Читать книгу Аргідава - Марианна Гончарова - Страница 7

Маруся з друзями – Смітом, Настею, Іваном, Женею – покликали дівчинку Асю з собою на річку, і там народилася гра «Де дитина», бо всі друзі вже були студентами, закінчували університети, а дівчинка Ася ще навчалася в школі. І час від часу хтось кепкував з Асі репліками: «Нагодуйте дитину», «Дитино, іди в затінок», «Дитино, вийди з води», «Дитино, не морщ чоло». Собака Луша всім зазирала в обличчя, вклонялася, нявкала й освідчувалася в коханні. Ася реготала, морщила чоло і малювала, малювала всіх нових знайомих, і Лушку, і річку, й очерет, і старий паром, і дідуся-поромника Матвійовича. Паромника Матвійовича всі знали з дитинства, усе невелике старовинне містечко його знало. Здається, він, дід Матвійович, легендарний, навіть таємничий, був тут завжди, вічність. Усі, хто йшов на прогулянку, на пляж, на пікнік, тягли для Матвійовича з дому пиріжки, котлети та яблука, бо він служив на поромі з восьмої ранку до восьмої вечора. І жодних грошей за перевезення не брав. Просто місто платило йому зарплатню. А Матвійович приймав шанобливі піднесення, як він казав, і радів гостинцям. І самогоночкою не гребував. Але й не зловживав. Перевозив на інший берег людей, що йшли з базару, пляжників, рибалок і туристів, котрі прямували в гори, на озера і в села за річкою. Адже мостів тут не було через часті повені, а якщо й були, то підвісні, котрі вода також не оминала.

Вручивши дідусеві Матвійовичу його портрет, Ася миттєво завоювала його серце, він, розчулений, – ні щоб відпочити, полежати в затінку в очікуванні пасажирів, – возив Асю саму через річку то до одного берега, то до другого, частував цукерками і розповідав про своє довге життя на оцьому поромі. Аська махала друзям долонею, посміхалась ясно, чисто, розкішно й білозубо. А поромник Матвійович їй казав:

– Та встигнеш ти, доню, до своїх хлопців, давай ще покатаю тебе на поромі, подихай повітрям, бо он ти яка худенька. Редиску будеш з хлібом? Будеш? Знаменита редиска! – Матвійович із захватом дивився, як дівчинка з хрускотом розгризає редиску, і підсовував їй огірочок, молодий, колючий, з пухирцями. – А портрет цей, – дідусь враз спохмурнів, – скажу бабі своїй, щоб мені на пам’ятник зробила. Такий хороший портрет у тебе вийшов.

До слова, друг Женя стояв на березі і пильно дивився з-під руки в бік порому, спостерігаючи за Асиною мандрівкою через річку.

– А що ж, вона ж іще маленька, на поромі, сама, треба ж комусь дивитися за… за… дитиною.

Хороші люди, Марусині друзі. Все розуміють. Ніхто не глузував, не кпинив. Лише перезирнулися, а Луша осудливо фиркнула Смітові в обличчя, відчула щось і спроквола, потерпаючи від спеки, солідарно всілася поряд із Женею на самому сонці. І ось так, склавши йому компанію, сиділа поряд, стиха скавуліла і примовляла-підвивала: «Айлав’ю, айлав’ю», зазирала Жені в обличчя, мовляв, правильно я кажу, людський хлопчику, про ту дівчинку на поромі, правильно, еге ж? Ти ж айлав’ю? Айлав’ю, так? Женька ніяковів, не дивився на собаку, але на знак згоди гладив її величезну розумну хутряну довбешку і все намагався перетягти її в затінок.

Ася повернулася радісна, збуджена. Поромник дідусь Матвійович відпустив її лише тому, що до протилежного берега річки під’їхав довгий кортеж, ошатний, весь у стрічках, квітах, повітряних кульках, які лопалися лунко від спеки, а попереду машина з нареченим і нареченою. Хтось із супроводу показав поромнику на годинник, пританцьовуючи, мовляв, швидше-швидше, на вінчання спізнюємося. І дід Матвійович з гідністю, перебираючи по тросу, натягнутому через річку від міцного стовпа на одному березі до міцного стовпа на іншому, спеціальними великими дерев’яними гаками, повів пором через іскристу літню теплу річку назустріч щастю молодих.

– А потім… – наближаючись разом зі своїми охоронцями Женею та Лушею до місця, де розташувалася компанія, продовжувала захоплено розповідати Ася, – він дременув з дому, бо вітчим його нещадно бив. І заховався десь неподалік фортеці, в якомусь чи то підвалі, чи то підземеллі. Друг носив йому туди хліб та воду. Часом і молоко. І йому там не було ні страшно, ні самотньо. Дід Матвійович сказав, що всім нам треба вчитися бути самотніми. І що раніше, то краще. Навіщо він так сказав? – Ася подивилася Женьці в обличчя, а той знизав плечима і знітився.

– І якось він виявив, що звідти, з того підвалу, йде кудись підземний хід. Коли Матвійович і його друг були вже майже дорослі, вони вирішили повернутися туди, бо ходили якісь чутки, що в цьому старовинному підземеллі чи то турки, чи ще хтось, відступаючи, сховали все награбоване золото, щоби потім повернутись. І ось вони взяли смолоскипи – ліхтарики ж тоді були на вагу золота – і прокралися до підземелля. І знаєш що? Вони пройшли декілька кілометрів. Дід Матвійович нічого, а друг його ледь не помер. Просто там. Майже задихнувся.

– Метан, напевне… – припустив хтось.

– Метан вони б одразу відчули і змогли б втекти. То був CO, страшний газ. Без кольору, без запаху, мабуть, просотався з карстових печер… Так буває, коли підземелля глибоке, і багато рукавів та відводів, – авторитетно заявив Сміт, студент хімічного факультету.

А Женька кивав, нічогісінько не розуміючи, просто слухав голос Асі, як слухають музику, з насолодою, навіть не думаючи, що він зараз може мати смішний, наївний, дурнуватий вигляд.

– А ходімо до фортеці, Марусь? Я не була ще там? Підемо? – Ася склала долоньки молитовно. – Няу!

– Няааау! – відгукнулася Луша, метляючи хвостом.

– Це дуже мені цікаво! Дуже. Те, що ти розповідала. Дивовижно… Підземний хід веде, виявляється, до фортеці. Підемо, підемо обов’язково, – пообіцяла Маруся, занепокоєно клацаючи пальцями перед Жениним обличчям. Чи то перегрівся мрійливий хлопчик, чи…