Читать книгу В очікуванні кінця світу - Марианна Гончарова - Страница 5

Свєтка із Сергієм у своєму підводному човні. Мої любі Карташови! Як же вони? Чи знають? Може, зателефонувати? У Сергія завжди увімкнутий телефон – він лікар-кардіолог. Та шкода будити. А раптом не зараз? Раптом ще не зараз. Нехай посплять спокійно. Сергій спить жахливо, Світлана скаржиться. Горлає уві сні:

– Крапельницю! Нітро! Швидко!

У них двері оббиті дерматином, в який колись були запаковані ігрові автомати. Якимись незбагненними шляхами безхазяйний дерматин потрапив до Карташових у дім. Вони оббили цим дерматином вхідні двері. І ззовні, і зсередини. На дверях виявився напис від ігрового автомата: «Підводний човен».

Коли в них збираються друзі, Світлана з Сергієм задраюють люки, і човен лягає на дно – відпочиваємо, випиваємо і багато розмовляємо.

Наталка Карташова. Гідна донька свого батька, весела, щира. Відповідальна і доброзичлива – гідна донька своєї мами. Світлана розповідала, як перший і другий класи школи Наталка провчилася в Норильську, де Карташови працювали. Таємниче місце той Норильськ. Доріг немає взагалі жодних, крім повітряних. Якщо нельотна погода – все, місто відрізане від світу. Славиться як найбільш забруднене місто світу через гірничодобувний та металообробний комбінати. Останній побудували в’язні ГУЛАГу. Норильск, авжеж. Якось там сталась аварія опалювальної системи. Не в окремому районі, а в цілому місті. Свєтка бігла на роботу і дивилася на світлові цифрочки на поштамті – температура повітря -40, -45. Вдома грілися біля благеньких електрообігрівачів. А прогресивне радянське телебачення повідомляло щовечора в програмі «Час», що ремонтні роботи добігають кінця, температура повітря -20.

Мешкали Світлана і Сергій у готелі для прибулих лікарів і з номерами для медичних світил, котрі приїздили до Норильська вивчати екологію і писати наукові праці. Якось Наталка зі школи прийшла спухла від сліз, із двійкою з природознавства. Яким безглуздим видається зараз, в очікуванні вселенської катастрофи, той злощасний Щоденник природи. Наталка забула про нього і не заповнювала ледь не два місяці. Взагалі я не знайома з жодною людиною, котра перед виходом до школи дивиться у вікно, вимірює температуру повітря й акуратно малює кольорові позначки в Щоденнику природи. Ну, не знаю. Я і сама в дитинстві малювала туди кружечки, сонечка і хмарки як заманеться, раз на чверть. Щось згадаю, а щось вигадаю. Ось і Наталка так само. А вчителька їхня виявилася понурою занудою, екологія Норильська, звісно, позначилась на її особистості. І та вчителька всі щоденники звіряла зі своїм власним, який справді ретельно вела. І на дідька було малювати ті кружечки, досі не збагну. Одне слово, перевіряючи щоденники, педагог вжахнулася, розтлумачила дітям глибину їх морального падіння, походила рядами, цього їй видалося замало, і вона для початку виставила всіх «брехунів і правопорушників» біля дошки. І Наталку також. І Наталка там стояла зі всіма двієчниками і хуліганами. А потім справедлива та сувора училка в праведному гніві намалювала саме в Наталчиному щоденнику велику, звивисту, єхидну «двійку».

– У-у-у! – гірко завивала дівчинка, по-старечому розхитуючись на стільці і заламуючи руки. То було перше горе в її маленькому житті, вона навіть «четвірки» жодного разу не приносила. А тут «двійка». На голосіння єдиної в гуртожитку дитини, загальної улюблениці, зібралися сусіди. Розпочався рідкісний за своїм якісним складом консиліум: доктори наук і професори радились, як заспокоїти невтішну крихітку і заповнити злощасний Щоденник природи. Почали згадувати, яка погода була впродовж місяця. Пані подумки перебирали гардероб, згадували, що саме одягали ранками, вирушаючи до клініки, і що таке особливе було на інших панях.

– Ну що ви таке кажете, Євдокіє Веніамінівно! Який сніг! Не було тоді снігу! Смикуровська у своїй шиншилі прийшла. Ви що, не пам’ятаєте? А якби сніг пішов, вона б нізащо шубу не вдягнула. Коли сніг іде – вона в дублянці з’являється. А зауважили, як вона її повнить? Ось вам би вона дуже пасувала, та дублянка Смикуровської, а її повнить.

Психіатр Дмитро Андрійович пригадував поведінку своїх хворих, котрі чутливо реагують на зміни погоди, і креслив рози вітрів:

– Юрко поему свою читав безрозмірну про Летючого Голландця, «бубу-бубу-бу…». Отже, змінювалась температура. А стара Четвьоркіна не палила вже тиждень, цигарок не просила – значить, точно потеплішало.

Чоловіки пішли правильним шляхом – розшукали газету з графіком футбольних матчів на Чемпіонаті світу, який транслювали по телебаченню:

– Пригадуєте, Вікторе Петровичу, коли Ярцев забив другий гол, пам’ятаєте, на екрані засніжило. Отже, що? Вітер у нас був західний і повернув антену.

Наймудріше вчинила професорка, що палила за фронтовою звичкою термоядерні папироси.

– Блаженна дурість! – вигукнула вона, маючи на думці чи то вчинок Наталки, чи її вчительки, чи то захопливі дискусії колег. Низьким хрипким голосом вона промовила, поблажливо оглядаючи добровільних няньок обох статей:

– Спокійно, колеги! У мене є зв’язки в метеоцентрі. Зараз ми туди зателефонуємо і запишемо в цей дурнуватий щоденник всі державні таємниці. Не схлипуйте, панночко! А ну витирайте ваш ніс, і всі підемо до мене чай пити. Вшануйте стареньку.

Де вона, ця професорка? Закурила б свою папиросину і сказала: «Спокійно, колеги!», послалась би на зв’язки в Божественній канцелярії, зупинила б неминуче, невблаганне, знову виручивши свою любу панночку Наталку. А заразом і її батьків. А заразом і всіх решту.

* * *

Шкода, що я не палю. Покурила б зараз. Цигарочка між вказівним та безіменним пальчиками, рука на ліктику… Ффе. Жінки-курці того, ні, ТОГО часу дуже відрізняються від жінок-курців цього.

Ось Берточка. Берта Йосипівна.

Вона почала палити в евакуації, бо хотілося їсти. І викладала російську словесність в Одеському військовому музичному училищі, евакуйованому до Ташкента. А вечорами Берточка підробляла у вечірній школі. Там доучувались, проходячи реабілітацію після важких поранень, офіцери, які не встигли закінчити школу до війни. Деякі з них вчилися погано, уроки прогулювали, домашніх завдань не виконували. І Берта врешті обурилась і викликала до школи батьків найбільш затятих прогульників та двієчників. Тата майора Островцева і тата капітана Кацмана. Прийшли татусі. Дуже похилого віку високий широкоплечий генерал у відставці Островцев, батько майора Островцева, та худорлявий дрібненький дантист, дуже старенький доктор Кацман, батько капітана Кацмана. Берта, мініатюрна, тоненька, юна, злякалася, що ж їй тепер робити. Проте обидва батька однаково винувато опустили голови і на несміливі зауваженя переляканої Берти пообіцяли, що діти, їхні сини, змінять своє ставлення до навчання. І сини, майор Островцев і капітан Кацман, заприсяглися, що ніколи більше так не будуть. І справді, припинили прогулювати і вчитися почали доволі пристойно. Берта розповідала, що до кінця життя пробачити собі не могла такого свого, як вона казала, нахабства – викликати двох заклопотаних людей, батьків двох поранених офіцерів, до школи.

Всі її учні та студенти були старшими за неї, і вона часом їх страшенно боялася, тому була дуже суворою. Уявляю, як весь клас завмирав, коли Берта починала розповідати… А вже як вона читала вірші! Чимало, гадаю, було розбито сердець через ніжну струнку високочолу юну вчительку. І, скоріш за все, упадала за нею мало не вся школа і все училище на чолі з викладачами різних вікових категорій.

Берта та її мама приїхали до Ташкента вночі, із поспіхом зібраними валізами. Вони вийшли із теплушки, зупинились у привокзальній залі, озирнулись: ні сісти, ні навіть зручно постояти, щоби перечекати до ранку, було ніде. Довкола сиділи, лежали і спали смертельно втомлені люди. Сновигали сюди-туди брудні підозрілі парубки, легкі, гнучкі, швидкі та невловимі, як тхори.

Раптом до розгублених Берти та її мами підійшов величезний чолов’яга цілковито бандитського типу, просто гігант і розбійник, легко підхопив їхні валізи і буркнув, мовляв, ходімо зі мною. Крокуючи широко і впевнено, він майже бігом вийшов із зали і, як розповідала Берточка, розчинився в темряві. Нічого не залишалося, крім як бігти слідом – у валізах лежали найнеобхідніші речі, хоч і виникли сумніви, чи отримають вони їх назад. І вони підтюпцем бігли за незнайомцем, ледь встигаючи і захекуючись. Великий чоловік привів їх у дім на околиці Ташкента, обережно постукав у двір, загавкав собака, і все закрутилося так швидко, немовби хтось керував їхнім життям згори. Жінкам дали окрему маленьку кімнату, хоча в той час із житлом в Ташкенті було вже дуже скрутно, люди з дітьми винаймали кутки – по дві родини в одній кімнаті. Берта з мамою навіть не зрозуміли, як це все відбулося і за що так добре поставився до них незнайомий чоловік із сумнівною зовнішністю. Переночували на підлозі. Вранці їхній благородний розбійник, знову так само похмурий і стурбований, повернувся і приніс їм дві солдатські грубі сірі ковдри. Нате, – вручив і пішов.

Мама Берти йому вслід, цьому понурому дядькові, що, мовляв, як же вам віддячити, у нас і грошей-то нема, як же ми… А той буркнув щось, відмахнувся і знову зник.

Ні, гроші у них спочатку з собою були. Були та й загули. Їздили довго. Спершу вони потрапили до Челябінська. Привіз їх туди потяг-товарняк. Із Челябінська попрямували на південь. Ясна річ – ніхто не знав, коли скінчиться війна. А на півдні тепло цілий рік. Усі прагнули до Ташкента. Потяг їхав на південь, але якимись шляхами незвіданими потрапив до Харкова. У Харкові потяг стояв добу. Люди кинулися шукати їжу. Берта та її мама також пішли шукати їжу. Зайшли в магазин. Там було абсолютно порожньо, але у вітрині лежали щипчики для цукру. Багато щипчиків для цукру. І все. Більше нічого. І мама сказала: Берта, але ж рано чи пізно нам треба буде чимось колоти цукор. А нема чим. Берта залюбки погодилась. І вони купили щипчики для цукру. Довго ті щипчики потім лежали без діла. Берта писала своєму другові на фронт: «Ташкент. Тут самі лишень глухі кути. І хліб називається «нон».

«Нон» – означало «ні».

Я ось що думаю… Є на землі такі особливі світлі люди. І хоч-не-хоч, а якщо ти людина, ти мусиш їм допомогти. Ти просто відчуваєш – треба зробити, треба дати, треба врятувати, треба вилікувати. Якось їх видно, цих людей. За світлом навколо голови, чи що.

Розбійник той ще кілька разів з’являвся. В ті моменти, коли було геть погано. Безшумно з’являвся, допомагав, нічого за це не вимагаючи. Приносив, добував, рихтував. І тихо зникав. А згодом зовсім зник.

Дивно, що згадується важливе і неважливе. Чому я докладно пам’ятаю деталі чужого життя? Чому я раптом згадала того розбійника, який допоміг вижити маминій вчительці Берті Йосипівні? Мама Берточки поїхала в евакуацію в елегантному коричневому костюмчику з кротовим комірцем. Вона купила в Ташкенті собі стьобанку. Тобто звичайну фуфайку. За якісь там картки. І Берта сказала:

– А мені? Я теж таку стьобанку хочу. На роботу ходити.

І мама її сказала як відрізала: доки я жива, ти стьобанку не носитимеш.

Берта ходила на роботу голодна, прозора, але в елегантному пальті, в якому і приїхала в евакуацію.

І місцеві називали її й таких, як вона, прибулих евакуйованих молодих жінок «російська джаляб». Берта гірко сміялася, що «російською» вона була лише раз – коли тяжко жила в Ташкенті.

Спершу вона влаштувалася до звичайної школи викладати російську мову і літературу. Але все навчання зводилося до збирання бавовни – її відправляли з дівчатками на поля. І там узбеки приймали її за ученицю і запитували, де їхній учитель. Потім уже Берту покликали до військового училища замінити вчителя літератури, який відбув на фронт.

– Фархате, скрути! – просила Берта смішливого завгоспа, який топив пічку в училищі холодної пори року. Той відрізав від запропонованого аркуша квадратик, обережно сипав туди подрібнений тютюн, зализував край і шанобливо віддавав Берті. І Берта курила. Аби притлумити голод.

Жахливий, жахливий голод був.

Моя люба тітонька, зовсім маленька тоді ще, також жила в Узбекистані в евакуації зі старшою сестрою Сонею, братиком Михайликом і мамою. Вони також теплушками дісталися до Ташкента, а потім пішки прийшли в аул. Мама Михайлика, Фаїнки та Соні почала працювати на бавовняному полі. У полуденну спеку, коли всі відпочивали в затінку, вона і ще одна така ж мужня мама, долаючи п’ять і більше кілометрів, бігли додому, щоби принести дітям казанок казенного плову.

Маленький Михайлик почав ходити. У нього були криві ніжки і великий живіт. Ясна річ, через рахіт. Замість панамки або тюбетейки він носив на голові алюмінієву мисочку. Так-так, звичайну стару, пошкрябану і пом’яцкану мисочку. Вранці Михайлик вставав з матрацика в самій сорочці, босоніж, починав обхід сусідів. Він безстрашно шкандибав повз злостивих худих собак туди, де пахло їжею. Підходив до вогнища у дворі, обома ручками знімав з голови миску і мовчки тримав перед собою. Йому накладали туди нехитрої їжі, мовчки, не питаючи, чий він, звідки, якої національності. Михайлик там же вилизував мисочку, знову надівав її на голову і чимчикував далі. Так він вижив.

А в його сестри, моєї любої тітоньки, семирічної тоді Фаїнки, трапилася страшна хвороба півдня, малярія. Фаїнка лежала весь день у дворі на курпачі, і її трусило від холоду. За сорокаградусної спеки вона була закидана всім ганчір’ям, яке було в домі. Одного разу у двір в якихось справах зазирнула стара узбечка і побачила синю вмираючу дівчинку, все зрозуміла, мовчки підняла Фаїнку і, допомагаючи їй, слабкій, обома руками, повела за собою. Фаїнка почувалася так погано, що їй було все байдуже. Проходячи мостиками над ариком, узбечка раптом опустила руки і різко штовхнула Фаїнку в крижану воду. Відтак швидко допомогла дівчинці вибратися. З того дня Фаїнку більше не трусило. Узбецька бабуся, котра російською навіть слова «дякую» не розуміла, приходила потім знову, приносила їжу та гіркі трави для Фаїнки, знаками показувала, як розтовкти, як пити. Хто вона була, та жінка з чужою мовою, чужою релігією, запитати ні в кого.

А тим часом батько Фаїни, Соні та Михайлика лежав у госпіталі з важким пораненням потилиці. Його дивом врятували військові польові хурурги. І ось чудасія. Коли і Фаїнка, і Михайлик, і старша сестра Соня переїхали з дітьми та онуками до Австралії, у Соніного сина раптом народилася дитинка без шкіри на потилиці. Доношена, здорова дитинка. Але шкіри на потилиці не було. І доки чекали на операцію, Соня поїхала до однієї аборигенки, дикої, кудлатої і, як там казали, могутньої. Та поводила руками над хлопчиком і забурмотіла собі щось під ніс хрипким каркаючим голосом. Онук аборигенки переклав, що хтось із предків на війні був поранений у голову. В потилицю.