Читать книгу 1918. Місто надій - Максим Бутченко - Страница 1

Хлопчик біг. Кожен його різкий видих перетворювався на маленьку хмарку, що поділялась на невагомі пластівці, які майже миттєво танули у щільному січневому морозі. Іноді хлопчик озирався, вдивлявся у далину Великої Володимирської вулиці, шукаючи позаду чоловічі фігури у зимових кожухах. Але щоразу такі спроби призводили до того, що він відхилявся від курсу, підтягуючись до двох трамвайних рейок, які на білому покривалі снігу здавалися сірими смугами. Тоді хлопчик неодмінно послизавсь на холодному залізі, вкритому кригою, наче карамеллю, й безладно махав руками, щоб зберегти рівновагу. Мимоволі можна було подумати, що такими жестами він когось кличе, відчайдушно потребуючи підтримки, але раптом передумує. Хлопчик на мить зупинявся, переводячи дух, і біг далі. На перетині Володимирської з Фундуклеївською, поруч із готелем «Франсуа», він знов озирнувся, змістився до трамвайних шляхів, не втримався і зрештою впав неподалік від чотириповерхової будівлі з високими, тонкими вікнами. Піднятися йому допомогли міцні чоловічі руки. Хлопчик, знову ставши на ноги, спробував обтруситися, а тоді підвів голову, щоб подякувати своєму несподіваному помічникові. Перед ним постав середнього зросту чоловік у двобортній офіцерській шинелі; на правому боці мав синьо-жовту кокарду. Добротний одяг свідчив про високий чин. Незнайомець справляв приємне враження: в’юнкі примружені очі, тоненькі вусики, легка усмішка.

– Чого ж ти, малий, під ноги не дивишся? – чоловік заговорив першим, вивівши хлопчика із заціпеніння.

– Я поспішав… Хотів попередити батька, – протягнув хлопчик.

– Про що ж, дозволь дізнатися? – усмішка зникла з обличчя незнайомця.

– Я… був на Андріївському… гуляв… І тут бачу: з Подолу йдуть… багато їх! Кричать… Сюди йдуть… – недоладно заговорив хлопчик.

– Зачекай-зачекай! Нічого не розумію. Хто йде? – запитав чоловік.

Але відповідь з’явилася сама: у глибині вулиці почалася стрілянина. Спалахи пострілів за долю секунди набрякали в повітрі, вибухали й розліталися навколо хвилястою луною. Стріляли здалека, мабуть, десь біля Десятинної.

– Так, тікай швидше! Ні з ким не розмовляй. Ти зрозумів? – чоловік трохи нахилився до хлопчика. Той завмер, хотів був щось сказати, навіть відкрив рота, однак саме в цю мить гучні відзвуки кулеметної черги наповнили повітря одноманітним клацанням.

– Марш! Біжи! Ні з ким! Чуєш, ні з ким! – чоловік схопив хлопчика за плечі й трохи потрусив його, ніби хотів таким чином позбавити малого будь-яких сумнівів, що зазвичай кружляють над потоками думок, наче пара. Хлопець кивнув і побіг далі, а офіцер рушив до будинку Центральної Ради.

Він поспішав. Серце вистукувало азбукою Морзе слова молитви. Тире-три крапки-тире-тире-пауза-тире-тире-крапка. Прискорений серцевий ритм іноді збігався з шорганням ніг, що рухаються по мерзлій кірці свіжого насту і розганяють тіло по тунелю вулиці, наче кров по судинах. Уже кілька днів у Києві розбухає більшовицьке повстання, гнійною раною стікаючи з «Арсеналу», Шулявки, і ось тепер – Поділ. Із середини січня червоногвардійці, біднота й фабричні робітники, напхані ленінськими листівками та зброєю, обстрілюють житлові квартали. Що залишиться від республіки, якщо місто впаде під натиском червоних? Якщо Київ вкриється липкою темрявою бридких більшовицьких ідей, просочиться в’язкими словами про рівність, які насправді смердять злістю? Павлові Гавриловичу Вітку страшно було уявити, у яку вони тоді проваляться безодню. Як він тоді дивитиметься в очі своїй дружині Ганні Дмитрівні, з якою вони побралися десять років тому і яку він клявся-божився оберігати? Чоловікові стало зле. Горло перетиснула грудка, наче камінь-кругляк, перекрила гортань, не даючи змоги вимовити бодай кілька втішних фраз. Ох, пережити ці дні, пережити…

Постріли позаду не стихали. Офіцер уже дістався до приступок Ради, коли йому назустріч вискочив військовик із гострою борідкою й хвацькими вусами, завитими кінчиками вгору. Павло Гаврилович зупинився. За вусанем тягнулося кілька десятків жовнірів; деякі з них гриміли гвинтівками, несучи по три-чотири одразу. Вусань, примітивши Вітка, помахав йому рукою:

– Павле Гавриловичу! Йдіть сюди, будьте ласкаві!

Той одразу ж підійшов.

– Петре Федоровичу, біда! З Подолу червоні йдуть!

– Чув, чув, – вусань явно поспішав. – Зволікати не можна, потрібно перекрити їм прохід, інакше все буде скінчено… Боже, Боже, чи залишив Ти нас?… Я вже третій день домовляюсь із царськими офіцерами… Щоразу одне й те саме кажу… Більшовики всіх знищать! Деякі офіцери погодилися прийти на підмогу – скоро має бути підкріплення…

– Я не знаю, чи варто сподіватися, Петре Федоровичу…

– Варто, мій друже. Надія завжди чогось варта…

Оддалік знову почулася стрілянина. Якщо уважно прислухатися, можна було розібрати у морозному повітрі високі ноти: бунтівники стріляли по вікнах сусідніх будинків, щоб розполохати людей.

Офіцери поспішили по Володимирській вулиці туди, звідки наближалася керована червоними біднота. Республіканські жовніри вишикувалися у стрій. Павло Гаврилович подивився, прикинув – усього чоловік двадцять, ще десяток тягнеться вулицею. Вусань – давній приятель Вітка, підполковник Болбочан, – вигукував накази, шикуючи бійців. Вони стали у лінію, наїжачились багнетами гвинтівок. Пішли вперед.

Перехожі поховалися, зачувши постріли. На безлюдній вулиці зимовий вітер закручував сніг у самотньому вальсі. Сонце іноді випливало з-під важких попелястих хмар, і тоді низенькі горбаті кучугури біля тротуару, освітлені променями, надавали цьому танцю врочистого блиску, як на балу. Цей блиск обдав Павла Гавриловича хвилею спогадів. Ніби він стоїть у маєтку високоповажного пана Артем’єва, дивиться, як танцюють бальні пари, розглядає красивих жінок, що розкручуються у вирі танцювальних рухів – так, що сукня трохи піднімається над паркетом, мов дозволяє на мить злетіти над грішною землею. «Як же це дивно, – думав Павло Гаврилович, стискаючи гвинтівку. – Іти, може, на вірну смерть і думати про розваги». Він струснув головою, намагаючись позбутися настирливих іскор минулого, і тут Болбочан привів його до тями. «Готуйсь!» – закричав той, піднявши шаблю. Він стояв посеред шеренги, і його шабля немов розділила вулицю на дві рівні частини, з легкістю розрізаючи морозний простір добре наточеним лезом.

Удалині, біля Золотих воріт, виринув натовп. На перший погляд – чоловік сто п’ятдесят. Першими ішли червоноармійці: в однострої солдатів царської армії, але взуті недоладно – хто в чоботи, хто у валянки, а хто в черевики. Те саме й з головними уборами – одні в офіцерських кашкетах, інші в папахах, а дехто й просто в селянських шапках. Але незмінно в кожного – смужка червоної тканини. Справжніх солдатів було небагато, десятки три-чотири. Зате позад них юрмилася біднота – не менше, ніж сто чоловік. Червоноармійці вигукували усілякі образи, кричали про те, що Рада – це посіпаки буржуїв, яких потрібно повісити на київських стовпах. Повстанці помітили республіканських офіцерів і стишили хід, але не зупинилися.

Усе сталося в одну мить. У когось із подільських червоноармійців не витримали нерви, і він пальнув у бік супротивника. Жовнір праворуч від Вітка впав, і одразу ж за командою Болбочана стрій із криками побіг на червоних. Побачивши уенерівців, що біжать із багнетами напереваги, червоні розгубилися. Менш за все вони були готові зустріти озброєних республіканських офіцерів та вишколених жовнірів. Біднота позаду червоноармійців розрідилася: хтось повернув назад, а хтось відійшов убік. Солдати зробили кілька пострілів, а тоді теж розвернулися й дали драла. Вони кинулися за Золоті ворота, але за кілька хвилин схаменулися, зупинились і почали відстрілюватися. Республіканці розосередилися по краях вулиці. Павло Гаврилович присів біля замету.

Почалася перестрілка, яка, втім, не давала особливих переваг жодній зі сторін. Нападники зупинилися біля готелю «Прага», намагаючись сховатися у великому шестиповерховому будинку, а офіцери іноді перебіжками скорочували дистанцію, але пройти далі не мали змоги – червоні підігнали на возі кулемет Шварцлозе, який невідь-як роздобули в австро-угорців, і просто з воза почали обстрілювати ворога. Стояв неймовірний гул, у якому змішалися різноманітні звуки – дзвін битого скла, шерхіт штукатурки, що сипалася з будівель, стогін поранених і останні скрики вбитих. Болбочан лаявся, як чорт, намагався криком віддавати накази, але скрекіт австро-угорського чудовиська зводив будь-які спроби нанівець.

Вітко втиснувся у сніг. Його прикривало дерево, час від часу з характерним клацанням ковтаючи кулі. «Так можна пролежати цілий день і нічого не вдіяти», – думав Павло Гаврилович. Якоїсь миті йому раптом стало млосно й сумно, ніби весь цей бій, вогонь, убиті – усе відбувається уві сні. Вагота розлилася по тілу, заповнюючи душу, неначе склянку. Так хотілось повірити, що ці люди на снігу, які відчайдушно намагаються відстрілюватися, оцей підполковник, який кричить, роздратований браком живої сили для нової атаки, оці червоноармійці, сповнені люті, – не більше, ніж жахливий сон. І варто лише Павлові Гавриловичу напружитися, проникнути у прихований тунель підсвідомості, пройти темними коридорами й знайти заповітні вузькі дверцята, які дозволять йому вибратися з цього злощасного сну – й усе закінчиться! Так бувало багато разів під час нічних кошмарів, які прокручувалися в голові, мов сінематограф, змушуючи рухатися різні фігури, бігати, лякатись – і все це без жодного слова. Вітко заплющив очі. Він відчайдушно хотів, щоб усе закінчилося, але марно. Стрілянина, крики, стогони – усе це було не сном, а жахливою дійсністю. «А, чорт забирай!» – несподівано для себе вигукнув Павло Гаврилович.

Він повернувся до бунчужного, який лежав неподалік біля чорного автомобіля, що його хтось так нещасливо залишив на тротуарі.

– Послухай, потрібно їх відволікти, а я підберуся ближче й спробую прибрати кулеметника, – прокричав Вітко.

Бунчужний, дядько років сорока з широким писком, зиркнув на Вітка й коротко відповів:

– Добре. Зробимо.

На якусь хвилину стрілянина припинилася. Небо затягнуло пухкими хмарами. Повалив сніг, кружляючи, наче конфетті. Здалека пролунали гарматні постріли; напевно, біля заводу «Арсенал» – там теж засіли більшовицькі повстанці. На мить стало нестерпно тихо. Сіре повітря наповнилося білими сніговими струпами, видимість різко зменшилася, обидві сторони принишкли, очікуючи.

Бунчужний трохи підвівся, потім різко рвонув від автомобіля у бік Золотоворітського скверу. Одразу пролунала кулеметна черга, кулі зачепили авто. Посипалося лобове скло, але дядько встиг пробігти до дерев і навіть вистрілити зі свого «мосіна». Вітко скористався моментом: пригнувшись, посунувся ближче до Прорізної. Кілька пострілів змусили його лягти у сніг, але тут бунчужний, певно, повідомив про план іншим, і всі вони почали стріляти, намагаючись заглушити ворожий вогонь. Так тривало з півхвилини – цілком достатній відтинок часу для того, щоб зробити ривок до величезної тополі, яка росла неподалік від перехрестя. Павло Гаврилович сховався за деревом, притулившись до стовбура спиною. Він точно знав, що за п’ять-десять секунд республіканці перестануть стріляти і він матиме якусь мить для того, щоб висунутися, прицілитися і вразити кулеметника, який готується до нового вогню.

Серце шалено калатало, немов хотіло пробити дірку в грудях. Лоб покрився потом, незважаючи на мороз. Руки, що стискали гвинтівку, злегка тремтіли. Чи думав у той момент Павло Гаврилович про смерть? Чи боявся, що схибить? Або, ще гірше, кулеметник замість того, щоб стріляти по бунчужному, націлиться в нього? Чи намагався він запам’ятати цю мить, яка могла стати останньою в його короткому житті? Як не дивно, усе це разом блискавкою промайнуло в голові Павла Гавриловича, освітивши на крихітну долю секунди нерівне поле його жахів, розкиданих білими кістками по свідомості. Так, він боявся! Боявся, що випадкова куля обірве нитку його життя, яку розмотував Творець, і буття його буде точно виміряне лінійкою завдовжки тридцять п’ять років, що протягнулися через дві революції, одну війну і дві-три нездійсненні мрії, які зародилися в нього, коли він ще був кадетом у Київському кадетському корпусі. Боявся, що все це перетвориться на ніщоту, стане товстим шаром пилу, який укриє його могилу посушливим літом. І кістки жахів у цей момент не були для Павла Гавриловича просто метафорою, бо гола кістка – це і є втілена у фізичній формі смерть.

Але боявся Вітко три секунди – саме стільки йому було потрібно часу для того, щоб подолати страх, підвестися, висунутися з-за кострубатої кори дерева й вистрілити в кулеметника. Гучний звук пострілу збігся зі ще одним гуком, який пролунав із протилежного боку. Ці два звуки схрестилися десь посередині, а потім помчали в різні боки, стрімко пронизуючи морозяне повітря, доки не досягли мети: з дикою, жахливою пристрастю в людську плоть встромилися кулі. Кулеметник упав на воза, убитий наповал, але тієї само миті Павло Гаврилович зиркнув ліворуч, обм’як і теж упав на снігове простирадло. Червона пляма просочилася крізь шинель і забарвлювала сніг. Тим часом республіканці атакували, гучними голосами наповнюючи вулицю й перетворюючи колишню тишу в переплетення звукових смуг, що зв’язувались у міцний вузол єдиного крику: «Слава!»

Жовте світло лампи у спальні скидалося на літнє сонце. Якщо прижмуритися, можна було розділити штучне лимонне сяйво електричної лампочки і відсвіти червоного абажура. Але хто дивився широко розплющеними очима, той здатен був побачити лише золотисту із легкою червоною скоринкою кулю, невідомо ким підвішену просто посеред спальні. Здавалось, куля ось-ось обірветься, впаде на підлогу, пропалить дошки, провалиться в підвал будівлі на Олександрівській вулиці, що неподалік від Маріїнського парку, а відтак вгрузне в чорні скиби київської землі, відокремлюючи верхній шар від глини, піску й тонкого щебеню, щоб проникнути в глибини – туди, де покояться мерці, адже тільки вони знають правду про життя…

Павло Гаврилович відпочивав на ліжку, вкритий теплою ковдрою. Нікого поруч не було. На столику – ліки, спирт, бинти. Чай охолов. Годинник відмірював час своїм ритмічним цокотом, схожим на погойдування тіла шамана, що входить у транс: про такого шамана чотири роки тому розповідав пан Артем’єв, який тоді щойно приїхав із Півночі. Плече поболювало. Куля зачепила м’язи лівої руки, розірвала зв’язки, зруйнувавши еластичну тканину трицепсу, й полетіла геть. Після того, як більшовиків відігнали, Болбочан підбіг до Вітка, підвів друга, наполягав, щоб його поклали до шпиталю, але Павло Гаврилович м’яко відмовив своєму давньому приятелеві. Рана неглибока, можна відлежатися вдома, так і Ганні Дмитрівні буде спокійніше, адже тоді вона зможе бачити його щодня. Не варто дарма запалювати жіночий неспокій, а це неодмінно станеться, коли червоні знов обстрілюватимуть лікарняні палати. Хірург зашив рану, офіцера доставили додому, допомогли піднятися на другий поверх і завели у квартиру. Дружина, побачивши пораненого чоловіка, втратила рівновагу, опустилася на стілець, і лише звичайний, рівний голос Павла Гавриловича, який повідомив їй, що поранення не смертельне і все швидко загоїться, зберіг її притомною.

Уночі поранений спав неспокійно. Рука боліла по всій довжині, а іноді біль віддавав навіть у плече. Коли ж Павло Гаврилович прокинувся, лампа горіла жовтим світлом і поруч нікого не було. Але двері майже одразу відчинилися, і в кімнаті з’явилася Ганна Дмитрівна. На її трохи витягнутому обличчі – з прямим носом, тонкими губами і високим чолом – застигла маска смутку. Блакитні очі спухли від сліз, тоненькі лінії зморщок, подібно до польових стежок, розрізали гладкий степ її ніжної шкіри. Вона зайшла тихесенько, не маючи наміру розбудити хворого.

– Ганнусю, я не сплю, – трохи хрипкувато мовив Павло.

– О, як добре! Треба рану обмити, я а все боялася тебе розбудити, – миттєво відповіла дружина, вносячи велику миску з теплою водою.

Вона пройшла до столу, поставила миску, попросила чоловіка піднятися. Відтак розмотала бинти, що просякли кров’ю і перетворилися на червону ганчірку. Оголила смужку рани, яка розкрилася, розділилася на дві частини, наче мушля, показуючи всю жахливу структуру людської плоті.

– Може, покликали б Наталію Іванівну, сестру милосердя? Не гидко тобі дивитись на… все це? – Павло намагався бути чемним, ретельно підбираючи слова.

– Та нічого, сама впораюся. Цілий рік була у військовому госпіталі й не таке бачила, то невже своєму чоловіку не допоможу? – трохи невпевнено сказала Ганна.

Було помітно, як вона переймається і по руках пробігає легке тремтіння, а шкіра вкривається дрібним потом. Однак жінка протерла рану вологим бинтом, обробила шви і особливо акуратно – розчервонілу аж до бурого кольору смугу рани. Тоді замотала все чистими бинтами й прикрила сорочкою.

– Посидь зі мною, – попросив Павло, намагаючись дотягнутися до жінки здоровою рукою.

Ганна Дмитрівна сіла поруч на ліжко, провівши довгими пальцями по спантеличеному обличчю чоловіка.

– Я не спала майже цілу ніч.

– Бачу, знову мучиш себе?

– А що робити? Сама лише думка, що ти опинився до смерті ближче, ніж за всі попередні роки, змушує мене тремтіти.

– Ну, це не зовсім так. Ось на Південно-Західному фронті, де командував Шостим піхотним Ладозьким полком…

– Не треба, Павлику. Я знаю, що ти зараз почнеш гороїжитися.

Обличчя Ганни Дмитрівни посумніло. Ганна заплакала. Схилила голову, а Павло Гаврилович пригорнувся до неї й ніжно гладив худу, граційну спину дружини.

– Годі тобі… Годі… Живий… Живий!..

– А що, якби… Павлику, ти не уявляєш… Мені боляче від самої думки… Побачити тебе… У труні… Могилі…

– Ну ж бо! Чого ти надумала таке говорити? Живий, я живий!

Кілька хвилин вони мовчки сиділи. Ганна Дмитрівна тихо схлипувала, немов намагалася уникнути тиші, яка їй здавалася подібною до могильної. Павло Гаврилович гладив жіночі плечі, не розуміючи, як позбавити кохану від важкої туги, що накривала її так часто в ці непевні роки.

– Коли це закінчиться, Павлику? Коли? – Ганна вирішила остаточно здолати тишу, тому заговорила, щоб почути бодай не чужу, а свою мову, адже саме вимовлені слова і є вогниками життя.

– Швидко, люба. Швидко.

– Ти так говорив ще рік тому.

– Я знаю. Знаю…

Тут із відчинених дверей почувся стогін матінки Ганни Дмитрівни, яка ось уже півроку лежала, поринувши у невідомі глибини старечої хвороби, що не тільки підкосила її, а й створила провали у пам’яті, подібні до чорної безодні. Бідна старенька опинялась у темряві свого минулого, яке вона насилу роздивлялася, сприймаючи колишні події ніби на дотик, і не впізнавала їх. Так само, як не впізнавала іноді дочку Ганну, єдину свою дитину, що вижила після трьох невдалих вагітностей. У кімнаті, заставленій старими речами і завішеній блідими чорно-білими фотокартками, старенька лежала й дивилася на потрісканий портрет підтягнутого і ще молодого лейб-гвардії штабс-капітана. Іноді вона впізнавала у ньому свого чоловіка, із яким прожила багато років і який помер у 1913 році, за дев’ять місяців до війни і всіх лих; він спочив від старості, у ванні спокійного духу, задоволений плином свого життя. Але частіше старенька дивилася на портрет байдужим і страшним поглядом.

Ось і зараз вона знову поринула в безодні несвідомого, не пам’ятаючи, ані хто вона, ні де перебуває, ні хто за нею доглядає. Втім, це безпам’ятство не тамувало біль, який, подібно до електрики, проникав у сухожилля жінки і завдавав старенькій гірких страждань. Жоден лікар не зміг визначити причину її хвороби, не збагнув, що призводить до болю, тому все списували на втому людського організму, який, мовляв, до сімдесяти п’яти років виснажує свої внутрішні джерела і зсихається, як зморщується яблуко після посушливого сезону.

Ганна Дмитрівна почула стогін, підвела голову до Павла, торкнулась його неголеної щоки.

– Піду подивлюсь, як там матінка.

– Добре. Я буду чекати тебе тут, – спробував пожартувати Павло Гаврилович.

Легка усмішка торкнулась її вуст:

– Авжеж, спробуй не залишати свій пост, – спокій освітив її красиві блакитні очі.

Павло Гаврилович відкинувся на подушку. Він дивився на стелю, по якій повільно повзли темно-помаранчеві тіні, які відкидав абажур лампи. Думки зіжмакались, перетворилися на зім’ятий аркуш, де годі було прочитати жодного рядка. Хвиля почуттів нахлинула на офіцера, але так і не змогла розбурхати його холодний розум. Останні місяці мов заморозили його, змусили дивитися на події крижаним поглядом, іноді перетворюючи все в нерухому скульптуру. За що боротися? За які ідеї? Як йому діяти? Він поки що не знав відповідей на ці питання, умовляючи себе, що насамперед необхідно захистити сім’ю. Павло Гаврилович Вітко лежав, накритий ковдрою. Біль у передпліччі стихав, і він сповзав у сон, у світ непояснених зображень, які є для свідомості короткою п’єсою без оголошення автора, вступу та фіналу. Але за мить до того, як заснути, він почув два глухі гарматні постріли, вочевидь від заводу «Арсенал», де дислокувалося кілька сотень робітників та червоноармійців, які надумали вбивати всіх заради більшовицького блага.