив якір і… завмер, утупившись у воду. У воді довкола човна риби роїлося ще більше, ніж валялось на березі. Невідома сила витискала, виштовхувала її з глибини. Кожна нова хвиля виносила на пісок нову партію робало та жовтохвостів, де ті безсило торсали плавцями, у безмовному відчаї зіпаючи беззубими ротами.

Постоявши на носі, Тіто метнувся на корму та дістав із ящика з інструментами довгий, схожий на мачете ніж. Так безпечніше. По тому повернувся до якоря, намагаючись не думати про те, що серед риби у воді може причаїтися галапагоська акула чи отруйний скат, узяв якір у ліву руку і перескочив через фальшборт.

Опинившись у воді, рибалка запанікував і засмикався, уявивши, що риба затягне його на глибину та задушить – так багато її було, – проте за мить торкнувся ногами дна і відчув себе впевненіше. Найважливіше – не натрапити на акулу чи на меч-рибу. Відбиваючись ножем, сяк-так відтискуючи жовтохвостів якорем, Тіто вибрів на пляж і біля найближчого валуна закріпив якір.

Ковзаючи на холодних риб’ячих тушках, Тіто побрів углиб пляжу. Він конче потребував відчути під ногами землю. Частина жовтохвостів із наближенням людини ожила: почала сіпатись, хапати ротами повітря, молотити хвостами. Підскакуючи, вони вдарялись об рибалку, лишаючи на його ногах невеликі порізи та почервоніння, що назавтра розквітнуть синцями. Тіто байдуже відзначив, що тепер знає, звідки взялися синці на литках Луїса Сандоваля. Якийсь робало за спиною еквадорця підстрибнув так високо, що дістав майже до шиї. Бух! Тіто здалося, наче хтось високий і дужий увігнав йому кулак поміж лопатки. Рибалка злякано озирнувся і ще більше затремтів, пронизавши поглядом порожнечу. На пляжі, крім нього, нікого не було.

Тобто нікого, крім риби.

З океану на берег насувалася нова стіна дощу.

Відчувши під ногами пісок, Тіто спинився. Присів навпочіпки та підтягнув до себе найближчу рибину – невеликого, кілограмів на чотири-п’ять, жовтохвоста. Жовтохвіст ще був живий і розпачливо ляскав хвостом по піску. Старий обережно, наче боявся, що луска вкрита отрутою, притиснув рибу до землі й уважно роздивився. Яскраво-жовтий хвіст, дрібні грудні плавці такого ж насиченого жовтого кольору, темножовтий гребінь на спині. Із боків – від носа, через око і до самого хвоста – тягнулася жовта смуга, що ділила тіло рибини на дві частини: верхню, світло-блакитну, що згущується до темно-синього на хребті, та нижню, сріблясту, що переходить у зовсім біле на животі.

Ніби нічого особливого. На перший погляд – жовтохвіст як жовтохвіст.

От тільки витрішкувате око рибини виглядало незвичним, мутно-чорним і підпливало кров’ю. Помітивши кров, Тіто зморщив лоба: «Чорт забирай, що це? Ну що це таке? Скільки тієї крові в рибі? Що мало статися, щоб вона проступила круг ока?» Він нахилився, і чорнота попливла – щось ворухнулося в риб’ячому оці. Рибалка злякано відсахнувся та мимоволі дужче втиснув рибину в пісок. На мить йому здалося, що жовтохвіст спостерігає за ним. Точніше, щось дивиться на нього крізь набрякле чорнотою око жовтохвоста. Старий Тіто труснув головою, женучи геть дурнувату думку, а рибина засмикалася з подвійною силою.

Цок-цок-клац! Тіто не вдавалося опанувати себе. Розповіді Робледо, Салазара та Сандоваля більше не здавалися надуманими: протягом тижня щось дуже лихе коїлося в морі, а от тепер він, Тіто, ураз чітко усвідомив – це щось, схоже, полізло на берег.

Відклавши ніж убік, чоловік схопив жовтохвоста двома руками та підняв хвостом догори. Риба несамовито пручалася, із незрозумілих причин хвіст відхилявся лише в один бік – управо. Зате відхилявся так, що…

(я чув, як тріщали хребти)

…тіло жовтохвоста нагадувало перекинуту літеру U.

Тіто поклав рибину назад на пісок, узяв у руку ножа та двома ударами розрубав її навпіл. Підніс до носа обрубок хвоста, понюхав. Від вигляду соковитого м’яса в животі забурчало. Рибалка мимоволі ковтнув слину й облизався.

Завагався.

(…присягаюся, Тіто, та риба була дурною!)

– Ні, ні, ні… Я не робитиму цього.

Уздовж горизонту сяйнула довжелезна блискавка. Через секунду спалахнула ще одна, з оглушливим тріском обвалившись у воду за півкілометра від берега. Тіто глянув на багатотонну тушу кашалота за кількадесят кроків вище пляжем. Кит лежав так близько, що рибалка розрізняв зморшки на смолянисто-чорній шкірі, яку китобої поміж себе називають «чорносливом». Однак іти туди не став. Після того як, тигром захурчавши у порожньому шлунку, голод нагадав про себе, кашалот більше не цікавив Тіто. Тепер його цікавила лише риба.

Риба… Стільки риби…

– Ні, так не можна, – мотаючи головою, процідив він.

Інстинктивно виставивши перед собою ножа, Тіто пішов назад до човна. Забрав якір, протиснувся крізь рибу на мілководді та вибрався на борт. А тоді завмер, утупившись у точку поперед себе.

Підбирати рибу, що викинулася на берег, не можна – це аксіома, закон. Так учив батько, так казали всі рибалки з Пуерто-Лопес. Хоча – Тіто опустив затуманений голодом погляд на спінену воду біля катера – технічно, ця риба не на березі. Вона у воді біля берега. Жива! І на вигляд цілком нормальна… якщо не зважати на крововиливи з очей і на самі очі. Але це дрібниці. Якщо взяти її з води поблизу берега – це означатиме, що він її зловив.

По навісу та дерев’яній палубі залопотів дощ. Море вкрилося схожими на сліди від віспи цятками, яких щомиті ставало більше. Чоловік не рухався, відчуваючи, як холодні краплі скочуються з волосся на ніс, щоки та плечі.

– Ти ж не стоятимеш так до смерку, – сам до себе проказав Тіто. По тому рішуче сплюнув у воду, витягнув із-під лав складені металеві кошики й узявся напихати їх рибою, що роїлася довкола човна. Йому не довелося діставати сітки чи багор, достатньо було протягнути мотузку крізь ручки й опустити кошик у воду – риба сама лізла всередину.

Наповнивши шість кошиків, Тіто Мелендес завів двигуни і дав задній хід, відводячи «Sea Ray 310» від берега. Перед тим як розвернути ніс на північний захід, рибалка підступив до правого борту та востаннє окинув поглядом J-подібну затоку. Щось муляло йому. Чогось не вистачало. Тіто невесело глипнув на кашалота, акул, безформного спрута; задерши голову та ловлячи очима дощові краплі, подивився на розкошлане провисле небо, але не міг зрозуміти, що не так. Щось украй нереалістичне було в картині, що вже зникала за завісою зливи. Крихітна невловима деталь перетворювала побачене на ідіотський фарс.

Зрештою, нічого не придумавши, Тіто поклав руку на штурвал і повів свій катер до Пуерто-Лопес.

Він пришвартував «Sea Ray 310» біля причалу за п’ять хвилин до шостої. Сонце щойно зайшло, хоча через хмари Тіто цього не бачив. Із неба лило як із відра. Пісок був просякнутий вологою та нагадував недоварену вівсянку. Нервово озираючись, рибалка підігнав до причалу розхитаний пікап «Toyota» і, не вимикаючи двигун, перетягнув у проіржавілий кузов усі шість кошиків із рибою.

Тіто поспішав, розуміючи, що рибу потрібно сплавити сьогодні. Він не помітив на J-подібному пляжі слідів людей, але з цього не варто робити висновок, що кашалота до нього ніхто не знайшов. Тіто не знав, скільки той кит пролежав на піску. Можливо, про викид давно повідомили алькальда Пуерто-Лопес, а той, у свою чергу, доповів губернатору в Портов’єхо, і на цей момент до всипаної трупами морських тварин смуги піску на південь від селища мчать представники рибнагляду. Можливо, туди вже летять телевізійники з Ґуаякіля чи Кіто, готуючись зняти черговий драматичний сюжет для поціновувачів апокаліптичних історій: темрява… дощ… хвилі, що накочують із пошматованої блискавками пітьми… та гігантські морські ссавці, які повільно помирають під завивання байдужого вітру. Навіть якщо про масовий викид поки що ніхто не знає, припустимо, що за годину, незважаючи на пітьму, яка стрімко насувалася зі сходу, про нього дізнаються всі. І тоді продати рибу, будь-яку рибу, зловлену у водах неподалік Пуерто-Лопес, буде напрочуд важко. Тіто не міг ризикувати.

Примостивши останній кошик у кузові, рибалка затримався і ще раз придивився до риби. У жовтохвостів, яких він витягнув із води біля берега, кривавих підтьоків не було, зате очі… Тіто здригнувся. Він не міг збагнути, чому вони стали такими чорними. І чому він не може позбутися відчуття, що навіть після того, як рибини припинили смикатися та бити хвостами, хтось – чи радше щось – за ним спостерігає.

Стоячи біля свого пікапа з налиплим на лоба волоссям, із тремтячими від знесилення руками та напівроззявленим ротом, переповненим гарячою слиною, Тіто Мелендес востаннє подумав про те, щоб зупинитися. Те, що він робить, – неправильно. Він мусить залишити улов і розказати про побачене алькальду… Наступної миті в його животі забуркотіло, як у надрах вулкана перед виверженням, і думки затягнуло товстою непрозорою плівкою. Контури слів порозпливалися, вони неначе злиплися в один кавалок, змішавшись і втративши зміст. Тіто подумав, що, напевно, з тією рибою щось сталося. Та де там – «напевно»! Звісно, щось сталося; інакше якого дідька вона полізла б на берег. Разом із тим протягом минулих п’ятдесяти років Тіто майже без перерви рибалив і не уявляв, що має трапитися із живою, на вигляд цілком здоровою рибиною, щоб споживання її м’яса становило загрозу людському життю. Якби біля Еквадору сталася якась катастрофа, він би вже про це почув. Та й отруєна риба не б’ється у воді, а плаває догори черевом. І недобре пахне.

Усе гаразд, риба нормальна, нічого страшного з нею не трапилося.

Тіто сів за кермо та повів пікап до свого будинку на вулиці Рокафуерте.

– Стара, йди сюди! Поглянь! – рибалка почав гукати ще до того, як бризки, здійняті колесами пікапа, долетіли до ґанку. – Дивися, скільки риби!

– Ти рано…

– Та подивися, що я привіз! – Тіто говорив голосно, майже кричав, заглушуючи бентежну дрож у голосі. Він хотів якнайшвидше побачити виблиски у зазвичай скорботних і збляклих очах Марії, своєї дружини, щоб остаточно прогнати вагання та невпевненість.

І Марія його не розчарувала. Витягнувши худу пташину голову, вона зазирнула до кузова і здригнулася, ледь не підскочивши, як людина, яка зрозуміла, що зірвала джек-пот у лото.

– Заходь, поки не змок до кісток, – у словах не вчувалося бурхливої радості й уже давно не було любові, але те, як зм’якшилися складки довкола сухих губ і як потеплішали та зволожилися темні очі, говорило про настрій Марії Фернанди Мелендес краще за будь-які слова.

Тіто заніс один із кошиків до будинку та поставив на підлозі посеред тісної кухні. Із його шортів і футболки на дерев’яну підлогу скапувала вода.

– Дай води, – хрипнув він.

Марія Фернанда принесла кухоль. У її животі також забурчало, і Тіто це почув.

– Добре, – форкнув рибалка, одним махом вихиливши все до останньої краплі. – Добра вода.

Він зиркнув на калюжі під ногами, із задоволенням утягнув запах свіжої риби, який наповнив вузьку кімнату, та розвернувся до виходу.

– Ти куди? – запитала Марія.

– До Ґуаякіля.

– Поїж перед тим. Я швидко її зготую.

Тіто не відповів, зупинився біля шафи у коридорі, мовчки переодягнув футболку.

– Навіщо? Пізно вже, – наполягала дружина.

– Продати рибу.

Ринки в Ґуаякілі вже не працювали, однак рибалка мав контакти оптового торговця, Педро Касальєса, якому міг скинути улов навіть посеред ночі.

– Навіщо? – звівши брови, повторила запитання Марія. – І кому? Тому здирникові Касальєсу? Залиш її, Тіто. Не витрачайся на бензин. Завтра зранку продаси все на ярмарку.

Тіто Мелендес, заперечуючи, із неусвідомленою злістю мотнув головою та несподівано відчув себе провидцем, напрочуд чітко уявивши, що завтрашній ранковий ярмарок уперше за сто чи, може, й двісті років не відбудеться.

– Не патякай. Краще приготуй поїсти. Я повернуся за годину до півночі.

Утиснувши голову в плечі, він вийшов на вулицю під дощ.

Між Пуерто-Лопес і Ґуаякілем сто п’ятдесят кілометрів сільських ґрунтовок, але Тіто обрав довшу дорогу – магістральними шосе. Спочатку трасою № 15 подався на південь, перед містечком Ла Лібертад повернув ліворуч на шосе № 40 і далі їхав прямо, не звертаючи, до самого Ґуаякіля. Із повним кузовом риби так було швидше.

Дорогою Тіто мав достатньо часу, щоб переварити все, що сталося. Раз у раз він повертався до моменту, коли залишав безлюдний пляж, біля якого набрав жовтохвостів. Обліплені піском туші кашалота, косаток, скатів і дельфінів. Тонни риби на піску вздовж лінії прибою; ще більше риби на мілині біля берега. На кормі човна напхані живими жовтохвостами металеві кошики. Однак… чогось не вистачало. Тіто дивився на навскісні смуги дощу, що торохтіли об капот і розбивались на блискучій під променями фар поверхні шосе № 15, але бачив перед собою J-подібну затоку, чорні скелі, у які впиралася прямокутна голова мертвого кашалота, мертву рибу, обрамлену винесеними на берег водоростями. Тіто пам’ятав, як тоскно защеміло за грудниною, коли він востаннє поглянув на пляж перед тим, як запустити «Mercruiser’и». Чорт забирай, що було не так із тим пляжем?! Здавалося, що відповідь лежала у нього під носом.

Після того як Тіто повернув на схід і від’їхав на двадцять кілометрів від узбережжя, дощ ущух.

Тіто спробував уявити, що зараз відбувається на пляжі. Цікаво, чи рибнагляд перекрив доступ до затоки? Чи взяли на аналіз зразки води та рибу? Навряд. (Тіто цього, звісно, не знав і не міг знати, але ще до заходу сонця про колосальний викид риби рознюхали столичні телевізійники. Канал RTS не пожалкував грошей і відправив до узбережжя гелікоптер. На той момент, коли рибалка вів свій пікап до Ґуаякіля, освітлений вертолітними прожекторами та завалений рибою берег затоки показували у вечірніх новинах. Після того як Тіто залишив безлюдний пляж, на берег викинувся ще один кит, молодий семиметровий горбань, тож кадри вийшли справді вражаючими. Слідом за RTS новину підхопили еквадорські канали TC Televisiо`n, Canal Uno, Teleamazonas, до яких швидко приєдналися північноамериканські та європейські ЗМІ.) Навіть якщо хабарникам із рибнагляду доповіли про викид, до ранку вони не вживатимуть жодних заходів. Зате Тіто не сумнівався, що зранку інспектори припхаються до Пуерто- Лопес, найближчого до місця викиду поселення, та перевірятимуть усю рибу, яку зможуть знайти.

Згадавши традиційну ранкову рибну товкучку в рідному селищі, Тіто відчув, як щось ворухнулося в грудях. Серце без жодної видимої причини забилося швидше. Що? Що не так? Чоловік спохмурнів і навіть збавив швидкість, притиснувши авто до правого краю шосе. На мить він уявив, як без поспіху йде ярмарком. Повсюди дешеві китайські вантажівки; хтось торгує зі столів, хтось із підігнаних до пологого берега плоскодонок, дехто просто із землі; проходи заставлені різнокольоровими пластиковими ящиками, наповненими малою рибою; на облуплених дерев’яних столах світять розпоротими черевами більші рибини – тунці, робало, марліни; мертві акули, вирячкуваті молот-риби та гігантські скати лежать на лінії прибою, наполовину занурившись у пісок; довкола них смалять цигарки чоловіки, що їх виловили; стійкий рибний запах насичує повітря, розповзається в усі боки, здається, навіть змінює колір неба; луска неначе шаром тонкої криги вкриває землю перед столами; навколо снують натовпи селян і перекупників із міст провінції та Ґуаякіля; сотні морських птахів хмарами кружляють над лотками, чекаючи на мить, коли вдасться поцупити залишену без нагляду рибину чи шматок риб’ячого м’яса; вгодовані дружелюбні дворняги метеляють хвостами, труться під ногами покупців і по- собачому посміхаються, випрошуючи… Стоп!

Тіто обома ногами вгатив по педалі гальма. Вискнули шини, кузов занесло на мокрій дорозі, чоловік ледве встиг перехопити кермо та вирівняти пікап.

(мертвий кашалот)

(мертва риба, обрамлена винесеними на берег водоростями)

і

(сотні морських птахів хмарами кружляють над лотками, чекаючи…)

Несподівано Тіто Мелендес зрозумів, що так насторожило його на безлюдному пляжі неподалік Пуерто-Лопес. Там не було птахів. Довжелезний безлюдний пляж, ніби рибний відділ гігантського супермаркету під відкритим небом, був ущерть завалений мертвою рибою або ж рибою, що от-от готувалася померти, а у повітрі над ним не кружляло жодного альбатроса, фрегата чи чайки. Жодного!

Тіто тримав обидві руки на кермі та дивився на вогні Ґуаякіля, що прорізалися крізь чорноту на сході.