Читать книгу В очікуванні кінця світу - Марианна Гончарова - Страница 4

Ще вчора співали, квакали, булькали своїми голосками, репетували хором, розмовляли, сварилися, пліткували, а закохані жабки ніжно перегукувались:

– И.

– О.

– И.

– О.

А сьогодні всі мовчать. І сови не пищать над будинком, і їжаки не шарудять, навіть наш собака спить без задніх лап, що рідко буває. Зазвичай він крутиться на одному місці, зітхає, переходить від дверей моєї спальні до дверей дитячої, цокаючи кігтиками по дощаній підлозі. Гучно бухкається на підлогу, бурчить, цмокає, хропе. А зараз узагалі нічого не чутно. І не видно. Яка непроглядна, надзвичайно чорна темінь. Жоден контур не вимальовується. Я почуваюся маленьким згустком у гігантському порожньому просторі. Лихоманить. Тиша. Тиша. Тиша. От уміє ж вона, ця тиша! Враз як заволає беззвучно. Як перекошене обличчя на тій картині…

Репродукція у нас висіла вдома у вітальні. І навіщо мама повісила саме цю репродукцію? Вона мене страшенно лякала.

Прийшов якось до нас колишній наш сусід дядько Митро Савчук. Хрипкий голос, кашляє. Я його завжди трішки боялась. А його дружину – навпаки. Я допомагала купати її новонароджену доньку Наташу. В маленькому коритці. І, до речі, то був найголовніший мій досвід у справі купання немовлят. Згодом, коли мені треба було вперше купати свого сина, я зробила все точнісінько так, як робила дружина дядька Митра Савчука. І навіть ліктиком перевірила, наскільки гаряча вода. Хоча у мене вже був спеціальний термометр.

Його обличчя, дядька Митра Савчука, неначе складалось із самих тільки гострих кутів – гострий ніс, гострі вилиці, гострі жмутки волосся, гострі кісточки пальців. Гострі коліна, гострі плечі. Навіть голос був якимсь колючим. І от же ж часи були тоді: мені років п’ять, а я спокійно відчинила двері на стукіт. Увечері. Не питаючи, хто там і навіщо прийшов. До речі, я досить довго була певна, що якщо людина старша за мене, значить, знає, що робить, і чинить завжди правильно. Наш колишній сусід дядько Митро Савчук сказав: здрастуйте, а де Боря. Боря – мій тато. А тато був у той час на тренуванні. І дядько Митро Савчук сказав, що зачекає, зайшов до вітальні, сів і запитав своїм хрипким голосом: «Манечко, у вас можна?…» І сказав незнайоме мені слово. І я про всяк випадок кивнула. Якщо дорослий запитує, чи можна, значить, він сам знає, що можна. І він дістав картонну коробочку, з неї витяг цигарку, запалив… Наш тато не палив, і я вперше спостерігала тоді всю цю дивну церемонію. «Герніка» у мене тепер часто асоціюється саме з неприємним запахом тютюнового диму. Мене почало сильно млоїти. А ще навпроти були ці виразні некрасиві жахливі волаючі обличчя. На щастя, невдовзі прийшла мама, насварилася на нашого колишнього сусіда дядька Митра Савчука і прочинила вікно. Взимку прочинене вікно – прекрасно! Я так зраділа.

Як же я люблю, щоби все було не так, як заведено. Це такий незвичайний стан! Коли у мене трапляються подібні дисонанси, я одразу ніби сідаю в машину часу і потрапляю в інше десятиліття. І згадую, як тішилася, коли мама взимку раптом відчиняла вікна, не кватирку, а ціле вікно, дуже рідко, але таке бувало. І як я хапала сніг з підвіконня. Або коли вона несподівано забирала мене з важливих уроків, і не для того, щоб іти до поліклініки, а щоби подивитись хороше і рідкісне кіно. А яка я була щаслива, коли мене хвору, з температурою тридцять вісім і два, мама закутала і на таксі, витративши на нього половину своєї зарплатні, повезла в сусіднє місто, бо там останній день працювала виставка японської гравюри. А хіба можна забути, як улітку, в найсильнішу спеку, ми з сестрою тихенько прокрадались на горище і розглядали ялинкові прикраси: старовинні – ще бабусині – картонні, вкриті слюдою сніжинки, метеликів, скляні веселі спіральки, справжні ялинкові свічі з прищіпками, щоб тримались на гілках, спортсменів у смішних шароварах, зморщене древнє порося в благенькій ковдрочці із соскою у п’ятачку із пап’є-маше і Саламдігу. Досі в нас є така новорічна іграшка, ненецький хлопчик на ім’я Саламдіга.

Знову збіг. Ми з татом прикрашали ялинку, тато у нас був завжди головним із прикрашання ялинки. Мені іноді здавалося, що все ж таки нашому татові подобалось одягати ялинку більше, ніж нам, уже перенасиченим всілякими новорічними концертами, виставами, святами і подарунками. Для тата то була дуже важлива церемонія, і вона приносила йому багато радості. Отож, ми з татом прикрашали ялинку. А тим часом по телевізору йшов старий, уже тоді, в моєму дитинстві, старий мультфільм про ненецьких братів Індігу і Саламдігу, про північну відьму, про вірність і дружбу. Зараз я розумію, що доволі страшна й політично перехняблена була казка. І я заклякла перед екраном, приголомшена, тому що тато якраз дістав, щоби повісити на ялинку, іграшку у вигляді ненецького хлопчика, викапаного того брата із мультика в телевізорі, брата, що трохи старший. І я вигукнула:

– Та це ж Саламдіга!

Так він і зостався у нас Саламдігою.

Он як заносить мене в спогади… І ніч якась гумова, довга, чорна.

Про що я думала? Та ось про що.

Коли дядько Митро Савчук у нас накурив і мама, розмахуючи рушником, прочинила вікна, вона почала мене сварити, чому я не сказала дядькові Митрові, що у нас не можна палити. А я відповіла, що не знала, що таке палити. І хоч мама звеліла мені піти з вітальні в дитячу, я все одно встигла надихатися холодним повітрям, бо одразу ж кинулася збирати з підвіконня сніг, і в мене заболіло вухо. І воно пульсувало й пульсувало, і зі стіни на мене дедалі голосніше кричали страшні обличчя з картини Пабло Пікассо. І знову все, як це часто бувало в моєму житті, виявилося невипадковим і згодом у мене склалося в єдиний ланцюг. І візит нашого колишнього сусіда дядька Митра Савчука, котрий так і не дочекався тата, і моє хворе вухо, і слово «па-ли-ти». І склалось тієї самої миті, коли вже підлітком я прочитала, що Пікассо було визнано найбільш юним курцем у світі. Я прочитала, що він народився слабовитим, довго не міг продихатись і закричати. І лікар закурив і вдихнув йому в ніс сигарний дим. Малий закашлявся і одразу задихав. Ми тут дивилися нещодавно з донькою альбом його картин. Ми дивились репродукції, і Ліна ставила запитання. І я не встигла розповісти їй тоді, яким хлопчик Пабло був розпещеним, як він тягав до школи ручного голуба, як одного разу домалював малюнок, замовлений його батькові. І батько, побачивши це, відклав олівець і пензлі назавжди. Пабло було тоді лише 13 років. І ще я не розповіла Ліні тоді, як до Пікассо в майстерню прийшов міністр культури Франції. І Пабло, витираючи пензлі, випадково ляпнув фарбою на штани міністру. І почав перепрошувати і пообіцяв оплатити чистку. Але міністр посміхнувся і сказав:

– Нічого не треба. Поставте під цим ваш підпис, месьє.

Не розповіла. Ну, не будити ж зараз доньку, щоб розповісти… І навіщо ось зараз їй, моїй дочці, треба знати про Пікассо, про його голуба, про заляпані фарбою штани міністра культури Франції, коли вранці?… Навіщо?… Якщо цього ранку вже може й не бути.

Боже мій, як усе втрачає сенс. Яка жахлива гнітюча темрява. Як губляться в пітьмі обриси предметів.

У мене короткозорість, але ще й астигматизм, я не можу визначати розміри предметів, хоч би приблизно, не можу бачити паралельних прямих і реальні відстані. Я завжди мала це за перевагу. Хтось бачив просто вуличний ліхтар, а я – гру святкових вогнів, іскри та промені. Хтось бачив нешироку брудну річку, а я безрозмірні водні простори. Хось бачив сльоту, багнюку в лісі після дощу, а я – оксамитовий суцільний тисячоколірний килим з переливами. Хтось бачив скаліченого життям, помережаного зморшками неохайного діда, а я – гарного і мудрого старого.

Ось як, наприклад, Нунка Дуда. Хтось казав – та ну, старий замурзаний циган-лудильник, чого ти спиняєшся там, біля його паркану, що в тебе з ним спільного, навіщо з ним розмовляєш? Ця його незліченна кількість дітей та онуків, цей понурий погляд з-під лоба – він, напевне, чаклун. Так-так! Він точно чаклун циганський, а ти з ним розмовляєш. То й що, що на скрипці грає? Цигани всі грають. Він, либонь, іще й конокрад, він злодій. Він, старий Нунка, коли повз будинки ходить, як зиркне – аж душа холоне. Йому вже, либонь, понад сто років, а він усе ходить та й ходить у своїх постолах, з костуром, а набалдашник у вигляді орла, дорогий, позолочений. Де взяв? Поцупив, напевне. Ходить та зиркає, ходить та зиркає. Не знайся з ним – застерігають знайомі. Не розмовляй з ним. Зурочить.

Як він там зараз, древній Нунка… Красивий, великодушний Нунка. Чи знає він, що це остання ніч, чи безтурботно, нічого не відаючи, просто спить, важко зітхаючи, смертельно втомлений, мовчазний, красивий і великодушний мудрець Нунка.

Коли почалася війна, єврейська спільнота нашого містечка наполягала, щоби всі євреї виїхали, забрали своїх дітей і в чому є втікали. Не всі послухалися, не всі. Але ті, хто вирішив евакуюватися, зібрали свої коштовності в торбинки, написали на них свої прізвища і склали до двох невеликих металевих скриньок. Одну заховали у найбіднішого румуна, нехай він буде тут без імені, закопавши скриньку в нього у дворі. А другу віднесли в дім до Нунки, тоді молодого, але вже понурого відлюдькуватого мовчуна. І дружина його, красуня Замфірка, побивалась і плакала, кричала на нього, тупала ногами: Нунко, не допомагай нікому, нам самим важко, а ні, то до мами піду в Закарпаття. Вона на останньому терміні вагітності була, та так уже вередувала, красуня ніжна волоока. Але погодився Нунка взяти на зберігання скриньку. І пообіцяли обом, і безіменному Найбіднішому Румунові, і Нунці, нагороду, якщо збережуть. І слово з обох взяли.

Що там було далі – зрозуміло. Війна, сум’яття, паніка, пекло. Відтак росіяни прийшли в місто – і ті, хто вцілів, знову боялись, уже росіян, різне говорили про те, як вони поводяться з людьми на колишніх окупованих територіях. Наприклад, мою свекруху, юну тоді чарівну п’ятнадцятирічну дівчинку, заарештували. За що, чому, тільки згодом стало зрозуміло. В домі у них, біля Прута, оселився радянський офіцер, начебто полковник, – валізи, ад’ютант, охорона, водій. Пив весь вечір, а Лізя – так називав її батько – Лізя з матір’ю на стіл подавали. А гість пив і пив, і очі наливалися червоним, повіки набрякали, й око важке маслянисте зупинялося на Лізі, повзало по її стану, по обличчю, по золотому, сяючому пшеничному волоссю. І батько зауважив. Він сидів тихо в кутку – за стіл його не кликали – він тільки сказав тихо: пане офіцер, то ж моя дитинка, донечка, маленька ще.

І хтось із наближених почув акцент. А тут і сусіди нагодились, доповіли росіянам, мовляв, Ігнасій, батько тої Лізі, австріяк же. Прийшов сюди до війни із самого Відня. Хто такий, з якої родини – нікому не казав. Оженився він тут швидко й осів у нас у Бессарабії. А з фашистами, товариш командир, він говорив їхньою мовою. Німецькою.

Коли мама Ліза, моя свекруха, все це розповідала – в мене просто подих перехоплювало: ну як же?! А те, що він людей у себе за будинком у підвалі ховав, годував? І німці йому довіряли лише тому, що він розмовляв з ними німецькою. І людям життя врятував – цього сусіди не розповіли? Мама Ліза тільки знизала плечима і зітхнула тяжко:

– Люди такі. Що вдієш.

Одне слово, юну Лізю заарештували. Замкнули в кімнаті і поставили охорону. А чин усе пив та пив. І що більше він пив, то більше хотілось йому розмовляти – розповідати про своє життя. Плакати. Звелів Ігнасію підсісти до столу, наливав йому – обіймав великою долонею за шию, часом раптово звірів і гримав кулаком по столі, що слід би його, Ігнасія, розстріляти, та донька надто вже вродлива, поїде зі мною – як вирішену справу оголосив полковник. А наш дід Ігнасій сидів поруч, мовчав, кивав і думав лише про те, як Лізю витягти, як її врятувати. І думав, що за напасть – одні прийшли, всіх порізали, другі прийшли – знову біда, треті – взагалі не знаєш, як жити. А город не засіяний, бо нема чим. І дітей трійко. І жити нема на що – роботи жодної немає. Адже Ігнасій меблі робив, стільці віденські робив. Такі столи робив різьблені, шафи тридверні… Та все робив. Що там! Кому вони зараз були потрібні?

І почав Ігнасій слухати та запитання ставити, брати участь, власноруч підливати гостю непроханому. Звелів дружині принести бутель припасений, варварське пійло, до якого місцеві звичні і від нього лиш веселішають і заходяться співати й танцювати. І нарешті звалило полковника, та так, що слова не доказав, упав головою на стіл і захропів. Ігнасій бігом покликав солдат, котрі Лізю охороняли, закричав, вашому начальнику зле, вкладіть його. Ті здуру кинулися, то Ігнасій ту кімнату велику, де полковник сидів – каса мааре, – в кожній хаті була така кімната, для гостей, – ось, каса мааре він і замкнув. А доки солдати полковника перекладали на лавку, доки двері вибивали, вся родина зникла. Пішли всі – і батько з матір’ю, і діти, і скарб неоціненний – Лізя. Казали сусіди – сильно буйствував на світанку полковник, кричав і лаявся так, що собаки в усіх околицях здійняли гавкіт, посуд розтрощив, стільці кидав і скаженів від того, що неможливо було їх зламати, Ігнасієві ті стільці, такі міцні, і ногою лише вибив з петель різьблені дверцята шафи, посагу Лізіного.

Заховав їх тоді всіх у себе Нунка-циган зі своєю красунею Замфірою.

Через багато-багато років – це було, мабуть, уже в середині шістдесятих, приїхав до міста імпозантний чоловік, по-нетутешньому ошатно вбраний у свілий жакет і капелюх. І зауважили всі, що спирався він на дуже гарний ціпок. А на ціпку був набалдашник у вигляді птаха.

Спершу він попрямував до того Найбіднішого Румуна. На тому місці, де була стара перехняблена хата, стояв величезний будинок, поряд – менший будиночок, але також доладний, свіжий, новенький. Нікого не виявилося ні в домі, ні на подвір’ї. І допитлива благодушна сусідка з козою не без задоволення поділилася, що немає давно тут безіменного бідного румуна. Та і який же він бідний? Щоправда, дітей він так і не нажив, але зате небіж його вивчився на зубного техніка: он – кивнула жінка на менший будинок – там він і зуби людям справляв. Свистів повсякчас. Щойно пацієнта в крісло всадовить, одразу насвистувати починає. Йому кажуть: не свисти, грошей не буде, а він лиш посміюється.

І забрали їх до міліції. Не знаю, чому, не знаю, за що. Сусідка повела очима догори і ліворуч – знала вона прекрасно, за що. І відтак доповіла, понизивши голос, що попались вони на якомусь золоті. І тріумфально додала:

– А те, що «Побєду» їм якийсь дядько подарував із Румунії, так це – брехня! Вони самі купили. «Побєду»! Накрали під час війни і купили! – урочисто додала тітка і пішла собі, метляючи широчезною спідницею. Коза також переможно подивилася на розгубленого незнайомця і весело потрусила слідом за своєю господинею.

Тоді збентежений незнайомець попрямував до циганського кварталу – він у нашому місті за мостом. Так і зветься, Циганський міст. У дворі Нунки все було по-старому, так само. Як багато років тому, коли приходили до нього перед прибуттям фашистів налякані люди ховати металеву скриньку. Нунка, не підводячи очей, сказав:

– Приходь через три дні.

Через три дні чоловік у світлому жакеті, спираючись на ціпок із позолоченим набалдашником, знову перейшов Циганський міст. Нунка виніс на поріг металеву скриню. Її ледве відімкнули. Із щілин скрині посипався земляний порох. Там, цілі-цілісінькі, лежали всі торбинки, вузлики, пакетики, всі записки й написи були на місці.

Більше я нічого про них не знаю. Про цього незнайомця, про те, чи віддячив незнайомець Нунці за чесність. Тільки знаю, що у Нунки – подейкують – є палиця чарівна, нетутешня, з набалдашником у вигляді птаха. Ось не будеш слухняним, – лякають дітей, – Нунка змахне палицею, стане невидимим і тебе забере. І потягне за Циганський міст.

А онук Нунки Маркіян живе тепер у Кишеневі, працює в національному оркестрі. Також, мабуть, спить зараз, красень, розумниця.

Тут якось знаменитий музикант приїздив із Санкт-Петербурга, керівник одного відомого оркестру, саксофоніст, припустімо. І наші музиканти йому сказали: гей, чуйте, а хочите взнати, як тре по-настоящому на саксофоні грати, е? І цей відомий музикант посміявся з такого нахабства і сказав: «Пхе! Ну-ну…»

І йому також відказали: «А… Ну-ну? Ну-ну, ага!»

І повезли його на молдавсько-циганське весілля в глухе село. Так цей знаменитий музикант, керівник всесвітньо відомого оркестру, мало дуба не врізав, коли юний Маркіян, напівсонний, ліниво взяв саксофон, легенько лизнув дзьобатий мундштук і притьмом, не розігруючись, заграв. Та так, що на чвертьтонах кожен звук, як горошинка, перекочувався. То пристрасно, палко, гаряче, то печально й лагідно звучав його інструмент, то дрібно і весело. Грав він наче навіть знехотя, з непроникним тупуватим сонним виразом обличчя. І як зарядив враз сирбу, танець національний, темп такий скажений – отой відомий музикант пальцями ледь встигав на коліні дріботіти розгублено, очі вирячив і знай повторював заздрісно:

– Звііііідки?! Таке стакато, таке глісандо, а фрулато – де навчився цього фрулато?! Де?!

І Маркіян ніяковів, знизував плечем і бурмотів, та ніде, я ж ото взяв її та й став грати.

– Кого «її»?! – запитував знаменитий музикант.

– Та ж кого-кого. Та ж отету музику, – знову знічено щулився Маркіян, киваючи на старенький саксофон.

І справді – так він грав! Так, що на одному інструменті – та три голоси, – так грав, що знаменитий музикант тоді – ну-ну, так. І напився, і поклявся, що більше ніколи інструмента не торкнеться. Майже як тато великого художника Пабло Пікассо. Ніколи. Але якщо засмучений і водночас утішений талантом сина татусь Пікассо дав обітницю в доброму розумі й тверезій пам’яті і виконав її, то знаменитий музикант – навпаки. Тому, щойно відійшов від потрясіння, почав грати далі. Лише іноді, ночами, в повню, як заведено у музикантів та поетів, стає йому ніяково, і згадує він чарівну гру Маркіяна, і міркує він, що робить не зовсім свою справу, а слід було йти на завод токарем. Або навіть слюсарем. Ось таке враження справила на нього гра Маркіяна, онука цигана Нунки-лудильника-скрипаля.

І це – уявити ж таке! – Маркіян ще тоді нот не знав зовсім. Це вже потім, у музучилищі, куди його взяли як виняток за талант, до нього довго доходило і з великими зусиллями дійшло, що ту саму силу, яка вирує в його душі, виявляється, можна записати крапками і гачками на смугастому папері.

Тепер він знаний бессарабський саксофоніст. Весь світ об’їхав. Коли він зрідка приїздить додому, старий Нунка довго миється в своїй маленькій лазні за будинком, одягає нову сорочку, застібає її до горла, напуцовує чоботи і дістає скрипочку. І жодного тобі галасливого застілля, сидять вони по-сімейному, грають. І вся вулиця біля Циганського моста завмирає – слухає.

Як він там зараз, Нунка… Спить? Чи смалить стару свою чорну люльку. І Циганський міст, таємничий і міцний, свідок різних часів, майже не відбивається в опівнічній чорній крижаній воді.