Читать книгу Стократ - Марина и Сергей Дяченко, Марина Дяченко - Страница 4

– Командире, ми в зоні ураження.

– Продовжуйте виконувати маневр.

– Слухаюсь, продовжую…

– Командире, ми під вогнем!

– Щити до бою. Маневр!

– Матір пресвята… Це кінець…

– Щити!

– Командире, у нас три пробоїни… Командире?

* * *

– Злазь, купець.

Місце для засідки було обрано чудове. Втім, увесь шлях через Гульчин ліс вважався ідеальним місцем для нічного промислу. Двоє спереду, двоє ззаду, повалене дерево поперек стежки – і все, кричи скільки хочеш.

– Злажу, – пробурмотів Ріпка, міцніше впираючись у стремена. – Уже, люди добрі…

Хустку він усю дорогу стискав у кулаці, і така передбачливість урятувала йому життя. Вовняне полотнище з візерунком «гусяча лапка», з торочками по краях, у напівтемряві розгорнулося невидимо. Ріпка труснув хусткою, наче вибиваючи пил.

Задзвеніли, схрестившись, шаблі. Четверо нападників були озброєні – хто мечем, хто кинджалом, хто кийком, і вони тепер зчепилися попарно, не кажучи ні слова, просто бажаючи вбити. Кінь захрипів, витягуючи шию. Ріпка крикнув на нього і, трохи не випавши з сідла, змусив розвернутися.

Вперед дороги не було. Залишалася надія, що він устигне проскочити роздоріжжя, поки ці четверо зайняті одне одним…

А якщо пощастить, вони одне одного повбивають.

* * *

Уночі небо було ясне, безмісячне, і Злий на власні очі бачив битву зірок. Здавалося, дві зірки зірвалися з неба, посварилися, й мала погналася за великою. Більша дременула до обрію, але встигла добратися тільки до верхівки високої ялини: мала зірка раптом бризнула крихітною іскрою, і більша луснула, на секунду освітивши все небо.

Злий затамував дух. Нечасто зірки влаштовують битву; якби це траплялося щоночі, небо, мабуть, скоро б спорожніло, бо зірки винищили б одна одну.

Більша зірка розсипалася скалками, й вони полетіли вниз, залишаючи за собою червонуваті доріжки, схожі на пелюстки. Мала зірка рвонула до обрію й зникла з очей. Злий ще трохи постояв на галявині, дивлячись у небо, а потім повернувся до свого лігва – плащ, розстелений поверх сухого моху, і багаттячко з дотліваючими жаринами.

Йому хотілось розмовляти. Раніше, в притулку, він рідко відкривав рота: все було ясно без слів, а за найменшого ускладнення в хід ішли кулаки. А тепер йому хотілося говорити, хоч навколо, в темному лісі, не було ані душі.

– Меч, – сказав він хрипким непевним голосом, – га, меч?

Меч не відповів. Він лежав, укутаний мішковиною, надійно захищений од роси й од чужих поглядів. Хоча кому дивитися, в дерев немає очей…

– Меч, я бачив, як билися зірки. Одна вбила другу. Зірки теж ненавидять одна одну?

Меч мовчав.

– Вони б’ються за місце на небі, – помізкувавши, сказав Злий. – Їм тісно, правда?

Меч не відповів.

Злий засипав жарини, щоб нерівне червоне світіння не заважало темряві. І щоб ніхто не прийшов з темряви на вогник. Ліг на спину й подивився вгору. Зірки, що просвічували крізь листя, і листя, складене в мозаїку, раптом здалися йому буквами, і він не напружуючись прочитав:

– «Усоте запитаю, ти ж промовч, стократ дорожче це мені…»

Він кліпнув, і букви пропали. Залишилися тільки зірки та листя.

Він спробував згадати, чи вмів бачити в темряві раніше, ще в притулку. Але притулкові спогади самі були темні, і в спогадах він не міг відрізнити ночі від дня. «Усоте запитаю, ти ж промовч, стократ дорожче це мені…»

Куди впали скалки зірки? Куди ведуть дороги на роздоріжжі? Куди тече річка?

– Кого я питаю? – він заговорив сам до себе вголос і всміхнувся в темряві.

Приховане послання вбачалося в прожилках на кожному листку, у малюнку хмар і в лініях на долоні. І особливо у візерунках на руків’ї меча; здавалося, життя вплітається в ці візерунки й п’є звідти зміст, як суха губка воду. Усе не дарма, Злий чомусь прийшов на ту дорогу й чомусь заночував у лісі, це дуже важливо для світу, для зірок…

І, заспокоєний цим знанням, він заснув.

* * *

– А кому юшки гарячої, тут і зараз, з морквою, з цибулею, з курячим крильцем! А кому юшки гарячої!

Ріпка спізнився. Торгували вже четвертий день. Солідні покупці роз’їжджалися, купці розбрідалися по трактирах. Молодиця сиділа між двома багаттями, на яких повільно кипіли казани з юшкою, і видно було, що розпродує залишки:

– А кому юшки гарячої!

Ріпка спізнився на початок ярмарку. І Пройди не було на місці.

Спочатку Ріпка вирішив почекати – хтозна, де бродить перекупник. Потім захвилювався. Потім занепав духом.

Пройда вже тричі брав у нього товар гуртом – навіть не заглядаючи в мішок. Платив добре. Сам, зрозуміло, заробляв на Ріпчиних брязкальцях значно більше. Але й ризикував більше: розпродавати вроздріб добутий зі святилищ мотлох сам Ріпка не наважився б ніколи.

І ось товар був, а Пройди не було.

– Юшка з м’ясом і без м’яса! Каша!

Ріпка вийняв з мішка тарілку і взяв собі каші. Каша була вчорашня, але від цього ще смачніша.

Розпитувати про Пройду він боявся. Він узагалі був боягузом у всіх справах, які стосувалися людей: ішлося про розбійників чи про варту, купецький союз чи злодійське братство, а чи просто про юрбу на площі, – Ріпка почувався жертвою. Зайвий раз розкрити рота – це була для нього мука.

Зате в лісі, де дикі звірі, або в занедбаній гробниці, де ворожі духи, змії або чудовиська, він майже ніколи не відчував страху. Серед шукачів забороненого йому не було рівних. Він давно б їв із золотої тарілки, якби не боявся до мокрих штанів, що про його пригоди довідаються люди.

Він насухо витер тарілку шкуринкою хліба. Масла в каші було трошки-трошки. І що тепер робити?

Його кінь стояв на прив’язі, втопивши морду в рептух з кормом. Ріпка збирався, продавши товар, одразу йти на гостинний двір, і там уже дати відпочити й собі, й коневі. А тепер усе йшло шкереберть, бо грошей не було. Ще одна тарілка юшки – і все.

Що б таке продати без остраху?

Він одчепив од сідла мішок. Сів на камінь, обережно розв’язав горловину, щоб погляд випадкового перехожого не впав на вміст. Зверху лежав капшук з дорожнім дріб’язком: жоден не годився для продажу. На дні, загорнені в стару тканину, зберігалися статуетки небачених чужих богів – великоголових, безоких, безкрилих. Й інших – тонкошиїх, окатих, схожих одночасно на дівчат і на птахів. Ріпка брав тільки ті, що добре збереглися, а кажуть, любителі-знавці щедро платять і за уламки…

Тільки де ти знайдеш тих знавців?

Він знову зав’язав мішок. Погладив коня, той глипнув докірливо. Дальня дорога, небезпека, нічні перегони. І навіщо?

– Почекаємо ще, – сказав він чи то коневі, чи самому собі. – Може, ще з’явиться.

Стогнало залізо в кузні. Там, на розі коло шаплика з водою, звичайно стовбичив Пройда; тепер там стояли пірамідою чужі ящики з крейдяними позначками «Порожньо». Знічев’я Ріпка став дивитися, як працює коваль, як колупається в носі його ледачий помічник…

– Хлопче, забери коня.

Ріпка обернувся. Червонощокий носій, з барилом на кожному плечі, дивився на нього знизу вгору:

– Тут прив’язь на час. Ти скільки тут уже стовбичиш? Забери коня, пройти не можна!

З досвіду Ріпка знав, що не можна поступатися людям, які говорять таким тоном. Приймуть за боязкого, а якщо не пощастить – відчують твій істинний таємний страх, і тоді жди біди.

Він відвернувся, сперечатися не став. Але й не зрушив з місця.

– Тобі кажуть чи ні? Забери коня!

Носій роздратувався. Ніяка лайка не могла образити його дужче, ніж повна байдужість.

– Оглух чи що?!

Ріпка вперто повернувся до нього спиною.

– Ну, стривай, – носій одне за одним опустив на землю барила. – Я на тебе раду знайду…

Він зник – утік шукати ради. Ріпка коротко зітхнув і став відв’язувати коня: справді пора забиратися звідси, видно, нещасливий сьогодні день…

Юрба захвилювалася.

Троє вершників їхало через ринковий майдан пліч-о-пліч – при повному обладунку, з притороченими до сідел шоломами. Люди розступалися перед ними не злякано, а радше шанобливо. Багато хто кланявся.

Посередині їхав немолодий, худорлявий чоловік у тонких окулярах, схожий більше на вченого, ніж на воїна. Саме він, це було ясно без слів, командував патрулем. Праворуч тримався плечистий, похмурий, з важким поглядом. Ліворуч – дуже молодий, майже хлопчисько, світловолосий, усміхнений – наче навмисне, щоб відтінити похмурість товариша.

Коваль на якийсь час припинив робот у. Вийшов наперед, витираючи руки об фартух:

– Заступники, щось треба поправити? Загострити?

– Спасибі, дядьку, – низьким басом відгукнувся молодий. – Трохи пізніше.

Коваль низько вклонився.

– Юшка, каша! – весело загукала куховарка. – Заступники, гаряченьке!

– Ма, а хто це? – спитала дівчинка з кошиком у своєї матері з торбою на плечах.

– Це ж наші заступники, – жінка легко стукнула її по потилиці. – Велика міська варта. Я ж тобі розказувала. Забула, чи що?

– Ці?!

Вершники вже проїхали далі, коли прямо перед ними виринув, наче нізвідки, недавній носій.

– Заступники, захистіть! Чужинці кривдять, землю захоплюють, як у себе дома! Коня він виставив… Пику одвертає… Я Клоччя, покійного стражника Літая син, батько в бою загинув за нас, а вони тут свої порядки…

Носій, здавалося, тицяв пальцем Ріпці прямо в око, хоч між ними було кількадесят кроків. Ріпка завмер.

Воїн, що їхав посередині, повернув голову. Його очі за скельцями окулярів здавалися дуже старими.

– Що таке?

– Та от, кажу йому, щоб забрав коня… А він мені межи очі плює!

Ріпка задихнувся од такої брехні.

– Плювати на мене хотів, – поправився носій, – задом одвертається… А це тимчасова прив’язь! Тут люди ходять!

Чоловік в окулярах подивився прямо на Ріпку. Той відчув, як у животі змерзається в грудку з’їдена каша.

– Забери коня, – сказав вершник не підвищуючи голосу.

І, не удостоївши більше ані поглядом, продовжив свій шлях.

* * *

Половину ночі й майже цілий день Злий спав, і вві сні його рука тримала меч. Тепер зап’ястя й лікоть боліли, як після тривалих вправ.

Йому снився літаючий будинок, і люди в будинку, і свічка на столі. У величезному дзеркалі відбивалися зірки, й тут-таки, в дзеркалі, світилася величезна куля, затягнута хмарами, висячи в чорній порожнечі. Уві сні Злий без подиву дивився на цю кулю й бачив на ній землю й воду, річки й гори, так, ніби карту світу нап’яли на величезну ріпу без хвостика. Наблизивши лице до дзеркала, Злий поглядом ніби притяг до себе зображення й побачив Гульчин ліс, величезний чорний простір, озеро – темну монетку, струмок, галявину, а на краю галявини себе – й прокинувся.

Сонце давно проминуло зеніт. У лісі було світло й сухо. Злий кілька хвилин вдивлявся в листя над головою, але не побачив ні букв, ні особливого сенсу.

Розминаючи ноги, він вийшов на середину галявини. Подивився вгору. Ця проста дія багато років здавалася йому немислимою: в притулку він почав боятися відкритого неба. Він рідко виходив з-під даху, а опинившись надворі, натягував на очі крислатого капелюха так низько, що бачив тільки клаптик землі під ногами. Він був незграбний у цьому капелюсі й вигляд мав кумедний, однак ніхто не сміявся, бо Злий був скорий на розправу. І якщо якесь маля говорило раптом, забувшись, у його присутності: «Дивіться, скільки зірочок на небі!» – навколо миттю виникав порожній простір: згадування про зірки та хмари могло відгукнутися в сутінковій душі Злого негайною жагою насильства.

Тепер він бачив сни про зірки. Ба більше – він стояв без шапки й дивився, задерши голову. Небо здавалося каламутним, підсліпуватим, і вітер приносив слабкий запах диму. Надивившись досхочу й принюхавшись, Злий повернувся до місця нічлігу.

Клинок був завдовжки як рука Злого, якщо міряти від самого плеча. І ще руків’я; Злий розглядав його багато разів, довгі години вивчав карбований візерунок, намагаючись прочитати всі ці завитки та складні знаки, але поки що успіху не досяг. Не всяке послання вкладено в слова; розуміють без слів птахи й звірі, та й зірки теж живуть у злагоді – мовчки… Чи тому й не живуть у злагоді?

Злий усміхнувся. Вийшов на середину галявини, підняв меча, дивлячись перед собою, уявляючи супротивника. Хто він буде? Розбійник у шкіряному панцирі, душогуб у чорному плащі, примара, болотне чудовисько?

– Меч, га, меч, – сказав Злий уголос. – Я нітрохи не боюся. Навіть неба. Навіть повсталих мерців. Навіть якщо їх буде тисяча.

Меч хитнувся в руці. А може, Злий сам хитнув клинком. Різниці не було; Злий різко видихнув, присів – і уявні супротивники заскакали навколо нього, мов скажені.

Він уникав ударів, пірнаючи під клинки, і ухиляючись, і стрибаючи. Він рідко парирував, розуміючи, що сили в тонких руках поки що мало, і важкий супротивник легко проб’є його блок. Він чекав, поки суперник відкриється, і встромляв меч у незахищену пахву, у щілину між грудними пластинами, в отвір шолома. Він колов, заощаджуючи сили, і рубав по колінах, і невдовзі повоював їх усіх – розбійників, душогубів, убивць і мерців. І зупинився, важко дихаючи, на галявині, заваленій уявними трупами, де стікала терпким соком розтоптана на кашу трава.

І тільки тоді, з полегшенням зітхнувши, він згорнув і уклав у заплічну торбу свого сирітського дірявого плаща, закутав меча, приладнав його за спиною та й рушив у дорогу.

* * *

– Ідеться про миттєвий рейд, висадку, наземну операцію і, якщо пощастить, повернення.

– Мало шансів.

– Капітане, у цієї витівки з самого початку малі шанси на успіх. На Мерехтливій не працюють біосканери, його слід неможливо буде знайти.

На пласкому екрані повільно оберталася планета: один материк, округлий, з величезною бухтою на півночі та прісним морем у центрі. Один океан. Зображення то розмивалося, то чіткішало, і ні проблеми з оптикою, ні завади в мережі не були до цього причетні.

– Імовірнісний фантом, – гірко сказав чоловік коло екрана. – Один такий маленький хлопчик… і така велика проблема.

– Принаймні ми точно знаємо, що він іще живий, – після паузи відповів його співрозмовник. – Зрештою, Мерехтлива – чудовий полігон. Робота з Мережею дає перші плоди. Можливо, її вдасться стабілізувати, і тоді…

Чоловік коло екрана похитав головою:

– Її ніколи не вдасться стабілізувати! Цей світ приречений… Я даю вам карт-бланш – зробіть усе можливе, щоб якнайскоріше витягти звідти мого сина. Заради його нещасної матері.

* * *

До вечора стало ясно, що Пройди не буде, іти в трактир нема чого, а сухарів у сумці лишилося на один зуб. Вигони за містом належали різним громадам і були обнесені огорожами. На самісінькому узліссі Ріпка знайшов нічий клаптик – земля тут чорніла випалинами старих багать, трава була витоптана й вискубана. Тут ночували ті, хто був або дуже бідний, або напрочуд скупий.

Завжди боязкий перед людьми, Ріпка влаштувався при самому шляху, коло старої смердючої випалини, але не став навіть розпалювати багаття. Погода до вечора псувалася, хмари зібралися, а вітер подужчав.

Він вийняв баклагу з водою й останнього сухаря. Повз нього по шляху тяглися вози й хури – роз’їжджалися з ярмарку мешканці сусідніх сіл, квапилися потрапити додому до півночі. Ішли пішки втомлені злодії; Ріпка підтяг мішка ближче, затис у ногах. Злодії хоч і втомлені, а поглядом оцінювали його не раз і не двічі.

Продати б комусь усе гуртом. Але небезпечно. Якщо покупця піймають з товаром і почнуть доскіпуватись, а покупець опише Ріпку, як він є – дорога загориться під ногами, будь-який патруль придивиться й схопить. Он же стратили місяць тому розкрадача гробниць…

Ріпці стало себе шкода. Він за дві секунди догриз сухаря й зрозумів, що вмирає з голоду. Запах сирої риби, що долинув казна-звідки, змусив його здригнутися.

– Дядьку, у тебе тут можна розпалити багаття?

Ріпка озирнувся – занадто різко й нервово для мирного селянина на привалі. За два кроки стояв підліток, високий і худий, безбородий і блідий. Найперше Ріпчин погляд упав на рибу – здоровенну рибину, нанизану за зябра на тонку гілку. Хлопець тримав її трошки на відльоті – щоб не забруднити лускою штани.

Потім Ріпчин погляд перемістився на хлопцеве лице. Дивне лице. Одночасно дитяче й доросле, з неприємно-твердим і водночас мрійливим поглядом. Ріпка ніколи раніше не бачив таких облич у хлопців.

Не чекаючи відповіді, підліток підійшов до випалини при дорозі й швидко, звично, спритно навіть, як на досвідченого мандрівника, приготував, розклав і роздмухав маленьке багаття. Трісочки для розпалювання, дрібний хмиз і навіть поліна були в нього заготовлені заздалегідь.

Риба лежала на дбайливо підстеленому лопухові.

– Хлопче, це ж браконьєрство, – ризикнув сказати Ріпка. – Якщо ти її вловив у громадській річці без ліцензії…

– Вловив чи купив на ярмарку, – хлопець байдуже знизав плечима. – Купувати без ліцензії можна?

Ріпка відзначив про себе, що хлопець анітрохи не боїться людей. Ні громада, ні влада, ні вартові не здаються йому проблемою – хлопчисько спокійно й упевнено пояснить своє право хоч єгереві, хоч самому князеві, і, що дивно, єгер і князь визнають за ним це право…

Рибалка тим часом готував собі вечерю. Ріпка помітив, що один бік у рибини дірявий – наче її не вивудили чи вловили мережею, а штрикнули чимось схожим на острогу… чи навіть на клинок. Погляд його перемістився на довгий згорток, який хлопець носив за спиною, а тепер зняв і поклав на витоптану траву коло багаття.

Риба, вичищена й нанизана на прутик, впустила на вугілля першу краплю жиру. У Ріпки спазмом перехопило горло.

– Невдалий день? – спитав хлопець, не дивлячись на нього.

– Та наче, – зізнався Ріпка.

– Їсти будеш?

– Хотів би, – сказав Ріпка. – Але нема чим розплатитися.

– Та і я за неї не платив, – хлопець підняв лице, освітлене знизу вугіллям, і раптом усміхнувся. – Отож їж, тільки хай ще трохи пропечеться… Чого ти боїшся?

– Я? – Ріпка здригнувся.

– Ага. Сидиш над своїм мішком і боїшся, боїшся… Що там у тебе?

Ріпка посмутнів.

– Не моє діло, – миттю відгукнувся хлопець. – На, бери собі хвоста, а я голову люблю.

Він розрізав рибину рівно навпіл, собі взяв голову, Ріпці простяг хвоста. Риба сичала, стікаючи жиром, і на кілька хвилин Ріпка забув свою біду – тільки дмухав, жував, знову дмухав, випльовував кістки, обсмоктував хребет, облизував пальці…

Але риба закінчилася. Залишився один тільки обгорілий хвіст.

– Дякую, – Ріпка згадав про пристойність.

– На здоров’я, – хлопець потягнувся.

Було вже поночі. Вози на дорозі з’являлися дедалі рідше, люди при багаттях укладалися спати. Тріснуло вугілля у вогні, посипалися в небо іскри.

– Учора я бачив бійку зірок на небі, – сказав хлопець.

Ріпка обережно гмикнув.

– Ти мені не віриш? – не образився, а радше здивувався хлопець. – Ти сам ніколи не бачив?

– Ні, – зізнався Ріпка. І, помовчавши хвилину, додав: – Хоч казки такі чув. Мовляв, зірки розбиваються на небі й падають.

– Саме так, – хлопець дивився на Ріпку через багаття, очі в нього дивно блищали. – Думаю, якщо людей розпитати – багато розкажуть…

Порив вітру налетів з боку села. Спалахнув згаслий було вогонь, феєрверком злетіли іскри. Ріпка боязко подивився на небо: хмари були чорні-чорнісінькі.

Знову налетів вітер. Подорожні, що приготувалися до ночівлі, квапливо розгортали нашмаровані запони чи шукали сховку під деревами на узліссі. Спати не вийде, сумно подумав Ріпка; а продав би здобич, ночував би тепер у трактирі, солодко спав би під шелест дощу…

– Я піду, – сказав хлопець.

– Куди?!

– Вперед. Просто себе.

– І… а хто ти такий? – раптом поцікавився Ріпка.

Хлопець знову знизав плечима:

– Людина. Прозвали мене – Злий…

– Не схожий на злого, – визнав Ріпка.

– Це ти в притулку мене не бачив… Ну та нехай, прощавай. І поглядай на небо – зірки б’ються, це я тобі точно кажу!

Він закинув за спину свій згорток. Там точно меч, подумав Ріпка. Це ж треба, хлопчисько, отак ходить і не боїться…

– Агов!

Ріпка озирнувся.

Пройда власною персоною щирив щербаті зуби. Одне око в нього спухло й прикрилося бузковою повікою, зате друге дивилося весело.

– Стоїть пеньок, на пеньку мішок, – заговорив скоромовкою, посміхаючись і дивлячись кудись убік, – зелений, бордовий, на все готовий…

– Де ж тебе носило?!

– Так я вже годину сиджу й чекаю, поки ти тут зі шмаркачем… Приніс?

* * *

Через півгодини вшкварив дощ. Ріпка зустрів його з порожнім легким мішком, з полегкістю на серці й приємною вагою в гаманці.

Ну от, усе стало добре. А було так погано. А тепер – чудово. Залишилося тільки прибитися куди-небудь на ніч, до теплого вогню й м’якої перини, обсохнути, виспатися та й податися далі, нікого більше не боячись.

Коневі передалась його весела впевненість, і він досить бадьоро рушив по дорозі, хоч вона й стрімко розкисала. Ще через півгодини крізь запах мокрого лісу пробилося димне повітря житла, попереду з’явився ліхтар, почеплений на воротях, і прямо коло воріт придорожнього трактиру Ріпка побачив хлопця зі згортком за плечима.

Хлопець проминав трактир, явно маючи намір заглибитися далі в ліс, а дощ тим часом періщив не вщухаючи, намірившись лити до ранку. Згорток змок. Ріпці здалося, що крізь важкі складки він може роздивитися чудовий клинок. Чи вкрав його хлопець десь, чи з мертвого зняв, чи щось іще гірше…

– Агов, Злий!

Хлопець обернувся – без страху, як і раніше. З цікавістю.

– Хочеш переночувати під дахом? Віддячу за рибу!

– Та ну, – хлопчисько стояв, піднявши куточки рота, і дощ лився по його лиці. – Яка тут дяка?

– Ну, просто переночувати, – сказав Ріпка вже не так пихато.

– Справи в тебе вже ліпше? – хлопець хитро всміхнувся.

– Ага. Іди під дах, я заплачу.

– Добре, – хлопець кивнув, не зніяковіло, не догідливо, цілком спокійно. – Якщо ти кличеш…

Ріпка зліз з мокрого сідла й загрюкав причепленим до воріт молотком.

* * *

Злий міг запросто йти цілу ніч без упину, і дощ не завдавав йому якихось незручностей. Та саме в ці хвилини, проходячи повз гостинний двір, він думав про знаки та лінії долі. Хіроманти читають долю по лініях долоні, звіздарі – дивлячись на зірки… А чи здатна людина, що йде крізь дощ, прочитати долю в крапельках води, у шелесті листя, у плутанині незначних, здавалося б, подій?

У цю мить його гукнули, і, ще не обернувшись, він упізнав голос дивної людини, з якою поділився сьогодні рибою. Чоловік ще коло багаття привернув його увагу: він, зрозуміло, злодій, але незвичайний. Особливий. І доля його, як видно, мала от-от зробити крутий поворот.

– Хочеш переночувати під дахом? Віддячу за рибу!

Тепер цей чоловік був радісно-напружений, повний дивної і не зовсім чистої радості. Злому стало цікаво.

І він увійшов услід за новим знайомим під задушливий дах, заздалегідь відчуваючи, що спати сьогодні не доведеться.

* * *

Ріпці подобалось бути шляхетним. А сьогодні він був шляхетний, мов легендарний князь, бо за рибне частування платив щедро, і головне – без будь-якого примусу; на гостинному дворі зібралося безліч народу – негода підіграла хазяїнові. За кожним столом сиділи, в кожному кутку був розстелений плащ чи матрац, а в центрі сиділи на високих стільцях троє «заступників» – так місцеві догідливо називали свою варту.

Щойно побачивши їх, Ріпка ледь не вискочив надвір під дощ. Оговтався, допомогли залишки куражу; хлопець на кличку Злий глянув з подивом.

Вартові, зрозуміло, його не пам’ятали і не помітили жаху, який охопив його сьогодні на базарі, коли сухорлявий чоловік в окулярах звелів забрати від прив’язі коня. Усього-на-всього одне слово крізь зуби, а Ріпка трохи в штани не нагатив… І тепер вони не дивилися на нього – а в Ріпки дриґотіли коліна. Це було соромно.

Він знайшов собі місце на лавці під віконцем. У закриті віконниці тарабанив дощ. Хлопець розстелив свого плаща сушитися й сів прямо на підлогу, на вогке дерево, підібгавши під себе ноги. Він поглядав на Ріпку з цікавістю: здається, встиг помітити його страх.

Ріпка розлютився. Він переступав поріг, задоволений собою, щедрий, багатий, а тут ці троє, як нагадування про ганьбу. Про боягузтво, про вічний страх перед людьми та владою. Вас би, «заступники», запустити в ті діри, звідки я виходив живий і з товаром…

Налинули спогади. Згадався останній храм-гробниця, звідки він виніс статуетки прадавніх богів: отруйний зелений туман. Пастки на кожному кроці, згустки прадавньої ворожої магії, та ще тварюки, огидні тварюки, що засіли по кутках, вичікуючи, коли помилишся. З вас там швидко злізла б пиха, «заступники».

Йому раптом захотілося, щоб усі в таверні побачили цих трьох Ріпчиними очима – нікчемними людцями в ореолі улесливих поглядів. Не встигши навіть задуматися, він заліз рукою у свій мішок і, звично притримуючи край, намацав усередині вовняне полотнище з візерунком «гусяча лапка», з торочками по краях.

Хлопець спостерігав за ним. Треба було якось відверну ти його увагу.

– Нá монету, – Ріпка подав хлопцеві мідяк. – Візьми нам по кухлю… ну, спитай, що в них є на такі гроші, і щоб було гаряче!

Хлопець кивнув і встав. Ріпка дочекався, поки той дійде до шинкваса, і потрусив строкату тканину, ніби струшуючи пил.

Вітерець пробіг по залі, і багато хто напружився, учувши магію. Шваркнув об підлогу й розбився пивний кухоль. Молодий вартовий урвав, здається, жарт, який розповідав хрипким басом, і схопився.

Його товариш підстрибнув, перекинувши лаву, й перший вихопив меча. Люди кинулись на всі боки, заверещали жінки. Два мечі схрестилися над столом, за яким секунду тому випивали друзі. А тепер, бажаючи вбити одне одного, біснувалися вороги. Ріпка втиснувся в стіну і з запізненням зрозумів, яка ризикована вийшла авантюра: мало, що мечі вартових оголені в тисняві, то ще й серед подорожніх міг трапитись озброєний. Добре хоч, що між хлопчиськом та його мечем кроків десять, не менше…

Люди кричали, ховалися під столи, рвалися надвір, проклинаючи вартових, які напилися й зчепилися одне з одним, яка ганьба, а ще «заступники»… Ріпка посміхнувся, ховаючи лице. Йому стало добре, і в животі потеплішало, наче грудка страху нарешті розтанула.

– Магія! – гаркнув худорлявий чоловік в окулярах.

Він вихопив меча всього на кілька митей пізніше, ніж два його товариші, але встиг опанувати лють до того, як ударив. Молодий і похмурий хрипіли, наскакуючи одне на одного, збираючись убити, але ніяк не знаходячи щілин в обороні; їхній проводир укинув меча в піхви, схопив два дубові стільці й одночасно опустив на голови бійців.

Вони повалилися злагоджено, наче довго тренували цей маневр. Один стілець розколовся, другий витримав.

Ріпка обмер, неприємно вражений. Через шинквас вискочив хазяїн заїжджого двору – борода дибки.

– Тут маг! – з-під окулярів у хазяїна вп’ялися скажені блакитні очі. – Тут, у цю секунду, чаклували на смертельну сутичку!

Якби проводир варти навмисне захотів підхльоснути паніку – він не дібрав би точніших слів. Люди завили на всі голоси й, давлячи одне одного, кинулися до дверей. Ріпка, трясучись, запхнув тканину якнайглибше в мішок; хлопець на кличку Злий незворушно поставив на лаву два паруючі кухлі.

З цікавістю подивився на Ріпку.

* * *

– Вони підійдуть од сонця, вийдуть на орбіту над океаном і спустяться на розрахункове місце, точно слідами човника. Сканери, зрозуміло, не працюватимуть…

– Скасовуйте операцію.

– Що?!

– Це смішно. Вони не мають часу на адаптацію. Як вони шукатимуть – розпитуватимуть місцевих?!

– У нас є розшифровка мови із зонда. Мовна модель розрахована, тому вони справді… можуть звернутися до місцевих.

– Скасовуйте операцію.

– Ви так легко відмовляєтеся від надії?

Тінь ночі наповзала на єдиний материк Мерехтливої.

– Я не знаю, що робити, – сказав капітан. – Не знаю.

* * *

Злому подобалося знаходити зв’язок предметів і явищ. Що сталося? Вартові вели мирну бесіду і враз кинулися одне на одного зі зброєю, з відвертим наміром убити. Може, їм підсипали чогось у питво?

Але навіщо?

Двері в кухню були відчинені. Злий побачив, як двоє хлопчиків, що допомагали чистити ріпу, раптом наскочили одне на одного з ножами. Хазяйський син, здоровенний парубок років двадцяти, схопив їх за шкірки й розборонив – але вони все поривалися битися, не зважаючи ні на чужу, ні на власну кров.

Дивлячись на них, Злий відчув на мить бажання витягти меча й кинутись на кожного, в чиїх руках сталь. Хоч на провідника варти, хоч на кухарчука. Якби меч був при ньому – мабуть, і не стримався б. Але меч лежав, сповитий, під лавою коло вікна, і Злий устиг погасити в собі чужу волю.

– Тут маг! – прокричав начальник патруля. – Тут, у цю секунду, чаклували на смертельну сутичку!

Он воно що, подумав Злий зі зростаючою цікавістю.

В обідній залі чинилося пекло. Його супутник, дивний злодій, сидів на лаві, зіщулений, і притискав до себе мішок, так ніби той допомагав йому грітися. Права рука злодія була всередині, в мішку. Збоку здавалося, ніби він вирішив таємно обчистити сам себе.

– Я піду, – сказав він Злому. – За нічліг заплачено. Залишайся, якщо хочеш.

– Куди ж ти підеш серед ночі?

– А тут хіба дадуть поспати?!

В обідній залі тим часом стало вільніше – всі, хто прагнув вийти, вирвалися надвір. Коло порога вовтузився, намагаючись підвестися, худорлявий торговець, пом’ятий у тисняві. Двері навстіж, знадвору чулися лайка та кінське іржання. Усередині встановилася відносна тиша: п’яні, сонні або найменш полохливі відвідувачі тихо сиділи попід стінами, а обережні – під столами.

Начальник варти кинувся приводити до тями товаришів. Першим заворушився й сів молодий; очі його дивилися в різні боки. Похмурий застогнав і вхопився долонею за край стола:

– Що це…

– Магія, – уривчасто кинув начальник патруля, і окуляри підстрибнули в нього на носі.

– Яка ганьба, – пробурмотів молодий, обмацуючи голову.

– Де маг? – прохрипів похмурий.

Злий сів на лаву й узяв у руки гарячий кухоль. Настій на травах був, мабуть, занадто солодкий. Однак зігрівав чудово.

Проводир варти чіпко оглянув зал. Злий зустрівся з ним очима, на мить зазирнув за скельця окулярів, вражений силою й витримкою цієї людини, – проводир єдиний у залі здолав магію. Зберіг розум.

«Я теж здолав, – негайно ж подумав Злий. – Але в мене не було з собою меча, я не тримав зброї в руках чи на поясі. Цікаво, що було б, якби я носив меча відкрито, як вартові? Кинувся б на проводиря, щоб зарубати?»

Його знайомий, дивний злодій, засовався на лаві. Проводир варти уважно його розглядав.

– Проклятий день, – похмурий вартовий насилу підвівся. – Утік наш маг, шукай вітру в полі…

Нервово заіржав кінь під вікном.

– Знайдемо, – крізь зуби пообіцяв молодий.

І поклав руку на плече проводиреві. Той здригнувся й нарешті відірвав погляд од дивного злодія.

– Доповісти треба. Далеко не втече…

Вони вийшли, тупаючи чобітьми, на ходу ховаючи зброю.

Худий пом’ятий торговець, який щойно підвівся на ноги, відсахнувся з їхнього шляху. Злий виразно почув, як видихнув його знайомий злодій – наче людина, що довго не дихала.

* * *

Люди охоче вірять у погане. Дехто, звісно, говоритиме, що злостивий маг зачарував заступників – але віритимуть тому, хто розповість правду: «заступники» напилися в трактирі, оголили мечі, налякали людей і трохи не повбивали одне одного.

Ріпка почувався чудово. Страх, що охопив його від погляду з-під окулярів, був інший, ніж страх на ярмарку. Другий був страхом блохи, незначного створіння, зачепленого подихом влади. Перший – шляхетним страхом бунтівника за мить до загибелі. І цей гідний страх вимив з Ріпчиної душі сліди блошиного жалюгідного жаху.

А потім, коли «заступники» подалися доганяти примару – то й страху не стало. Ріпка, ще кілька годин тому невдаха й боягуз, подивився на себе іншими очима.

Маг, казали вони. Це про нього, про Ріпку. Нехай уся його магія в клапті тканини та ще в деяких брязкальцях – він маг, і про нього складатимуть пісні. Ріпка мружився, відчуваючи, як почуття значущості розпирає його зсередини, гріє живіт і наповнює горло.

На гостинному дворі все стихло. Перев’язали ганчірками кухарчуків. Попрощалися з тими, хто їхав, постелили тим, хто ризикнув залишитися на ніч, і в просторій обідній залі почулося хропіння: кімнат на другому поверсі було мало, і подорожні, якщо вони не були зніженими дамами чи дуже багатими купцями, ночували по-простому, на підлозі.

Ріпка лежав, обнявши свій схудлий мішок, а поруч, на відстані руки, лежав хлопець і обіймав меча. І ніхто в цілому дворі не знав, що то в нього за меч. А може, і в світі.

Дощ ущух. За вікном світало.

Ріпка нечутно встав і пішов до дверей – ніби до вітру.

Вирушаючи на ярмарок, він улаштував тимчасову схованку неподалік роздоріжжя, за півгодини їзди від гостинного двору.

* * *

– У вас буде мало часу. Кілька місцевих днів.

– Так, капітане.

– Доведеться вступити в контакт з аборигенами. Текст відпрацьовано лінгвістом і психологом. Вам доведеться відтворити його самостійно, дослівно, включаючи інтонації.

– Так.

– Знайдіть торговельний майдан або велике житлове приміщення. Текст приблизно такий: «Обіцяю велику нагороду всякому, хто вкаже дитину чоловічої статі, яка з’явилася шістнадцять обертів навколо світила тому, без батьків, у розбитому небесному приладі».

– Я надіюсь, капітане, що текст вивірений і збалансований.

– Це найкраще, що ми могли зробити. Ще: в очах аборигенів ви не повинні здаватися слабкими чи нерішучими. Якщо вони відмовляться відповідати – продемонструйте їм силу.

– Так, капітане.

* * *

– Продай мені свого меча.

Злий здивовано обернувся.

Дивний злодій вийшов з трактиру над ранок, та незабаром повернувся – до його мокрих чобіт прилипла глиця. Дивний злодій майже силоміць пригостив Злого сніданком і нав’язався в супутники, хоч Злий був піший, а злодій мав коня. Злий підсвідомо відчував задум, хворобливу цікавість з боку злодія, і був упевнений: ще до полудня супутник пояснить, що йому треба.

Так і сталося. Вони йшли поруч, супутник вів за повід свого коня з поклажею. Злий мовчки відзначив, що поклажі додалося.

Потім злодій запропонував звернути з дороги на непримітну стежинку в лісі й, щойно вони опинилися в лісі самі, заговорив про меч. Злий не здивувався – він раз у раз ловив погляд супутника на своєму згортку.

– Продай мені меча, добре заплачу.

– Не продається, – Злий усміхнувся.

– Дурню, тебе за нього заріжуть. Або заарештують. Не годиться хлопчиськові швендяти по дорогах з таким мечем.

– А ти як знаєш, який він?

– Гарний, – злодій упевнено кивнув. – Хлопче, визнай: ця штука не для тебе.

– Мені його подарували, – Злий іще всміхався.

– Знаємо, як таке дарують, – злодій ощирився. – Помітили б – убили б разом з подарунком… Хлопче, поки я плачу за нього гроші – давай, погоджуйся.

Злий був вражений, як змінився його супутник відучора. З сірого дивного злодія перетворився на гостролицього, з блискучими очами розбійничка. Що його так змінило?

– Не погоджусь.

– Ну й дурний.

Злодій накинув повід коня на рогачку-сучок. Відстебнув від сідла довгий згорток, струснув мішковину й витяг зброю – простий клинок, які носять вартові-бідняки чи розбійники-відчайдухи. Учора ніякого меча в нього не було, подумав Злий. Одержав од спільників? Забрав зі схованки?

– Я майстер-мечник, – повідомив злодій. Перехопив меча лівою рукою, права тим часом пірнула в добре знайомий Злому мішок, і на мізинці наче сам собою з’явився перстень з бірюзовим каменем. – А ти? Доведи, що ти гідний носити зброю!

Злий легко – позначилися багатоденні тренування – визволив свій меч із завоїв. Помітив, як загорілися в злодія очі, коли той побачив, що це за клинок. Злодій геть не був схожий на майстра-мечника – але коли став у стійку, підняв зброю й рушив на Злого, той зрозумів з його рухів: супутник не збрехав.

Злий позадкував. Земля під ногами не була ані рівна, ні тверда. Глиця ввібрала всю вологу довгої зливи. Розійтися було ніде – сосни обступали вузьку стежку, мов цікаві глядачі.

Меч закрутився в правій злодієвій руці, та так, що завило під клинком вологе повітря. Злий був неприємно вражений: ця людина не повинна так поводитися зі зброєю. Несподівана сила й спритність не поєднувалися з іншими його повадками. Це наче золота клямка в сільській убиральні; Злому, який умів бачити таємні зв’язки, протиріччя різало очі.

– Не хочу тебе поранити, – злодій наступав. – Віддай мені меча. Я дам тобі грошей… трохи.

Злий задкував, виставивши перед собою зброю. Він багато разів перемагав полчища уявних ворогів, однак ніколи не виходив проти справжнього супротивника.

Злодій, здавалося, не знав утоми. Меч виписував у його руці вісімку, і було ясно, що він насправді не збирається ранити Злого, а хоче тільки налякати. Він добрий: міг би вбити в першу хвилину двобою, але не бажає зла впертому хлопцеві…

На мізинці його правої руки блискав камінь. Навіщо людині надівати перстень перед двобоєм на мечах? Та ще й на праву руку?!

– Я віддам тобі меча, – сказав Злий.

– Розумник. Поклади на землю.

Злодіїв клинок перестав обертатися. Злому стало холодно від розуміння – якщо я вмру, то прямо зараз, між цими двома митями…

І він стрибнув уперед.

– Гей, щеня, покараю!

Злий щосили відкинув зброю супротивника вгору, пірнув під загрозливий зблиск сталі і дотягся до злодія – самим кінчиком меча.

* * *

Ріпка нічого не зрозумів. Щойно меч був легкий і рухався наче сам собою – і раптом рука одерев’яніла, й клинок потяг униз.

Потім бризнула кров. Ріпка бився без рукавичок; він подивився на свою руку й побачив, що мізинець висить на клаптику шкіри.

Клаптик обірвався, й мізинець полетів у потоптану глицю. Разом з ним полетів перстень.

Од вигляду крові перехопило дух. Хлопець стояв перед ним, піднявши меча.

– Помилуй…

Він випустив зброю. Кров хльостала, заливаючи весь світ, і Ріпка не бачив нічого, крім власної крові.

– Ти сам напросився, – після короткої паузи сказав хлопець. Голос його звучав рівно й зовсім спокійно.

– Помилуй…

– Та плювати мені на тебе. Живи.

Ріпка зрозумів, що стоїть на колінах, стискаючи праву руку лівою. Перстень пропав, закотившись у глицю, зате відрубаний палець валявся тут-таки, жахливо знайомий – і вже чужий.

– Ганчірку… Перетягти…

– Цю?

Ріпка повернув голову. Хлопець тримав його мішок в одній руці, а в другій – вовняну тканину з візерунком «гусяча лапка».

– Ні! Тільки не…

Хлопець проникливо посміхнувся.

* * *

Цю ніч Злий знову провів у лісі й на самоті. Ночівля під кронами, у спокої та вогкості, була в сто разів миліша, ніж сон на гостинному дворі, в димній тисняві. Хоч, треба визнати, пригода вийшла неабияка.

Він допоміг невдатному злодієві перев’язати руку. Не торкнувся до його грошей, але відібрав – попри благання – вовняну тканину зі строкатим візерунком і перстень майстра-мечника. У злодієвому капшуці був ще якийсь мотлох, напевно, чарівний, добутий з гробниць, але Злий уважно його роздивився – і навіть у руки брати не схотів.

Добра штука цей перстень. Надіваєш на палець – і не потрібні тренування, не потрібний бойовий досвід, і не потрібна навіть відвага. Стаєш зачарованим бійцем, майстром-мечником, майже невразливим…

Майже.

«Половина безумців, які захочуть з тобою битися, виявляться не бійцями, а чаклунами-ледарями, які покладатимуться на чарівні предмети. Тому запам’ятай один прийом, який не раз урятує тобі життя…»

Злий чудово пам’ятав, де вичитав ці рядки. Давним-давно хтось, опинившись у безвихідній ситуації, розірвав навпіл сторінку з «Настанов мечника», третього тому. Половину сховав у пелюшках дитини чоловічої статі, підкинутої на східці притулку. Половину залишив собі, щоб колись, повернувшись, забрати з чужих рук свого сина й спадкоємця. Клапоть аркуша, вкладений у пелюшки, безславно пропав – найщільніший папір безсилий проти дитячої сечі. І коли через багато років напівбожевільний лицар з’явився з другою половинкою сторінки – з нього тільки чемно посміялися. Лицар довго вдивлявся в обличчя хлопців, і багато хто навперейми намагався видати себе за його сина, проте батько нікого не визнав, плюнув, кинув зім’ятий папірець і пішов. А Злий підняв той папірець, м’ятий і жовтий од часу, сховав за пазуху й часом перечитував, і згоряв з цікавості: що ж це за прийом, покликаний урятувати життя в битві проти мага?

І от довелось дізнатися…

У притулку багато хто вважав себе високошляхетним підкидьком і чекав, коли по нього з’явиться володар з чужих земель. Злий нікого не чекав. «Хоч би та сучка, твоя мати, підкинула тебе до нас на поріг, – говорили няньки. – А то покинула в лісі, наче стерво якесь. Воно й зрозуміло: погань ти й злюка, кому такий потрібний, і не блискай очима, якщо ти свої очі цінуєш».

Спогад прийшов і пішов. Злий глибоко зітхнув, повернувся на бік і викопав у землі неглибоку ямку. Поклав туди перстень майстра-мечника й засипав зверху глицею. Спи, дурна й непотрібна, нечесна й небезпечна річ.

Він уже засинав, коли на ясному небі яскраво спалахнула зірка. Злий протер очі й сів.

Ніколи ще зірки не опускалися так близько. Ця, жовта й сліпучо-яскрава, зависла над лісом й опустила вниз, наче руку, конус світла. Злий відчув дивне занепокоєння.

– Меч, – сказав він уголос. – Що їй тут треба?

Зірка згасла. А через кілька секунд здригнулася земля.

* * *

Ріпці ледве вистачило сили, щоб повернутись на гостинний двір. Тут він заплатив за кімнату (нечувані гроші!), і хазяйський син, мовчазний хлопець, заново перев’язав йому руку. Хазяйка принесла відвар, корисний для поранених, Ріпка випив до дна, і біль відступив.

Лежачи на грудкуватій перині, Ріпка дивувався мінливості долі. Був невдахою – став вершителем доль. Був вершителем – захотів більшого – втратив усе… Ні, не все, звісно. Пальця шкода. Але ж палець був найменший.

От чого справді шкода – то це тканини з візерунком «гусяча лапка». Скільки разів вона рятувала Ріпці життя на нічних небезпечних дорогах… Кляті «заступники», от підбурять же безневинну людину!

Він проспав майже добу – і прокинувся, коли внизу загуркотіли важкі кроки, й дивно, з незбагненним жахом, заіржали знадвору коні. Ріпці б залишитися в ліжку – та він, собі на біду, встав, вислизнув з кімнати й устиг добратися до середини сходів, що вели в обідню залу – коли вхідні двері розчинились…

* * *

Злий стежив за ними цілу ніч, ішов через Гульчин ліс, і вони його не бачили. Здається, вони взагалі не бачили в темряві.

З якої гробниці, з якої пітьми вилізли ці чудовиська? Злий бачив тільки, як вони піднялися з яру: п’ять однакових тварин, закованих у білу луску, з круглими напівпрозорими шоломами на головах. На шоломах не було прорізів, і незрозуміло, як ці істоти дихали.

Їхня луска легенько світилася в темряві, тому Злий не міг їх загубити, навіть сильно відставши. Вони йшли, наче солдати на ворожій території, наче мисливці на лігво звіра – кожний тримав напоготові коротку товсту довбню. Вони не перемовлялися між собою й не обмінювалися жестами, але діяли напрочуд злагоджено. Іноді застигали, ніби до чогось прислухаючись, і Злого не покидало відчуття, що вони все-таки говорять, тільки нечутно. Як зірки.

Що вони шукали?

Вийшовши на шлях, вони прискорили ходу й рушили в бік селища. Злий, якого не покидало неприємне передчуття, ледь чи не біг, щоб не відстати. Він забув про обережність, і його могли помітити не раз і не двічі – але або тварини були підсліпуваті, або ïх не турбувало стеження.

Вони збиралися проминути трактир не зупиняючись, проте у дворі, за огорожею, дико заіржали коні. Злий ще ніколи не чув такого жаху в кінських голосах.

Тварини в лусці зупинились, нечутно порадились і повернулися до воріт. Той, що йшов попереду, підняв свою довбню, й вона плюнула чи то вогнем, чи зоряним світлом.

Замкнені ворота розсипалися попелом. Злий уперше за довгий час по-справжньому злякався.

Вхідні двері в трактир не були замкнені. Злий дочекався, поки п’ятеро зайдуть, і, притискаючись до паркана, оббіг гостинний двір навколо. Напередодні він помітив, де тут чорний хід, що веде із заднього двору на кухню.

До моменту, коли Злий зазирнув у залу через величезну бочку, крики в трактирі стихли. Заціпенілі люди не могли й поворухнутися. Якщо це була магія, то дуже, дуже потужна; один з п’яти в лусці виступив уперед і зняв свій круглий шолом без прорізів.

Його лице виявилось майже людським, тільки шкіра відблискувала синім, а з носа стирчали якісь трубки. Він заговорив хрипким голосом, але ніхто в залі не розумів його слів.

Він говорив, здається, по-людськи. Проскакували зрозумілі слова: чоловічий. Поворот. Сонце. Але в цілому виходила нісенітниця: у шумі моря і то більше сенсу.

Істота в лусці підвищила голос. Вона чогось вимагала, але навіть Злий, який любив шаради й загадки, не міг збагнути, чого. Якби послухати його довше, годину чи дві; якби розібрати порядок звуків, Злий би зміг, мабуть, розгадати їхній сенс…

Істоті в лусці й без шолома увірвався терпець. Вона підняла свою довбню й випустила потік смертоносного зоряного світла нагору, у підставку для свічок під стелею, зроблену з возового колеса. Зверху посипався попіл, дико закричали люди…

Чудова загадка, подумав Злий з жалем. Нам би поговорити… Шкода.

І він струснув, ніби позбуваючись пилу, пістряву вовняну тканину.

* * *

– «Усоте запитаю, ти ж промовч, стократ дорожче це мені…»

Навколо говорили багато й голосно. Наче дорога через Гульчин ліс з потаємної розбійницької стежки перетворилася на вулицю ярмаркового міста.

– Стократ дорожче це мені…

– Агов, хлопчику, що ти там бурмочеш?

Злий підняв голову. Дівчина років вісімнадцяти, огрядна й червонощока, дивилася на нього згори вниз, з воза.

– Ти там був? Га? На гостинному дворі, коли все сталося? Ти там був, сам бачив? А то ці всі брешуть… Уже трьох вислухала – усі розказують по-різному, уже й не вірю, що там справді були лісовики з круглими головами… Чи дракони? Були там дракони, га, малий?

– Були й дракони, – сказав Злий.

Дівчина сердито ощирилася:

– Робити нічого, тільки брехати, ге?

Навколо гостинного двору бушувала юрба. Люди прибували з кожною хвилиною. Очевидці розбіглися в паніці – зате зібралися ґави, і тепер з вуст в уста гуляли, обростаючи подробицями, уривки чужих переказів.

– Хлопче, хлопче, в тебе попіл на щоці… Ти справді там був?

– «Усоте запитаю, ти ж промовч, стократ дорожче це мені…»

– Ти що, головою поїхав, чи що? – дівчина розлютилася. – Що ти бурмочеш?

– Стократ дорожче це мені.

– Ти або намаханий, або зануда, – дівчина випросталась і підхопила віжки. – З дороги, бо переїду!

Він позадкував. Провів воза очима. Дівчина була симпатична.

– Гей ти… Стократ! – вона обернулася, махнула рукою вже без тіні злості. – А якщо я у себе в селі розкажу про драконів, мені повірять, як ти думаєш?

– Повірять, – він усміхнувся у відповідь і зненацька додав: – Хоч ти краще не спіши.

Та пізно: віз оддалявся, дівчина зверхньо покрикувала на піших, і чорна коса лежала на круглій спині поверх білої сорочки з широкими рукавами.

– Отже, Стократ, – сказав він, проводжаючи її очима. – Дякую. Гарне ім’я.

* * *

Пройда довго ходив навколо, придивлявся – явно не впізнавав Ріпку. Нарешті недовірливо підійшов.

– Ти чи не ти?

– Та я.

Навколо шумів ярмарок. Ріпка цього разу з’явився вчасно – на саме відкриття.

– Е-е… – Пройда співчутливо поклацав язиком. – Видно, тяжко було в гробниці? Тварюка якась на тебе вискочила, так? І, бачу, пальця одірвала?

– Та щось таке, – Ріпка знехотя кивнув сивою головою без єдиної чорної волосинки.

– Е-е… Приніс?

– Аякже.

– От молодець, – щиро похвалив Пройда. – Інші, знаєш, у ці гробниці далі порога не лізуть, вертаються в мокрих штанях. А ти… поважаю, одне слово.

* * *

Стократ сидів на березі, розклавши перед собою пістряву тканину, наче скатертину. У центрі шматка в «гусячу лапку» лежав великий камінь, схожий на ріпу без хвостика. Стократ знайшов його на березі: він був укритий мохом та дрібними тріщинами і, якщо придивитися, можна було уявити на ньому карту Світу.

Коло каменя рівно, в рядок, були розкладені речі, підібрані з попелу.

Оплавлений шматок металу з небаченим візерунком. Стократ точно знав, що візерунок має сенс, але знав і те, що прочитати його не зуміє.

Прозорий осколок шолома без прорізів. Коли істоти почали бахкати одне в одного зі своєї потужної зброї, їхні шоломи розсипалися осколками, наче горщики.

Пряжка чужого одягу. Єдиний зрозумілий предмет.

Ще оплавлені частини, закопчені уривки, шматочки мозаїки, яку не скласти слабким людським розумом. Істоти в лускатих костюмах, у прозорих шоломах, зі смертоносними довбнями в руках виявилися так само підвладні магії, як і звичайні міські стражники. Корячись рухові оцієї тканини, вони накинулись одне на одного – і перетворилися на попіл…

Стократ подивився в небо. Зірки сяяли у височині, недоступні, незрушні. Ну чого їм заманулося воювати? Невже так тісно на небі?

Хто були істоти в прозорих шоломах? Що хотіли? Навіщо з’явилися?

– І нічого цього я ніколи не дізнаюся, – сказав він з гіркотою, завершуючи ланцюжок невисловлених і навіть не додуманих до кінця думок.

Він зав’язав тканину вузлом, куточок до куточка, й опустив у найглибший вир цього озера.