Читать книгу Петлюра. Боротьба - Максим Бутченко - Страница 4

У холодний досвітній час військові бараки видавалися темними тушками морських тварин, які викинулись посеред площі. Тонкий дим, що кучерявився над дахом одного з бараків, закручувався у вузли, ніби піднімаючись із пащі звіра, який ледве дихає. Листопадовий туман повз над самою землею, ледве втримуючи в білястій речовині чорні тушки будівель. І ось серед п’ятиаршинних будівель з’явилася невисока людська фігура у військовому френчі з тризубом на рукаві. Повільно крокуючи по тремтливій туманній пелені, збиваючи її ногами й вириваючи при ходьбі шматки білої вати, чоловік ніби хотів скинути з ніг настирливу повітряну бавовну. Він іноді зупинявся, дивився на низьке небо, а відтак піднімав руку, немов хотів погладити кошлаті хмари. Чоловік хижо хапав повітря долонею, а потім стискав її міцно-міцно. Що шукав він тут уранці? Кого бажав піймати? Як же людина жадає ухопити невидимі нитки, які тягнуться з небес на землю – ті, які керують ходом життя. Як же людина бажає контролювати бодай один день! Панувати над ним, наче Бог! Та й що таке природа людська, як не бажання уподібнитися силам небесним?! Але, на жаль, коли чоловік розтуляв долоню, у ній виявлялась порожнеча. Немов розсерджений цим відкриттям, він зиркав на руку, роздивлявся на шкірі лінії долі й не міг розгадати лабіринти свого майбутнього…

Близько полудня табір гудів. Було вирішено висуватися до станції Фастів. Напередодні туди поїздом вирушила 2-а сотня січовиків, і, зупинившись за два кілометри від станції, стрільці добиралися до неї маршем, зайняли без пострілу, несподівано напавши й роззброївши гетьманських сердюків. Проте подальше просування січовиків на Київ затримав німецький гарнізон, який не мав змоги зв’язатися з центральним командуванням (телеграфісти симпатизували Директорії, тому бойкотували зв’язок гетьманців зі столицею). Німці довго не могли визначитися зі ставленням до того, що відбувається, поки зрештою не схилилися до нейтралітету. І тепер у бік Фастова повинна була попрямувати ще одна сотня січовиків. Для цього приготували саморобний бронепоїзд, зміцнили спереду залізним листом, обклали мішками з піском. Поставили кулемет. Усе це нехитре озброєння мало не надто сучасний вигляд, але було доволі ефективним у бою. Так міркували старшини.

Січовики збиралися на площі перед відправкою, перемовлялися. Іноді на широких грудях стрільців виднілися ґрона калини – символ рішучості в бою і готовності померти. Червоні плями все частіше з’являлися в натовпі бійців – це був час вогню в грудях, коли кожен день чи ніч могли змінити життя. Натхнені, наповнені по вінця еліксиром сміливості, січовики немов горіли зсередини.

Тут з офіцерських бараків до мітингу вийшли військові чини, серед яких і Петлюра. Він поглядав на збори, немов вишукував невпевненість в очах бійців. Відтак зійшов на збиту з дощок платформу, зняв кепку.

– Брати мої! Я звертаюся зараз до вас, тому що кожен українець, готовий узяти зброю в руки, щоб скинути гетьмана, для мене – брат. Що ми маємо, браття? Чим ми володіємо? Хіба ж не лише хоробрістю? Хіба не тільки любов’ю до України, багатостраждальної нашої неньки?! Де нам шукати правду? Де знайти істину, коли навколо пітьма? У що нам вірити? Відповідь одна: ніхто не прийде й не допоможе нам, якщо ми самі не доб’ємося справедливості. Ворожі сили оточили нас! Червона орда стоїть на кордонах нашої батьківщини, бажаючи посіяти тільки страх і хаос. Її майбутнє у винищуванні й терорі. Чорносотенці й білі бажають нас знову повернути в минуле, поневолити. І тільки ми, сини українські, битимемося за сьогодення, адже воно належить нам і нікому іншому!

Петлюра замовк, щоб перевести подих, аж тут із перших рядів почувся грубий голос.

– Смерті нема! Є лише стрілецька честь! – голосно промовив худорлявий січовик із широкими губами та високим чолом і трохи виступив з рядів.

– Правильно. Тому що загинути за ідею – це найблагородніший вчинок. Як тебе звати, брате? – звернувся Петлюра до промовця.

– Федір Черник[12], сотник я, – відповів той.

– Ось так народжується історія! Простими людьми, тому що простота подібна до святості, – промовив Симон Васильович.

Він спустився з платформи, підійшов до Черника і простягнув йому руку.

– Ти навіть собі не уявляєш, скільки може зробити одна людина, – Петлюра уважно дивився на сотника.

– Та хіба ж я один, – Черник потиснув руку Головного отамана.

– Так, але річ у тому, що людина зустрічається зі смертю саме віч-на-віч, – Петлюра трохи затримався на ньому поглядом.

– Не зараз, то потім. Хіба ж не краще довести своїм життям правду? – Черник хотів сказати ще щось піднесене, але більше нічого не спадало на гадку.

– Я скажу тобі, брате, що кожному з нас доведеться робити цей вибір, – Симон Васильович говорив, а потім раптом затнувся, розуміючи, що нарешті зміг висловити те, про що думав останні дні.

Ще кілька хвилин на платформу поперемінно піднімалися оратори, виголошуючи промови, закликаючи кілька сотень сміливців іти напролом за свою Батьківщину. Як пояснити, що ці люди, які не знали нічого, крім своїх ідеалів, ці звичайні собі люди в овальних залізних шоломах, що дісталися їм від австро-угорців, раптом виявилися більшими патріотами, ніж усі політичні марнослови. Бач, як буває: в історії люди непримітні можуть зробити більше, ніж усі славетні разом. Яка ж це іронія зміни часів!

– Слава! Слава! Слава! – гриміло над рядами січовиків.

І гучна луна цих криків спускалася по низині в бік Києва, а далі злітала вгору і мчала до семи пагорбів. А звідти назустріч вийшли шістсот бойових російських офіцерів добровольчої дружини генерал-майора князя Олександра Святополка-Мирського. І тисяча багнетів гетьманської гвардії – сердюків у супроводі двох сотень кінноти. Вони йшли наче на парад, бажаючи придушити повстання; їхні чорні куртки були подібні до панцирів, і часто на офіцерських кашкетах виднілася старорежимна царська кокарда, схожа на відкрите око комахи. І крокували росіяни багатооким ладом, подібно до величезного темного павука, який виліз із пекла: сотні очисьок видивлялися, кого б проковтнути. Ось зараз вирішується – хто кого! Ось він – момент, який переверне все. Наступний день полічить своїх живих і мертвих.

– Гати! Гати, твою мать! – кричав несамовито літній січовик майже три аршини на зріст. Він стояв на імпровізованому бронепоїзді. Попереду сховалися російські дружинники, з боків – сердюки. Бій тривав уже дві години, повітря шматував гуркіт шрапнелі й постріли. Плутанина й хаос. Усе почалося з того, що петлюрівці зайняли селище Мотовилівка, коли назустріч вийшли гетьманці. Супротивників розділяла залізнична колія, ліворуч від якої тяглося широке відкрите поле, а праворуч – великий густий ліс. Дізнавшись, що на той момент Мотовилівку вже зайняли повстанці, Святополк-Мирський до ранку розташував свої війська на відпочинок неподалік від станції, щоб зранку рвонути в бій. Кожна година могла стати вирішальною. Кожен день міг змінити країну на багато років наперед. Хоробрий Черник не став чекати ворога й виступив першим на світанку з півсотнею бійців і одним кулеметом. Вони їхали на бронепоїзді, вдивлялися в далечінь. Усі бійці приготувалися. Раптово повітря розрізав високий свист ворожого паровоза, який рухався їм назустріч, і машиніст гетьманського бронепоїзда запримітив січовиків і дав сигнал. Зав’язалася перестрілка.

– Хлопці, не панікуйте, хлопці, – кричав той самий січовик на прізвище Дашкевич.

– Треба послати по підмогу, – сховавшись за мішками з піском, відповідав Черник.

– Ти сотник, ти й наказуй, – забуркотів Дашкевич.

– Ваню, тобі аби комизитися, – зненацька по-доброму всміхнувся Федір.

– Ще й не таке… А ти диви, що коїться! – високий закричав, бо гетьманські війська розпочали маневри.

Попереду засіли російські офіцери, які відчайдушно відстрілювалися, а одного разу навіть пішли в атаку – строєм, немов перед царем-батюшкою. Вони ж думали, що там, попереду, неорганізовані селяни, які, бач, задумали бунтувати. Але виявилося, що їхні вороги: бійці, обстріляні в Першій світовій, які побували і не в таких бувальцях. Застрочив український кулемет, і полягло п’ять десятків гетьманських офіцерів. Солдати падали, пронизані невидимими для них кулями, і їхні тіла, закутані чорними шатами, одразу ж перетворювалися на великі камені.

Сердюки лівого гетьманського флангу, не маючи великого польового досвіду, замість того, щоб збоку обійти жменьку січовиків, теж залягли синхронно з росіянами. Однак правий гетьманський фланг, який ішов через ліс, здавалося, досяг свого: розтягнувшись численними рядами, сердюки наполегливо оточували січовиків. Проти них Черник зміг виділити лише дванадцять стрільців, які сяк-так намагалися стримувати ворога.

– Оточити хочуть. Вгати з гармати! – закричав Черник. Він бачив, як його товариші залягли неподалік від лісу, але лінія сердюків ось-ось викине їх у кістляві осінні зарості.

– Не можу! Залишилося тільки двадцять шрапнелей. Треба тримати ворожий бронепоїзд на відстані, стріляти в нього, – закричав Дашкевич, заряджаючи з хлопцями гармату.

– От дідько! Хлопці, готуйтеся до рукопашної! – кричав Черник.

Він захвилювався – поразка близько. Варто лише сердюкам обійти їх по праву руч, і на два фронти вони не зможуть битися. Ось уже понад годину тому по допомогу послали гінця до сотника Миколи Загаєвича, але жодних звісток не було. Черник визирав з-під мішків, дивився на ворожі позиції і не знав, як йому вчинити. І раптом – в одну мить, в один короткий проміжок часу – в голові у нього закружляли спогади, немов стрічки з намальованими зображеннями, які грайливо смикає вітер. Так буває, коли наше минуле наздоганяє нас в особливо тяжкі часи, адже часто саме в тінях минулого всі відповіді.

Ось у Черника, багато років тому студента права Львівського університету, стався серцевий напад, і він упав на міську бруківку, ударившись головою. І тоненька, ніби струмочок, цівка крові наповнила жолоб між гладеньким, стертим від часу камінням. Лежав Федір на сирій площі, й серце, немов двигун літака, то глухнуло, то знову оживало в шаленому глухому стукоті. Та ось підбігла до нього дівчина, присіла й нахилилася, – її довге волосся впало на щоку Чернику; і, перебуваючи між життям і смертю, хлопець раптом відчув, як кінчики жіночого волосся гладять його шкіру. І тоді він збагнув, що немає нічого, заради чого можна було б жити, крім почуття спорідненості. І, задихаючись від перебоїв серця, безглуздо проводячи долонею по грудях, налякавши дівча та інших перехожих, Федір Черник зненацька опинився на тонкому обриві буття. Ось тоді зрозумів майбутній січовий стрілець: якщо зараз виживе, то піде битися за свою землю, бо вона і є для нього мати.

Бабах! Ворожа гармата урвала роздуми сотника. Він роззирнувся, спробував було закричати від безсилля, бо ставало зрозуміло, що вони програють. Справа лізли сердюки, а російські офіцери короткими перебіжками наближалися до них. Гей, хто з вас готовий загинути за батьківщину? Хто вірить, що гине за праве діло? Чому, чому за істину неодмінно слід гинути? Жменька січовиків готувалася до нападу.

А в цей час у густому лісі посильний від Черника нарешті знайшов загін Миколи Загаєвича. Розповів про оточення і про десяток сміливців, які кинули виклик вишколеним царським офіцерам. Загаєвич розділив півсотню на дві частини, щоб розосередитися по лінії фронту, і сам, з меншою частиною, пішов ліворуч. Степан Козак із рештою бійців узяв трохи правіше. Вони продиралися крізь густі хащі. Листопадова пуща зі щільним пергаментом опалого листя, довгими кривими гілками, великими стовбурами здавалася казковим страшним лісом. Десь далеко бахкали гармати й лунали глухі постріли гвинтівок.

І тут несподіванка: Загаєвич із бійцями натрапив на сердюцький загін, який саме йшов в обхід із флангу. Це сталося так раптово, що Микола тільки й устиг крикнути, щоб готувалися до бою, як почалася стрілянина і впало відразу три стрільці. Сердюки вже хотіли відступити, але московські офіцери кричали, проклинали, матюкали їх на чому світ стоїть, – відступати не можна! Кілька хвилин вороги ховалися за деревами, ніхто не наважувався йти вперед. Господи Боже, які ж виснажливі й лякливі ці миті! Лише одна секунда – і людина може віддати Богові душу, і тоді хіба хто згадає про неї? Пам’ять людська подібна до густого туману, крізь який проступають обриси померлих. Чи можемо ми зараз назвати їх на імена, згадати риси облич, сказати, який у них був голос? Тільки сутінки, сутінки лишаються на місці людини.

І тоді Микола Загаєвич вдихнув, наповнивши груди запахом перегною і пороху, що літав клубами в повітрі, й сказав собі, що поки вони тут сидять, там, у полі, гинуть їхні брати. В одну мить у його голові визріло рішення, яке, ніби інстинкт, змусило розвернутися командира й що є сили закричати. Його крик пролунав немов пізній глухий грім у небесах, обтяжених похмурими хмарами. Цей крик міг викликати в морі грізну бурю, міг струснути землю, щоб та вивернула свої таємні пласти назовні. Міг змінити історію, тому що в ньому було невідь скільки сили людського духу! І закричав січовик: «За братів! За Україну!» Стрільці підхопили крик, злилися в одному-єдиному звуці, ніби всі сім біблійних труб зазвучали в одну мить, і настав кінець світу. Помчали тоді українські бійці в штикову, виставивши гвинтівки перед собою. І біг Загаєвич першим, сповіщаючи своїм голосом, що людина, яка вірить, здатна змінити весь світ.

Раптовою атакою січовики налякали сердюків, які вже не могли, не встигали відступити. І встали тоді вірні гетьману українці, теж закричали, і їхні слова потонули в шумі, наче й не народилися. Помчали тоді сердюки на січовиків, кинулися також у штикову – і пішов брат на брата, кров на кров, душа на душу. Стали шматувати тоді вони одні одних, намагаючись пронизати серце, що б’ється у вогні. Горе нам, горе! Брат убиває брата. Зіткнулися тоді просто війська, супротивники або закляті вороги. То була мить, коли в густому лісі зустрілися два загони, як дві України – такі різні, такі непримиренні.

Почувши стрілянину, другий загін січовиків на чолі зі Степаном Козаком розвернувся і кинувся на допомогу товаришам. Вони поспішали, бігли щодуху. Але коли досягли місця бою, то побачили, що з усього відділення стрільців залишилося двоє людей, які стояли, оточені ордою сердюків, і російські офіцери готувалися віддати смертельний наказ. Це приголомшило Козака, і кинулися тоді всі вони безрозсудно в бій. Хто був свідком цього подвигу? Хто розповів своїм дітям, як двадцять чоловіків розбили п’ятдесятьох? Хто міг підняти чарку, щоб випити за упокій загиблих у цій битві? Мало хто, ой, як мало хто. Коли все скінчилося і останній росіянин упав, а ледь живий сердюк зник, тікаючи в лісову хащу, тоді Степан Козак ще довго стояв і важко дихав, похитуючись посеред маленької галявини, а дрібні, тремтливі краплинки крові, наче піт, виднілися на його блідому обличчі.

А тим часом загін Черника опинився в критичній ситуації. Росіяни повільно перебиралися до українського бронепоїзда, шрапнелей залишилося всього кілька. Ще трохи, і треба вирішувати – відступати чи залишатися і померти.

– Що скажете, браття? Яку долю собі обираєте? – Черник перемовлявся зі стрільцями.

– Жити, звісно, хочеться, – простягнув Дашкевич і заусміхався, показавши кілька вибитих у бою зубів.

– Чому ж не жити, – буркнув іще хтось. Решта тільки повернулися до сотника, але нічого не сказали.

– Ох, будь-що-будь! Ви можете відходити, а я залишаюся! Битимуся до кінця, – промовив Черник під акомпанемент ворожої гармати.

Снаряд розірвався зовсім близько, і важкий фонтан викинутої в повітря землі посипався на них. Дашкевич почав заряджати, другий січовик сів на кулемет, третій підняв гвинтівку. І в запалі бою всі бійці залишилися – не було часу для жартів.

Здавалося, що цій битві не буде кінця-краю. Дим, що підіймався від вибухів, застилав очі. Кров, яка просочилася крізь військовий однострій пораненого товариша, залишалася на руках тих, хто намагався затиснути рану. Глухий стогін стрільця, що гине, можна було почути, лише якщо прикласти вухо до рота вмираючого. І тоді, ніби наситившись усією своєю люттю, наповнившись напоєм злоби й ненависті, підняв Святополк-Мирський російських офіцерів, заволав і повів гетьманців в атаку.

Кепські справи, браття, кепські! Не залишилося більше патронів, немає снарядів, бракне сил, щоб вистояти українцям. Ніби доля потішалася над ними – в останній момент кожен виявив у своїй обоймі по одному патрону. Залягли січовики за мішками з піском, зрідка визирали в щілини й бачили рівний стрій – усе той же, як на параді. Знущалися з них росіяни, бо відчували загибель стрільців. Наближалися, наближалися, ніби дев’ята хвиля. Немає порятунку, немає звільнення, немає нічого.

Черник глянув у проріз гвинтівки й завмер. Саме в той момент почувся тонкий, неначе пташиний, свист, і снаряд упав буквально поруч із українською гарматою, розірвав залізо, збив з ніг і поранив Дашкевича. Приголомшені, контужені, засліплені, стрільці тулилися один до одного, немов діти під час грози. Але тут, наче відчувши новий приплив сил, схопив Черник козацьку шашку, яку подарував йому старий гайдамака. Піднявся на повен зріст і заволав до небес, намагаючись пробити сталеву пелену хмар криком відчаю і надії.

– Смерті немає, браття! Є тільки стрілецька честь!

Він ніби піднявся на мить над землею, тому що земна тлінність його більше не тримала. Так народжуються планети! Так з’являються нові галактики! Стрілець закричав щосили й побіг на ворога. І цієї ж миті куля пробила груди Черника, він упав, простягнув руку, але схопив лише повітря, адже дух його сплив з тіла, покинув плоть.

– Смерті немає, – на видиху прошепотів Черник і спочив.

Де ви, лицарі, що сотні років захищають свою землю? Чи знайдуться серед вас сміливці? Немов почувши цей заклик, піднявся весь десяток солдатів-січовиків і кинувся на ворога. Тому що не залишилося в їхніх серцях страху, не протече цівка сумнівів у річку їхньої сміливості, не залишиться туману в очах. Помчали, розмахуючи шаблями, як їхні предки в стародавні часи. Кинулися на ворога з криком пораненого вовка, бо втратила зграя свого ватажка. Билися стрільці люто, увірвалися в стрій росіян, приголомшивши навіть бувалих царських офіцерів. Саме в той момент наспів другий бронепоїзд із чотою січовиків, чотирма кулеметами й гарматою, яка почала обстрілювати гетьманців. Росіяни були змушені знову залягти, а там іще одна сотня петлюрівців підійшла зліва й по центру. І січові стрільці кинулися в штикову, в якій загинули майже всі добровольці Святополка-Мирського. Сердюки з найближчого села Василькова пішли було на допомогу, але опинилися під вогнем українського бронепоїзда, що пробивався вперед. Останній резерв гетьманців, дві сотні кінноти, простояв увесь час на хуторі Хлібчі, а відтак, нажаханий, утік із поля бою. Усе скінчилося о третій годині пополудні.

Чинити опір натиску українців не було кому.

На полі залишилися пошматовані тіла убитих. Поранені благали про допомогу, усюди ворушилися тіла – їхні руки намагалися дотягнутися до живих. Цей жест, цей стогін, цей хрип був скрізь. Очі заліпила засохла кров, і стали солдати як сліпі. До пізнього вечора над полем висіло похмуре мовчання, яке переривалося страшним, потворним сипінням. Війна тільки починалася.