Читать книгу Петлюра. Боротьба - Максим Бутченко - Страница 6

Зранку 22 листопада дув колючий вітер. Іноді він посилювався і в надмірних, грубих пестощах нагинав стовбури дерев. А відтак піднімав у дикому танці жмути сухого листя, які сипалися на поїзд, наче торішні листівки Лютневої революції. На станції Фастів у чотирьох вагонах засідали п’ять членів Директорії, канцелярія, ставка – десять штабістів і десять січовиків з одним кулеметом. Біля вікна вагона-салону стояв Петлюра, позад нього Коновалець, а в дальньому кутку Винниченко. Годину тому пішов офіцер, який доповів, що Чорноморський кіш став на бік повсталих і підійшов до західних передмість Києва з боку Борщагівки. Почалися бої, а незабаром і в місті мало спалахнути повстання – підпільний Революційний комітет українських есерів і лівих есдеків повинен підняти бунт. Дві тисячі петлюрівців штурмували позиції гетьманців, і перемога була вже близько.

– Днями візьмемо Київ, товариші, – хрипуватий голос Винниченка розірвав тишу.

– Твоїми б вустами та мед пити, – відповів Симон Васильович.

Він повернувся до столу, на якому були розкладені документи й карта місцевості. Склянка з вистиглим чаєм стояла на краю. Коричнева рідина виднілася крізь прозорі скляні стінки – на ній застигла тонка плівка. Тут-таки лежав маузер, а в кутку стояла гвинтівка. Коновалець схилився над картою, злегка постукував пальцями по столу, і цей глухуватий стукіт був схожий на звуки далеких артилерійських пострілів.

Петлюра відсунув стілець, сів, закурив і аж тоді звернув увагу на Коновальця.

– Сил у нас замало, – сказав Симон Васильович.

– Це так, – протягнув Коновалець.

– Що там Болбочан?[16] Є від нього звістки? – Петлюра тримав сигарету, від якої тяглася вгору тонка нитка диму.

– Скоро Харків буде наш. Запорізький корпус готовий узяти владу в усій Лівобережній Україні, – відзвітував Коновалець.

– Добрі новини, – погодився Петлюра.

– Погано те, що вже зараз прийшло багато селян, а офіцерів немає. Та й отаманам я не довіряю, – висловив сумнів Коновалець.

Тут до розмови приєднався Винниченко. Він устав, підійшов до столу.

– Слід негайно почати створювати народні ради, – сказав він.

– Це питання поки що не на часі, – відгукнувся Петлюра.

– Тобто? Влада повинна належати трудящим, – голос Винниченка став дзвінкіший.

– Володимире Кириловичу, влада – це не дівка, щоб комусь належати, – відрізав Петлюра.

– Хто? Дівка? Дозвольте дізнатися, а чи не ви збираєтеся розпоряджатися нею, як заманеться? – обурився Винниченко.

– Я прихильник демократичного устрою, а не соціалістичного, – відповів Петлюра.

– Чи не маєте наміру звинуватити мене в симпатіях до більшовиків? – грізно промовив Винниченко.

– Звинуватити? Та ти сам себе звинуватив. Чи, може, забув, хто наприкінці минулого року закликав розпустити армію і створити міліцію? У висліді – поразка від більшовиків, тому що захистити схід і Київ уже не було кому, – не вгавав Симон Васильович.

– Припини розводити демагогію. Це була колективна помилка, – намагався відбитися Винниченко.

– Демагогія? А хіба ти не вірив у цю демагогію? Якщо так, то це і є твої переконання? – сердився Петлюра.

– Хіба це має значення? – бурчав Винниченко.

– Тоді що має? – не відступався Петлюра.

Тут втрутився Коновалець. Він відірвався від карти, зиркнув на членів Директорії.

– Може, не зараз? – суворо сказав він.

Винниченко так і залишився стояти з роззявленим ротом, немов його паралізувало.

– Бог з вами. Головне скинути цього чортового гетьмана, – нарешті мовив він.

Симон Васильович знехотя погодився, знову закурив. Прийшов іще один штабіст. У Києві вже почалося повстання – до революційного комітету входив представник Директорії Володимир Чеховський[17], давній соратник Винниченка. Саме з його допомогою повстання мало початися на Подолі, Лук’янівці, Куренівці. Уся ситуація залежала саме від масштабності заколоту – чи зможуть бунтівники підірвати владу гетьмана зсередини?

– Дозвольте доповісти, – штабіст водив очима, не розуміючи, хто ж головніший.

– Кажи вже, – нарешті озвався Коновалець, і посильний повернувся до нього.

– Є відомості. З боку Києва виступили підрозділи Святополка-Мирського. Він організував нові офіцерські дружини і відтіснив Чорноморський кіш. Решта частин теж відступила, – сказав штабіст.

Останнє слово він вимовив чітко, ніби намагався викувати слова із заліза.

– Це катастрофа, – раптом зойкнув Винниченко.

Він відійшов від столу, важко сів у крісло в кутку. Потім схопився за голову, ніби вона миттєво розболілася.

– Отже, потрібно перегрупуватися. Це ще не кінець, – сказав Коновалець.

– Не кінець? А якщо німці заступляться за Скоропадського? – пролунав з кутка сердитий голос.

– Дозвольте йти? – подав голос штабіст.

Коли двері за ним зачинилися, Петлюра знову підійшов до вікна.

– Нічого, ми почекаємо, – раптом сказав він.

– Чого почекаємо? Пришестя ангелів з небес? Господи Боже мій, це була авантюра. Авантюра, – приречено сказав Винниченко.

– Стривай, не поспішай з висновками, – намагався вгамувати його Петлюра.

– Про що я тільки думав. Куди поспішати? У безодню? – Винниченко скорчив трагічну міну.

Зараз йому найбільше хотілося опинитись в обіймах Рози. Вбігти в їхню київську квартиру, не знімаючи взуття, стукаючи туфлями по лакованому паркету, й розкрити, розірвати, розшматувати фіранки, що ведуть до її спальні. Кинутися до її ліжка й побачити заспану дружину – розпатлану, із застиглим пухким личком. Схопити її руки й цілувати, як він не раз цілував долоні чужих жінок, бо Роза була поблажлива до його забаганок. «Кохо, ти – свята грішниця», – щоразу казав він їй, коли вона вислуховувала всі подробиці його чергової любовної пригоди. Чого тільки вартий його експеримент – закохати в себе 18-річну дівчину, щоб потім стежити за розвитком їхніх стосунків, а любовні перипетії використовувати для написання роману. «Кохо, ти – свята грішниця», – не втомиться він повторювати. А вона лише поправляла темне волосся долонькою, інколи проводячи пальчиками по щоці, немов очікувала від нього ласки. Ці важкі хвилини поруч із нею врізалися йому в пам’ять! Він так любив приходити до неї, поки ще легкий запах чужої жінки залишався на його плоті, поки тонкий ефір злягання з іншою ще не розчинився, не пропав безвісти; тоді він уривався в її кімнату, впивався губами в її губи. І млосний погляд дружини знову розпалював його, хоча після бурхливої ночі з черговою дівчиною у нього майже не залишалося сил.

Як же йому набридла ця метушня! Політика, в яку він уплутався. Ці малодушні люди, охочі до влади. Цей вискочка, який усіх погубить. Ці солдафони такі жорстокі! Повернутися до Кохи, повернутися до літератури. Оселитися десь у Ніцці й милуватися тим, як море мружиться в струменях вітру. Написати свій найголовніший роман – і біс із нею, з цією країною. Тонка душа не призначена для таких баталій, – думав Володимир Кирилович. Він нервував, роздратовано чмокав і намагався не дивитися на співрозмовників, а втупився у вікно.

– Потрібно робити щось, урешті-решт, – видавив він із себе.

А потім устав і попрямував до виходу. Симон Васильович хотів було щось сказати Винниченку, але той зобразив на своєму обличчі всі скорботи світу, тому чіпати його не хотілося.

Володимир Кирилович вибрався з вагона, який стояв на пустищі. Праворуч виднілася смужка дерев – ніби намальована, злітала на невеликий пагорб, а там розривалася на частини, і лише поодинокі деревця стриміли на височині. А ліворуч простягалося поле, укрите іржавою перед зимою травою. Кілька хвилин Винниченко стояв біля вагона, а відтак вирішив пройтися по полю. Сухі тендітні стебла ламалися під ногами. Він вдихав вогке осіннє повітря, що проникало в його нутро холодним потоком і приносило свіжість у душу.