Читать книгу На Зеландію! - Максим Кидрук - Страница 7

Поснідавши у готелі, я пішов до свого номеру покуняти. Втомлений після ночі в незручному автобусному кріслі, я швидко заснув. Перед тим попрохав Хасана розбудити мене ближче до першої, проте наїжачена нервова система вирвала свідомість зі сну, щойно настав полудень.

Усі спроби заснути знову виявились марними, тож, нашвидку прийнявши душ, я пішов на рецепцію. Хасан копирсався у якихось паперах.

– Як спалося? – спитав єгиптянин, підвівши голову.

– Трохи покуняв. Там, – киваю в напрямку вулиці, – щось змінилося?

– Поки все спокійно. – Менеджер зиркнув на годинник. – Ще рано.

Сидіти склавши руки я не міг. Потинявся готелем, збіг на перший поверх і визирнув на Адлі-стрит. Порожньо. Ані душі. Сонце висіло просто над головою. Небо затягло легким серпанком – чи то смог, чи то тонкошкурі хмари, – розмазавши по тротуарній бруківці й без того невиразні тіні. Інстинктивно втискаючи голову між пліч, я підійшов до перехрестя й оглянув перпендикулярну вулицю. Теж нікого.

Навскоси, з іншого боку перехрестя стояла синагога. Частину тротуару довкола неї перегороджував сталевий парапет, захищаючи юдейський молитовний дім від неспокійних ревнителів ісламу. За парапетом, біля входу в синагогу, стриміла сіра буда для охоронців, по боках якої стояли пересувні куленепробивні щити з вузькими амбразурами. Місяць тому, коли я прибув у Каїр уперше, довкола будівлі постійно стовбичило троє-четверо озброєних поліцейських. Зараз за парапетом нікого не було.

Далі вздовж вулиці всі магазини, ресторанчики, офіси були зачинені.

«Навіть поліція зникла», – по спині затупали мурашки.

Над вухом, клацнувши, перемкнувся світлофор. Засвітилося зелене. Від несподіванки я відсахнувся. Погамував серцебиття і подався вгору по вулиці Фаріда. Картина, що постала перед очима, неймовірно нагадувала стрічку «Лангольєри», зняту за однойменною повістю Стівена Кінга. Здавалося, час зупинився, відстав і тепер я перебуваю в іншому Каїрі, на п’ятнадцять хвилин позаду реального «зараз», у місті, де більше не лишилося живих людей, де їжа й вода давно зіпсувалися і яке за кілька хвилин почне розпадатися на шматки.

Обійшовши квартал, я повернувся до готелю.

О 13:10 крізь вікна готелю просотався перший відгомін далекого шуму. В суміжній із рецепцією кімнаті, де подавали сніданки, працював телевізор. Хасан відірвався від компа і крикнув щось своєму колезі. Звук, що линув з «ящика», миттєво стишився. Крики з вулиці стали виразнішими.

– Починається, – мовив єгиптянин.

В «Cairo Stars» більшість кімнат не мали вікон (знаходилися в глибині будівлі). Лиш кілька найдорожчих номерів були відкриті для сонячного світла. Коли гармидер подужчав ще більше, ми з Хасаном побігли у двомісний люкс, чиї вікна виходили на перехрестя Адлі-стрит і вулиці Фаріда. В коридорі до нас приєднався невисокий, але накачаний хлопчина з чорними, як оливки, очима і темним кучерявим волоссям.

– Марко. – Він простягнув мені руку.

– Макс. – Тисну долоню. – Ти звідки?

– Firenze,[11] – відповів хлопець. З мелодійної, аж хвилястої вимови я здогадався, що Марко – італієць, але оте «Firenze» не зрозумів.

– Що ти сказав?

– Florence, – виправився хлопець. – Флоренція. Ти?

– З України. Давно приїхав?

– Та вчора. У мене медовий місяць.

Я тихо присвиснув. Оце так пощастило чуваку.

– Ну, вітаю…

– З чим?

– З одруженням!

– Ага, не смішно.

Хасан відімкнув двері власним ключем; номер був незайнятий. Велике двоспальне ліжко, трюмо, шафа, кілька тумбочок. Всю дальню стіну займало чималеньке вікно у формі плескатої арки. Єгиптянин кинувся вперед, розвів штори руками, і ми стали спостерігати.

Нарешті з’явились перші демонстранти. Чоловік п’ятдесят, розмахуючи паперовими транспарантами і горлаючи гасла, сунули по вулиці Фаріда в напрямку площі Тахрір. Я якось відразу розслабився. Півсотні галасливих демонстрантів. Оце й усе? Теж мені революція! Я навіть уявити не міг, як сильно помиляюся. Виявилось, перший загін був лише авангардом – невеликою групою нетерплячих, що вирвалась уперед. За хвилину на вулицю Фаріда почала вливатись нескінченна маса народу. Хасан розчахнув вікно. Ми з Марко висунули голови, щоб краще бачити. Скільки сягав погляд, вулиця Мохаммеда Фаріда була заповнена людьми. Вони заполонили дорогу й обидва тротуари. Збуджений натовп скидався на кипляче молоко, що підіймається у каструлі. Разом з ним у застоялу атмосферу Каїра проникав тривожний, неперервний стугін. Він розпливався повітрям, вібрацією передавався крізь стіни будинків, немов рідина, просочувався у кожну щілину.

До нас приєдналося кілька інших постояльців «Cairo Stars», серед яких був студент із Тайваню і російський доцент, який вивчав у Каїрі арабську.

Хвиля демонстрантів, трохи розширившись, проминула перехрестя і посунула далі. Люди прибували, за ними вже не було видно асфальту, і тут я звернув увагу на дві речі. По-перше, у натовпі були жінки, багато жінок – як у хустках, так і без. А по-друге, єгиптяни виглядали… щасливими. Вони сміялися, плескали один одного по плечах, обіймалися і фотографувались на телефони. Попри надзвичайний галас і експресивні волання в натовпі не відчувалося агресії. То була палка, пристрасна, гаряча, але мирна демонстрація.

Поліції не було. Взагалі.

– Чого ми тут стоїмо? – Марко засунув кучеряву голову назад у кімнату. – Гайда до них!

– Давай! – приєднуюсь до італійця. – Тільки зачекай – камеру візьму.

Я прихопив відеокамеру (фотоапарат не брав; камера мала на порядок більший зум, швидше фокусувалася і була меншою за розмірами – майже непомітною в руці; не знав, як демонстранти реагуватимуть на зйомку, і хотілося мати у руках щось таке, що дозволить фіксувати події, лишаючись по можливості непоміченим), і разом з Марко ми спустилися на вулицю.

Побачивши нас, єгиптяни радо замахали руками. Вітали. Мою камеру вмить зауважили, але ніхто, схоже, не заперечував проти зйомки. Навпаки – молодий араб вискочив з натовпу і, метляючи над головою єгипетським прапором, щось прокричав. До нього приєдналися інші. Півтора десятки горлянок горлали у мою камеру заклики про відставку Мубарака. Я знімав.

Зненацька хтось викрикнув з натовпу англійською:

– Звідки ти, друже?

Я сказав:

– Україна.

– Давай, йди до нас! Приєднуйся! Знімай усе! Потім покажеш у своїй країні, що у нас мирна демонстрація.

Пропозицію зустріли схвальним ґелґотанням. Я покосився на Марко. Італієць відповів легким кивком. Ми влилися у натовп і разом з усіма посунули в напрямку Тахріра.

* * *

На наступному перехресті (вздовж вулиці Мохаммеда Фаріда) я нарешті побачив загони поліцейських. У чорній уніформі, шоломах з опущеними забралами, з прямокутними щитами, вони вишикувались у кілька шеренг, перегороджуючи вулицю, що впиралась у Мохаммеда Фаріда. З іншого боку проспекту виднівся такий же стрій. Я враз усвідомив, чому раніше не бачив поліції. Вони блокували простір за квартал ліворуч та праворуч від того проспекту, яким рухалися демонстранти.

Колона завернула на Каср-аль-Ніл, вулицю, що впиралась безпосередньо у Тахрір.

Кілька найбільш запеклих юнаків відділились від юрби і, закривши обличчя хустками, рушили на поліцейських. Тримаючись на віддалі, хлопці здіймали руки і щось викрикували. Лаялися, мабуть. Проте далі лайки й словесних погроз справа не йшла. На початку ніхто не жбурляв каміння, не розносив вітрини магазинів і не палив усе, що тільки може горіти.

До Тахріра лишилося півкварталу. Люди прибували. По тротуарах ледве можна було протиснутися. Я піднявся на пальцях і подивився назад. Колона демонстрантів зайняла весь видимий простір. Перед очима нуртувала маса смаглявих голів.

Помалу я почав відчувати, що юрба густішає. Попереду щось перетнуло шлях колоні. Задні ряди, не знаючи про це, напирали. Я схопив Марко за руку і потяг до будинку ліворуч.

– Що таке? – блиснув очима італієць.

– Мені це не подобається. Попереду щось коїться. Раптом щось станеться, може початися тиснява.

У центрі Каїра будівлі щільно припасовані одна до одної, утворюють суцільну стіну вздовж вулиці. Якщо ти не на перехресті, завернути нема куди. Узявшись за віконну решітку, я виліз на виступ фундаменту і подивився вперед:

– Чорт!

– Що там? – захвилювався Марко.

– Спецназ загородив вихід до площі. – Перші ряди демонстрантів готові зчепитися з копами. Можливо, хтось і не хотів, але не мав вибору: ззаду натискали інші.

Я зіскочив на асфальт. Тієї ж секунди від голови колони дійшла низка дивних звуків, схожих на кашель. Щось приглушено гахнуло – десять, може, дванадцять разів поспіль. Далі повітря пронизало металічне брязкання: неначе напівпорожні банки «Pepsi» котилися по тротуару.

Флорентієць Марко повернувся до мене і самими очима запитав: «Що це було?»

Єгиптяни завмерли. Хтось закричав. Без войовничого запалу і злості – закричав по-справжньому. А тоді понад притихлим юрмиськом почав розростатись сірувато-білий туман.

Натовп відринув. Колона стиснулася, мов пружина. Крики залунали звідусіль. Прозвучало кілька нових вилясків, за ними – той самий характерний брязкіт.

Поки я встиг усвідомити, що сталося, араби вже мчали геть, немов стадо наляканих мисливцями бізонів. Тупіт віддавався неприємною вібрацією аж у грудях. Коли бачиш, як на тебе галопує, пульсуючи і зминаючи все на шляху, ошаліла юрба, душа в буквальному сенсі ховається у п’яти. Та це була лиш половина проблеми. Ми з Марко втислися у нішу між виступами суміжних будинків. Я намертво вчепився у ковану решітку і дивився, як над лавиною наполоханих єгиптян, неначе привид морського чудовиська, розповзається крейдяний дим. За якусь мить один з прозірчасто-білих щупаків дотягнувся до мене: ротова порожнина вмить затверділа, а в горло встромилися жала тисячі ос.

– Tear gas?![12] – закричав я, ховаючи голову під пахву.

– I fucking know it![13] – жмурячись, просичав Марко.

Але я не стверджував. Я питав. Я вперше в житті хапонув газу і просто не знав, що то було: точно сльозогінний газ чи якась інша отруйна речовина, від якої за хвилину накладу в штани, потім звалюсь у корчах і ефектно здохну, пускаючи ротом красиві білі бульбашки.

То був таки сльозогінний. Досі не розумію, чому його так називають. Плакати мені не хотілося. Анітрохи. Насправді я не міг дихати. Горлянка стискалась у спазмах, звузившись до маленької дірочки, крізь яку з великими труднощами й болем вдавалося втягувати цівку повітря. Чомусь здавалося, що газ не мав запаху. Він не пахнув, він лише діяв, невидимими пальцями скручуючи шию.

– Назад у готель! – скомандував я, машинально далі знімаючи відео.

Ми пірнули у натовп і спробували бігти. Спершу нічого не вийшло, та згодом юрма розсмокталася. Певно, частина демонстрантів розбіглася по бічних кварталах.

Марко гнав попереду, я орієнтувався на його кучеряву макітру. Квартал… другий… третій. Довкола нас метушились єгиптяни, ридали жінки. Помалу страх у їх очах поступався місцем гніву. В якомусь місці ми промчали повз групу демонстрантів, які розбивали на шматки тротуарні брили і починали кидати уламки в поліцейських. Ситуація погіршувалась тим, що високі будинки затуляли центральну частину міста від вітру. Сльозогінний газ не розвіювався, химерними молочними фігурами заступаючи шлях. Бігти було надзвичайно важко.

Зрештою ми дістались до місця, куди газ не діставав. «Cairo Stars» був поруч. Відхекуючись, я уявив, як ми ввалимося на рецепцію, горлаючи про те, що поліція застосувала газ. Як виявилося, з цим ми поквапилися. Щойно ми завернули на Адлі-стрит, стало зрозуміло, що в «Cairo Stars» уже знають про сльозогінний газ. Вулиця була вільною… якщо не брати до уваги блідих хмарок, що зависали у повітрі, чіпляючись за балкони та підвіконня. У другому кінці вулиці шикувався стрій спецназівців. З-за їх спин час від часу вилітали газові гранати.

Я нарешті втямив, що за звуки передували паніці на підході до Тахріра. То гранати зі сльозогінним газом вилітали зі спеціальних рушниць, злітали у повітря, падали на асфальт, відбивалися і, брязкаючи, котилися далі, аж поки з них не починав валити дим.

* * *

У під’їзді я ледь не збив з ніг Хасана. За ним товпились троє інших працівників «Cairo Stars» і ще чорнява незнайомка азіатської зовнішності. Побачивши нас, вона заверещала «Марко!» і кинулась на шию італійцю. Тієї миті я забув і про переляк, і про газ. Витріщився на італійця:

– Твоя дружина японка?

– А то!

– Респект!

– Слава Аллаху, ви цілі! – перебив мене Хасан. Його очі вибалушилися, як у гекона. Менеджер не дуже скидався на ревного мусульманина, який починає рвати на собі сорочку, щойно почувши слово «джихад», проте ситуація складалась таким чином, що не сором було звертатись до Бога. – Я вже думав йти вас шукати. Де ви були?

– Біля Тахріра. Поліція загородила проспект. – Я говорив з менеджером, але дивився на італійця. Дружина не злазила з нього і цілувала так, наче нас там не було. – Не пускають людей на площу.

– Хто спровокував стрілянину: поліція чи демонстранти? – потемнів Хасан.

– Я не певен, – смикаю плечима, – але скидалося на те, що копи без усяких причин почали закидати натовп сльозогінними гранатами.

– Стрілянина? – стрепенувся Марко, м’яко відсторонюючись від японки. – Хасане, ти сказав стрілянина? Там же був лише газ.

– З боку проспекту 26 липня долинали постріли, – розтовкмачив єгиптянин. – Я сам чув. Тому не смійте більше відходити від готелю! Не вистачало мені ще тут трупаків до вечора назбирати.

З вулиці долинули нові крики. Хасан відчинив двері, і ми повиставляли голови. Цього разу Адлі-стрит була вщерть заповнена людьми. Вгорі, над перехрестям, повзли кудлаті хмарки газу, такі густі, що крізь них не було видно стін будинків на іншому боці вулиці. Газу тільки додалося. Повз під’їзд, бухикаючи і плачучи, сунули жінки, чоловіки, малі діти. Їхні очі почервоніли, роти відчайдушно хапали повітря, із запалених носових пазух сочився слиз. Вони тікали, не озираючись, тільки б забратися геть від жалкого, мов кропива, газу.

– Поліція наступає, – прошепотів Марко. – Женуть людей від Тахріра.

Я дивився на чоловіків-єгиптян і не міг зрозуміти, якого дідька вони потягли на Тахрір жінок та малечу. Вони ж знали, чим усе може скінчитися!

– Так не можна… Їм треба допомогти, – процідив крізь зуби Хасан. – За мною!

Штовхаючись, ми забігли на другий поверх. Менеджер щось прокричав, віддаючи наказ іншому працівнику готелю. Хлопчинка зник, а за мить повернувся, приволікши старе простирадло. Разом з Марко вони почали рвати його на шматки. Хасан відкрив холодильник, у якому зберігалися платні напої для постояльців, і дістав звідти всі пляшки з мінералкою та звичайною питною водою.

– Змочіть ганчірки і замотайте лиця, – різко випльовуючи слова, порадив менеджер. – Це захистить від газу.

Я метнувся у номер за хусткою-арафаткою. Намочив її під краном і щільно замотав нижню частину обличчя, ставши схожим на бандита з американського вестерну. По тому ми розхапали пляшки і повернулись на вулицю.

Марко, Хасан, доцент із Росії, троє молодих арабів, працівників готелю, і я зупиняли потерпілих, пропонуючи допомогу. Хлопці з опухлими обличчями підходили і нахилялися, ми лили воду просто в очі, ніздрі, роти, вимиваючи активну речовину лакриматора. Чоловіки змочували нашою водою хустки і витирали обличчя своїм дружинам… Дим витав над головами. В очах пощипувало, але не сильно. Можна було терпіти.

Моя півторалітрова пляшка швидко спорожніла. Лиш тоді звернув увагу, що на правому зап’ястку досі теліпається вірна «Sony DCR-SX63», моя відеокамера. Я підняв захисне вічко, натис червону кнопку і став знімати.

Несподівано на перехресті хтось знову пронизливо закричав. Юрба розступилася, і я побачив товсту арабку в хіджабі, що тримала на руках непритомне дівча в рожевій курточці. Дівчинці на вигляд було років п’ять-шість. Хлопчина з мого готелю підхопив малу під руки і потягнув до Хасана. Крихітна голівка безсило хиталася на тонкій шиї. Хасан вихлюпнув на дівчинку півлітра води, та це не допомогло – дитина лишалась непритомною. Тоді малу понесли всередину готелю. За нею кинулись кілька демонстрантів і огрядна арабка, певно, її мати. Мене відтиснули від під’їзду, змусивши залишитись на вулиці.

Тим часом на Адлі-стрит сповзалися демонстранти. Когось відтісняли спецназівці, хоча більша частина надходила з околиць. Людей ставало забагато, вони вже не поміщалися на вулиці, неухильно підсуваючись до шеренг спецназу, що перекривали суміжні квартали.

Натовп більше не був схожий на скопище потривожених мурашок. Юрба змінилася. Під дією газу вона перетворилась на розлючене осине гніздо. Повітря здригалося від проклять, агресивних закликів і хрускоту розбитого скла – почались перші погроми. З протилежного, західного кінця Адлі-стрит, що вів до Каїрського музею, в небо тяглись густі клуби диму. Чорний дим простягся також із південної частини столиці. По всьому місту горіли поліційні відділки.

Я нерішуче застиг посеред вулиці. Скажу чесно: жижки трусилися від нехорошого передчуття. Ситуація була шалено нестабільною, неначе кулька, що застигла у верхній точці опуклої поверхні. Один хибний рух – і все летить до дідька. У той же час близька небезпека лоскотала нерви. В животі пекло від адреналіну. Я боявся і в той же час радів – тішився, що стою, змоклий від поту, посеред Адлі-стрит, в юрмі розлючених арабів, з вогкою арафаткою на носі. Це справжній подарунок долі – опинитися в Каїрі у такий час!

Перевіривши заряд батареї у відеокамері, рушив у напрямку Каїрського музею. На цій частині вулиці розлючені демонстранти зводили перші барикади. Спецназівці тримались віддалік, не наступаючи. З боку натовпу в їх бік невпинним потоком лилися прокляття.

Я йшов далі, фіксуючи все на відеокамеру.

Два нижні поверхи однієї з висотних будівель охоплені вогнем.

Час від часу на дорогу вибігають молоді араби і кидають у поліцейських каміння.

Ще кілька кроків… Аж тут стрій поліцейських розімкнувся. Відразу в трьох місцях. Спершу долинули три глухі виляски, а вже потім я побачив, що в утворених проламах стоять стрільці з притуленими до плечей рушницями. Бах! Бах! Бах! Три постріли – і шеренга змикається, ховаючи стрільців за непробивним панциром з чорних щитів. Натовп сахається. Проте двоє чоловіків лишаються лежати на асфальті.

Мене скрутило від шоку, я не усвідомлював, що спрямовую об’єктив камери собі під ноги…

Певно, спецназівці стріляли гумовими кулями, оскільки обидва постраждалі підвелися і, тримаючись за ребра, пошкутильгали під захист будинків. Зрештою я вимкнув камеру, і тієї ж миті стрій поліцейських вдруге розсунувся в різні сторони. Гахнули нові постріли. Одна з куль влучила у праву вилицю хлопчині, що стояв лише за кілька метрів від мене. Єгиптянин з лячним хрипом втягнув у себе повітря (певно, він намагався закричати, але через больовий шок не спромігся ні на що голосніше за звіряче харкання) і повалився навзнак. Троє чоловіків підхопили товариша під руки і, пригинаючись, понесли за ріг найближчого будинку. Кров лупила з рани, лишаючи на асфальті звивисті поцятковані сліди. Чисто інстинктивно я подався слідом. Пораненого відтягли у безпечне місце і вклали на бруківку. Довкола, як це завжди буває, зібрався натовп роззяв.

Яскраво червоний, пекучий, немов сяйво полуденного сонця, колір крові шокував мене. Чорти б вас забрали, це вже не мирна демонстрація. Це вже війна!

Поправивши арафатку, я дременув назад до готелю…

(Протягом наступних п’яти днів я ще не раз стану свідком того, як спецназ розстрілює натовп гумовими кулями. Разом з тим, попри заяви демонстрантів, я жодного разу не бачив, щоб вогонь вівся з вогнепальної зброї.)

* * *

Без пригод дістатися до «Cairo Stars» не вдалося…

Готель був під носом, коли десь зліва від мене гостро вискнули гальма. Я спинився. Демонстранти, штовхаючи мене плечима, кричали і неслися у той бік. Там щось відбувалося.

Цікавість – страшна сила. Під’їзд «Cairo Stars» був зовсім поруч, буквально за кілька кроків від мене, проте я завернув наліво і злився з потоком єгиптян. У голові гуло, адреналін розщеплював на атоми інстинкт самозбереження.

За кількадесят кроків від готелю спинилась оранжева машина «швидкої допомоги», яку, немов саранча, обліпила сотня (може, більше) чоловіків. Невелика частина юрмища просто зацікавлено спостерігала, зате найбільш запеклі злісно торгали і розхитували автомобіль із боку в бік. Повітря вібрувало від нестерпного хижого галасу.

Неслухняними руками я звів камеру до плеча і натиснув «RECORD».

Після кількох невдалих спроб демонстрантам вдалося розкрити двері мікроавтобуса. Зі «швидкої» витягли пораненого поліцейського. Я навіть рота не встиг роззявити. Спостеріг лиш, як майнула в натовпі чорна уніформа. І все. Більше нічого не бачив. До сьогодні не знаю, що сталося з тим полісменом. Скидалося на те, що чоловіка затоптали. У спорожніле авто повантажили сімох демонстрантів, котрі так і не отямился після «знайомства» зі сльозогінним газом. Після того юрба ринула в сторони, відкривши дорогу «швидкій».

Тиснучись до стін будинків, я позадкував і незабаром дістався до «Cairo Stars».

* * *

Майже відразу за мною до рецепції ввалився поліцейський. Високий, широкоплечий, поголений. Правда, не спецназівець. Простий полісмен, що пильнує за порядком на вулицях. Хто був у Каїрі, не раз бачив таких: біла сорочка, краватка, чорна кофта з погонами і такий самий чорний берет.

Хасан вийшов наперед і потиснув руку новоприбулому. Схоже, вони були знайомі. Я помітив, що у полісмена практично відірваний рукав кофти.

Чоловіки обмінялись кількома фразами. Судячи з інтонації, поліцейський про щось просив. Майже благав. Хасан слухав його і темнів, як хмара, раз за разом піддаючи в розмову гнівні репліки. Зрештою менеджер «Cairo Stars» кивнув і повів новоприбулого в глибину готелю.

За хвилину Хасан повернувся. Сам.

– Хто то був? – цікавлюсь у нього.

– Мій друг, – відповів єгиптянин.

– Він поліцейський?

– Він постовий. Працював регулювальником на нашому перехресті. Хороша людина. Він не з тих, хто тероризує народ. Сьогодні навпаки – намагався допомогти пораненим, виконати свій обов’язок, але його ледь не розірвали на шматки. – Хасан зітхнув. – Каже, що демонстранти обливають бензином відділки, б’ють і палять поліційні машини, де тільки бачать. Чорна уніформа стала рівносильною смертному вироку. Перед натовпом у ній краще не показуватися. Він тепер боїться їхати додому, боїться, що його вб’ють сусіди.

– І що твій друг тепер робитиме?

– Я сховаю його. Нехай перебуде день-два у найдешевшій кімнаті. А потім, можливо, все заспокоїться.

Хасан не просто прихистив товариша. Він також дав йому свій одяг, аби той не світив серед постояльців уніформою. В одному Хасан помилявся. За день-два Каїр не заспокоїться. Регулювальник лишиться в готелі надовго. Коли я покидатиму Каїр, він усе ще ховатиметься в найдешевшій кімнатці «Cairo Stars».

О четвертій пополудні кількість демонстрантів стала надто великою. Немов вода після дощу, вони використовували всі лазівки і просочувались на центральну площу. Невдовзі поліція відступила, зрозумівши, що сльозогінний газ уже не зупинить невдоволених. Центр Каїра опинився у руках демонстрантів. Стримувати таку юрбу без застосування жорсткіших заходів було неможливо.

Революція набирала обертів, неслась уперед, немов пущена по схилу кам’яна брила, трощачи все на своєму шляху.

* * *

Всі, хто жив і працював у готелі, зібрались перед телевізором. Більшість єгипетських каналів заблокували. Залишили тільки провладні, котрі продовжували мовлення у звичному режимі, роблячи вигляд, наче в країні нічого екстраординарного не відбувається. На щастя, в «Cairo Stars» була супутникова антена. Хасану вдалося зловити «Аль-Джазіру».[14] Журналісти катарського каналу встановили кілька камер у різних точках єгипетської столиці, тож канал мав можливість висвітлювати й аналізувати події в режимі нон-стоп.

Затамувавши подих, ми спостерігали, що твориться в місті. З тупим відстороненням я усвідомлював, що все, побачене сьогодні, було лише квіточками.

На Тахрірі, центральній площі, вже зібралося кілька сотень тисяч людей. Переважно молодь. Були також жінки, літні люди. Над юрмиськом майоріли саморобні транспаранти, єгипетські прапори. Люди скандували антипрезидентські гасла, закликали Мубарака вийти і виступити перед народом. Юрба нуртувала, наче гаряча олія. Картина разюче відрізнялася від того, що відбувалося в Україні у 2004-му. Майдан Незалежності стояв. Тахрір, навпаки, – вирував, клекотав, доходячи до точки кипіння. Що мене здивувало – єгиптяни виглядали і агресивними, і щасливими водночас. Їхні обличчя світилися радісним піднесенням.

У різних куточках столиці палали поліційні відділки. Якогось дідька демонстранти підпалили кілька цивільних будівель. Оператори показували потрощені вітрини магазинів, сплюндровані зали ресторанів і чайхан. Раз за разом повторювались кадри, на яких закуті в бронежилети поліцейські стріляли по натовпу з травматичної зброї, – те ж саме, що я бачив на перехресті Адлі та вулиці Шеріфа Баша.

Журналісти заявляли про п’ятнадцять загиблих серед демонстрантів.

Революцію підтримали інші єгипетські міста. Найжорстокіші сутички відбувалися в Александрії. Там антиурядові виступи переросли у справжнє повстання. Кількість загиблих становила десятки. Щось подібне коїлося у Суеці…

Через півтори години телевізійний сигнал почав перериватися. Зображення мигтіло, брижилось сіро-білими смугами, звук відчутно ослаб. Журналісти перервали трансляцію. На екрані з’явилася студія. Ведучий повідомив, що єгипетська влада скасувала акредитацію журналістів «Аль-Джазіри». Відтепер їхня діяльність на території Єгипту стала нелегальною. Він також висловив побоювання, що найближчим часом влада зупинить передачу сигналу з супутника «Nilesat» і єгиптяни не зможуть ловити канал на звичній частоті. На щастя, дружні «Аль-Джазірі» канали погодилися надати власні частоти для трансляції. На екрані з’явилась частота, на якій показуватимуть «Аль-Джазіру» в разі блокування. На додачу оператори запустили текстову стрічку, в якій двома мовами (арабською та англійською) сповіщалося, де шукати канал, якщо трансляція раптово обірветься.

Так і сталося. За півгодини картинка щезла. Поклацавши пультом, Хасан знайшов «Аль-Джазіру» на іншому арабському каналі – «Al Hiwar». То була арабська версія «Аль-Джазіри» (мовлення велось виключно арабською), зате картинка була та ж сама. Цього було достатньо.

Телефони та Інтернет, як і раніше, не працювали…

Довгий день добігав кінця. Перед настанням темряви Каїр вгамувався. Головним чином через те, що з міста повністю щезла поліція. На вулиці не було ні звичайних постових, ні спецназу. Натовп заспокоївся, немов бик, з-перед чиїх очей прибрали червону ганчірку.

– Вшилися, – прокоментував зникнення «людей у чорному» Марко. – Добряче їм там хвости підсмалили.

– Ти помиляєшся, – кострубатою англійською заперечив товариш Хасана. Полісмен (тепер уже, мабуть, колишній) сидів разом з усіма в кімнаті для сніданків, тихо потягуючи чай. – У Мубарака достатньо сил, щоб придушити заколот. Поліція не тікала. Нам наказали піти.

Я повернувся до патрульного.

– Що ти маєш на увазі?

– Нам наказали піти, – повторив він. – Такий був наказ.

– Але для чого?

– Скоро дізнаєшся. Демонстранти повинні відчути смак свободи…

* * *

Була одна проблема – харчі. Точніше, проблемою була їхня відсутність. Війна війною, а обід (чи то пак, вечеря) – за розкладом. Жерти хотілося нестерпно. А «Cairo Stars» не належав до готелів, у яких пропонують повний пансіон.

Метушливий російський доцент першим озвучив уголос думку, яка гнітила всіх:

– У готелі щось є на вечерю, Хасане?

Я глитнув слину і підняв голодні очі на Хасана, мовчки приєднуючись до запитання. Після сніданку я їв тільки воду і сльозогінний газ. Менеджер насупився. Голодними були не тільки постояльці, а й працівники готелю. Метро зупинили, маршрутки не ходили, не було мобільного зв’язку, щоб викликати таксі. Тож Хасану і його колегам довелося зостатися на ніч у готелі. Вони не могли потрапити додому. І всі вони протягом дня споживали те ж саме, що і я.

– Не знаю, – хмуро відповів Хасан. – Можна з’їсти завтрашній сніданок.

Власне, у нас не було вибору.

На сніданок кожному гостю «Cairo Stars» пропонувались два варені яйця, плавлений сирок та хрусткий тост із джемом апетитного яскраво-хімічного кольору.

Приготування зайняло чверть години. Помічник Хасана розставив тарілки і розклав перед кожним його злиденну порцію. Сам менеджер заварив і розлив усім чаю.

Їли мовчки – швидко і не плямкаючи, – дякуючи долі, що взагалі їмо.

– Яєць лишилось тільки на снідання, – доївши, сказав Хасан.

– Круто, – сказав я.

– Завтра має прийти власник готелю. Він обіцяв. Щось придумаємо.

Ум’явши залишки вечері, ми погасили світло й у півтемряві продовжили дивитись «Аль-Джазіру». Оператори прокручували повтори денних сутичок, час від часу запускаючи пряме включення з центральної площі Каїра. Тахрір, заповнений єгиптянами щільніше, ніж бляшанка тюлькою, поволі засинав.

О пів на десяту вечора я спустився на перший поверх і обережно визирнув з під’їзду. Вулиця була безлюдною, але не порожньою. На дорозі валялися шматки парапету, яким спецназ намагався перегороджувати дорогу демонстрантам, попалене ганчір’я, обривки картонних плакатів. Де-не-де чорніли плями засохлої крові.

Я пройшов до перехрестя. Зазирнув за ріг. Тихо. Порожньо. Нічний холодок остудив нерви. Правда, через те тільки сильніше захотілося жерти.

Повернувшись у готель, відразу подався до кімнати. Заснути! Швидше відключитися, поки голод не став нестерпним. Отак, думаючи більше про терпке посмоктування в животі, ніж про те, як вибиратися з єгипетської столиці, я поринув у сон.

* * *

У суботу, 29 січня, Каїр завмер у очікуванні.

Поліцейський, який переховувався у готелі, мав рацію. В ніч з п’ятниці на суботу Каїр покинула вся поліція. І наслідки не забарилися.

Я саме закінчував снідати (сніданок відрізнявся від вечері тільки тим, що сирків на всіх не вистачило), коли у рецепцію залетів студент із Тайваню і випалив:

– Там хтось ломиться у двері!

Хасан, Марко і я поквапились униз.

Громіздкі зовнішні двері зачинялися на ніч, і менеджер пововтузився, поки відімкнув їх. На вулиці стояли півтора десятка єгиптян підозрілої зовнішності, озброєні дерев’яними палками і ломами. Вороже зиркали навкруги.

Хасан обізвався до них арабською. Відгукнулося зразу кілька чоловік. Вони говорили голосно, переходили на крик, експресивно жестикулювали. (Араби завжди так розмовляють. Високі тони не обов’язково означають ментальну колотнечу.) Хасан слухав, зрідка лаконічно відповідаючи.

Небавом розмова завершилася. Ватага пішла. Менеджер зачинив двері.

– Ну що там? – Марко згорав від нетерплячки. – Чого вони так верещали?

– Від учора зникла вся поліція, – пояснив єгиптянин.

– Їм що до того?

– З’явились мародери. За ніч грабіжники розбили й обчистили півсотні квартир та магазинів у різних районах Каїра.

Я згадав патрульного, якому дав притулок Хасан… Вони знали, що так буде, – ті, хто наказав вивести поліцію з Каїра, – вони все прорахували наперед. Залишене без стражів правопорядку місто захлинеться власними випорожненнями, покидьками, що виповзуть із найтемніших закапелків, у яких їх раніше втримувала присутність поліції, і тоді виступи непокірних зачахнуть самі по собі. Неможливо битись за країну, коли в цей час хтось грабує твій дім.

– Так що хотіли люди? – питаю.

– То нашвидкуруч зібраний демонстрантами загін самооборони. Вони ходять по місту і попереджають про небезпеку, шукають грабіжників… А ще вони застерегли, щоб віднині з восьмої вечора до восьмої ранку ніхто не виходив з готелю.

– Чому? – здивувався я, здогадуючись про відповідь.

Хасан відвів погляд.

– Бо в цей час такі загони патрулюватимуть Каїр, і, якщо хтось підозрілий або такий, кого можна сприйняти за підозрілого, трапиться їм на шляху… – Єгиптянин замовк.

– Вони вчинять суд на місці, – закінчив я.

Менеджеру це подобалося не більше, ніж мені, але він кивнув:

– Так… І я раджу їх послухати. За відсутності поліції цим людям належить реальна влада.

Ми піднялись назад у готель, коли Марко смикнув мене за руку.

– Пішли на Тахрір, – запропонував флорентієць.

– Та ти довбанувся, чувак!

– А що тут робити?

– Це небезпечно! – Бог тому свідок: я намагався діяти розсудливо. Не моя вина, що диявол підсилає мені надто багато зміїв-спокусників.

– Ти помиляєшся. Зараз там багато народу. Мабуть, це найбезпечніше місце у Каїрі.

У тому щось було. Я не думав, що серед білого дня в людному місці хтось ризикне на нас напасти. Крім того, в «Cairo Stars» закінчилася хавка, тож лишатися в готелі сенсу не було. Потрібно знайти їжу. Добути її, якщо хочете, – як у старі добрі часи.

– Ходімо, – сказав я.

І ми з італійцем прошмигнули на вулицю.

Було дико і лячно. Адлі виглядала вулицею мертвого, давно покинутого міста.

* * *

Прямуючи до площі, ми пройшли повз кілька банкоматів. Жоден з них не працював. Не просто не видавав грошей – всі до останнього були відімкненими. Правда, турбувало не це. Я мав з собою трохи готівки, як доларів, так і єгипетських фунтів, та хвилювало інше: на що цю готівку витрачати? Починаючи з 28 січня долари в Каїрі стали звичайними папірцями. Я б не пожалкував десяти баксів за великий гамбургер із беконом, сиром і овочами (два варені яйця і тост безслідно випарувалися зі шлунка), але гамбургерів ніде не було. Я став серйозно задумуватись над тим, чим набиватиму пузо решту часу в Каїрі…

На Каср-аль-Ніл нам двічі зустрілись гурти озброєних єгиптян. Перший нараховував чоловік десять, другий був більшим – не менше тридцяти осіб. Усі, неначе неандертальці, що вибралися на мамонта, – голодні й гіперактивні – тримали в руках ломи або загострені дерев’яні палки. Чоловіки сунули назустріч, непривітно зиркали на нас, але не займали.

Проходячи повз єгиптян, я почувався так, наче посеред відкритого поля наразився на залишену без нагляду вівчарку. Душа шмигонула в п’яти, але довелося вдавати, що ніскілечки не злякався, і тупо чимчикувати далі. Було страшно. Страшно, бо не знаєш, хто перед тобою. Демонстранти? Прихильники Мубарака (незабаром вони дадуть про себе знати)? Мародери?

Один «неандерталець» таки причепився до нас. Піднявши над головою дрючок, почав щось кричати. Здається, про те, що ми не маємо тут знаходитися і взагалі куди це ми йдемо. Ні я, ні Марко не реагували. (Все так само, як і з вівчаркою: не дивитися в очі, не пришвидшувати ходи, вдавати, що «неандертальця» не існує, і топати далі, тримаючи дулю в кишені.) Це подіяло: чоловік вгамувався і, буркочучи під ніс, приєднався до товаришів. Цього разу пронесло… Але як буде далі?

Ближче до Тахріра людей більшало, і це заспокоювало. Рештки хвилювання остаточно стерлися з голови, коли ми з Марко вийшли на площу. Народу було сила-силенна! Згодом по «Аль-Джазірі» я почую, що того дня чисельність демонстрантів на Тахрірі сягнула мільйона. Стільки людей, зібраних разом, я ще ніколи не бачив. Справляла враження не тільки масовість, а й поведінка єгиптян. Зрозумійте правильно, але вони чимось нагадували хом’яків, яких пересадили в меншу клітку: кричать, штовхаються, лазять один одному по головах і радіють без причини. В той час, коли околиці Каїра терзали мародери, центральна площа галасливо святкувала. Власне, святкувати ще не було чого, та демонстрантам було байдуже. Вони вважали відхід поліції якщо й не повною перемогою, то принаймні вагомим кроком на шляху до неї.

Ми з Марко стояли і спостерігали звіддалік, не занурюючись у вариво з людських тіл. Нас не зачіпали. В той же час щось змінилося. Якщо вчора демонстранти з радістю вітали іноземців, кликали їх до себе, просили знімати, то сьогодні я раз за разом зауважував, що люди намагаються не зустрічатися зі мною поглядом. Ніхто не проганяв ні мене, ні італійця, проте ясно відчувалося: ми чужі на цьому «святі».

Схоже, Марко теж вловив тьмяний негатив, що сочився, мов гній, від натовпу.

– Щось це не дуже схоже на… – флорентієць замислився, – …на демонстрацію.

Я знизав плечима.

– Це араби, Марко. У них усе не так. Вони інші.

Італієць похмуро озирав стовписько. Ми стояли і гаяли час.

– Пошурували назад, – зрештою озвався я.

– Ти чогось боїшся?

– Ні… Мені просто нудно.

То була брехня. Насправді я второпав, що на Тахрірі нічим їстівним не розжитися. Ну і звісно – я почувався непевно посеред такої кількості неконтрольованого люду.

А ще я усвідомив, що в той самий момент доля революції вирішується в іншому місці, не на Тахрірі. Хосні Мубарак, поцарювавши в країні протягом тридцяти років, не міг просто так відступитися від трону. Демонстранти зробили свій хід, тепер черга була за владою. Чи розуміли це демонстранти? У той момент – навряд…

* * *

У «Cairo Stars» на нас чекали приємні новини. З’явився власник готелю. Височенний, трохи одутлий араб, одягнутий цілком по-європейськи, з коштовним годинником «Omega» на зап’ястку і трьома золотими каблучками на пальцях лівої руки. Він розповів, що в’їзди та виїзди з міста заблоковані, транспорт не ходить. Він ледве допросився, щоб його пропустили. Єгиптянин також переповів чутки, що Мубарак збирається сьогодні виступити зі зверненням до народу.

Хасан, зі свого боку, описав катастрофічну ситуацію з їдлом. Бос «Cairo Stars» скликав усіх, хто був у готелі, і сказав, що згоден приготувати вечерю, якщо ми за це йому заплатимо. Йшлося про одну вечерю. Араб вірив, що Мубарак от-от зречеться президентського поста і в понеділок-вівторок столиця повернеться до нормального життя. Ми погодилися, навіть не питаючи, що нам готуватимуть і скільки за це доведеться викласти. Їсти хотілося до чортиків. Я боявся, якщо так триватиме далі, почати обгризати шкіряну оббивку на диванах.

Отримавши добро від постояльців, власник кудись вшився. Його не було цілу годину, зате повернувся він з великим паперовим мішком жовтуватого рису, помідорами і кульком заморожених курячих стегенець – одна проблема вирішилась.

Опівдні владналася інша – ввімкнули мобільний зв’язок. Оскільки більшість народу уже й так зібралась на центральній площі, блокування стільникового зв’язку більше не було ефективним засобом протидії демонстраціям. Правда, Інтернету, як і раніше, не було.

Роумінг на моєму телефоні не ввімкнувся (певно, не вистачало коштів на рахунку), тому я звернувся до Хасана – попросив його мобільний, щоб подзвонити батькам в Україну. Я третій день не виходив на зв’язок, відтак усвідомлював, що вдома, у Рівному, ситуація близька до панічної. Тож я мусив подзвонити і сказати татові й мамі, що живий-здоровий, а також запевнити, що не маю ніякого стосунку до того, що почалося в Каїрі. Менеджер залюбки погодився. Більше того, коли я спитав, скільки можу говорити і скільки треба буде заплатити за дзвінок, Хасан бурхливо замахав руками.

– Ні! Ти що! – закричав він на мене. – Дзвони скільки хочеш і не думай про гроші. У такий час ми мусимо допомагати один одному.

– Але я не можу дзвонити в Україну з твоєї мобілки і не заплатити тобі, – наполягав я. – Це ж бісова купа грошей!

– Бери телефон і не гай мого часу! А то зараз знову зв’язок обірвуть.

Приємно вражений, я подякував, узяв мобілку і вибрався на вулицю. На передпліччі теліпалася камера. Тими днями я майже не розлучався з нею.

Каїр, здавалося, оживав. На вулиці Фаріда з’явилися люди. Маю на увазі нормальні люди: без палиць, ломів і транспарантів. Я набрав мамин номер і мимоволі почимчикував у напрямку станції метро Наґіб.

Кілька разів виклик переривався. За третім разом мені таки вдалося додзвонитися.

– Алло! – кричу в трубку.

– Алло… – трохи здивовано. Мама не впізнала мене: незнайомий номер, поганий зв’язок…

– Це я, мамо!

– О, привіт! Як ти? Де ти зараз? – Голос миттєво помінявся.

– Та все нормально! Я у Каїрі… Тут трохи революція… – Я зам’явся, не знаючи, що далі казати. – Але зі мною все гаразд. Усе добре.

– Де ти зупинився? – Мама не здавалася надто стурбованою чи наляканою. «Мабуть, ще не дивилася новин, – міркую, – і ще не усвідомлює, наскільки тут усе серйозно».

– В одному готелі. Мій хостел виявився зачиненим. Тут узагалі все зачинено. Навіть поїсти нема де, але власник готелю пообіцяв приготувати вечерю. Так що з голоду не помру, не переживай. – Я перевів подих і взявся розказувати далі: – Тут учора трохи билися…

– Хто бився? – йойкнула мама.

– Ну, єгиптяни з мєнтами місцевими, – терпляче пояснив я, а тоді з гордістю додав: – Я вперше в житті сльозогінний газ понюхав. Приїду – покажу відео.

– А де твій готель?

– У центрі.

– Він хоч не біля площі тієї… як її?… забула назву… ні?

Я втямив, що помилився: батьки таки дивились новини.

– Тахрір. Вона Тахрір називається. – І замовкаю, наче мартишка з повним писком бананів.

– Відповідай на запитання!

– Ну так… близенько…

– Наскільки близенько? Ти хоч зараз не на самій площі?!

Ледве стримався, щоб не бовкнути: «Щойно звідти».

– Навіть не близько. І готель теж у стороні. Якщо вийти з готелю, то Тахріра навіть не видно. Треба пройти три квартали… – Я прикусив язика: – ну, не три, а два… майже два квартали, і тоді Тахрір уже видно. – Насправді від «Cairo Stars» до центральної площі лише шістсот метрів.

Мама з шумом випустила з грудей повітря.

– Мамо, тобі нема чого хвилюватися, – заторохтів я. – Зараз усе спокійно. Вони нормально до білих ставляться. Навіть до мене, незважаючи на те що на американця схожий. Кличуть до себе, кажуть: знімай. Я радий, що у таке встряв. Буде про що писати… Ну все, прощатимусь. Батьку привіт передавай!

– Я можу дзвонити на цей номер?

– Ні. Це телефон менеджера з готелю. Мій тут не ловить.

– Добре. Бережи себе…

– Па-па! І ще раз кажу: не турбуйся за мене. Тут усе в ажурі. Я контролюю ситуацію!

Той момент запам’ятається надовго. В моїй голові бриніло відлуння власних заспокійливих фраз: «усе спокійно», «не турбуйся», «тут усе в ажурі» і т. п., коли я почув наростаючий гуркіт у себе за спиною. Я стояв на перехресті вулиці Фаріда і проспекту Каср-аль-Ніл, лицем на південь, спиною до «Cairo Stars». В обличчя світило сонце. Футболку надимав м’який вітерець. Усе б чудово, якби не оте несамовите грюкання позаду.

«Що за?…» Я обернувся, одночасно опускаючи руку з мобільним телефоном, і вкляк, відваливши нижню щелепу до тротуару. Просто на мене по вулиці Фаріда сунув танк. За ним – ще один. Далі – ще, ще і ще. Колона бронетехніки, дроблячи гусеницями асфальт, в’їжджала до центру Каїра.

О так, мамо, тут у нас усе в ажурі…

Єгипетські війська беруть під контроль столицю

Танки М60 прямують до Тахріра

* * *

Із заціпеніння мене вивів єгиптянин. Точніше, не сам єгиптянин, а те, що він робив. Чоловік стовбичив праворуч від мене і спокійнісінько знімав на мобілку колону бронемашин. Побачивши, що я витріщаюсь, араб ледь повернув голову і стримано всміхнувся. Мовляв: «Ти не переживай, чувак, у нас тут кожної суботи танки їздять. Це нормально! Махни рукою, може, хто зупиниться і підкине до Тахріра».

Я раптом згадав за свою «Sony». Сховав телефон Хасана у кишеню шортів, ввімкнув камеру і теж став знімати. Так ми й стояли, два бевзі, витягнувши праві руки вперед, а повз нас, стогнучи потужними тисячесильними моторами, сунули жовтувато-сірі гусеничні монстри (згодом я дізнаюсь, що то були американські М60[15]).

Приголомшувала реакція жителів Каїра. Більшість єгиптян вітали армію. Мені чомусь здавалося: більш логічною була б цілком протилежна реакція. Танки мали б зустріти градом каміння і зливою прокльонів. А тут…

Я пройшов за колоною важкої техніки до Тахріра. Поява бронемашин викликала серед демонстрантів справжній фурор. Вони махали руками, плескали в долоні, кричали: «Армія з народом!», заледве не розціловували танки. Юрма на Тахрірі непохитно вірила, що війська перейдуть на їхній бік.

Військові ніяк не реагували на вітання. Здавалося, з броньованих люків витикаються манекени.

Танки розповзлися по площі, перекривши всі в’їзди та виїзди. Кілька бронемашин посунули в напрямку моста 6 Жовтня.

Із заходу донеслося вертолітне ухкання гвинтокрила, і за хвилину над Тахріром завис бойовий гвинтокрил, такого ж, як і танки, піщаного кольору.

Я не розумів, що відбувається. Мубарак нібито готується виступити по телебаченню, у той самий час на площу вводять війська, а демонстранти захлинаються в екстазі. Щось не дуже схоже на переможний для революції розвиток подій, хіба ні? Вони сліпі чи що?

Незважаючи ні на що, юрба тріумфувала. Сторонньому могло здатися, що єгиптяни святкують перемогу своєї збірної у Кубку Африки з футболу чи щось таке.

Мутно-жовті панцерники зайняли позиції і стали, позадиравши жерла в небо. Вертоліт почав намотувати кола над центром міста. Отоді я вперше сказав собі: «Чувак, пора валити». До дідька Каїр. До біса революцію. Плювати на гроші, які втрачу, здаючи білет. Перебування у столиці Єгипту більше не скидалося на пригоду, форсованими темпами набуваючи ознак нічогенької халепи. Розумію, певно, зараз хтось викрикне: «Агов, Кідрук! А як же солоний дух авантюризму, булькання адреналіну в животі і твоє фірмове поколювання в задниці, про яке ти стільки розводився в інших книжках?» Дурня це все. Одне діло купатися з піраньями в Пантаналі, лізти без спорядження на вулкан Котопаксі чи чухати за вушком дикого гепарда у Намібії. Це контрольований ризик. Ти не залежиш від долі, від випадку, від зовнішніх сил. Ти тримаєш небезпеку за горлянку. Зовсім по-іншому поверталися справи у Каїрі.