Читать книгу На Зеландію! - Максим Кидрук - Страница 6

…Столичний автобус був заповнений на третину.

В цілому поїздка проходила звично: сонне бурмотіння єгиптян, монотонна арабська музика, нетривалі зупинки на постах, де водій терпляче звітував поліцейським про кількість і національність іноземців у салоні.

Спати не хотілося. У масній чорноті за вікном пливла Сахара, але нічого не було видно: ніч видалася темною, безмісячною. Навіть зорі поховалися. З небес не блимав жоден вогник. Я відключився тільки тоді, коли автобус виїхав до середземноморського узбережжя. То була третина десятигодинного шляху до Каїра…

Розбудив мене типово арабський, експресивний галас під вікнами.

Я розплющив очі. За бортом досі була глупа ніч. Автобус утримували на черговому поліцейському посту. Кілька пасажирів запекло махали руками і щось кричали в обличчя поліцейським. Водій, хмуро потупившись, тупцяв віддалік. Поліцейські незворушно мотали головами і жестами показували крикунам, що їм слід повернутися в автобус.

Крики миттю вимили з голови залишки сну. Я поворушив залежалими кінцівками і повернувся до молодого єгиптянина.

– Хай! Вибач, ти говориш англійською? – Хлопчина був одягнутий на європейський манер: футболка, джинси, кеди. Я сподівався, що він зрозуміє мене.

– Так, – охоче відгукнувся єгиптянин.

– Де ми?

– Біля Александрії.

Мій сусіда говорив майже без акценту. Я подивився за вікно, араби притихли, а тому вирішив не розпитувати далі.

– О’кей, – сказав я і відкинувся на кріслі.

А дарма.

Чоловіки, що сварилися з поліцейськими, помалу поверталися в автобус. Вони про щось перемовлялися між собою, часом не стримуючись і переходячи на обурений крик. Обличчя були похмурими й ображеними водночас. Згодом я дізнаюсь, що то були пасажири, які прямували до Александрії. Вони мали всі підстави обурюватися: поліція спинила автобус на з’їзді з автостради і заборонила водію заїжджати до Александрії. Сварки та благання нічого не дали. В ніч з 27 на 28 січня Александрія виявилася заблокованою з усіх боків. Усі, хто їхав до міста Олександра Македонського, змушені були продовжити подорож до столиці.

Полісмени розступились, і автобус повернувся на трасу.

Годинник показував о пів на п’яту ранку. З того моменту й аж до кінця подорожі жоден з єгиптян не склепив очей. Араби щось жваво обговорювали. Їх голоси звучали напружено, а в очах проблискувала злість.

Заколисаний дорогою, я невдовзі заснув, вперто відмовляючись помічати, що довкола щось відбувається. Щось дуже, дуже важливе.

* * *

Двадцять восьмого січня о 7:35 ранку автобус прибув до Каїра. Сонце ховалося за будинками, залишаючи в повітрі легкий попелястий наліт ночі.

Я швидко приводив себе до тями, знаючи, що зовні чекає зграя набридливих таксистів, готових на що завгодно, тільки б витрусити з мене кількадесят зайвих фунтів.

Єгиптяни поволі виходили. Я сидів, навмисно пропускаючи арабів. Сподівався, що вони «зімнуть» собою першу хвилю найбільш настирливих шоферів і мені перепадуть більш зговірливі.

Зрештою, закинувши наплічник на плечі, за звичкою тримаючи ліву руку на сумці з нетбуком та грішми, я випав на платформу. Позаду нікого не було – автобус спорожнів.

Я роззирнувся і попервах нічого не зрозумів.

– Це вже Каїр? – здивовано уточнив у того самого молодого єгиптянина, який добре знав англійську.

– Ага. Ми приїхали.

– Круто, – недовірливо роззирався навкруги.

Автостанція здавалася сонною. Людей було обмаль, ніхто не галасував. Кілька водіїв, побачивши мій виразно європейський писок, підступили і запропонували свої послуги. На диво, вистачило кількох насуплено-грізних поглядів, щоби спекатися їх. Я давно взяв за правило під час подорожі ніколи не погоджуватись на те, що випадає першим. І вам раджу. Ставтесь із осторогою до людей, які першими наближаються до вас в аеропорту, на вокзалі чи на підході до якого-небудь археологічного сайту. Вони зазвичай зовсім не ті, за кого себе видають.

Така поведінка каїрських таксистів спантеличила. Якось це зовсім не по-арабськи. Після двох місяців на Близькому Сході я вперше розгубився по-справжньому.

Вдаючи, наче знаю, що роблю, я попрямував до виходу з автовокзалу. Відійшовши від автостанції, спинився, остаточно збитий з пантелику. Ніхто не діймав мене. Ніхто не біг за мною і не ліз на голову, пропонуючи свої послуги. Ще більш дивно – дорога, в яку впирався виїзд із автостанції, була порожньою. Складалося враження, наче я прибув до Каїра посеред глупої ночі, а не сонячного ранку п’ятниці.

Присмирнівши, я повернувся назад до станції.

– I need taxi, – кажу до найближчого таксиста.

– Куди їхати? – без особливого запалу відповідає той.

«Та що з вами таке? – думаю. – Перед вами білий європеєць, якого сам Аллах велів розвести на бабки, а ви поводитесь, мов байбаки ранньої весни!»

– «Cairo Stars Hotel». – Я планував зупинитися в хостелі, але, познайомившись перед Новим роком з Лу, Алексом та Армандо, зупинився у готелі, вибраному мексиканцями. «Cairo Stars» був невеликим і дешевим двозірковим готелем у центрі Каїра, за кілька кварталів від площі Тахрір. За кілька днів, що лишалися до 2011-го, я встиг потоваришувати з тамтешнім менеджером, а тому, повернувшись до столиці, вирішив не шукати нічого кращого. – Це на Адлі-стрит.

– Знаю, – мотнув головою таксист і замовк.

Чи не вперше я мусив першим називати ціну. Небачене явище для арабського світу!

– П’ятдесят фунтів, – кажу. «Cairo Stars» неблизько.

– Сто, – летить у відповідь.

Я вдав, що розвертаюсь, аби піти геть.

– Шістдесят, – миттєво скинув ціну шофер.

– П’ятдесят, – сердито наполягаю.

– Шістдесят, це так далеко, мій друже… – почав свою пісню таксист.

Він би погодився. Тільки мені треба було починати з сорока.

– Добре, – приймаю пропозицію, – шістдесят. Поїхали.

Ми сіли у ветхі «Жигулі», обліплені, наче новорічна ялинка наклейками, кольоровими ліхтариками і всякими блискучими пластиковими штуковинами, і поїхали.

Каїр не припиняв дивувати. Зустрічних машин не було. За нами теж ніхто не їхав. Я знов подумав про те, що з містом щось негаразд. Під час попереднього мого візиту навіть уночі на вулиці було більше народу.

За чверть години таксист висадив мене біля готелю. «Cairo Stars» знаходиться на розі Адлі-стрит та вулиці Мохаммеда Фаріда. Адлі – один з центральних проспектів столиці – виглядав мертвим і застиглим, наче на фотографії. Ні людей, ні машин. Каїр починав мене лякати.

Перед тим як проситися до готелю, я зійшов на перехрестя і подивився на південь уздовж вулиці Фаріда. Сонце видряпалось достатньо високо. Проспект чудово освітлювався і був таким самим спорожнілим, як і Адлі-стрит. Два суміжні квартали до перетину з Каср-аль-Ніл аж дзвеніли порожнечею. Мимоволі я відчув себе персонажем комп’ютерної гри, закинутим у таємниче місто, де усі мешканці сконали від невідомої інфекції, і на якого за рогом чекає зграя заслинених мутантів.

Подивився на мобілку: десять по восьмій. «Може, це через те, що сьогодні п’ятниця», – подумав собі. У мусульман вихідні – це п’ятниця та субота. Пояснення було нікудишнім, однак нічого ліпшого придумати не вдавалося.

Біля входу в готель чекав новий сюрприз. «Cairo Stars» займав другий поверх старого багатоповерхового будинку в історичному центрі Каїра. Вхід був з боку Адлі-стрит: високі й страшенно старі дерев’яні двері. Я посмикав побуріле від часу металеве кільце – нічого не сталося. Двері були зачиненими.

– Чорт, – хмурю брови. – Що за фінти?

Посмикав удруге. Постукав. Нуль реакції. Сердито пирхаючи, я скинув наплічник на тротуар і взявся шукати путівник. Якщо «Зірки» зачинені, потрібно шукати нову нічліжку.

Несподівано двері трохи відчинилися. Крізь щілину визирнуло зморщене обличчя вугільного кольору. Підсунувшись ближче, я впізнав літнього нубійця-охоронця.

– Хело! – притискаюсь до щілини. – Впізнаєте мене? Макс із України. Я тут зупинявся. Перед самим Новим роком.

Секунд п’ять чорне обличчя нубійця зберігало насторожений вираз, а тоді розплилось у посмішці. Двері прочинилися ширше. Якраз настільки, щоб я зміг проскочити всередину.

– Ас-салям алейкум! Мир вам! – іще раз вітаюся. Старий тим часом зачиняє двері на замок. – Що трапилося? Чому ви зачиняєтеся?

Охоронець пробубонів щось у відповідь (я навіть не розібрав, чи він арабською говорив чи своєю говіркою) і тицьнув рукою у стіну.

– Що? Що там? – Він показав на південний захід, туди, де за кілька сотень метрів від готелю простягся Тахрір, центральний майдан єгипетської столиці. Правда, тоді я цього не зрозумів.

– Добре, – зрештою я махнув руками, покинувши надію домогтися чогось від нубійця. – А Хасан є?

Чоловік провів правицею вбік – у напрямку сходів, мовляв, піднімайся.

– Гаразд. Я тоді піду до нього. Шукран! – подякував я.

На другому поверсі все було без змін. Хасан куняв за стійкою реєстрації, обіпершись ліктем на стіл і вклавши засмаглу лисину в долоню. За стійкою на комп’ютері прокручувався якийсь фільм.

– Салям! Як життя, Хасане? Це знову я!

На вигляд Хасанові було років тридцять, щонайбільше – тридцять п’ять. Звичайної статури, мого зросту, без зайвої ваги. Тільки руки видавались непропорційними, довгими і кутастими, закінчуючись м’язистими, по-арабськи волохатими долонями. Він любив картаті сорочки, зашпилюючи їх до останнього ґудзика на шиї. Інтелігентне, замріяне обличчя робило менеджера молодшим – чимось схожим на заклопотаного студента.

– О, Максе! Ти приїхав! – Хасан був усміхненим і завжди готовим допомогти. Як і більшість простих єгиптян.

– Я ж обіцяв, що повернусь, – гордо випалив я.

– Я пам’ятаю! Але… – Єгиптянин розгубився.

– Що? Ви зачиняєтесь на ремонт?

– Ні… Просто… Ти надовго?

– На півтора тижня. Лечу додому шостого лютого. Не напряму. З пересадкою в Сирії. – Журнал «MANDRY» надав мені зворотній квиток лише з Дамаска до Києва. Білет із Каїра до Дамаска докуповував сам.

Хасан похитав головою. Я напружився.

– Ти хіба не знаєш? – потупившись, спитав чоловік.

– Не знаю чого?

– У нас тут революція.

– Яка ще, в дідька, революція?

– Ти що… ти справді нічого не знаєш?

– Та що я маю знати? Я місяць був у пустелі!

Єгиптянин погладив лисину і мовив:

– Сідай. Я зроблю тобі чаю…

* * *

– Уже три дні, як відключений мобільний зв’язок та Інтернет, – розказував Хасан.

На столі стояв порцеляновий чайник. Я сьорбав чай з маленького келишка (з таких за Союзу цмулили вірменський коньяк).

– Чому?

– Влада боїться, щоб не вийшло так, як у Тунісі.

14 січня 2011-го, буквально за два тижні до заворушень у Єгипті, туніські демонстранти добилися відставки президента Бен Алі, який правив державою з 1987 року. 74-річний Зін ель-Абідін Бен Алі підібгав хвіст, склав повноваження і драпонув до Саудівської Аравії, перед тим розпустивши уряд.

– Аналітики пов’язують швидкий успіх революції у Тунісі з тим, що демонстранти координували свої дії через Інтернет, головним чином через мережу Facebook, – провадив далі Хасан. – Мубарак[9] вирішив діяти на випередження й обірвав усі засоби зв’язку.

– Це неправильно, – похитав я головою.

– Звісно. Народ розсердився ще більше. Саме тому виступ призначили саме на сьогодні, на п’ятницю.

– Зрозумів. – До мене нарешті дійшло. – Обідня молитва?

У будні мусульмани справляють намаз – обов’язкову щоденну молитву, що повторюється п’ять разів протягом дня. Намаз може здійснюватися будь-де. Головне, щоб правовірний виконував усі необхідні приписи для здійснення молитви: ритуальна чистота, охайне місце, тверезість, відповідний одяг. Така молитва займає лише кілька хвилин. Зате у п’ятницю, перший вихідний, замість п’яти молитов відправляється лише одна. Мусульмани збираються гуртом у мечетях і моляться Аллаху протягом години.

– Саме так. Обідня молитва зараз – це єдина можливість для людей поспілкуватися і скоординуватися. Ще до того, як обрубали Інтернет, протестанти встигли домовитись. У п’ятницю, 28 січня, всі збираються у мечетях і після колективної молитви виступають у напрямку центральної площі.

– Коли починається молитва?

– О першій.

Я покосився на великий годинник над стійкою рецепції. Майже дев’ята. Вголос нічого не сказав, але подумки добряче вилаявся. Сам того не бажаючи, я приперся в Каїр за чотири години до початку масових виступів, що мали на меті повалення правлячого режиму.

– І що ти про це думаєш?

Хасан знизав плечима.

– Не знаю. Але тобі краще якнайшвидше забратися з Єгипту.