Читать книгу Вовча сить - Марина и Сергей Дяченко - Страница 3

Темної холодної ночі двоє стояли на мурі, й довгим і страшним було їхнє очікування.

– Чи готові воїни? – запитав той, що носив на сивій голові чотиризубий княжий вінець. – Чи заряджено катапульти і чи кипить смола?

Лучники завмерли біля бійниць, і готові були катапульти, і смола пузирилася в чорних чанах.

– Що ти там бачиш? – запитав вінценосний у того, хто стоїть поруч, бо той мав силу бачити в темряві, і на сто верст уперед, і на десять ліктів під землею.

– Бачу, – відповів той, – бачу незліченні загони, і сталь палахкотить при світлі смолоскипів, і веде їх твій син.

Вінценосний розреготався:

– Скоріше земля розколеться, як гнилий горіх, ніж він добереться до наших стін!

А вітер вив, і від кожного смолоскипа тягнулася чорна стрічка диму.

– Що ти бачиш тепер? – знову запитав князь.

– Бачу, діти мої, як пастки, приховані в землі, жадібними пащами хапають воїнів, пожирають їх разом із панцирами, і крик та стогін здіймаються над лісом. Половина війська загинула, але твій син уцілів.

– Скоріше небо згорнеться в сувій, ніж він візьме замок! – розсміявся князь.

А ніч ревла, і мчали по небу клапті хмар, і далеко ще було до світанку.

– Скажи мені, що ти бачиш зараз? – запитав вінценосний, і вітер здибив його сиве волосся.

– Бачу, – тихо сказав той, що стояв поруч, – як б’ються з військом змії та хижі птахи, як падають наші вороги, але інші ступають по їхніх трупах. Бачу море їхніх смолоскипів; бачу роти, роззявлені в бойовому кличі. Ось діти мої, жадібні жовті марева, убивають їх цілими загонами, але твій син уцілів, за ним рухаються ті, що залишилися живими!

Князь звів кулаки до неба:

– Скоріше ліси проростуть корінням догори, скоріше річки здіймуться на диби, скоріше мати пожере немовля, ніж він отримає вінець!

І ось уже всі, хто був на стіні, побачили вогні смолоскипів і блиск сталі.

– Що ти бачиш тепер?! – люто вигукнув князь, але співрозмовник не відповів – із середини лоба його стирчала стріла.

І тоді закричав князь, закликаючи до бою, і луною відгукнулися його воїни, а ті, що прийшли з вогнями, рушили на приступ.

Залізні гаки впивалися в камінь, як хижі пазурі впиваються в плоть. Струмками диміла кров, і потоками лилася гаряча смола. І відступили від стін ті, що прийшли, і великі були їхні втрати. Переможно закричав князь – але кинджал встромився йому в спину, тому що син його таємно проник у замок через підземну нору.

І впав князь, і скотився вінець із його голови, і безліч рук потягнулося до вінця – але ті, що торкнулися його, вмирали на місці. І закричав княжий син, і голос його розкотився, подібно до грому:

– Княжа кров у моїх жилах! Спадщину – тільки спадкоємцеві!

І схопив вінець, і настромив на голову, й ті, що прийшли з ним, піднеслися духом, а оборонці втратили мужність…

І настав світанок, і зграї ворон зраділи, злетівши на княжий бенкет. І чорними клубами здіймався дим, і сходини зробилися слизькими від пролитої крові.

І сказав чаклун, що всю ніч помирав зі стрілою в лобі, – бо довго, дуже довго помирають чаклуни:

– Прокляття на весь рід ваш і на всі його коліна. Навіки, навіки сини ваші будуть убивати своїх батьків. Проклинаю і пророкую: навіки.