Читать книгу Візит до Імператора - Марина и Сергей Дяченко - Страница 4

Коли мені було років дванадцять, я захоплювався важким роком і екзотичними рослинами.

Незрозуміло, яким чином ці дві прихильності вживалися одна з одною. Однак цілком вживалися; що ж, у нашому класі половина хлопчаків захоплювалася важким роком, адже це круто. А поритися в землі, пророщувати насіння в скляній пробіроці, а потім закопувати його в пісок навпіл із чорноземом і чекати, коли з’явиться паросток, – мені було просто приємно.

Ми кепсько розбиралися в музиці. Важким роком у нас вважалося все, що гриміло, ревло, бряжчало і гнітюче діяло на психіку батьків. Касети переписували одне в одного; обмінювалися також і усілякими матеріалами – картинками, плакатами, фотографіями. Стіни навколо мого ліжка (а я був єдиною дитиною в сім’ї, й в мене була окрема маленька кімната) були обклеєні масштабними зображеннями рогатих личин, які виражали нестримну лють. Батьки, звичайно, буркотіли, мати зопалу якось пошматувала кілька особливо паскудних плакатів – однак я був упертий, і вони врешті-решт змирилися, запевнивши одне одного, що я «переросту».

Батьки на той час добре заробляли і не скупилися, коли мова заходила про мої «кишенькові витрати»; вони дбали, певна річ, передовсім про те, щоб я купував паростки, насіння і цибулини у великому квітковому магазині на розі, себто моє «мирне» захоплення у такий спосіб мало витіснити «агресивне». І я справді купував паростки, насіння та цибулини – проте при нагоді купив і чорну футболку із зображенням тріумфуючої рогатої пики. Картинка була така вириста, що навіть мені ставало не по собі, коли я довго її розглядав. Від батьків існування футболки довелося приховувати – я зберігав її в шухляді письмового столу, куди мама, яка подеколи потрошила мою шафу на предмет брудних речей, ніколи не заглядала. І звичайно, виходячи в ній з дому, я завжди накидав поверх футболки куртку або вітрівку.

Якось наприкінці квітня, в суботу, я повернувся зі школи після п’яти уроків, пообідав, перевдягнувся і подався в квітковий магазин на розі – подивитися на проспекти, прицінитися і, якщо пощастить, що-небудь купити.

Продавець був новий. І проспект був теж новий – хризантеми, цикламени, ноліна, монстера, азалія, бегонія, диффенбахія, сциндапсус, драцена маргіната, юка… «Доросла Юка виглядає, як хибна пальма, і підходить для окраси холу або вітальні. Велика Юка – дорога рослина, яка заслуговує на відповідний догляд. Їй потрібен місткий горщик із гарним дренажем. Юка доросла може зацвісти білими квітами-дзвіночками…»

Продовжуючи мріяти про «дорослу юку», я перегорнув сторінку – і натрапив на кольорову фотографію рослини дивовижної краси. Анотація запевняла мене, що квітка з красивою і хитромудрою назвою не тільки живуча і довговічна, а й украй невибаглива.

Продавець несхвально зиркав на мою футболку. Я запитав, чи є в продажу цибулини диво-рослини; з певною зневагою продавець повідомив, що є. Я спитав про ціну; продавець довго рився в зошитах з прайс-листами і нарешті приголомшив мене сумою, яку я заплатити при всьому бажанні не міг.

Сам не знаю чому, але невдача засмутила мене куди більше, ніж можна було очікувати. Ще півгодини тому я не знав про існування цієї квітки – а тепер готовий був померти через те, що не можу викласти за неї половину зарплати мого батька; я стояв на розі, коло скляної стіни магазину, квітневий вітер смикав мене за поли розстебнутої куртки, а біля входу в підземний перехід, де півдюжини бабусь зазвичай торгували сигаретами, тюльпанами і хирлявими трояндами, тепер стояла тільки одна, зате дуже старезна. Перед нею на пластмасовому ящику з-під пляшок містилися різноманітні мішечки, пакетики і пучки.

Я підійшов.

Старенька заговорила – щось про квіти, які вона вирощує і насіння яких за безцінь продасть мені. Я переглянув її розкладку спершу мигцем, потім уважніше; крім стандартних пакетиків із насінням звичайних літніх квітів, яких повно в кожному палісаднику, нічого не побачив і хотів уже було відійти – коли старенька раптом обірвала балаканину і сказала зовсім іншим, дуже серйозним і значущим голосом:

– Я знаю, що тобі треба, хлопче.

Сунула руку в кишеню свого чорного осіннього пальта і витягла поліетиленовий згорток – то був особливий «пухирчастий» поліетилен, в який зазвичай пакують побутову електроніку, оті бульбашки так приємно намацувати пальцями і плющити, поки вони гучно не луснуть.

Я дивився, як заворожений. Старенька розгорнула згорток, всередині виявився ще один – зі звичайної паперової серветки. А всередині того згортка була цибулина – дуже велика і темна, схожа на куряче серце зі старої бронзи.

– Це тобі, – сказала стара. – У магазині воно коштує…

І назвала суму, яка чверть години тому приголомшила мене.

– У мене немає, – сказав я машинально.

Старенька посміхнулася, і я побачив, що, всупереч сподіванням, всі зуби у неї на місці. Що вони жовті й великі, як у коняки.

– Це тобі подарунок, – сказала вона і спритно сунула пакуночок мені у долоню.

* * *

Зрозуміло, я не повірив старій. Однак у тому, щоб посадити дарунок, себто цибулину, в землю, не бачив ніякої шкоди. Може, виросте щось путнє, а якщо вилізе якийсь бур’ян – ніхто не сміятиметься над моєю довірливістю.

Вільних горщиків і ящиків у мене було вдосталь. Я приніс землі з палісадника, розбавив її піском і за всіма правилами посадив цибулину.

У неділю ми з батьками смажили шашлики у лісі. У понеділок була контрольна; у вівторок мені притягли нову касету з «металевою» музикою, і я, надягнувши навушники, довго насолоджувався, лежачи на дивані, чиїмось ревінням і конвульсіями.

У середу я раптом виявив, що цибулина старої вже проросла. Паросток був жорсткий, упевнений, фіолетового кольору. Я зрадів.

Настав травень; у повітрі чітко пахло канікулами, а контрольні – четвертні, підсумкові, річні – падали одна за одною. Я трошки відволікся від музики і квітництва, а паросток тим часом ліз і ліз, випускав листя, воно було чудової рваної форми і прекрасного пурпурового кольору. Мені здавалося, що я от-от побачу рослину, що свого часу виявилася мені не по кишені.

У квітковий магазин я зайшов відтоді лише раз чи два. Продавець упізнав мене; знайомої бабусі на розі не було.

Нарешті квітка викинула бутон – чорний, як сажа. Зовнішній бік пелюсток був покритий ніжним велюровим пушком. Я ходив довкола нього, ніби кіт навколо відерця зі сметаною.

На той час шкільна чверть, а з нею і навчальний рік, підійшли майже до завершення. У класі жваво обговорювали плани на літо; ми з батьками збиралися в липні на море. Уже можна було купатися в річці, ми з пацанами часто бігали після уроків на пляж – освіжитися потай від батьків…

Бутон на квітці старої ніби дражнив мене. Ніяк не хотів розкриватися. Я вже готовий був чепірити його ножем – хоч на мить – і подивитися, що там всередині. Якого він хоча б кольору. Була б це звичайна квітка – я так і зробив би, але це була унікальна в своєму роді рослина, і я боявся її пошкодити.

У день останнього дзвінка ми з хлопцями допізна ганяли у футбола на шкільному стадіоні. Коли я повернувся, мама трохи мене насварила, а я злегка образився і для більшого увиразнення цієї образи вирішив замкнутися у себе в кімнаті. Оскільки ж спати не хотілося, почав гортати альбом.

Такі альбоми були у всіх хлопчаків нашого класу. Чи майже у всіх. Ми малювали – найчастіше перемальовували з плакатів і один у одного – різноманітних чудовиськ і страхіть, з хвостами і без, волохатих і голих, з язиками роздвоєними і цільними, шпичастих, покритих слизом і неймовірно лютих. Був у нас такий собі Колька, який вважався художником і вигадував отих монстрів «з голови», за допомогою тільки кулькової ручки і власної фантазії; отож у Кольки я й перемалював напередодні довгомордого маслакуватого виродка і зараз узявся розфарбовувати його фломастерами.

Пам’ятаю – вікно було відчинене. Був той чудовий вечір, коли хочеться чогось небуденного. Під вікном шелестіли, як живі, тополі. Пролетів кажан – вочевидь, з тих, що жили на горищі в сусідньому будинку. Осяяний ідеєю, я додав Кольчиному монстрові крила, як у кажана.

Вийшло непогано.

Власне, навіть цілком вдало, проте я розглядав свій твір без звичайного в таких випадках задоволення. У сусідній кімнаті неголосно бурмотів телевізор; я роздумував про те, що перед сном мені так чи інакше доведеться перервати добровільне ув’язнення і з гордим виглядом пройти повз кімнату батьків у туалет. Я механічно водив червоним фломастером, додаючи крові на вигнутих пазурах, аж тут якийсь чи то шепіт, чи то зітхання за моєю спиною змусило мене озирнутися.

Якийсь час я здивовано оглядав кімнату; звук повторився – тоді я збагнув, що то зітхає моя квітка. Пелюстки її все ще були щільно зімкнуті, але їх наче розпирало зсередини, ніби надувало повітрям, і вся квітка тремтіла, як антена на рухливому автомобілі.

Я підскочив до квітки і впав перед нею на коліна.

Бутон збільшувався в розмірах. Мені здавалося, що я чую шурхіт, потріскування і навіть притишений гул, як у метро. Звідти, зсередини. Усе це було так дивно, що я вперше відчув щось на кшталт занепокоєння.

У сусідній кімнаті – в сусідньому світі – із ввімкнутого телевізора лунала ніжна мелодія, що нічого спільного не мала з важким роком.

Пелюстки ледь помітно тремтіли. У якийсь момент мені здалося, що їх розпирає щось зсередини. Штовхає, примушуючи відкритися. У цій прихованій силі було щось від асфальтового катка, який зірвався з обриву і тепер мчить вниз. Або від пожежі, що з дикою швидкістю пожирає ажурний пластик.

Я відсахнувся.

У цей момент у будинку вирубило світло. Згасла настільна лампа на моєму столі, вимкнувся телевізор у сусідній кімнаті, і тато голосно сказав: «Що за чорт!»

* * *

За прочиненим вікном були літні сутінки. Я чув, як батьки перемовляються, як тато відчиняє вхідні двері, щоб подивитися на лічильник із запобіжниками і перевірити, чи є світло у сусідів…

Я сидів у напівтемряві перед розпуклою квіткою, а ніжна мелодія все звучала, і занепокоєння моє поштовхами перетікало в страх. Я знав, що через хвилину чорні пелюстки розімкнуться і я побачу, що всередині. Станеться те, чого я так чекав усі ці місяці. Чому ж я не відчував радості? Чому в кімнаті стає все холодніше?

Минали секунди, але я вже не хотів, щоб пелюстки розкривалися. Я готовий був заплющити очі, я не бажав бачити, що всередині!

Та пелюсткам плювати було на моє бажання чи небажання. Ось вони здригнулися сильніше і…

Я заверещав, як заєць, і вчепився обома руками в стебло. Мене відкинуло, ніби квітка була під високою напругою, я відлетів і врізався спиною в письмовий стіл, але й вазон не втримався, злетів зі своєї лавочки і гепнувся на підлогу. Квітка лежала тепер на боці; я знайшов у собі сили піднятися, підстрибнути і двома ногами приземлитися на тремтячий у конвульсії бутон…

Пам’ятаю хрускіт.

І пам’ятаю, як обірвалася мелодія.

* * *

Я прийшов до тями приблизно через тиждень, і людина в білому халаті, яку я побачив над собою в переплетенні трубок, – цей абсолютно незнайомий чоловік явно зрадів такому перебігу справ.

Потім я побачив над собою татка і маму. Але не відразу впізнав їх, чесно кажучи. Обоє були в білих халатах, обоє добряче змарніли, а тато сильно посивів.

Я геть нічого не пам’ятав з того моменту, як квітка відкрилася. Нічого, крім мелодії. Та й та скоро забулася.

Ніхто не міг пояснити до ладу, що трапилося зі мною того вечора. Коли згасло світло, мама почула мій крик, гукнула мене, але відповіді не отримала; а коли тато виламав двері моєї кімнати, я лежав на поламаній квітці, весь килим був забруднений землею з вазона і кров’ю з мого носа.

Лікарі зійшлися на тому, що, граючи в футбол, я отримав травму голови, яка дала про себе знати через якийсь час. Відкрилася носова кровотеча, я втратив свідомість, а наостанок ушкоджений мозок порадував мене кошмаром. (Хоча ми й справді зіткнулися в грі лобами з шестикласником Ігнатовим, і гуля таки дійсно була чимала.) Я впав у кому і запросто міг померти, якби не здоровий організм і кваліфіковані зусилля лікарів.

Я провів у лікарні все літо і початок осені, а коли виписався, то хитався від протягів і на уроках сидів, як пень. Довелося пропустити рік; важкий рок відтоді викликав у мене головний біль, і всі квіткові ящики прийшлося викинути.

Мене звільнили від фізкультури, зате армія тепер не загрожувала. Мати тряслася наді мною, як осика над підосичником. Спочатку навіть намагалася тримати постійно при собі, ця опіка дратувала – але в той же час мені було шкода маму…

Я не розповідав їй про свої сни.

Приблизно раз на місяць мені снилася мелодія. Та сама.

Тоді я прокидався геть мокрий і в дрижаках. А два чи три рази навіть намочив постіль. На щастя, якось вдалося викрутитися і приховати це від мами…

Минув рік, а потім ще і ще. Я виріс, зміцнів, хворів не більше і не менше, ніж інші школярі, недокрів’ям не страждав, не зомлівав і вчився нормально. Лікарі втішали батьків, запевняючи їх, що серйозних наслідків травма не мала.

Жахливий сон із мелодією навідував мене все рідше.

А коли мені виповнилося вісімнадцять, і зовсім перестав турбувати.

* * *

Минуло двадцять років, і я знайшов своє місце у великій конторі, яка торгувала нерухомістю. Моя кар’єра маклера рвонула вгору, як повітряний змій; у мене якось відразу виходило прив’язати до себе клієнта, підкреслити вигідні сторони угоди й затінити – але не замовчати! – невигідні. Робота приносила мені задоволення; починаючи працювати з новим клієнтом, я відчував себе майстром, що сів за шахову дошку. Будь-яка угода була для мене призом – великим чи маленьким, але завжди заслуженим, чесним і дуже приємним.

Я возився з малогабаритними кімнатками, з блочними холодними «сорочками», з колишніми комуналками величних руїн «історичного центру»; кілька разів мені траплялося провернути по-справжньому значні угоди, однак та, що намічалася цього разу, обіцяла стати найбільшою за всю мою кар’єру.

Продавався будинок на три поверхи – з колонадою і флігелем, з автономною електростанцією і паровим котлом, з камінами, стайнею і садом – коротше, продавалася будівля з тих, що свого часу мали назву панських садиб.

Будинок був молодий – п’ять років тому його почав будувати для себе художник, якого надзвичайно цінували на Заході, хоча майже невідомий, тут, вдома. Будівництво затяглося на чотири роки; рік тому художник відсвяткував нарешті новосілля, кілька місяців щасливо прожив у будинку своєї мрії і помер від інфаркту. Нинішній продавець був його сином, молодик років двадцяти з гаком, одягнений стильно, але недбайло, з дуже вузькими – ненормально вузькими, як на мене, – зіницями.

Насамперед я з’ясував юридичній бік питання. Підтвердилося, що син дійсно єдиний спадкоємець татуся. Рано вранці в суботу двадцять сьомого жовтня ми вдвох – його машиною – вирушили оцінювати маєток.

Їхати довелося щось із півтори години. Я подумки відзначив у графі «Відстань»: «далеко». Майбутній клієнт мій нервувався за кермом, голосно шпетив неповоротких, на його думку, водіїв, які не квапилися дати йому дорогу, ривками кидав машину то вправо, то вліво, без потреби порушував правила і різко гальмував – коротше, коли ми спинилися перед смугастим шлагбаумом дачного кооперативу, нерви мої, що на роботі зазвичай подібні до напнутих вітрил, небезпечно напружилися.

Шлагбаум був піднятий, і, схоже, назавжди. За розбитим вікном будки нікого не було видно. Я зітхнув і подумки відзначив у графі «Охорона»: «передбачається».

Ми в’їхали на територію кооперативу. З правої сторони тяглася довга і вузька смуга води – чи то затока, чи то чийсь приплив, або просто краєчок болота. Я згадав, що клієнт мій згадував якийсь «пляж» (мабуть, це не тут, заспокоїв я себе).

Кооператив був дивний – одна довга вулиця. Недобудовані дачі – таких була більшість – чергувалися з низенькими, по вікна врослими в землю сільськими будиночками. Розбиті вікна, провалені дахи, бур’яни, які зустріли осінь на гордій позначці «два метри зросту» – схоже, тут багато років не ступала нога людини.

«Опель» трясло на вибоїнах.

– А сусіди тут є? – запитав я клієнта.

Той знизав плечима:

– А треба?

Я здивувався і нічого не сказав. У графі «Під’їзна дорога» подумки відзначив: «погана».

Призначений до продажу будинок видно було здалеку. Червона черепиця, башточки, флюгери, ковані грати балконів – художник був не дурний пожити – знався на цьому; побачивши садибу, я відчув до нього, небіжчика, щось схоже на заздрість. Нервова дорога, пустирі та вибоїни навколо – все це раптом стало неважливе, точніше, наповнилося іншим змістом: переді мною був не дуже дорогий будинок десь на задвірках, а віддалений від метушні замок, місце усамітнення, оточене дикою природою…

Поки клієнт заганяв машину в гараж, я стояв посеред просторого двору, вдихав запах листя, що встеляло стилізовані під старовину кам’яні плити, дивився на флюгери і намагався – хоча б приблизно – прикинути ціну всієї цієї пишноти. Ох, це буде вінець моєї ріелторської кар’єри, адже і покупця знайти буде непросто, аж надто кругленькая сума вимальовується…

Посеред двору була неправильної форми клумба з величезним каменем у центрі. Це звідки ж приперли таку брилу?

– А це що? – запитав я в клієнта.

– Фонтан, – озвався той знехотя. – Працює від насоса…

– Можна ввімкнути?

– А навіщо?

Він дратував мене, похмурий і безглуздий продавець скарбів.

– Але ж ми привеземо сюди покупця, – сказав я терпляче. – Фонтан теж коштує грошей, і чималеньких.

Клієнт знову знизав плечима. Піднявся на широкий ґанок з двома мармуровими псами обабіч; у руці його подзвонювала низка величезних сейфових ключів – на кшталт тих, що відкривають залізні двері моєї квартири, але більші.

Коли ключ скреготнув у замку, я чомусь розхвилювався. Занадто подобався мені цей будинок. Дуже хотілося, аби те, що всередині, не підвело очікувань. Клієнт відкрив важкі двері й ступив досередини; а я, майже проти волі, затримався.

Хотілося подовжити задоволення.

І – чомусь – виникло занепокоєння. Виникло і зникло, як тінь летючого птаха.

– Ну, йдіть, – глухо долинуло з дому. – Тут, звичайно, безлад…

Я ввійшов. І з першого погляду зрозумів, що будинок не обдурив мене. Меблів майже не було, зате був великий камін з кованими гратами, стіни з ніздрюватої цегли і кілька картин олійними фарбами на великих картонках.

– А не боїтеся, що вкрадуть? – запитав я, затримуючи погляд на картинах.

Я знав, що мій супутник потисне плечима, і не помилився в своїх очікуваннях.

– Поки не вкрали, – байдуже сказав клієнт. – Це батькові дарували… Вони ні хріна не варті.

Я рушив нагору вузькими крученими сходами, на другому витку зупинився і подивився вниз. Клієнт навіщось знімав зі стіни найближчу картину; я геть не розуміюся на живописі, і кілька помідорів на блакитному столі нічого не сповістили ні серцю мойому, ні розуму. Я зібрався був іти далі, коли клієнт, захекавшись, розгорнув картонку зворотним боком до мене.

Я вчепився у вузькі перила, ще не розуміючи, звідки страх, але кров уже хлинула від обличчя, щоки оніміли, а долоні прилипли до заліза. На зворотному боці картонки була намальована стара жінка. Дуже стара. І дуже знайома. Та, що продала мені колись квіткову цибулину.

* * *

Напевно, мій вигук був дуже виразний. Принаймні, клієнт на мить вийшов зі своєї похмурої сплячки і поглянув на мене занепокоєно:

– Що?

– Дозвольте глянути, – сказав я сухими губами і дуже обережно, намагаючись не оступитися, спустився зі сходів.

Клієнт виглядав здивованим:

– Що?

Картонку він поставив під стіною – помідорами назовні.

Не звертаючи уваги на його подив, я підняв картину і повернув зворотним боком. Там, на вивороті, не було ніякого портрета – тільки тіснилися, переплітаючись листям, дуже дрібні сині, коричневі і темно-жовті квіти. Абстрактний малюнок, як ото на шпалерах.

– Вибачте, – сказав я, опускаючи картонку. – Мені здалося…

Клієнт навіть плечима не знизав.

Ясно було, що переплетення квіточок зіграло зі мною злий жарт, адже стара випливла з пам’яті зовсім випадково – однак чарівність будинку з флюгерами для мене згасла. Я блукав кімнатами, робив позначки в записнику, виходив на балкони, оглядав горище і підвал – усе це механічно, ніби долаючи зубний біль. Все зрозумілішим ставало, що будинок, попри все, перебуває у чудовому стані. Але тим сильніше хотілося забратися звідси. Неначе починалася застуда, голова боліла все сильніше, хотілося чаю, а краще – горілки…

На щастя, коли ми закінчили – я зробив навіть кілька знімків з різних ракурсів, щоб показувати фотографії потенційним покупцям, – клієнт запропонував мені коньяку.

Я з радістю погодився, випив більше, ніж слід було, і на зворотному шляху дрімав у машині.

* * *

Я працював з будинком художника, як ювелір з алмазом. Густо засіяв пропозиції – починаючи від звичайних газет і закінчуючи елітарними, доступними далеко не всім глянцевими джерелами інформації.

Невдовзі дехто вже «клюнув»; і через деякий час мені була призначена зустріч з першим покупцем. Розмова надихнула мене; розіклавши на столі фотографії, я докладно відповідав на тисячу хитромудрих питань; в основному вони стосувалися не будівлі навіть, а колишніх хазяїв, їх родоводу і заповітів, останніх новин в області оподаткування та інших тонких матерій.

– Цікаво… – сказав покупець, раптом обірвавши власну думку. Він з усмішкою розглядав одну з фотографій; а я не зрозумів, що саме так його розвеселило, дочекавшись, коли фотографія лягла на стіл, і я й собі взяв її в руки.

На фотографії був будинок. Західне сонце дуже вигідно підкреслювало різьблені балкончики і підфарбовані стильні флюгери.

– На тінь подивіться, – сказав покупець. – Це прямо на конкурс можна надсилати…

Я знову подивився на фотографію.

Будинок відкидав тінь. Обриси її були хижим старечим профілем…

* * *

Чи подумав я про те, щоб всерйоз поступитися цією нагодою на користь іншого?

Хтозна.

Прощання вийшло якесь невизначене і зім’яте. Витративши на «обробку» покупця так багато зусиль і часу, я раптом одним махом перекреслив уявлення про себе як про серйозну ділову людину. Покупцеві вочевидь невтямки було, чому химерна гра тіней, що утворила на фотографії чорне обличчя старої жінки, справила на мене таке дивне враження.

Чи не тому через кілька днів у офісі пролунав дзвінок, і ввічливий голос повідомив, що потенціальний покупець передумав дивитися «маєток із флюгерами»?

Я анітрохи не здивувався. Я навіть зрадів, як хлопчисько, що з’явився на прийом до зубного лікаря, і почув, що дантист у відпустці. На якийсь час я був вільний від думок про маєток і охоче торгував малогабаритними «сорочечками».

Однак ріелторська машина була запущена, всі мотузочки натягнуті й всі коліщатка в русі. Ще через кілька днів мені знову зателефонували. Новим покупцем була жінка.

Жінку маєток зачарував.

Усе, що так хвилювало попереднього покупця, її, здавалося, не цікавило зовсім. «Цим займеться мій юрист», – сказала вона мелодійним низьким голосом. Її мало турбувала сума – вислухавши мене, вона красиво махнула пещеною рукою: «Про гроші поговоримо потім. Для мене головне, щоб сподобалося…»

Вона уважно розглянула фотографії (всі, окрім тієї, зі старечим профілем. Ту я розірвав на дрібні шматочки і викинув). «Коли це все можна буде побачити?» – запитала вона, дивлячись мені в очі ласкаво і владно. Мені нічого не залишалося робити, – я пробурмотів: «Коли забажаєте…»

І вже наступного дня ми вирушили показувати товар. Рушили караваном з двох машин: за «опелем» мого клієнта слідував чорний поважний БМВ.

Чи слід пояснювати, як погано спав я напередодні? Які сни змушували мене щогодини вставати, вмикати світло, йти на кухню, ковтати таблетки валідолу і валеріани?

Мені знову і знову видавалося, що посеред моєї кімнати розпускається, як і в дитинстві, чорний бутон. І що цього разу я не встигну розтоптати його, перш ніж пелюстки розкриються…

Я не вмів взяти себе в руки, і це було найсумніше. Я подумував навіть – Господи! – скасувати поїздку, за успіхом або неуспіхом якої стояли не просто великі гроші – але моє добре ім’я як фахівця…

На щастя, я добре усвідомив, що відразу ж за скасуванням «оглядин» має слідувати негайна госпіталізація… у психіатричну лікарню.

Отож рано-вранці караван із двох машин перетнув межу міста і, раз у раз провокуючи аварійні ситуації, рушив до місця призначення.

Мій клієнт, як і минулого разу, поводився на дорозі як буцлива корова. Водій БМВ, професіонал, слідував за нами, як іграшкова машинка на мотузочці – не наближаючись, але й не відстаючи ані на крок.

Минули шлагбаум кооперативу. У будці з розбитим склом на цей раз виявився сторож, і я вирішив, що це добрий знак; навіть вибоїста дорога від шлагбаума до воріт маєтку на цей раз здалася коротшою.

Виявилося, що в гараж одночасно можна загнати і «опель», і БМВ. Щоправда, купувальниця цього навіть не помітила – настільки вразив її маленький цегляний замок.

– Іринко, ти подивися! Ти глянь!

Іринці було років вісім. Красива дівчинка з печаткою крайньої розбещеності на кругленькому личку блукала навколо фонтану, скептично відкопиливши губки.

За галявиною перед будинком носився маленький пес невідомої мені породи, дуже кошлатий і гавкотливий. Схоже, купувальниця привезла на оглядини всіх зацікавлених у купівлі осіб.

Мій клієнт гримів ключами, відмикаючи двері, а я стояв біля воріт, намагаючись опанувати гидку слабкість в колінах. Зараз мені слід було по-хазяйськи показувати купувальниці будинок, займати її милою балаканиною, тактовно звертати увагу на товщину стін, на устрій парового котла, на зручність ватерклозета… Але я стояв, мучився власною нікчемністю – і все одно не міг себе змусити ввійти в цей будинок.

Голос купувальниці віддалився. Вона була вже всередині, вона про щось розпитувала клієнта, а клієнт, на щастя, відповідав дуже привітно. Хто б міг подумати, що він узагалі вміє чемно говорити…

– Ма! – гукнула Іринка і теж збігла сходами ґанку, а за нею, оглушливо гавкаючи, поспішила волохата істота невідомої породи. Я залишився сам-один – якщо не брати до уваги водія БМВ, який курив на лавці.

За час, що я шукав покупців, майже все листя облетіло з гілок на землю. Голі дерева шкребли і шурхотіли, флюгери поскрипували, ці звуки були нібито тріщинки на поверхні абсолютної тиші, – осінньої, цвинтарної…

Я кинув курити два роки тому, але підійшов до водія і попросив цигарку. Він пригостив мене – без тіні привітності, але й без неприязні. Він усе так робив – професійно. Легко.

– Нічого собі будиночок… – сказав я водієві просто тому, що треба було хоч щось сказати. – Так?

Він знизав плечима. Цей жест міг означати як згоду, так і заперечення.

Дивна річ – хороша сигарета, перша за два роки, підбадьорила мене. Я нарешті зміг подивитися на себе збоку – людина, яку два незначних збіги змогли повернути в лоно підліткового кошмару…

Я докурив, кинув недопалок в бляшане відерце біля воріт і поспішив до дому. Моє місце там, я маю помножити вигоди цього будинку на свою власну харизму, адже найважче – розмови про умови – може початися прямо зараз…

Купувальниця вийшла на балкон. Глибоко зітхнула, озирнулася, запитала у клієнта, що залишався ще в кімнаті:

– А вам не шкода продавати? Чому ви таку пишноту – продаєте?

Він щось відповів. Я, поднімаючись сходами ґанку, чув його голос, але не міг розібрати слів.

– Зрозуміло… – знову заговорила жінка. – Шкода, що ваш батько так мало встиг тут прожити… Адже він всього кілька місяців тут жив? Так? А від чого він помер?

Мене вразила її безтактність. Саме час було втрутитися; я рвонув угору ґвинтовими сходами, стрибаючи через дві сходинки – аж тут мелодія – така ніжна і сумна, така знайома, долинула знизу, з прочинених дверей підвалу…

Я автоматично зробив два кроки – і зупинився.

Я не чув цієї мелодії відтоді, як мені було дванадцять. Я не пам’ятав її – хіба що в кошмарних снах, які давно минули…

Дивно, що я не закричав. Якось стримався.

Мелодія стала голоснішою. Те, що видавало її, безсумнівно піднімалося на світло; мені здалося, що це… мій бутон, що за роки виріс і розжирів, пре з підвалу, піднімаючи дошки. І щастя, що штани мої залишилися сухими, бо наступної хвилини з підвалу вибралася Іринка з дитячою шарманкою в руках. Вилазячи, вона на якийсь час перестала крутити ручку шарманки, і мелодія стихла.

– Що… – вимовив я.

Іринка знову взялася за шарманку, і в цей момент я вмить стрибнув зі сходів і вирвав іграшку у неї з рук.

Іринка відскочила і мало не впала у відкриту кришку люка. У дуже блакитних оченятах її з’явився спочатку переляк, а потім злість.

– Ти… чого? – сказала вона тихо, але загрозливо.

Я відступив, тримаючи шарманку за спиною.

– Віддай… – все так само тихо промовила Іринка, і це була не вимога, а порада.

Я знав, що виглядаю дивно, але нічого не міг із собою вдіяти.

– Ма! – крикнула Іринка.

Нагорі відчинилися двері:

– Що?

– Скажи йому! Він шарманку забрав!

– Хто?

На сходах почулися кроки. Здригнулися залізні перила у мене під долонею; купувальниця спершу обігнула мене, потім здивовано заглянула мені в обличчя:

– Що трапилося?

– Він шарманку забрав, – повторила Ірчик. – Я у підвалі знайшла шарманку, а він забрав…

– Ти спускалася в підвал?!

– А що таке? Там класно…

– Ось шкодую, що взяла тебе…

– Так скажи йому – нехай шарманку віддасть…

Я витяг іграшку з-за спини. А кляте дівчисько вирвало її перш, ніж я встиг щось пояснити. І тут же крутнуло ручку…

– Ні! – гаркнув я так, що навіть Іринка здригнулася.

Купувальниця насупилася:

– З якого це дива ви кричите на дитину?

– Вибачаюся, – сказав я через силу. – Прошу вибачення. Це не дуже хороша річ. Ця музика… викликає у мене дуже погані… будить гидкі… спогади. Прошу – дуже – зрештою, вона брудна, мало що там валяється в підвалі…

Жінка з сумнівом подивилася спершу на мене, а потім на шарманку. Владно простягла руку, й Іринка, хмикнувши, віддала іграшку матері.

– Гм… – сказала купувальниця, розглядаючи шарманку. – Тут написано: «Народна французька пісенька… “Навіщо ти зламав мою квітку?”».

– Що? – запитав я тихо.

– «Навіщо ти зламав мою квітку», – з посмішкою підтвердила купувальниця.

* * *

Погано пам’ятаю дорогу додому.

Здається, угода все-таки намічалася. А може, й зірвалася…

Коли я дістався нарешті до своєї квартири, було вже зовсім темно. Не знімаючи мокрого взуття, я прочалапав на кухню і витяг з морозильника пляшку горілки.

Ні, я не алкоголік. Але пляшку горілки в морозильнику тримаю. Просто так, про всяк випадок.

Потім, прийнявши теплий душ, перевдягнувшись і зігрівшись, я цілком спокійно подумав: ні, угоди цієї не буде. Просто є речі, які перебувають за межею можливого. І саме коли ти намагаєшся перестрибнути цю межу – трапляється усіляка нісенітниця… Я ще добре відбувся, подумав я.

Випита горілка зробилась буфером між мною і всією цією чортівнею; принаймні, я зумів заснути майже відразу.

* * *

Будинок було продано. Моє фінансове становище значно покращилось. Я купив наворочений комп’ютер і новий «фольксваген», окрім того, з’їздив на зимовий курорт в компанії чарівної юної модельки. «Міска» дзвінко сміялася і клялася, що приносить мені везіння.

Прийшла весна. Моделька набридла мені, проте везіння не закінчувалося – вигідні угоди йшли одна за одною.

Був квітень, коли я задумався: а чи не придбати гарну дачу? Мені запропонували досить дешево майже добудований будинок у вже знайомому садовому кооперативі. Я механічно зазначив у графі «Відстань»: «далеко»…

І поїхав на оглядини. Потрібний мені номер ділянки я знайшов раніше, аніж над верхівками дерев з’явилися мідні флюгери – але я не втримався і направив машину вперед розбитою дорогою – цікаво ж поглянути на життя нових мешканців такого пам’ятного мені маєтку – хоча б здалеку…

Ковані ворота будинку з флюгерами були відкриті. Посеред брукованого каменем двору бив фонтан; біля ґанку, в палісаднику, сиділа навпочіпки – до мене спиною – і длубалася в землі дівчинка (мабуть, Іринка).

У мої плани не входило бути поміченим і впізнаним. Тому я повільно проїхав уперед, сяк-так розвернувся і все так само повільно рушив назад. А коли порівнявся з воротами, Іринка (а це була вона) підвелася.

Біля її ніг у палісаднику мені привиділося спочатку чорно-пурпурове ганчір’я. І тільки проїхавши кілька метрів наперед, я зрозумів: що це квіти, що вже підросли, з рваним листям і з велюровими чорними бутонами.

Я полишив машину посеред дороги і бігцем кинувся назад.

На подвір’ї нікого не було. Фонтан плювався в небо товстим енергійним струменем. Пам’ятаю, як я, спотикаючись, біг до палісадника. Пам’ятаю, як квіти – а їх було штук сто, не менше – разом обернули до мене бутони. Над землею пронісся не то шепіт, не то зітхання, помножене на число пурпурових стебел. Бутони затремтіли, ніби їх розпирало зсередини, і в кожному з них сидів хтось, пориваючись вирватися назовні…

(Я бачив, як вони лізуть з кожного палісадника. З квіткових горщиків. Як зламують асфальт під вікнами, як пруть з пісочниць на дитячих майданчиках. Як проростає ними моє місто, і всі міста, і будь-який клаптик землі, де живуть люди…)

Я закричав щосили і стрибнув у палісадник, і музика, жахлива музика зла, грянула переможно… Земля під моїми ногами загорілася, бутони – один за іншим – почали набухати, пелюстки затремтіли, і я знав: те, що сидить всередині їх, ось-ось знайде нарешті свободу…

* * *

Я прокинувся від власного крику. Сусіди стукали в стіну, а хвилин через двадцять у двері подзвонила міліція.

Сусіди у мене – вже немолоде, дуже пильне подружжя. Якби мене, не дай Боже, хтось убивав серед ночі – злочинцям би сильно забракло часу.

Я пояснив ментам, що мені приснився жахливий сон. Ті пригрозили оштрафувати і мене, і сусідів за помилкову тривогу.

Вони поїхали, а я потихеньку одягся, спустився у двір і хвилин через двадцять зловив на перехресті таксі. Водій спочатку відмовлявся везти мене за місто, але я запропонував йому стільки, що він відразу перестав бурчати.

Я розплатився з ним біля шлагбаума. У будці з розбитим склом було темно і тихо.

Я йшов повз старі покинуті будинки, і повз недобудовані й теж покинуті. Було темно і холодно, а головне – я не знав, що буду робити. Єдине, в чому я був упевнений – зробити що-небудь обов’язково треба! Адже цибулини майбутніх сходів уже посаджені в землю, хоча є ще час до того моменту, коли чорні пелюстки розкриються…

Ключів у мене не було. Я переліз через ворота.

Займався пізній осінній світанок. Палісадник був порожній, якщо не брати до уваги тьмяного опалого листя. Я довго сидів на сходинках між бронзовими бульдогами, потім кілька разів обійшов будинок по колу і нарешті знайшов те, що шукав, – підвальне віконце, решітка якого була незамкнена на замок, а обмотана товстим дротом. Я видавив скло, розв’язав дротяний вузол і спустився в темряву; переступаючи через купи непотребу. Знайшов нарешті вимикач, клацнув і заплющив очі.

Це був той самий підвал, де Іринка відшукала іграшкову шарманку. Банки з оліфою, якісь коробки і каністри, сувої лінолеуму, старі етюдники, палітри, запилючені альбоми, а на стіні чомусь карта світу, намальована на прогумованій клейонці. Клейонка в кількох місцях обгоріла, і карта звисала лахміттям – страшним, схожим на обвуглену плоть.

…Чи був хоч якийсь сенс у тому, що я зробив?

Хтозна. Але не зробити цього я все одно не міг.

* * *

Згоріло все. Котел вибухнув, проводку замкнуло, перекриття обвалилося. Вціліли тільки чавунні решітки та флюгери.

Вичислити мене було справою техніки. Проте ніхто – ніхто! – мене ні про що не розпитував. Може, тому, що сина художника, нинішнього власника будинку, ось-ось мали засудити за торгівлю наркотиками.

Проте кар’єра моя скінчилася, а сам я опинився тут. І ось уже багато років я живу від уколу до уколу. Невже вся справа в тому, що колись хлопчиськом, граючи в футбол, я сильно вдарився головою об лоб якогось шестикласника?!

Відразу після чергового уколу я знав, що так воно й було. Мені просто не пощастило. Тепер доведеться довго лікуватися.

Але коли спливає час і наді мною змикається нічна тиша, я, заплющивши очі, бачу жаскі бутони, що проростають крізь діри в обгорілій клейончастій карті. А неподалік, в ординаторській, твердим жіночим голосом бурмоче телевізор; я вслухався в це бурмотіння, і мені здається, що в кріслі дикторки сидить знайома стара, а за спиною у неї погойдуються оксамитові чорні бутони.

Я згадую задимлені руїни.

Руїни будинку з флюгерами.

Мені стає страшно, і водночас я майже пишаюся. Я зробив мало, дуже мало, але я хоч що-небудь зробив. Я НЕ дозволив бутонам розкритися. Це все, що я зміг…

Хоча коли-небудь, я знаю: може, просто зараз, – з любов’ю вирощена кимось квітка вже розмикає пелюстки…