Читать книгу Візит до Імператора - Марина и Сергей Дяченко - Страница 3

– Це Сашко, – сказав той, хто стояв у Антона за лівим плечем.

Сашко був двометровим худорлявим хлопцем у жовтій вилинялій майці з цифрою «дев’ять» на животі.

– А це Людовик.

Людовик сидів на камінці у тіні паркану, що похитнувся. Окуляри в тоненькій гнутій оправі раз у раз зсовувались йому на ніс, і він час від часу закидав голову, щоб повернути їх на місце. Антон не міг відвести очей від цих окулярів – його ніби тягли за погляд, немов за ниточку. Людовик посміхнувся та підморгнув крізь каламутне скло, і від цієї посмішки і цього підморгування у Антона дрижаки пішли по шкірі.

– …А це м’яч.

Помаранчевий м’яч дзвінко підстрибнув, і Антон машинально спіймав його. Відчув пухирці на гумовій поверхні – знайомий дотик, що нагадав про щось добре. Щось із давнього славетного часу.

– Сашко у нас грає з Людовиком, а ти будеш грати зі мною. – Той, хто стояв за спиною у Антона, вийшов нарешті на світло. Підняв голову, мружачись подивився на небо:

– Ну й пекло сьогодні… Ну, пішли.

Він називався Мелом, був невисокий – у всякому разі, порівняно з Антоном і Сашком. Був одягнений у помаранчеву футболку з жовто-бірюзовим малюнком на грудях: натюрморт із двох груш і неприродно синьої сливи. Його джинси були підкочені до щиколоток і відкривали погляду величезні білі кросівки.

– А ось наше поле. Подобається?

Баскетбольний майданчик був повністю вкритий снігом. Сніг – шар завтовшки в палець – підтанув і застиг, і це було неприємно, бо зверху палило невидиме, але від цього не менш зле сонце. А сніг лежав.

– Ну от, хлопці, – Мел посміхнувся, від його посмішки Антон відчув чомусь спокій.

– Розминайтесь, пристрелюйтесь, а ми з Людовиком подивимось… Давай, Антоне, сміливіше.

Немає нічого більш дивного, ніж грати у баскетбол на спеченому снігу. Час від часу кросівки ковзали; довготелесий Сашко дозволив Антону трішки постукати м’ячем, пробігтися, кілька разів кинути зі штрафної в кільце – а потім вони стали у центрі, віч-на-віч.

Сашко взявся відбирати у Антона м’яч і майже відразу відібрав. І рвонув до кільця – Антон не встигав за ним; кидок – м’яч забився в сітці. Сашко посміхнувся нервово, потім озирнувся чогось на Людовика і Мела, що сиділи мовчки у тіні:

– Ану, давай ще…

Вони кружляли по майданчику, забувши про сніг під ногами й невидиме сонце над головою. Сашко був, напевне, професіонал; Антон був готовий перервати гру, опустити руки й здатися.

У якийсь момент лице Сашка опинилось дуже близько, Антон почув їдкий запах поту і плутані слова:

– Сачкуєш… Грай! Він же дивиться! Грай, сука!..

Антон озлився. Розкрив Сашка оманним рухом, нарешті відібрав м’яча, повів по льодовому полю, і з кожним ударом об білий спечений сніг до нього повертались і навички, і рефлекси, і радість Гри.

Він навіть встиг здивуватися.

Чужий подих за спиною; Антон крутнувся, обвів Сашка і кинув м’яч у кільце – так яблуко кладуть у кошик. Помаранчевий шар прослизнув у сітку, немов маслом намащений.

З боку глядачів долинули декілька оплесків. Антон озирнувся; Мел аплодував. Людовик посміхався, виблискуючи скельцями окулярів.

– Молодець, – сказав Сашко. Його волосся пасемцями прилипло до скронь. – Давай ще…

І вони грали ще. Сашко закинув два м’ячі, Антон три, причому один з них – майже з середини поля. І кожного разу, коли обличчя Сашка з’являлось поруч, Антон чув плутане:

– Грай… Не філонь…

Нарешті м’яч, відскочивши від коліна Сашка, покотився прямо під ноги глядачам. Людовик притримав його гостроносим черевиком, подивився на Мела, перевів погляд на Антона і Сашка, які зупинилися за п’ять кроків від них.

– Йдіть, хлопці, – сказав Мел. – Антоне, познайомся із командою.

Сашко пішов уперед, Антон слідом. Обійшли дерев’яний паркан; Антону було важко втриматися, щоб не обернутися до Мела з Людовиком, які так і сиділи у смугастій тіні нещільно пригнаних дошок.

Сашко облизнув губи:

– Ти… Гарно граєш. Тільки не сачкуй. Був тут один до тебе… Грай, коротше, лише у повну силу. Зрозумів?

– Та я й граю у повну, – сказав Антон. – Я тільки…

– Нікому не цікаво, – сказав Сашко. – Якщо тобі хоча б тут підфартило, так і відпрацьовуй… Ти майстер?

– Не встиг, – сказав Антон. – Кандидат.

– Мел нікого нижче майстра не бере, – сказав Сашко. – Ти, напевне, все ж таки дуже фартовий. Пруха тобі… Тільки не трусись. Тут ще непогано, якщо звикнеш.

Антон озирнувся. Поруч, метрах у десяти, двома тісними групками стояли хлопці – з тих, чиї голови пливуть над натовпом зазвичай. Четверо у жовтих майках і четверо – у зелених. Один, наголо стрижений, тримав у руках зелену майку.

– Привіт, – сказав стрижений. – Це твоя.

– Антон, – сказав той, простягуючи руку.

– Вова, – сказав стрижений.

У них у всіх були вологі долоні. І міцні, без задньої думки, потиски.

– Артур…

– Ігор…

– Костя…

Сашко кивнув своїм. І ті також підійшли знайомитися:

– Олег…

– Славко…

– Я також Славко…

– Діма…

Усі вони стояли, переминаючись з ноги на ногу. Дивились, як Антон стягує білу футболку, як вдягає зелену майку, що пахне… чим?

– Отже, гратимемо разом, – сказав Вова, й було видно, що йому ніяково.

– Еге ж, – сказав Антон.

– Ти за кого грав?

– За юнацький «Зеніт»…

– Як це – за юнацький?

– Так… Я кандидат… Майстра не встиг отримати…

Хлопці у зеленому перезирнулися.

– Він класно грає, – сказав Сашко. – Адже Мел його взяв.

– Ну так, – відразу погодився Вова. Як здалося Антону, з полегшенням.

– Пішли, – сказав Сашко. – Час уже.

Антону здалося, що пройшло усього дві хвилини з того моменту, як Людовик сказав: «Добре, хлопці, йдіть…»

І Людовик, і Мел сиділи на тому ж місті. У тіні паркану.

– Готові? – Мел посміхнувся. У нього була гарна, щира посмішка; Антону одразу відлягло, він несміливо усміхнувся у відповідь:

– Ми ж… а тренування? Комбінації?

– Ми будемо грати гравцями, а не комбінаціями, – суворо сказав Мел. – Я буду допомагати вам, Людовик – їм… Фолити не треба, жорстко грати не треба, свисток слухати треба, все інше – сам побачиш. – І Мел кивнув, даючи зрозуміти, що час балачок минув.

– Будеш грати зі мною у зв’язці в нападі, – пошепки сказав Вова.

– Але ж ми не тренувались, – заперечив Антон боязко.

Вова насупився:

– А ти роззуй очі й слідкуй за грою. Я піду в прохід й витягну твого захисника на себе, а потім віддам тобі пас за голову, і тоді ти заколочуй зверху.

Людовик стулив губи й свиснув. М’яч злетів; команда Людовика рвонула в атаку сильно і злагоджено. Антон розгубився на мить – Вова штовхнув його в спину, крикнув щось нецензурне, тоді Антона немов ввімкнули: він побачив м’яч, що бив у наст під широкою долонею хлопця з цифрою «п’ять» на жовтій майці, потім побачив Сашка, який очікував на передачу, а потім побачив усю гру – коліщатка та шестерні, готові зачепитися одне за одне, і ось механізм команди суперників починає рухатися, і ось уже Сашко атакує кільце, що захищають, здається, Костя з Ігорем…

Кидок зірвався. Костя перехопив м’яч, віддав передачу Ігорю, а той Артуру; Антона перекривав захисник з номером «шість» на майці, його ім’я Антон не пам’ятав. Слід було позбавитися опіки якомога швидше; Вова чекав на пас, й Артур віддав йому пас, але Сашко – це був Сашко! – вистрибнув і перехопив м’яч, і рвонув до кільця, танцюючи, обводячи захисників, віддав пас комусь зі своїх і отримав передачу у відповідь, знову вистрибнув…

Бічним зором Антон бачив, як Мел змахнув рукою. Круглий камінь завбільшки з куряче яйце вдарив Сашка у потилицю; м’яч відскочив від кільця. Сашко впав, викинув уперед довгі маслакуваті руки.

– Нуль-нуль, – спокійно сказав Мел.

Антон уже був поруч із Сашком і бачив, як очі, що закотилися, вже повернулися на місце. Антон простягнув руку, але Сашко піднявся без його допомоги, хоча і з труднощами. Випростався, носком кросівка відкинув камінь з поля. Обережно помацав потилицю.

– Не стій! – роздратовано кинув Антону. – Грай…

Антон здивовано повернувся до Мела.

– Грай, Антошо, – лагідно промовив той. – Нічого страшного.

Антон озирався, шукаючи погляди товаришів по команді. Дехто відвертався. Дехто посміхався.

М’яч знову був у грі. Команда супротивників майже відразу провела вдалу комбінацію, вивівши на кидок одного із Славків, але той промазав.

Гра є гра; крізь потрясіння та крізь дзвін у вухах до Антона потроху поверталось відчуття поля, м’яча, команди. Він починав розуміти Вову, подумки добудовувати переможну комбінацію; він уплутався у боротьбу за м’яч, відібрав та віддав точну передачу Кості, одержав передачу у відповідь і в той же момент віддав м’яча Вові. Вова знову пішов у прорив, йому вдалося-таки потягти за собою Антонового захисника, Антон відкрився, Вова віддав пас, і Антон уперше з початку гри відчув справжній кураж. Рвонув, щоб заколотити м’яча зверху…

Він устиг побачити, що м’яч у кільці. І тієї ж миті – з запізненням – прийшов біль; із Антонового плеча стирчав маленький дротик, подібний до кравецької голки з голівкою, одягненою в шовкову перуку.

Долаючи темряву перед очима, Антон вирвав голку. Крові було небагато, і вона миттю запеклась.

Хтось аплодував. М’яч, котрий щойно був у кільці, закотився за поле.

– Два-нуль, – сказав Мел задоволено. – Блискуче, Тошо.

Антон розгублено озирнувся.

– Грай, – швидко сказав Вова.

Антон здивовано подивився на Мела.

– Годі пам’ятати про цю подряпину, – сказав Мел. – Ти ж закинув! Ми ведемо два-нуль. Давай закріпимо перевагу?

Гра почалася знову, але Антон уже не розумів її. Був спостерігачем. Бачив, як «жовті» рвуться до кільця, який запеклий спротив чинять «зелені»; бачив, як Вова кричить на Ігоря. Бачив, як Олег атакує, вистрибує на лінії штрафних для кидка – але замість того, щоб атакувати кільце, дає красивий пас Сашкові, який до цього часу вже звільнився від опіки. Сашко злетів над кільцем – і в цю мить залізна кулька, підшипник від якогось величезного колеса, вдарила його у скроню.

М’яч прокотився по ободу кільця – але всередину так і не потрапив, звалився зовні; хтось – Людовик! – розчаровано вилаявся.

– Як і раніше, два-нуль, – повідомив Мел із задоволенням.

Сашко піднявся із підмерзлого снігу. Сліпо озирнувся. Ковзнув поглядом по Антону, але не побачив його.

– І знову м’яч у грі, – сказав Мел. – Що з тобою, Тошо?

Антон мовчав. Дивився, як Сашко бреде по майданчику – як і раніше, наосліп. Так, начебто перед очима у нього досі темно.

– Що з тобою, Антоне? Йде гра…

– Але я так не можу, – сказав Антон.

Людовик посміхнувся. Стрімко закинув голову, повертаючи окулярчики на місце. Струсонув довгим тьмяним волоссям.

Мел підвів брови:

– А через «не можу»? Як тобі мама в дитинстві говорила, коли ти відмовлявся від каші?

Слово «мама» було, як скрип заліза по склу. Антон смикнувся; Мел лагідно посміхався та дивився йому в очі.

Тоді Антону – знову – закортіло сховатися. І від цього погляду, і від слова «мама», і від усього. Він підібрав м’яч; десь усередині його міцніло знання, що сховатися можливо тільки у грі. Йому так закортіло закинути помаранчеву кулю в кільце – бажання було такої сили, як іноді хочеться почухати сверблячий комариний укус.

Вперед! Стукіт м’яча по мерзлому снігу. Вова зрозумів його тієї ж миті – він чудово розігрує, Вова. Передача, ще передача, оманливий рух; ривок, обведення, стрибок…

Щось вдарило Антона ззаду. Він спіткнувся і впав, розтягнувшись на снігу; він не відчував тіла й не міг бачити своєї спини, але звідкись знав, що прямо із середини її стирчить зараз рукоятка важкого метального ножа, що це кінець, що це несправедливо, підло, але ж жорстока гра нарешті завершена…

– Чотири-нуль, – почув здалеку і зверху.

– Це тільки початок, – почув у відповідь.

– Добрий початок… Ти бачиш, Лю, я був правий.

– Продовжуємо…

– Продовжуємо…

– …ємо…

Антон прикрив очі, чекаючи, поки настирливе відлуння у вухах не стихне зовсім. Поки не запанує остаточна тиша.

– Чого ти розлігся? – Носок черевика несильно тицьнув його під ребра. – Піднімайся…

І Антон відчув, як зі спини у нього – вжжик! – із зусиллям висмикнули ніж.

– Піднімайся-піднімайся. Давай…

Його взяли за майку і потягли вгору; він зрозумів, що знову може рухати руками і ногами. Що спина глухо болить, неначе по ній вдарили зопалу держаком лопати. Був такий випадок колись у селі, сусід дуже образився на обдерте деревце вишні та…

Село? Сусід?

Він устав навкарачки. Потім сів навпочіпки; Людовик стояв поруч, витирав ніж об штанину, глузливі, але не злі очі виблискували з-під тьмяного скла окулярів:

– Вдало Мел тебе підібрав… Упертий ти. Граєм далі?

– Зараз? – тихо спитав Антон. І сам почув, яке жалібне вийшло питання.

– Ну що, може, нехай відпочине? – долинув звідкись здалеку голос Мела.

Антон через силу випростався.

– Гаразд, – посміхнувся Людовик. – Ідіть, хлопці, в душову.

* * *

Стіни душової було облицьовано білими кахлями. Подекуди замість кахляних квадратів, що випали, темніли порожні бетонні чотирикутники; на стелі набрякали важкі краплі, а із душа – пластмасового розпилювача на довгій нікельованій трубі – широким віялом хльостала гаряча, дуже гаряча вода. Антон намагався прикрутити вентиль – марно; температура води не регулювалась.

Хлопці стояли, закинувши голови, підставивши лоби під обпалюючі потоки. Зараз на них не було футболок, і Антон не міг розрізнити, де свої, а де чужі. Де гравці Мела, а де – Людовика.

Душова була простора. Кранів вистачало на всіх. Випадково чи ні – Антон вибрав собі душ напроти кабінки Сашка.

Серед усіх цих хлопців Сашко – суперник – був йому найближчий. Можливо, саме тому, що він був першим, кого Антон зустрів?

– Ставай під струмінь відразу, – сказав Сашко, дивлячись, як Антон намагається остудити воду в долонях. – Звикнеш. Це все ж таки не окріп.

– Невже? – непевно запитав Антон.

– Послухай, – сказав Сашко. – Йди відразу під душ.

Антон послухався. У першу хвилину було нестерпно, але потім – дуже швидко – він дійсно звик. Тільки морщився.

– Ти – чому? – запитав Сашко, дивлячись на сиру стелю. Щоки його були дуже бліді для людини, яка стояла під гарячою водою.

Антон вирішив промовчати.

– Я в армії, – сказав Сашко. – Мене ці козли… Ні, не важливо. Коротше кажучи, я в армії, а ти? Також?

– Я в армії не був, – сказав Антон. – Я в інститут…

– Так ти на гражданці? – здивувався Сашко. – А чому?

Антон зробив вигляд, що не чує.

– Я думав, що мені буде якесь послаблення, – замислено сказав Сашко. – Через цих козлів. Виявилось – ні фіга. Просто мені пощастило, що Людовик шукав баскетболіста. А то загримів би на загальних підставах…

– Як це – на загальних підставах? – запитав Антон.

Сашко зіщулився під гарячим душем:

– Хрін його знає. Я думаю, що це гірше, ніж тут… Набагато гірше. Той хлопець, який грав з Мелом раніше, – він тепер на загальних підставах.

– Ти чому мене сукою обзивав? – спитав Антон.

Сашко покосував недобре:

– А ти не зрозумів, з понтом справи… Якби ти і далі так грав, як у перші десять хвилин, – тебе б уже тут не було. Було б із тобою зовсім інше.

Хляскала з душів вода. Лаково виблискували кахлі.

– А тобі це для чого? – спитав Антон.

Сашко зітхнув:

– Люди одне одного підтримувати повинні.

Поруч перемовлялись інші хлопці. Їхні голоси дивно, як пташині, звучали під мокрим склепінням.

– Ну, – сказав Антон, щоб перервати мовчання.

– Ось дивись, – сказав Сашко, потираючи долонями плечі. – Якби навіть хтось із тих козлів ось тут опинився… Я б і то йому добра побажав. Чесно!

– А що той хлопець зробив? – тихо спитав Антон. – Який на моєму місці грав?

– Філонив, – неохоче сказав Сашко. – А може, і не філонив. Може, характер такий. Адже він був майстер міжнародного класу… Мел сказав, що він гру не любив. Гру любити – це означає… Ось ти сьогодні двічі закинув. А я лопухнувсь двічі. Ще пару разів лопухнусь – і також на загальних підставах піду…

– Ні, – швидко сказав Антон.

Сашко знизав плечима:

– Ні… Бо наступного разу я не лопухнусь.

– Але як можна любити отаку гру? – пошепки спитав Антон.

Сашко сумно посміхнувся:

– Гра – вона гра і є… Я зі школи у баскетболі. З першого класу. Так, думав, і буду усе життя у баскетболі… А ось із армією… Я в команді ЦСКА не протримався… тренер там один був, скотиняка. І пустили мене… також на загальних підставах. – Сашко зітхнув. – Ось… А ти, якщо розказувати не хочеш – так я ж не чіпаю. Я це так, просто… Побалакати.

Антон вигнувся, намагаючись дотягтися до середини спини. До того місця, куди увійшов ніж: нічого не було. На дотик – абсолютно гладенька шкіра.

– Це спочатку моторошно, – сказав Сашко. – А потім – нічого… Втягуєшся. Головне – ні про що не думати. Ось Вовка ваш. У Мела нападники міняються, як підгузки у немовлят… А Вовка тримається. І ти тримайся…

Дзюрчала вода.

– Що зараз? – спитав Антон.

– Грати.

– Знову? А…

– Часу-бо немає, – сказав Сашко якось дуже сумно. – Найнеприємніше… часу тут немає. Ні ранку, ні ночі… Нічого. Майданчик і душ. І все. І якщо Людовик дозволить – посидіти у затінку… Але тобі потрібно у Мела питатися. А він, як на мене, зліший.

Антон згадав, як Людовик витирав ніж об штанину. Мел – зліше?

* * *

Він пам’ятав зелений двір під ногами, скрип бляшаного козирка, похмуру рішучість когось за щось покарати.

Себе? Оленку? Матір?

Весь останній місяць він знаходив і виписував у блокнот вислови великих і просто відомих. Про те, що події мають властивість розвиватися від поганого до найгіршого, або якщо неприємність має відбутися – вона обов’язково станеться; про те, що єдиний вільний вибір у цьому рабському житті – відмова від нього.

Він пам’ятав момент поштовху. Він навіть політ трохи пам’ятав. Мить, завмирання, і кров у жилах перетворилась, напевне, на холодець…

І він знав, що було потім. Він дуже багато про що звідкись знав.

Мати повернулася з роботи, вимила руки і заходилась готувати вечерю. На столі на кухні стояв маленький телевізор, там крутили серіал…

Телефонний дзвінок задзвонив одночасно – і на екрані, і у передпокої.

Мати витерла руку об рушник і підняла слухавку.

І голос, незнайомий і офіційний, запитав її, чи вона така-то. І тоді вона все зрозуміла.

* * *

…Сашко і справді закинув – красиво завершив атаку зелених майок.

І у той же момент упав, бо у нього в шиї сиділа коротка стріла з чорним оперенням.

– Її витягувати важко, – сказав хтось, здається, Олег.

Витягли. З маленької дірочки викотилась велика крапля крові, сповзла вниз, залишаючи навколо шиї лакову спіральну доріжку. Докотилася до улоговинки між ключицями, зупинилась; Сашко витер шию тильною стороною долоні. Не витер – розмазав.

Вова з Антоном провели декілька комбінацій, але безрезультатно.

– Тобі потрібно тренуватися у кидках, – спересердя дорікав Вова. – А то комбінуй – не комбінуй, а результативність ніяка… Команду підводиш!

Людовик був задоволений, погойдував гострим носком черевика. Мел гриз соломинку.

Антон втомився. М’язи підкорялись, і ноги були легкі, наче на розминці, але ж зсередини він смертельно втомився. Зверху палило невидиме сонце, під ногами поблискував скрижанілий сніг, помаранчевою блискавкою метався перед очима яскравий пухирчатий м’яч. Вова щось казав – Антон розумів з п’ятого на десяте.

– Тошо, – покликав Мел. – Підійди сюди…

Антон підійшов. Тінь паркану впала на лице – на мить зробилось легше.

– Тошо, – сказав Мел. – Я ж на тебе розраховую. Візьми себе в руки, а то, дивись, у мене вже двоє кандидатів на твоє місце у заначці… Зрозумів?

– Мені б відпочити, – вимовив Антон.

– Не потрібно тобі відпочивати… Ти в чудовій фізичній формі. Або ти зараз граєш – або відправляєшся куди слід… Зрозумів?

Антон мовчки кивнув. Повернувся на майданчик, перед ним розступились.

– Грай, – сказав Сашко благально. – Там — гірше. Повір.

* * *

Не було ранку. Не було ночі. Ніхто не вкладався спати. Антон лише тепер зрозумів, як це – бути без часу.

Можливо, вони грали день. А може, тиждень. А може, й рік. М’язи вже не втомлювались – не витримували нерви. Гра ставала більш дедалі напруженішою; фол ішов за фолом, штрафний за штрафним. Супротивники, раніше більш лояльні один до одного, тепер уже сипали образами і навіть намагалися вдарити. Рахунок був тисяча двісті шістдесят чотири – тисяча двісті шістдесят на користь команди Мела. Антон набрав дев’ятсот двадцять шість очок і зробив чотириста п’ять «підборів».

Здається, Людовик та Мел також піддалися азарту. І також посварилися; вони сиділи, не дивлячись один на одного, і з кожним кидком все стрімкіше розгортали «гонку озброєнь».

Антон спочатку отримав камінцем по потилиці. Потім дротиком у шию. Потім ножем у спину. Потім стрілою у сонну артерію. Потім під час його кидка пролунав постріл; м’яч прокотився по кільцю і не потрапив туди. Поки Антон лежав на снігу із кулею в попереку, Мел та Людовик влаштували тихі сперечання: Мел стверджував, що суперник вистрелив не у момент кидка, а раніше, а Людовик пропонував йому програвати з гідністю.

Щоб помститися, Мел також почав стріляти гравців Людовика, причому калібр у нього був наче для полювання на слона. Атакуючого Олега він убив разів сто, а Сашка – двісті сімнадцять разів, причому останнім пострілом розтрощив Сашку голову, і той хвилини зо три лежав під кільцем, перш ніж зміг підвестись.

– Розібрали гравців! – волав Вова.

– Не гальмуй! На швидкості! – кричав Сашко.

Рахунок був тисяча триста дев’яносто шість – тисяча триста дев’яносто вісім на користь команди Людовика, коли Мел витяг вогнемет…

* * *

Зі стелі зривались краплі – важкі, прозорі й дуже холодні порівняно зі звичайною водою.

Пара згустилась. Здавалось, що дивишся на світ крізь шкільну вимочку.

На тілі Сашка не лишилося вже й сліду кіптяви, а він усе тер і тер боки, плечі, спину. Обличчя. Коротко підстрижене волосся.

– …А буває, соромно зізнатися, – говорив Вова. – Соромно зізнатися людям, яку підлість зробив…

– Дурість, – виправив, поморщившись, Олег.

– Підлість, – хрипко озвався Сашко. – Правильно Вован каже.

– А я з дитбудинку, – зверхньо кинув Олег. – Кому я потрібен?

– У тебе діти могли бути, – сказав Сашко з докором.

– А могли й не бути, – огризнувся Олег. – Це ви, у кого мати там, батько, хто через жуйку повісився – ви дурні. А у мене іншого шляху не було… Так чи інакше пришили б…

– Ти б пельку стулив… Хто, ти сказав, через жуйку повісився?!

Антон потихеньку відійшов убік. Відвернувся лицем до стіни. Гаряча вода хльоскала по маківці.

* * *

…Не за один день. Повільно. Довгі місяці.

Тоді ще був час.

Уже півроку пройшло відтоді, як Оленка вийшла заміж. Її живіт був, як величезний баскетбольний м’яч. Лихі язики теревенили, що весілля трапилось «по зальоту», і радили Антонові «не перейматися». Чи й не цяця…

Антон слухав. Не кивав, але й не сперечався. Тільки згодом, повернувшись додому, довго мив руки, вуха, тер милом щоки. Шкіра на обличчі скоро стала лущитися. Мама купила йому крем.

Мама дивилася нескінченні нудні серіали.

Він ішов на шкільний спортмайданчик і грав. Сам із собою. До одуру. Закидав м’ячі у лисе, без сітки, кільце. Бив об асфальт. У темряві. Наосліп. Грав.

– Ти хоч розумієш? Якщо вилетиш з інституту, тебе відразу загребуть в армію!

Він слухняно ходив на лекції. Нічого не розумів. Сидів, як бовдур.

Над ним сміялись – через зріст. Обзивали «кишкою», «шпалою», а втім, усіх баскетболістів дражнять однаково…

У шухляді столу зберігались їхні з Оленкою фотографії – він їх чомусь не викинув. Ідіот.

Йому набридли мамині докори. Йому набридли серіали. Він розумів, що сесії не складе.

Він не мав жодного друга.

Він був зайвий.

А мама у той день приготувала йому бутерброд з маслом та сиром. Заварила чай у маленькому термосі. І поклала яблуко.

Він про це не знав. Він не відкривав сумку. Він тільки тепер це знав.

Якби відкрив сумку – це яблуко втримало б його.

* * *

– Мел…

– Що?

Антон зрозумів, що не може сказати фразу, яку приготував. Очі у Мела були темно-зелені, в’язкі, а кросівки білі, наче шкарлупа від яєць.

– Я жалкую, – вимовив Антон. – Я каюся.

– У тім, що погано грав?

– Ні… У тім, що я…

І замовк.

– Ну? – ледь помітно підморгнув Мел.

– Я мерзотник! – майже викрикнув Антон. – Я зрадник…

– І що? – Мел посміхнувся.

Антон мовчав.

– Не має значення, – сказав Мел. – Я тобі не суддя. Зараз у тебе єдине завдання і єдина думка в голові: як би закинути м’яч у кільце. Це єдина розрада, яку я можу тобі запропонувати… І будь задоволений: іншим і така втіха недоступна.

* * *

Сенс його слів дійшов до Антона набагато пізніше.

Поле для гри було місцем, що замінювало життя, а душова – аналогом смерті. Символом відчаю.

Під час гри він думав тільки про м’яч. Тільки про те, як позбутися захисника-опікуна і «запропонувати» себе розігруючому. Як зробити свій пас найточнішим. Як обвести. Як відібрати. Як закинути.

Буденна загибель, що чатує на нього під час результативного кидка, перестала лякати. Тільки вогнемет, як і раніше, наводив жах, хоча вогнеметами і Людовик, і Мел користувалися досить рідко. На очах у Антона одного разу спалили Сашка, а тоді – Вову. Сам він досі уникав подібної долі.

Зате в душовій він завжди пам’ятав, що трапилось. У душовій він завжди думав про матір та про червоне яблуко на дні спортивної сумки. Стояв обличчям до мокрих кахлів, слухав, як перемовляються хлопці у кабінках поруч, бачив зелений двір під ногами – і обличчя матері, коли вона дізналась.

Оленку майже не згадував.

Вона, напевне, вже народила. А може, минув лише один день… А може – сто років. І там уже нікого немає, нікого, хто його знав. І отже, мати вже вільна від…

А може, це вже назавжди.

– Слухай, Сашко…

– Чого?

– А що ті козли, в армії… що вони з тобою робили?

– Відчепись. – Сашко відразу віддалився, похнюпився та спохмурнів.

– Ти розумієш, – сказав Антон, ковтаючи гарячу воду. – Мене, напевне, ніхто… Я з тих, хто «через жуйку повісився». Тільки не вішався я. Я…

– Усяк бува, – сказав Сашко. – Он, Славко-молодший також. У нього батько був бізнесменом. Славко у Англії, у коледжі… так йому, бач, набридло. Обрав волю. І ти обрав волю. Ну, і я тут, разом з вами. Через цих козлів.

– А у тебе мати залишилась?

Сашко подивився вгору, не мружачись під струменями води, наче очі в нього були скляними:

– Хоч би справедливість була… А так – ніякої справедливості. Людовик мене поміняє, хай тільки щось… Я йому казав – ви ж про мене все знаєте. Я ж не з жиру, а від відчаю… А він мене – ну то й що…

* * *

– Що з тобою, Тошо?

Антон мовчав.

Ось уже другу гру він відверто саботував. Упускав м’яча. Мазав із вигідніших положень. Слідкував за грою з байдужістю, ходив по майданчику пішки, наче сторонній спостерігач.

– Що з тобою, ти перехотів грати? Набридло? Готовий розлучитися з хлопцями – і зі мною?

– Так, – сказав Антон.

– Що?!

– Я готовий піти на загальних підставах, – вимовив Антон, дивлячись поверх голови Мела. – Це було б справедливо.

Мел помовчав. Узяв Антона за плече; його дотик був, як пестощі величезного богомола.

– Ти щось знаєш про справедливість? Поділись зі мною. Я от не знаю.

* * *

– Це Данилко, – сказав Людовик. – Чудово грає у нападі. Прошу любити й шанувати… Антон, можна тебе попросити розігрітися із Данилом один на один?

Хлопець був двометровий і ще зовсім молодий. Років шістнадцяти, не більше. Набурмосений. Насуплений, але не наляканий. У гарній футболці відомої фірми.

– Давай! – Мел кинув Антонові м’яча. І поки м’яч летів – Антон устиг зрозуміти, що більше не побачить Сашка.

«Що ти знаєш про справедливість?»

Чому – Сашко?!

Він, Антон, добровільно відмовився від поблажок. А Сашко – той завжди боявся піти на загальних підставах…

«Людовик мене поміняє, хай тільки щось…»

І от він, Антон, грає з якимсь Данилком.

…Цей підліток був рішучий та самовпевнений. І він був на півголови вищий од Антона. Гра йшла по колу: Данило притискав Антона до лінії, м’яч виходив в аут. І знов: Данило притискав Антона до лінії…

– Гаразд, – сказав Людовик. – Мел, Антоне, зачекайте мене трішки.

І пішов за паркан – разом із Данилом.

– Міняти буде, – сказав Мел.

– Що? – не зрозумів Антон.

– Цей не підходить.

– А чим йому не догодив Сашко?!

Мел знизав плечима:

– Але ж це він собі обирає гравців, а не ти і не я… Правда?

І тієї ж миті з’явився Людовик з іншим хлопцем – це був ровесник Антона, зацькований, маслакуватий, у поношеному флотському тільнику.

* * *

Коли рахунок у новій грі зробився дві тисячі сто вісім – дві тисячі дев’яносто на користь команди Мела, Людовик відклав армійський автомат. Антон ще не бачив вогнемета – але знав, що той неодмінно з’явиться; він знав це, але все одно рвонув до кільця. Знав, що заколотить.

М’яч був помаранчевий, а вогонь – білий. Якщо дивитись зсередини. Білий, з тонкими чорними рисочками, подібними до кровоносних судин. І Антон біг і горів – довго, декілька довгих секунд.

У вогні скручувалося листя каштана. І аркушики чиїхось листів – дитячий почерк; й опливали, неначе крижинки, кольорові та чорно-білі фотографії…

Ось вони з Оленкою на морі. З «сувенірним» видом за плечима.

Оленка посміхається і обіймає Антона за шию.

Оленка у тонкому халатику на мокрому тілі.

Оленка…

«Мамо! Забери мене з цього табору! Тут нудно, о дев’ятій спати вкладають, і весь час дощ. І вожатий противний. Я чекаю тебе у неділю…»

Коли Антон зміг відкрити очі, у повітрі все ще відчувався запах горілого. І ноги у кросівках стояли довкола – сірі й сині кросівки; потім зблиснули білі, як шкарлупа від яєць, і білі, як пароплав у далекому морі, великі важкі кросівки випливли звідкись і зупинилися в Антона перед очима

– Вставай, – сказав Мел.

Кіптява була всюди. І – запах.

– Тепер ти маєш уявлення про місце, куди так просився, – сказав Мел на вухо Антону. – Отож, зберись і грай далі.

* * *

Вода стікала у забрану ґратами діру посеред душової. Хлопці розмовляли упівголоса і косували на Антона з острахом. Новенький – його звали Кирило, сидів навпочіпки, обхопивши руками стрижену голову. Вода була чорна. Кіптява ніяк не відмивалась.

* * *

– Мел…

– Що?

– Я навіть не можу нічого виправити… Нічого повернути. Не можу?

Мел гмикнув:

– Ти хочеш, щоб я тебе втішав?

– Ні, – сказав Антон. – Я просто запитав. Я подумав… Адже важко закинути м’яч під вогнеметом, так?

– Важко, – погодився Мел.

Антон відвів погляд. Подивився на свої руки. Долоні були сірі, як попіл.

– А якщо хтось це зробить? Закине під вогнем?

Мел деякий час роздивлявся Антона, а потім розреготався:

– Ти хочеш поторгуватися, чи що? Ні – я тебе правильно зрозумів? Ти маєш намір укласти угоду?

У нього були рівні гострі зуби. Велика слива на футболці переливалася усіма відтінками синього.

* * *

Рахунок був п’ять тисяч сто тридцять шість на п’ять тисяч двісті на користь команди Мела. Новачок Кирило грав дуже вдало, але психологічно був слабкий. Кожного разу, коли в спину йому вдаряла черга з автомата, він помирав усерйоз і надовго; його доводилось майже силоміць піднімати із підмерзлого снігу і ляпасами приводити до тями. І довгі хвилини після цього Кирило тинявся по майданчику, як сліпе кошеня; команда Людовика втрачала очки, і Антон знав, що скоро прийде черга вогнемета.

Прийшла.

Антон вистрибнув із лінії штрафної – і побачив Вову, який рвався до кільця і був абсолютно відкритий. І Антон дав би пас, і Вова неодмінно заколотив би, якби не тонкий вогняний струмінь, прицільно випущений Людовиком, що перетворив його на танцюючий факел.

М’яч пішов у аут.

Новачок Кирило сів на сніг.

Антон підійшов до чорної ляльки, яка ще мить тому була Вовою і яка ще через мить знову стане Вовою – брудним і смердючим.

– Моя черга, – сказав Антон похмуро. – Витягнеш на себе молодшого Славка та пасанеш мені… Зрозумів?

І Вова кивнув.

* * *

…Унизу був зелений двір. Великі каштани. Машини біля сусіднього під ‘їзду. Дроти.

Скреготав бляшаний козирок.

Крони дерев погойдувалися, немов запрошували… М’якими струменями вигиналися хмари, манили політати…

Прожогом, як кіт, що нашкодив, він кинувся геть від краю даху. Спотикаючись, плутаючись у якихось дротах, натикаючись на антени, зносячи все на своєму шляху, – геть, на сходи, у напівтемряву.

Шістнадцятий поверх. П’ятнадцятий. Чотирнадцятий…

Хтось відсахнувся з дороги:

– Ти що, здурів?

(Вогонь заважав і думати, і бачити. М’яч був білий. Все було сніжно-біле. Пальці вже луснули, обвуглилися, але очі ще бачили білий-білий світ цього останнього вогню.

Полум’я було щільне, ніби желе. Біле з чорними прожилками.

Антон устиг побачити, як над кільцем із обгорілою сіткою…

На той момент його вже не було, він уже майже згорів…

Опускається великий, неправильної форми м’яч, неначе голова снігової баби…

Котиться по краю кільця – і падає всередину…)

Він вибіг на цей незнайомий двір, під це незнайоме сонце, під погляди незнайомих бабусь. Тих бабусь, яким так і не судилося стати свідками його польоту…

(Вогонь…)

Хтось крутив пальцем біля скроні; він біг тротуаром, зачіпаючи перехожих, кинувся до телефону-автомата, але не зміг набрати номер і побіг далі…

(Зелений двір під ногами. Скрегіт бляшаного козирка…)

Ось він, дім.

Ось поверх.

Ось двері.

Зараз відчинять…

– Мамо!..

* * *

Стіни душової були облицьовані білими кахлями. Подекуди замість кахляних квадратів, що випали, темніли порожні бетонні чотирикутники. На стелі набрякали важкі краплі, а із душа хльоскала широким віялом гаряча, дуже гаряча вода.