Читать книгу 1918. Місто надій - Максим Бутченко - Страница 3

– Подавай! Подавай! – захриплий Морозов кричав на свого підручного, який загубив кінець кулеметної стрічки. Сотні куль різали повітря на дрібні смужки, кришили на мільйони шматочків. На широкому Миколаївському ланцюговому мосту вже четверту годину кипів бій. У третій арці, що майже посередині, прикриваючись стіною зі спиляних на схилах пагорба дерев, засіли захисники Києва. Сніг обсипався з гілок і притрушував барикаду, наче борошном. Ящики і мішки з землею прикривали низ споруди. Стрілянина велася з обох боків. Гуркіт стояв шалений. Червоні вже кілька разів намагалися штурмувати міст, кидаючи піхоту під щільний вогонь кулемета «Максим», яким добре орудував Морозов, – його гучні прокльони чутно було за кілометр. Обстрілювати міст із гармат не наважувалися – ніхто не бажав його зруйнувати. Тому діяли у старий, дідівський спосіб: піхотними атаками до плетеної огорожі. Але навіть якби більшовики прорвалися крізь першу перешкоду, за нею була ще одна. Просто на початку мосту, неподалік від каплиці, що здіймала свої бані до низького неба, зводилася третя барикада, з якої стирчало дуло ще одного «Максима» – другого й останнього, який був у розпорядженні українців. Павло Гаврилович метався між двох барикад, підганяв жовнірів, які зводили третю. Часу не вистачало, а бійці Муравйова люто накидалися на українських бійців, намагаючись дістати кулеметника. Вони спорудили щити з мертвих тіл своїх товаришів, стріляли і намагалися переміститися ближче до третьої арки. Тому іноді з десяток гайдамаків робили вилазки і з гучним криком обрушували на голови червоноармійців драгунські та козацькі шашки, проламуючи черепи, повні комуністичних ідей. Такі контратаки не минали без жертв серед київських оборонців, і вони під прикриттям кулемета витягали поранених, які стогнали або голосно кричали. Тоді до них з правого боку моста підганяли віз, вантажили поранених і відвозили до київського військового шпиталю.

Ближче до вечора українці відбили три атаки, не дозволивши ворогові досягти такого бажаного правого берега Дніпра. Павло Гаврилович сидів біля величезного вогнища, яке палахкотіло на спуску до мосту. Поруч хропів утомлений підсотенний Морозов, накритий трьома шинелями. Часом він бурмотів щось крізь сон, складаючи слова у довільному порядку, лаючись і матюкаючи більшовиків на всі заставки. Вітко поглядав на товариша і вслухався у перестрілки, що час від часу спалахували на мосту. Вартові змінювалися, охороняючи третю арку, а решта вояків уже доробила другу барикаду, залишивши лише місце для проїзду возів, і палила багаття. Рожеве полум’я залюбки пожирало стовбури акацій, зрубаних недавно: ті спочатку випускали щільний дим, а відтак вкривалися вогняними хвилями.

На вогник підійшов хлопець. Павло Гаврилович придивився – та це ж ройовий, якого так лаяв учора Морозов!

– Сідай, не бійся, – сказав Вітко, махнувши у бік вільного місця коло себе.

Ройовий сів і простягнув руки до багаття. Його майже дитяче обличчя розфарбувала у рожевий колір здорова кров. Тонкі пальці виказували в ройовому сина шляхетного роду, що вчився у юнкерському закладі. На правому рукаві видно було нашивну відзнаку – один шеврон-трикутник. Отже, командир рою – друге після козака звання. Хлопець тихенько кхекав, щулячись від січневого холоду.

– Як тебе звати? – запитав його Павло Гаврилович, підкидаючи дров у багаття.

– Петро. Петро Іванович Дорошенко, – назвався той і чомусь залився вже не рожевим, а червоним.

– Ти диви, як офіційно. Ну, будь здоровий, Петре Івановичу, – всміхнувся Вітко.

– Буду, – раптом відповів Дорошенко.

– Звідки родом?

– Місцевий я, київський.

– А, то знаєш тут усі околиці.

– Так, ми з хлопцями по цих схилах гуляли. Он там є прохід поміж дерев, на санках каталися.

Петро сказав це і раптом замовк, засоромився, що пан курінний засміє його, бо малий він ще для війни, незрілий для битв і занадто юний, аби розглядати глумливо пику смерті.

– Цікаво, цікаво. А товариші твої де?

– Не залишилось нікого. Усі полягли під Крутами. Усі до одного.

Останню фразу Петро промовив своїм юнацьким, майже дитячим голосом так, що мимоволі Павло Гаврилович здригнувся, подивився на хлопця по-новому.

– Ти з Першої юнкерської школи? – нарешті зміг вичавити з себе Вітко.

– Так точно, – відповів хлопець.

Раптом Павлові Гавриловичу до горла підкотила нудота. Не через звістку про загибель або подробиці бою. Із таким він часто стикався ще в Першу світову і, як видно, зіткнеться ще не раз. Йому стало моторошно через те, що юнак так спокійно розмовляє про смерть, немов саме з її кістлявих частинок і складалося його дитинство. Певно, найстрашніше – коли згустки жахливих подій стають звичайним плином людського життя.

– Мені шкода. Вибач, не знав, – трохи кострубато мовив Вітко.

– Хіба можна було щось змінити? – раптом продовжив Петро.

– Еге, брате, куди ти загнув! Завжди можна.

– А я думаю, що не можна.

– Чому ж, Петре?

– Усе просто: найголовніше – це не скільки проживає людина, а заради чого вона живе.

– Гм. Ти говориш занадто глибоко для свого віку.

– Я хворів, лежав у ліжку з високою температурою, коли побачив у газеті «Нова рада»…

Тут Петро дістав стару вирізку з газети і простягнув Павлові Гавриловичу. Той узяв, повернув до вогню так, щоб можна було прочитати.

«До українського студентства: Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-большевицька грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей час Українська фракція центру Університету св. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хочуть придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець пам’ятає, що в цей час злочинно бути байдужим… Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо нашу скелю і йдемо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі будували – Українській державі! Записуйтесь до Куреня Січових Стрільців…»

Вiтко тримав пом’ятий жовтуватий аркуш, перечитував знов і знов, намагаючись заглибитися не лише в слова, а й у пробіли, крапки, коми; неначе в цьому сплетінні літер міг ховатися не просто граматичний сенс, а чийсь живий подих.

– …Але я не зміг піти. Батько суворо заборонив і не випускав мене, хоча я намагався втекти…

– Ти не подумай, Петре. Я тебе не засуджую.

– Зате я засуджую себе, пане курінний!

– Ну поміркуй! Ти не міг, хворів, сам сказав.

Петро замовк. Вогонь, як живий, стрибав по дровах, облизував їх довгим рожевим язиком. Далекі постріли стихли – обидві сторони відпочивали перед вирішальною завтрашньою битвою.

– Ні. Ви не розумієте. Адже я… Я… Коли я лежав хворий у ліжку, до мене прибіг Сашко Омельченко, мій найкращий друг. Він був студентом. Сашко приніс цю газету, умовляв з ним піти. Я спочатку погодився, а потім батько… Хвороба… Але згодом, за кілька днів, я дізнався, що Сашко був сотником Студентського куреня і при відступі з Крут вирішив прикрити своїх – пішов у штикову із залишками своєї сотні. Майже всіх вбили. Просто порубали на шматки – бугаї-матроси, загартовані війною, проти худеньких хлопчаків… Сашко… Він урятував десятки життів, а сам… Я ж тоді навіть не попрощався з ним! Я ж… Адже… Адже я вдав, що аж так захворів! Я злякався. Я боягуз… Бридкий, гидотний боягуз!

Павло Гаврилович слухав юнака, не перебиваючи. Петро прикрив рукою очі, намагаючись заховати від стрибаючого багряного сяйва великі, дорослі сльози, що стікали по дитячому обличчю. Хлопець плакав, як плачуть люди, сповнені болю, якого вони відчайдушно хотіли б позбутися. Ройового переповнювали страждання.

– Може, ти не був готовий… – м’яко мовив Вітко.

– Дурниці! Я давно був готовий. Просто… І зо страху… Думав, що сильний, а виявився нікчемним слабаком! – Петро затих, зав’язавши свої слова щільним вузлом вимушеної тиші.

Павло Гаврилович шукав потрібних слів, але не знаходив їх. Минуло кілька хвилин, Петро трохи зігрівся, встав і пішов у сизу імлу – туди, де виднівся кінь із обозом. Колишній юнкер забрався в обоз і накрився сіном. Сірий місяць сховався за хмарною пеленою. Стемніло, стало навіть моторошно. Вітко перевірив постових, обійшов барикаду, повернувся до вогню, сів, заплющив очі й миттєво провалився у сон.

Рано-вранці по синій поверхні Дніпра пропливали шматки криги, проробляючи шлях, подібний до течії долі, бо все життя людини схоже на річку, яка незмінно губиться у морі вічності. Імлисте повітря світлішало, у нього вливалися чисті фарби прозорого світанку. Щойно тони ночі зблякли, Павло Гаврилович прокинувся від скрекоту кулемета, який надривався посередині моста. До барикади побігли гайдамаки, там метушилися козаки, мовчки готувалися до бою офіцери. Вітко озирнувся – Морозова поруч не було, значить він уже в гущі бою. Червоні зробили вилазку, спробували розчинитися в ранковій імлі і пробратися до захисних споруд українців, але їх вчасно помітили, й зав’язалася стрілянина. Майже відразу ж з обох боків помчали до барикад бійці – одні насідали натовпом, а інші відтягали поранених і ставали на місце вбитих.

Павло Гаврилович поспішив із п’ятьма рядовими до третьої арки. І тут почало коїтися щось неймовірне: на міст виїхав броньовик червоних і, оминаючи трупи (а іноді просто переїжджаючи їх), посунув до заповітної барикади жовто-блакитних. Залізні колеса величезної машинерії прокручувалися на понівечених тілах, продавлювали шлях уперед, на великій вежі два кулемети поливали вогнем захисників, пронизуючи десятками куль гайдамаків, що намагались прорватися до броньовика. За машиною пробиралися вперед червоноармійці, прикриті товщею броні. Вони були готові будь-що пробитися до бісової перешкоди. Аж раптом кулемет українців заглух і від щита різко відкинувся Морозов, поранений у руку. Кілька секунд барикада залишалася без основного прикриття – цілком достатньо для того, щоб червоні виповзли з-за броньовика і кинулися в атаку. Пролунало кілька пострілів козаків, та щойно хтось із них висувався, як ворожа куля розбивала череп, виносила мозок, який сіро-біло-червоними бризками осипав товаришів. Почалася справжня кривава бійня.

– А-а-а! – закричав Вітко. – Тримати!

Він поспішив уперед, а його крик почули інші гайдамаки, які рвонули до барикади. Коли до місця захисту залишалося метрів зо двадцять, живими залишались лише вісім-десять українських солдат. Вони притискались до стовбурів повалених дерев, щоб уберегтися від ворожих куль. Павло Гаврилович побачив Петра, який допоміг піднятися Морозову. Той волав благим матом. Кілька секунд – і підсотенний знову став біля кулемета, а один із козаків голосно закричав, щоб готувалися. Усі припали до щілин, тримаючи в руках рушниці й шашки. Заторохтів український «Максим», стримуючи натиск червоних, коли перший гайдамака піднявся, готовий перескочити через огорожу, і тут-таки впав, прошитий сімома кулями. Тіло його, наповнене свинцем, усупереч усім законам фізики, не стало важчим – навпаки, воно полегшало, немов його тримали ангели, і всі присутні (їй-богу!) бачили, як плоть козака на кілька секунд невагомо зависла в повітрі, а потім упала на кору акації. За мить другий гайдамака закричав «Слава!» і кинув ручну гранату, що пролетіла у повітрі й зависла над червоними (їй-богу!), зависла на сім секунд, щоб зібрати навколо себе якомога більше осатанілих більшовиків, а потім гримнула, розкидаючи клапті їхніх тіл за міст. І третій гайдамака витягнув козацьку криву шаблю, закричав: «Брати мої!», а тоді голосно повторив: «Брати!» Схопився і помчав на червоних, оголюючи своїм криком нез’ясовність учинків душі, що не боїться логіки, а навпаки – перешкоджає їй. І кинулися слідом за ним усі інші, а Павло Гаврилович, коли підбігав, побачив ройового Петра Івановича Дорошенка, який кинув на курінного погляд, котрий зазвичай свідчить про бажання пробачення, бо совість людська є часткою Духа Господнього, що змушує нас до примирення. Юнак підхопився, стискаючи гвинтівку з прикріпленим багнетом, перестрибнув через купу акацієвих стовбурів і побіг, як біжать уперше навесні по зеленому полю. Зав’язалася рукопашна, і впав другий гайдамака, пронизаний відразу трьома багнетами; поруч ліг третій – кулеметна черга скосила його так, що верхня частина тулуба відокремилася від нижньої. Упав ще один, і ще, і ще… У ту мить Вітко підбіг до барикади і кинувся підтримувати Морозова, який майже знепритомнів. Курінний побачив, як юний Петро біжить на броньовик, стискаючи в руці дві гранати, що їх ройовий зняв із тіла другого гайдамаки. Не встиг крик Павла Гавриловича зібратися повітрям у легенях, промчати до гортані, перетворитися на слова, як упав колишній юнкер Першої юнкерській школи, а нині ройовий української армії на передок бронемашини. І вирвався той крик одночасно з гуркотом вибуху, який поглинув усі інші шуми: підірваного броньовика, червоних, що відскакували, та останнього подиху геть іще хлопчака, який волів загинути за таку само юну Українську республіку, загинути в хоробрості, а не в страху; тому що любов – це мужність.

Павло Гаврилович став до кулемета й заходився поливати свинцем рештки більшовицького угруповання, атака якого захлинулася у власній крові; і не було кому відтягнути мертвих, бо живих на лівому боці моста не залишилося. Підбігли гайдамаки, кинулися витягати поранених за огорожею, а курінний присів, не в змозі нічого сказати або зробити. Аж відтак обернувся до Морозова, щоб намацати в нього пульс; рване вистукування крові по артерії трохи заспокоїло його. Бій закінчився. Скрізь повільно рухалися постаті, небо налилося густим темним чорнилом. Знову стало незвично тихо. Павло Гаврилович присів біля друга і довго спостерігав за тим, як нерівна крижина повільно пересувалася по ріці на південь, до моря.

За дві години червоні встановили на лафет два кулемети, поставили на воза, обклали їх мішками з піском і, обстрілюючи позиції захисників У.Н.Р., повільно наближалися до третьої арки. Їх помітно побільшало, підтягнулися резерви, а українці тільки й знали, що рахували втрати. Підірваний броньовик давав більшовикам укриття, тому вони пересувалися, перебігали, повзли – усе ближче й ближче. Вдіяти щось було годі, і Павло Гаврилович дав команду відступити на першу, головну барикаду.

Морозова він наказав відправити у шпиталь, а після операції – до себе додому. Хтозна, як воно буде, раптом червоні зважаться вирізати всіх поранених, а Ганна Дмитрівна зможе доглянути за його давнім товаришем. Українці перемістилися до початку мосту, закрили прохід і чекали наступу. Деякий час червоні готувалися, і було видно, як вони піднімають свої криваві прапори на третій арці, немов самі себе хочуть підбадьорити свідченнями нелегкої, короткочасної перемоги.

Павло Гаврилович вслухався у морозну тишу. Подекуди до нього долинали далекі звуки – стрільба одиночними велася десь на київських пагорбах. А потім кілька разів більшовицька артилерія безладно палила по місту, спричиняючи паніку й хаос, заціпеніння й відчай. Під кінець дня, коли вже майже стемніло, воїни У.Н.Р. сиділи за огорожею, нервово вдивляючись у вузьку даль моста; біда нагрянула з іншого боку. На одній із дзвіниць Лаври забуркотів кулемет, і сотні куль обсипали гайдамаків. П’ятьох вбило на місці, шістьох було поранено. Вітко спочатку не зрозумів, що коїться, хто стріляє, але придивившись, побачив: кулеметна точка була обладнана у вузькому віконці дзвіниці. Гадати не було сенсу: або це червоні вже прорвалися у центр з іншого боку, або це залишки повстанців з «Арсеналу». Кулемет починав хрипіти раз на десять-п’ятнадцять хвилин, відтісняючи захисників міста від барикади. Як пороблено, з лівого берега прийшла інша напасть: не маючи сил узяти штурмом українські укріплення, армійці Муравйова зважилися піти ва-банк – кілька десятків червоних козаків помчали на конях, розмахуючи нагостреними, як бритва, шашками. Кілька разів гайдамаки намагалися підібратися до своїх кулеметів, щоб скосити залізним дощем нападників, але посіпаки більшовиків на дзвіниці Лаври бачили наступ і ще старанніше стріляли по українцях.

– Відступаймо! Вгору по схилу! – закричав Павло Гаврилович, залишивши на початку лісосмуги кількох бійців, щоб ті прикривали відхід і не дозволяли червоноармійцям вдарити їм у спину. Українців залишилося трохи більше сотні; вони почали пробиратися по кущах, тоненькою людською цівкою підніматися нагору, просочуючись між стовбурів столітніх дерев. Коли опинилися вже високо на пагорбі, можна було розгледіти, як із Подолу рухаються чорні крапки, над якими вітер розвіває ненависну червону пляму.

Бійці піднялися на порожню Микільську вулицю, вкриту сніговими хвилями, на яких було витоптано тонку стежку, подібну до лінії рифа. Як не дивно, горіли ліхтарі: жовтий кружечок завис на зігнутій ніжці, немов чудернацька квітка з яскравим суцвіттям. Де-не-де чорніли ями від вибухів снарядів після артилерійського обстрілу більшовиків. На снігу лежали тіла випадкових жертв, цивільних, ніби громіздкі завмерлі брунатні брили. На своє нещастя, у момент бомбардування ці люди йшли вулицею, тому що єдине призначення людини – це рух від однієї точки до іншої; і, віддаючи данину руху, ці київські бідолахи чогось вийшли зі свого будинку морозного вечора, коли смерть у вигляді снаряда перекинула їх горілиць, перетворила живе тіло на кам’янисту масу. Раптом Вітко помітив з боку «Арсеналу» рух – там справді вже були більшовики, тому він наказав рухатися до Маріїнського парку, там зібратися і перегрупуватися. Вони поспішили, тягнучись до центру Києва.

У парку Павло Гаврилович зустрів Болбочана, який збирав залишки військ У.Н.Р… Кілька хвилин вони розмовляли: червоні прорвалися по Залізничному мосту, захопили Поділ і рвуться в глиб міста. Представники Центральної Ради ухвалили рішення про евакуацію (деякі вже втекли); зараз необхідно зібрати всі сили, щоб прорватися по Брест-Литовському шосе. Вітко відпросився на одну годину, адже мусив зайти додому, перевірити, як там Морозов, і забрати дружину та пораненого товариша.

Щойно Павло Гаврилович піднявся на другий поверх і опинився біля дверей своєї квартири, як одразу відчув пекельну втому. Він просто падав із ніг, і лише адреналін бою утримував його досі. Він постукав. Двері відчинила Ганна Дмитрівна й одразу кинулася йому на шию. Ніжне жіноче серце тарабанило сумний марш: душа, сповнена переживань, не витримала, і жінка приглушено заридала на плечі в чоловіка, проводячи тонкими пальцями по шинелі, що просмерділася порохом.

– Ну що ж ти, Ганнусю, люба! Годі тобі, годі, – намагався заспокоїти дружину Павло Гаврилович.

Але, правду кажучи, він теж у той момент розчулився. У ці дні він щохвилини міг загинути: ось ворожа куля розриває м’язові стінки серця, проникає в шлуночки, розшматовує тендітну плоть і виривається у нього зі спини!.. Найбільше він боявся померти ось так – умить, бо не боявся смерті і її мук, а боявся вмерти без сповіді, не скинувши гріхи з утомленої душі. Тому Вітко міцно притиснув до себе дружину, відчув її аромат, який змішався з домашнім затишком, спокоєм і статечністю, спричинивши розслабленість, від якої підкосилися ноги Павла Гавриловича, і він мало не впав на власний поріг.

– Що сталося? Що сталося? – занепокоїлася Ганна, підтримуючи чоловіка.

– Нічого, дурниці. Нічого, – відповів Вітко, роблячи повільні кроки ватяними ногами і заходячи в такий спосіб до квартири.

Вони зайшли до вітальні. Жінка допомогла чоловікові роздягтися, заварила чаю, принесла їжі. Вітко кілька хвилин дрімав, а тоді накинувся на хліб, помазаний вершковим маслом, та маленькі шматочки м’яса на глибокій тарілці.

– Кажуть, що червоні вже в місті, – нарешті заговорила Ганна Дмитрівна.

– Правду кажуть, справи геть кепські. До речі, як Морозов? Прибув? Тобі передали, щоб про нього подбала?

– Усе гаразд із твоїм Морозовим. Ось, чуєш? Хропе! Кажуть, що три кулі з нього витягли. Міцний він.

Ганна Дмитрівна задумливо подивилася на чоловіка. Рухи її губ, що промовляли слова, не збігалися з хвилями збентеженості в блакитних очах. Здавалося, що різні частини жіночого тіла переживали різні відчуття; великий страх наповнював до країв її душу, наче вода – посудину.

– Це добре. Треба попросити твою тітоньку, щоб вона приходила й доглядала за ним і за матінкою, – сказав Павло Гаврилович.

– Не розумію, про що ти, Павлику…

– Про те, моя люба, що ми маємо залишити місто. Скоро, дуже скоро місто цілком захоплять червоні, і тоді не стане життя нікому.

– Чекай-чекай! Але я думала, що ти залишишся тут. Он дивись, скільки людей і чинів офіцерських залишається в Києві…

– Ні, Ганно Дмитрівно, ти не бачиш усієї глибини речей. Багато хто залишається, бо вважає, що ця доля їх омине. Думають, дурні, що влада більшовиків – це така ж влада, як і Ради. Але вони помиляються, ой, як помиляються…

– Але ж матінка! Як я її покину?

– Я ж кажу. Нехай тітонька Анастасія Федорівна про неї подбає.

– Куди їй? Адже вона теж хворіє. Та й Мишко, кузен мій, спокою їй не дає.

– Я розумію, що ти намагаєшся встежити за всіма, але спершу потрібно піклуватися про себе. Нам треба врятуватися, як з пожежі, уявляєш ти це собі?

– Ні, ні! Хіба так можна? Не впорається тітонька. Та й Морозов – потрібно за ним доглядати весь час. Що ж робити, Павлику?

Вітко схопився, пройшовся по кімнаті. Замиготіло електричне око лампочки: перебої на електростанції та глухі вибухи стали акомпанементом його ходи.

– Дурниці ти верзеш, Ганнусю. Невже ніхто не впорається? Попросимо ще когось. Ну, Господи ти Боже, хіба так можна?!

Ганна Дмитрівна замовкла. Вона стиснула пальці, переплітаючи тонкі суглоби, неначе коріння, що так міцно тримало її в цій квартирі. За мить вона так злилася зі світло-зеленими шпалерами, м’якою канапою, великою вазою, розлогим квітником і всім іншим, що, здавалося, стала предметом в інтер’єрі, а не живою людиною; якби вона зараз вийшла геть, то миттєво б розірвалися невидимі нитки, що тягнулися від її худого тіла до кожної значущої речі. А отже – зруйнувався б затишок і благодать. Так! Усе б упало, розбилося, розкришилося, перетворивши приміщення на смітник. Тому вона не підвелася, а завмерла, абсолютно нерухомо просидівши цілу хвилину.

– Я не можу, Павлику. Ти звертаєшся до мого розуму, але серце моє промовляє голосніше. Не можна залишити в цей тривожний час матінку – їй і так важко, а розлука з дочкою може її вбити. Та й приятель твій, знову-таки, Морозов, ще дуже важкий… Як мені бути, рідний, любий мій Павлику?

Ганна Дмитрівна поставила питання, давно знаючи на нього відповідь. Чоловік розривався – його найдорожча дружина ось-ось знову заллється сльозами, зачеплена своїм духовним протиріччям, що складається з любові та тривожного боргу перед близькими. Але ж і він, Павло Гаврилович Вітко, опинився в полоні своїх зобов’язань; там, у парку, чекає кілька сотень бійців, які повинні зберегти крихти республіки, що тануть на очах, як сніг на долоні. І любить він таку дивну і водночас звабливу Ганну Дмитрівну так, як тільки можна любити, зріднившись душевною матерією та з’єднавшись дифузією двох близьких (уже десять років!) душ, коли одна сутність проникла в іншу.

Як же тоді їм учинити і вибратися з лабіринту своїх моральних тортур, щоб не зруйнувати цей подружній зв’язок, що сповив їх у єдине ціле? Не кажучи ані слова, Павло Гаврилович зробив кілька кроків, зупинився біля дружини, яка сиділа на кушетці, присів поруч і поклав голову на її худі коліна, прикриті однотонною синьою сукнею, яка, втім, не приховувала худорлявості жінки. Офіцер, поклавши голову, замовк, як мовчить вірний пес, тому що справжній обов’язок виконується без гучних і пихатих фраз. Тоді Ганна Дмитрівна також поклала свою долоньку на обличчя чоловіка, усе у кіптяві й бруді. Жінка заплакала беззвучно, як плачуть на похоронах, соромлячись свого болю; так, що сльози падали на щоки Павла Гавриловича, розмазували брудні плями, а далі стікали вже чорними струмками на підборіддя, і відтак їх усмоктувала синя тканина сукні. І ніхто – ні чоловік, ні дружина – не бажав промовити ані слова, тому що слова потрібні тоді, коли людині щось неясно і вона прагне знань. А обоє в цьому подружжі вже напевно знали, що рішення прийняте: так, варто тільки Павлу Гавриловичу встати, тоді він пройде і зникне в коридорі, прикритому важкими шторами, наче гірською грядою, а за мить постріл зачинених дверей обдасть громоподібною луною Ганну Дмитрівну, котра залишиться сидіти в старій київській квартирі, як чарівна статуя.