Читать книгу Аргідава - Марианна Гончарова - Страница 5

– Тому, що ти дивна. Так вони сказали. Ти дивна. Це не я кажу, Марусю, це вони так кажуть. Ну ти сама поміркуй. От пригадуєш той випадок, коли ми грали в «пекаря»? А ти раптом завмерла, втупилася кудись удалечінь і мовчиш. І не бачиш нікого й нічого. Вони кажуть, що через тебе наша команда завжди програє. Бо ти впадаєш у задуму. І застигаєш ні в сих ні в тих. І ще Вовця сказав, що лячно дивитися в твої очі. Ось чому тебе не взяли. А нас із Раюнею взяли. Ні, я вже звикла! Я знаю, що ти впадаєш у задуму, ніби в грі «Замри-відімри», що ти в цей час вигадуєш. Щось. Або бачиш когось.

А ось вони – ні.

* * *

А як все починалося…

Великий двоповерховий австрійський будинок. Кілька дружних родин мешкали там, у цьому міцному добротному розумному домі: теплому взимку, прохолодному влітку. Будували його освічені австрійські майстри. На віки. До слова, коли через багато років на цьому зручному місці, в центрі міста, вирішили збудувати якусь владну споруду для чиновників усіх мастей та рівнів, будинок не захотів помирати. Його намагалися розібрати за допомогою відбійних молотків – він стояв. Приїхав кран, і будинок заходилися бити спеціальною гігантською залізною грушею. Він все одно впирався і продовжував стояти. Будівельники розібрали дах. Почалася злива. А будинок вперто і відповідально не пропустив досередини ані краплини. Немовби вирішив триматися до останнього, позаяк із самого початку не планував здаватися і з доброго дива вмирати. І тоді його підірвали. На його місці збудували чотириповерхову споруду з білої цегли. У ній холодно взимку, душно влітку. До того ж під час землетрусу споруда дала тріщину й просіла. У кожному кабінеті тісно сидять чиновники та чиновниці. Безкінечно п’ють гидку розчинну каву, палять, пліткують, сваряться з набридливими відвідувачами, одне слово, вдають, що працюють. Ну і держава вдає, що платить їм зарплатню.

Після загибелі будинку всі дерева навколо всохли. Вони не прокинулися навесні. Кажуть, що вони замерзли, не звиклі до тогорічних нетипових морозів. Але насправді дерева пішли із життя з власної волі. Слідом за будинком. Таке трапляється. На знак скорботи. Таке буває.

* * *

Хороший, надійний був у центрі міста будинок. Живий, чуйний і міцний. Він вигинався, щоправда, не м’яко та овально, а кутами, неначе був складений із кубів. Гадаю, раніше, на початку ХХ століття, то був один невеликий особняк, до якого почали прибудовувати і добудовувати квартири – спершу в лінієчку, потім праворуч, затим ліворуч. А поряд з оцим будинком, куди одного дня принесли благословенний пакуночок з ріпочкою на ім’я Маруся, відділений невеликим садочком та квітником, стояв іще один двоповерховий, але сучасний, либонь, один із перших у місті, чотириквартирний будинок з маленькими непристосованими кухнями, великими холами внизу при вході, де можна було навіть за бажання танцювати, з дивним незручним плануванням кімнат і без зручностей, навіть без водогону. Його у нас чомусь називали «Жовтий дім», хоча він був сірого кольору, зі свіжою шорсткою «шубою» на всіх зовнішніх стінах. Увесь великий двір, в кущах бузку, квіткових клумбах і фруктових деревах, був оточений приватними будинками з живоплотами, де також росли діти від шести до сімнадцяти років. Діти збиралися або біля «Жовтого будинку», або в сусідньому занедбаному парку імені Пушкіна, разом натхненно гралися в «Бариня прислала сто рублів», у класики, в штандер, у бадмінтон, в цурки, у козаки-розбійники, інші чудові ігри, в котрі давно вже не бавиться дитячий народ. Щоправда, Маруся частенько потрапляла в розпал гри, а часом і просто до фіналу, через вечірні уроки в музичній школі. Але зате під час канікул, у вихідні, якщо її не відвозили до бабусь-дідусів, вона гралася з дітьми мало не цілими днями!

І ось якось влітку вся компанія зникла. Доки Маруся, нетерпляче підганяючи хвилинну стрілку на годиннику із зеленавим фосфорним слоном, відсиджувала обов’язковий час за фортепіано, чула у відчинене вікно: «А Вовця вийде?», «А Міра вийде?», «А Таня вийде?» – це бігали одне до одного її друзі-сусіди, й ось коли вона вийшла надвір, з’ясувалося, що нікого, абсолютно нікого у дворі немає. Куди всі поділися? На ґанку сусіднього особняка сидів сусідчин син Варерік, чистив овочі на всю велику – семеро дітей – родину й одночасно жував уже почищену сиру картоплю.

– А де всі? – запитала Маруся.

– Пішли кудись, – байдужим тоном відповів Варерік, граючись маленьким ножем.

– Куди це?! – Маруся почала роззиратися навколо, але нікого не побачила.

– А не знаю, – Варерік ножем зосереджено виколупував червивинку з картоплини, відкушуючи з неї горбики та нерівності.

– А Віталік де? (Віталік був Варерчиним братом, на один рік старшим, вони міцно дружили.)

– Віталя також із ними пішов, – солодко цямкав картоплею Варерік. – Усі пішли.

– І Раюня?

– Ага.

– А ти чому не пішов?

– Покараний. Я вчора у ківш екскаватора заліз! – похвалився Варерік.

– Навіщо? – Маруся заздрісно дивилась, як точиться соком картопля на білих зубах Вареріка. Особлива, як вона вважала, картопля, таємнича картопля, чи то батат, чи ще щось, – припускала дівчинка, вже тоді начитавшись різних пригод за участі хлібних дерев, трюфелів та солодкої картоплі.

– Навіщо ти заліз у ківш екскаватора? – повторила вона запитання.

– Та! – відмахнувся Варерік. – Покататися хотілося. А екскаваторник побачив. Привів додому. За вухо, гад, схопив. І привів. Диви, яке червоне.

– Так у тебе обидва вуха червоні.

– Мама ледь друге вухо не відірвала. Сказала, нічого солодкого більше, крім картоплі та моркви. От я і жеру. Моркви я вже поїв, а зараз картоплю ось…

– А тобі… тобі смачно?

– Ага! – з інтонацією Тома Сойєра хвалькувато причмокнув Варерік. – Хоч куснути?

– Так, – чесно зізналася дівчинка. Ніколи вона не куштувала сирої картоплі. Ніколи батьки не давали їй такої пінно-соковитої картоплі. Такої з вигляду апетитної, хрусткої солодкої картоплі.

Варерік простягнув почищену половинку в брудній лапі:

– На. Бери. Назовсім. Чуй, тіки так: ти дочисть цибулю і моркву, харе? Я зара’.

Зістрибнув з ґанку і, босий, у зелених шортах, чкурнув за ріг і також зник.

Картопля виявилася звичайнісінькою сирою картоплею, нічого особливого або таємничого. На ґанок вийшла тітка Катерина, побачила, що сусідська вчительська донька невміло, проте старанно колупає ножем моркву, з розумінням по-совиному угукнула, вперлася кулаками в боки і з максимальною силою звуку загрозливо заволала кудись удалечінь:

– Вар-рре-ерік! Варррре-е-ерік, зарррраза, приб’ю тебе зовсім, Варерік!

Варерік не відгукувався. І взагалі ніхто не відгукувався. Тітка Катерина погукала ще Віталіка, потім Льончика, знову Вареріка, знову угукнула, мовчки відібрала у Марусі ніж, підхопила миску з недбало почищеними овочами й, не кажучи ні слова, увійшла в дім. Маруся залишилася на ґанку винувато й понуро догризати сиру картоплину й дивуватися, куди ж усі поділися.

По обіді, ближче до вечора, подруга і сусідка Мірочка стукнула у віконце, мовляв, виходь.

– Тільки заприсягнись мені, Марусю, що ти нікому не скажеш, що я тобі сказала, і нікому не скажеш, що ти обіцяла, що нікому не скажеш! – прошепотіла Мірочка, коли вони видряпалися на стару сливу-угорку, де зазвичай ділилися секретами та розмовляли про серйозні речі.

– Як заприсягтись?

– Ну, скажи так: та щоб я стала товстою і прищавою, та щоб я провалилась на академконцерті, та щоб я заграла ліву руку, та щоб у мене зник музичний слух! Та щоб на мій день народження! батьки забули! мене! привітати! І щоби всі-всі забули привітати і нічого, ні-чо-го, абсолютно ні-чо-го не подарували!

– …нічого не подарували, – зі сльозами в голосі, холодіючи від жаху, повторила Маруся страшну обітницю, – ні-чо-го. Всі-всі. І бабуся щоб нічого. І дідусь. І сестра Ліна. І тітонька моя, і дядечко. І сестри всі двоюрідні та троюрідні. І ніколи? – В голосі її забриніли сльози.

– Ніколи, – категорично підтвердила Мірочка.

Простодушна Маруся одразу ж була готова забути дату свого народження назавжди, ніколи не отримати цуценя в подарунок. Але дізнатися, куди водночас поділися діти всього двору, немовби їх забрав щуролов із сопілкою, їй було необхідно.

Мірочка не інтригувала, не грала очима й не шантажувала. Маруся було її другом, і Міра хотіла з нею поділитися. Мірка була добра людина. Та, власне, і зараз вона молодчина.

– Ти знаєш, що під старим містом є підземний хід?

Підземний хід! – У потилиці зашуміло, залоскотало в носі, дихнуло принадною таємницею. Маруся похитнулася і ледь не гепнулася з дерева – підземний хід! Отже, він є?! Отже, правда. Вони були там, у підземеллі! Вони там були. І мене не взяли з собою! Дурний рояль. Дурнувата музична школа. Дурнуватий Бах. Все дурне! Вони мене не дочекалися! Як вони могли?! Це я, я мала увійти туди першою, тому що, ну як же ж?! Хто їм розповідав про одеські катакомби, про підземелля Київської лаври, про підземні ходи Гатчини, про таємні підземелля Шамбали, врешті-решт – все-все, розказане Тишком, коли вона зливалася зі стіною і робилася непомітною, щоб її не вигнали спати, бо пізно, а завтра до школи, і дали послухати, про що говорять Тишко та його друзі, з далеких мандрів повернувшись!

– Та вони й не збиралися тебе чекати, – Мірочка знизала плечима: – Розумієш, Вовця сказав, щоб тобі ні слова не говорили, бо ти дивна…

І далі Мірочка розповіла, як усі обговорювали, що Маруся замислюється раптом про щось, неначе засинає стоячи. І – страшно дивитись їй в очі.

– І клич – не клич, ти стоїш і бачиш щось для нас невидиме. І бурмочеш щось невиразне. А раптом ти ось так замреш у підземеллі, що з тобою тоді робити, як вчинити? Кликати батьків? Тоді всі дізнаються. Буде скандал. Тому тебе вирішили не брати.

Марусю просто вбило навіть не те, що їй не вірили і не взяли до компанії у підземелля, що чомусь боялись і, по суті, зрадили її великодушних батьків, котрі дозволяли збиратися у них вдома, гратися допізна, брати додому будь-які книги, слухати будь-які платівки, ні. А те, що до компанії потрапила молодша сестра Мірочки, Раюня! Раюня! Котра завжди доповідала батькам про всі проступки та провини Мірочки та Марусі, маленька боягузлива Раюня, яка боялася собак, котів, курей і любила манну кашу! Манну кашу! Раюню взяли, а Марусю ні!

– А ти, Мірко?! Ти?! Чому ти не сказала їм, щоб мене також взяли?! Чому ти пішла без мене?!

Гірко ридаючи, Маруся злізла з дерева, обдерши лікоть, розвернулася і пішла додому. Як жити далі, як дружити з оцими зрадниками, куди, на який незаселений острів пливти на саморобному плоту по річці Прут, зібравши в торбинку найнеобхідніше: пару цукерок, пляшку лимонаду, книжку «Таємничий острів», теплі шкарпетки, ліхтарик, кота Тяпу, два бутерброди із сиром, один для неї, другий для Тяпи. Або три. Два для Тяпи. Як далі вчитися на «відмінно» з усіх предметів та за поведінку, як рости великою і красивою, сміятися, досягати успіху в навчанні, спорті та праці, як читати книжки і не думати про цей страшний день, кого запрошувати на дні народження та передноворічний вечір, щоби прикрашати ялинку з татом і їсти мандарини, горіхи та цукерки, що їх дідусь до Нового року надіслав з Одеси? Як жити?! Як далі жити?!

У Марусі боліло всередині, в горлі та нижче, вона прикладала руку до правого боку грудей і скаржилася мамі, що їй болить серце.

Як же я її розумію, мою Марусю. І відчуваю її біль. Зараз, переживши чимало всіляких кривд і розчарувань, образ і обманів, я знаю, що там, у ділянці грудей, болить душа. Гуде нечутно для інших, і нестерпне це гудіння викликає біль в усьому тілі.

Мірочка, добра подружка, потрюхикала за своєю Марусею, забігаючи вперед і зазираючи їй у заплакану фізіономію, примовляючи: ну що ти плачеш, знаєш, як там було страшно, ти б там дуже налякалася.

– Невже?! – скривджено завивала Маруся. – Ти ж не злякалася?! Раюня також не злякалася? Чого б це було мені боятися, коли ми всі разом?!

– Все одно страшно. Ніби всі разом, а кожен боїться наодинці. Між іншим, Раюня взагалі йшла із заплющеними очима, я тримала її за руку.

– А ти, – шморгнула Маруся носом, – ти також боялася?

– А я… – Мірочка, розумна, розсудлива Мірочка, помовчала і стиха додала: – Я мусила собі довести.

Мірочка тоді категорично відмовилася показати Марусі, де розташовано вхід. Натякнула лишень, що недалеко, що донизу веде драбина з перекладинами, ніби до звичайного підвалу, а потім у стіні виявилися і відчинилися важкі розбухлі двері на іржавих завісах. І перш ніж увійти крізь них, кожному з учасників випробування дали плаский недопалок парафінової свічки, нести його слід було на складених разом, як для хресного знамення старовірів, вказівному та середньому пальцях, щоб не обпекти руки, і недопалок міг догоріти будь-якої миті. Із цим недопалком у пальцях однієї руки та Раюниною мокрою від страху лапкою в другій Мірочка йшла спеціально намальованим на клаптику паперу маршрутом. (Маруся скиглила, схлипувала, проте уважно дослухалася до Мірчиної оповіді. Карта! Спеціально намальована карта! А мене, Марусю, не взяли!) Вони йшли прямо, потім праворуч, потім ліворуч, потім знову праворуч, йшли зігнувшись, а прохід ставав дедалі нижчим і вужчим. (Не взяли!!!) І тільки згодом, протиснувшись боком, майже повзучи, вони потрапили у велике, зі склепіннями, приміщення з грубо збитим дерев’яним столом посередині, на ньому стояла гасова лампа і кілька високих парафінових свічок у мисочці. За столом сидів, прокравшись туди заздалегідь, Вовця Марущак і ставив у спеціальному списку галочки: мовляв, дійшла і не пискнула, випробування пройдено. І на запитання, чи був це глухий кут, а якщо не був, то куди хід вів далі, Мірочка знизала плечима. Тоді їй було не до запитань. Мірочка доводила собі, відповідала за Раюню і взагалі – було доволі страшно. «Ну ось, – думала Маруся й знову схлипувала, – вона так і не дізналася, чи прямує кудись далі той підземний хід». (Якби мене взяли, я б дізналася!) І на запитання: для якого такого таємного товариства, для яких таких героїчних справ відбувалися ці випробування Марусиних начебто вже й не друзів, Мірочка так і не змогла дати притомної відповіді, адже компанія більше туди не збиралася і нічого такого таємного здійснювати не планувала. Вочевидь, фантазії Вовці Марущаку на більше, ніж саме випробування, забракло. Але багато років Маруся пам’ятала, що її не взяли і що вона «мусить довести».

Саме Мірчина фраза про «довести собі» заспокоїла Марусю. Вона витерла сльози і шмарклі, вона подумки заприсяглася «до-вес-ти». Також довести собі. Що? Як «що»? Те ж саме, що й Мірочка. Та щось іще, що сформулювати тоді для себе не змогла. Таємниця підземного ходу була надзвичайно принадною. Маруся мала передчуття, що це підземелля ще відіграє в її житті важливу роль. Яку – вона тоді не знала, проте інтуїція, її відданий напарник і друг, ніколи не підводила, не розчаровувала й не обманювала.

Ох, є таке загадкове слово «серендипіті». І той, хто розуміє, що це таке – вміння бачити і читати знаки, передбачати події, – живе значно цікавіше, ніж ті, хто просто пливе за течією, байдуже озираючи зелені або скелясті береги.

Готувалася «доводити собі» Маруся дуже довго. Багато років. І ображалася тоді довго. Тим паче що дала слово мовчати і не виказувати свою поінформованість. Тож їй доводилося бути привітною з усіма своїми колишніми вірними друзями з двору, кликати їх на дні народження і на «прикрашати ялинку», виносити бадмінтонні ракетки і татів розкішний баскетбольний м’яч, давати покататися свій велик і навіть свої дволезові ковзани, на які став і поїхав, не треба навіть тримати рівновагу, вони самі тримають.

Терпіння Марусі не бракувало. Нарешті, манівцями, вона з’ясувала, що організував усе саме Вовця Марущак, найстарший із їхньої компанії, що саме в нього виявилися великі іржаві ключі від входу до підземелля. І знову ж таки, доклавши максимум дипломатичних здібностей, а також із допомогою підкупу (баскетбольний м’яч, шоколадка «Оленка», спортивна скакалка) Маруся дізналася, що підземний хід починається під архівом. Тобто практично поряд із домом. Знову-таки, збагнула Маруся, вхід був десь іззовні, інакше до нього не змогли би пройти так багато її друзів (колишніх друзів, «мене, Марусю, не взяли!»).

Згодом інші подружки, включно з Мірчиною сестрою Раюнею, робили спроби розповісти Марусі про випробування підземеллям, але вона щоразу зупиняла ці намагання. По-перше, щоб ці дурепи не порушували обітницю. По-друге, щоб це якось не вплинуло на її власну обіцянку про музичний слух та подарунки від усіх-усіх, особливо якщо цуценя, а по-третє, їй уже було цікаво розслідувати все самій і відшукати люк.

І вона знайшла його.

Через два роки, закреслюючи у своєму таємному списку підозрюваних місць уже перевірені та обстежені, навчаючись дедуктивного методу за Конан-Дойлем, вона знайшла вхід до підземелля: квадратний люк, пласка накривка, оббита бляхою, нібито вхід до підвалу, міцно замкнений на два великих амбарних замки, а насправді – вхід до таємниці. І все склалося: Вовця Марущак був сином директора міського архіву і ключі просто міг поцупити, а відтак покласти на місце. Адже в директора обов’язково мають бути ключі від підземелля, що розташоване під його архівом. І не було такого дня, щоби, минаючи архів (а вона тепер щодня навмисно проходила повз архів до школи чи до вчителя музики), вона не думала: «Мене не взяли! Ну нехай. А я доведу!»

З нотатника

Якось я тяжко захворіла на грип, та ще й якийсь нетутешній і такий небезпечний, що всіх домашніх відселили від мене якнайдалі і що три години «швидка» возила до мене лікаря та медбрата, вбраних ледь не в скафандри з усіма пересторогами, як у кіно про пандемії. Лікар приїздив, фальшиво-радісним, глухим через маску голосом переконував, що температура за сорок – це значить, що організм у мене молодець, що він бореться, а те, що вона не падає, температура, так то ж правильно. Та позаяк я тоді не знала, що реанімація переповнена хворими на цей самий грип і деякі вже й не видряпались, а перебралися з лікарняної палати на зелені луги іншого світу, позаяк я не знала, що неможливо від нього врятуватися, позаяк я цього не знала, я жила в ті дні якось окремо від мого грипуючого тіла, я просто інстинктивно скеровувала ту гарячку в потрібний напрямок, і якось уночі вона наснилася мені, Аргідава. Вона прийшла до мене сама і розкрила обійми.

Пожаліла.

Я йшла донизу по викладених з великих пласких каменів сходинках, спускалася до річки з великим важким глеком на плечі, притримуючи його однією рукою, а другою підсмикнула спідницю – довгу, з домотканого полотна, з жорстким і шорстким лляним фартухом, щоб не наступити на поділ і не спіткнутись. Я йшла, старанно дивлячись собі під ноги, а попереду мене з таким самим глеком крокувала дівчина – тоненька, гнучка, з вузькою міцною спиною, довгим, злегка хвилястим волоссям, що вибивалося з-під тісної шкіряної стрічки навколо чола, в грубій коричневій сукні. Вона ступала легко, боса, майже бігла, пританцьовуючи і наспівуючи щось, постукуючи ритмічно по глеку, неначе це бубон. Я застерегти її хотіла, що там далі, за рогом, крутий спуск, що треба бути пильною, я хотіла гукнути її, але з горла, як буває уві сні, не вирвалося жодного звуку, я не могла вимовити ані слова, лише беззвучно хрипіла й задихалася. Я відпустила поділ спідниці, простягла руку вперед, щоб торкнутися плеча дівчини, але не змогла дотягтися, бо вона бігла дедалі швидше й стрімко віддалялася від мене, і я вже не встигала й захлиналася від бігу. Ось-ось вона мала спіткнутися об криво покладений камінь на розі. І тоді я щосили кинула об землю свій глек. Він розбився з глухим стукотом. Дівчина перелякано озирнулася, переводячи здивований погляд з мене на черепки розбитого глека. Ця дівчина, ця дівчинка… Родима плямка – маленька, кругла, на правій руці, на тильному боці долоні. Бліде личко. І червона пляма на переніссі. Вона зніяковіло посміхнулася, схиливши голову до плеча, мовляв, з ким не буває, і сказала:

– Дівчинка чекатиме на Турецькому мосту.

«Яка дівчинка?..» – подумала я уві сні.

– Донька коваля, – була відповідь. – Гобнета.

Прокинулась я з криком і вся спітніла, на вологих простирадлах, і виявилося, що температура в мене нарешті впала, дихати стало легше, лікарі мої святкували перемогу і хвалили мене. Довго я приходила до тями після цього важкого грипу, температура більше не мучила мене, снів я більше не бачила, та коли за кілька днів, похитуючись від слабкості, нарешті дісталася до ванної і поглянула на себе в дзеркало, виявилося, що на переніссі та на крилі носа у мене з’явилася червона пляма. Вона є і тепер. Вона то червоніє, то стає майже непомітною, але позбутись її неможливо, а лікарі розводять руками.

Мені здається, саме тоді у стосунках із Аргідавою щось відбулося і зрушилося. Я раптом отримала від неї моторошний і приголомшливий дар: відтоді, як на моєму переніссі з’явився шрам, час від часу, коли змінювалася погода, коли я нервувала, коли хворіла, коли хвилювалась або засмучувалась, я починала бачити картини минулого чи майбутнього, пов’язані з Аргідавою. Чи то були дрімотні сни, чи справжні видіння, але вони були яскравими та чіткими, немовби на екрані. Сповнені голосів, шумів, запахів, життя.

Цей дар я не хотіла передавати Марусі, але з важким серцем враз виявила, що з моєю героїнею трапляється те ж саме – причому з нею, як з’ясувалося, нехай неявно і нечітко, але таке траплялося ще раніше – мало не з самого дитинства.