Читать книгу 1918. Місто надій - Максим Бутченко - Страница 5

Павло Гаврилович прислухався. У гаю, що завмер на морозі, нікого не було. Лише потріскування гілок під пишним снігом та хрускіт старезних сосон і дубів. У темряві ночі чорні силуети рослин, здавалось, рухалися; виходило, що легкий хрускіт – це звук, із яким повільно крокує старе, покручене неначе артритом дерево, що не бажає доживати свій вік на одному місці. Просто як деякі люди… Адже рух – це спроба втекти від себе.

Уже не перший день українські бійці змушені були тікати. Лишивши Київ, вони часто зустрічали червоних на своєму шляху. Спершу українці спробували зайти в Житомир, але там засіла чеська армія. Довелось узяти курс на Коростень, щоб сховатися в хащах Полісся. Центральна Рада попрямувала в Олевськ і далі на захід, у Сарни. Там, біля лінії німецького фронту, стояла республіканська бригада, яка могла б допомогти відбитися від більшовиків, поки німці не увійдуть до України. Так, Брестський мир і домовленості з Берліном давали У.Н.Р. шанс – німці на четвертому році Першої світової потерпали від браку харчів і вирішили допомогти республіканському уряду в обмін на продовольство. Війна за їжу, як у прадавні часи.

Вітко із загоном гайдамаків прикривав тил відступу. Мав у розпорядженні один автомобіль, один кулемет, тридцять шабель та два вози провіанту. Ну, і ще п’ятдесят піхотинців. Подекуди вони стикалися з невеликими загонами червоних, але ті не були серйозною загрозою, однак Павло Гаврилович чекав на погоню, щодня думаючи про те, що орди більшовиків йдуть по їхні голови.

Він вслухався в каламутну темряву, але та відгукувалася лише приглушеним хрускотом. Курінний повернувся до вогню. Вони стояли на галявині, ближче до гаю, щоб у разі небезпеки сховатися в хащах. Величезне багаття палало, зігріваючи теплом з десяток бійців, які розташувалися півколом. Чоловіки розмовляли, намагалися присунутися ближче до оранжево-червоних хвиль над дровами. Кожне слово, кожне речення було про минуле: бої в Києві, втеча невідомо куди.

– Я так скажу, браття. Треба зібрати вільних козаків, які блукають без команди по волостях, і вдарити з тилу, – пропонував старий вусань, одягнений у потертий жупан та папаху із випущеною вперед синьою тканиною, складеною трикутником.

– Діло кажеш, – підтакував худий, як голобля, гайдамака, тонке й різке обличчя якого у рожевих відблисках здавалося виліпленим з червоної глини.

– А хто їх збере? – заперечив повненький чоловік у сільському кожусі, чоботях і старорежимному офіцерському кашкеті.

Як і багато солдатів у коші Петлюри, цей селянин вступив до українського війська за велінням долі. Ще три тижні тому він стояв біля чорного остова згорілої хати, яку підпалили більшовики, коли йшли через село штурмувати Київ. Зола, що залишилася від його будинку, змішалася з чорними рештками тіл дружини та батьків, немов підтверджуючи таким чином, що плоть є прах і тлін. Стискаючи брудні кулаки, селянин ще довго стояв по коліно в попелі свого минулого, не маючи сил поворухнутися й сказати бодай слово, немов боячись потривожити душі своїх рідних, що пурхають над попелищем. Німий крик розривав його груди, краяв на клапті, та заціпеніла глотка, ніби паралізована, не давала звукові змоги вирватися. Про гіркоту і невисловлені страждання свідчили глухі стогони, незадоволене сопіння та гірке бурчання, яким селянин намагався прикритися, немов ковдрою. Тому він майже завжди сперечався, доводив свою правоту, хотів стати переможцем – той, хто програв на всіх фронтах життя.

– От ми й зберемо! – заперечив вусань.

– Та де нам! Тікаємо й тікаємо, – не вгамовувався селянин.

– Ти, синку, хоч і натерпівся лиха, та не всього на світі. Повір старому, нещастя – це… – останні слова перервали постріли.

Козаки підхопилися, намагаючись зрозуміти, що відбувається, але постріли лунали то ліворуч, з боку галявини, то праворуч, з боку гаю.

– Піднімай хлопців! – закричав Павло Гаврилович.

Бійці скочили, чотарі з лайкою загукали своїх людей. Щойно останній солдат підвівся на ноги, десятки куль задзвеніли в морозяній темряві, розрізаючи повітря на тисячі шматків.

– Лягай! – тільки й устиг крикнути Вітко, як із боку галявини пролунав такий знайомий звук: тупіт копит, хрип коней і посвист шабель. Гайдамаки кинулися до своїх рисаків, кілька впали замертво, дехто намагався відійти.

Павло Гаврилович забарився. Ясно, що нападають із двох боків, вартових зняли, і тепер потрібно відступати – але куди? Якщо в ліс, то там напевно чекають десятків зо три більшовиків, які розстрілюватимуть усе, що рухається. А якщо на галявину – потрапиш під м’ясорубку кінноти, яка пошматує його бійців, і живими залишиться менше половини.

– Перекидай воза! Мерщій! – загарчав Вітко, намагаючись перекричати шум і паніку.

Кілька козаків перевернули два вози, сховалися й хотіли відстрілюватися. Частина вже втекла, потягнулася тонкою цівкою по лісовій стежці. Гайдамаки, що кинулися назустріч кінноті, пропали. Певно, їх уже порубали. Але, незважаючи на те, що вороги неминуче наближалися, наступ на деякий час було призупинено.

– Гірко, хлопці, погано, – забуркотів старий вусань, який опинився поруч із Вітком і молодим селянином.

– Ти ж, батьку, казав, що не все лихо у світі ми пережили, – із несподіваною злістю відповів селянин.

– Казав то казав. Базікати – не мішки тягати, – м’яко відповів старий і чомусь голосно засміявся.

– Чого іржеш, діду? – здивувався селянин.

– Та! Бабі своїй я сказав, що піду свиней погодую – і ось уже три місяці воюю. І який з мене вояка? Стара колода посеред городу. Бабка як дізнається, що помер під возом, до кінця життя буде лаятися, – промовив старий.

Стрільба велася з обох боків. Кілька гайдамаків разом із чотарем кинулися в ліс. Рвані крики рукопашної і несамовитий галас пролунали звідти майже одразу. Ще кілька тіней кинулися до дерев, але звідти щедро залунали постріли, й атака українців захлинулася.

– Кепські справи, – пробурмотів Павло Гаврилович, а відтак гукнув: – Усім, хто є, згрупуватися! Сховатися і чекати команди!

Почувся шерех: кілька бійців повзли по снігу до найближчого укриття. Дехто перебігав. Ліс налився зловісною тишею, а з боку галявини долинали лише кінські хрипи. Колючий вітер доносив уривки фраз і пронизливий вереск шабель, що виймаються з піхов. Яке ж млосне це очікування! Як гангрена повільно роз’їдає тіло, так і час роз’їдає терпіння людське.

– Та це… – молодий селянин намагався щось сказати, але гучне хлюпання від проникнення свинцю в черепну коробку завершило його фразу разом із останнім стогоном.

Селянин звалився до ніг старого, як зрубана тополя. Не встиг дід і рота розкрити, як почувся шум з боку галявини – кіннота все-таки вирішила наступати. Гайдамаки відстрілювалися, було чути, як із хрускотом упав у сніг кінь разом із наїзником. Павло Гаврилович висунувся, щоб прицілитися в супротивника, але тут широка, могутня тінь нависла над ним, і кінське сипіння на мить застигло над головою; тоді потужний удар копит збив Вітка з ніг, він повалився у вози без свідомості й здатності рухатися.

Краплі стікали по скроні, набухаючи з кожною секундою, доки не зірвалися на хвилястий шар соломи, якою було викладено підлогу сараю. Усі звуки було чутно немов через ганчірку, накручену на вуха. Очі, що втратили різкість, намагалися розгледіти водянисту темряву, знайти впізнавані предмети. Усі контури перетворилися на незграбні плями, що застигли в приміщенні, яке було осяяне срібним місячним світлом.

– Пане курінний! Пане курінний! – далекий голос було чутно неначе з небес.

– Живий? Га? Ви живий, пане курінний? – голос знову торкнувся вуха, а тоді поповз по закручених каналах у мозок.

Важко було не лише зрозуміти, а й розібрати, що говорить той голос.

– Пане! Скажіть хоч слово!

– А-а-а…

– О, теж гарне слово!

– Де я?

– Там, де і я.

Голова Вітка, яка ледве витримала удар копит, не була придатна зараз до розв’язування загадок. Павло Гаврилович намагався принаймні впізнати голос того, хто говорив, але марно.

– У полоні ми, пане курінний. У полоні.

– Як? Де гайдамаки? Що трапилося?

– Червоні нас оточили… Скільки загинуло наших – не знаю. Напевно, дехто врятувався… Я хотів би так думати.

Нарешті зір почав повертатися до Вітка. Він роздивлявся в сутінках людину, що перебувала поруч, трохи нахилившись торсом. Пунктир абрису поступово укрупнювався, перетворюючись на чоловічий профіль.

– Хто ти? Як тебе звати? – Павло Гаврилович намагався дізнатися більше про сьогодення, бо в минулому виявилося безліч темних дір.

– Та Свирид я. Старий, що з вами біля багаття сидів, – сказав дід і гучно видихнув, трохи відсунувся й притулився до стіни сараю.

– Свирид? Ти з Коша?

– Так!

– А… Голова розколюється…

– Та це ясно, якби мене коняка вдарив, то, напевно, макітра б розвалилася на частини, як той гарбуз.

Після цих слів старий тихо закхекав, немов усміхався з власного жарту. Павло Гаврилович подивився на нього – мало того, що він бозна-де, так ще й у товаристві недоумкуватого діда, який сміється зі своїх безглуздих жартів. У душу запала гіркота. Неясно було, від чого болючіше: чи то від спазмів, що накривали мозок, чи то від глибокого відчаю та відсутності надії. А без надії немає й віри. І це для Павла Гавриловича було вкрай нелегко – він дуже бентежився, не розуміючи, навіщо й у що вірити.

– Нас полонили більшовики?

– Вони. Бодай їх чорт забрав, гадів підземних!

Старий заматюкався. Він раптом утратив свою привітну інтонацію, огрубів і знітився. Кілька хвилин вони сиділи мовчки, кожен наодинці зі своїми думками. Тоді Свирид подав ганчірку, яку Вітко приклав до рани на голові.

– А знаєш, про що я думаю, пане курінний? – дід раптом подав голос.