Читать книгу Стократ - Марина и Сергей Дяченко, Марина Дяченко - Страница 3

– Де ця дівчинка тепер, що з нею сталось?!

Потріскував вогонь. Усередині світлого кола було спокійно й тепло, а за ним, за межею світла й тіні, стояв смертельно небезпечний ліс, і це був образ світу, зрозумілий усім людям, але чужий для Стократа. У нього не було теплого дому, він ніколи не почувався в безпеці й ніколи не боявся темряви.

– Вона жива, – сказав Стократ. – Інакше ми б з тобою не розмовляли… Тепер їй вісім років. Вона грається з хлопцями, бігає, лазить по деревах, ця дитина геть не схожа на ту дівчину, яку я пам’ятаю… Я дивився, як вона вовтузиться на березі річки, і в мене серце краялось: вона щомиті може впасти у воду й потонути. Упасти з дерева й скрутити собі в’язи. Кінь може на неї наступити. Хлопці, з якими вона грається, майструють іграшкові мечі й можуть її поранити.

– Ти був на землях Грана? – спитала стара.

Стократ кивнув.

Стара сиділа біля вогню – не готувала вечерю, не підкидала дров і навіть, здається, не грілася. Вона сиділа біля вогню, ніби світле коло від багаття було єдиним місцем у світі, де її ще терпіли; Стократ розташувався з другого боку багаття на широкій низькій колоді. Носки його чобіт димілися висихаючи: цілий день він ішов мокрим лісом, перебирався через болото, убрід переходив річечку. Стара жила далеко від людей: почасти тому, що не любила їх. Почасти тому, що вони її ненавиділи.

– Ти хотів забрати дівчинку, – сказала стара.

Стократ кивнув знову:

– Хотів. І хочу. Мені дуже хочеться відвезти її… і замкнути. Сховати від усіх. Щоб вона жила сама в якомусь барлозі, не бачила нікого, крім мене, і так росла. Мені дуже хочеться обшити подушками стіни її кімнати, укутати дівчинку ватою, зв’язати заради її безпеки… Коли я зрозумів, як дуже мені цього хочеться, я тікав щодуху. Скажи, що ж мені робити?!

Стара довго мовчала.

Коли вогонь почав пригасати, вона поклала на дрова поліно, схоже на скорчену подагрою чорну руку.

– Творець або глузує з нас, або Сам не знає, що коїть… Що за кпини такі – записати долю Населеного Світу на шкірі одного дівчиська!

Стократ подивився в небо. Іскри летіли вгору, та через високі хмари небо було непроникне.

– Навіщо? – стара стисла губи. – Що за прокляття?

– Світ – не прокляття.

– Невже благословення? – стара гостро подивилася на нього крізь багаття.

Стократ не відповів.

– Сьогодні не видно зірок, – сказала стара іншим голосом. – Тобі ніколи не здається, що згори за нами спостерігають?

– Не здається, – відгукнувся Стократ. – Я знаю це цілком точно.