Читать книгу Вовча сить - Марина и Сергей Дяченко - Страница 5

Через кілька годин вони йшли ледь помітною лісовою стежкою – попереду Іліяш, озброєний важкою палицею, Станко – трохи відстаючи.

Гаманець його зробився набагато легшим – десять золотих, половина домовленої суми, перекочувала до провідника. Другу половину Іліяш мав отримати в кінці шляху – біля підніжжя замку.

– Біля підніжжя! – твердив Іліяш, перераховуючи монети. – А в замок я не піду, хоч ти мені золоту гору вивали і зверху пряник поклади, в замок я ні ногою, ти це запам’ятай!

Він довго розглядав монети, пробував на зуб, навіть нюхав; Станко, пам’ятається, подумав тоді, що Іліяш у житті не бачив стільки золота відразу.

Тепер Станко тягнувся слідом за провідником, не відриваючи погляду від його високих, мокрих від роси черевиків.

Перший крок великого шляху було зроблено; Станко прямував до замку князя Ліго з мечем на боці й жадобою помсти в душі. Тим прикріше було, що в цей священний час йому думалося не про помсту, а про якісь дивні речі.

Учорашній вечір згадувався ніби в серпанку; щось аморфне, тепле, яке не має назви, сумбурне і солодке вгніздилось у нього всередині й не бажало виходити.

Учора він уперше торкнувся жіночих грудей. Хай пробудуть із нами добрі духи! Навіть зараз, згадуючи про це, він укривався потом, і добре, що Іліяш іде попереду і не бачить його палаючих щік…

Він натрапив на Вілу посеред двору, в темряві, і відразу чомусь упізнав, хоча ніч стояла – хоч в око стрель. Вона не відсторонилася, не втекла; біля його щоки якось раптом виникла тепла долонька, потім губ його торкнулися… Добрі духи! Торкнулися оксамитові вологі губи, і у відповідь їм із самого нутра Станка піднялося болісно-солодке відчуття, пам’ятне з напівдитячих неспокійних снів, але вже куди тим снам було до цієї нестерпно гарячої хвилі! Потім його кудись вели, і він спотикався в темряві, тому що ноги зробилися чужими і все навколо крутилося, вертілося, пронизане короткими спалахами… Потім…

Станко спіткнувся об корінь, який виступав із землі, і перевів подих. Спина Іліяша, як і раніше, розмірено погойдувалася попереду, і світило сонце, і пояс приємно відтягував тягар меча, але серце ганебно калатало і не бажало заспокоюватися.

…Потім був запах сіна, і її руки виявилися сміливими до безсоромності. Він спочатку заціпенів, а потім розслабився, піддався, розчинивсь у гарячому, пульсуючому… Його долоні вперше в житті торкнулися оголеного жіночого тіла, пальці блукали по невідомих рівнинах і теплих круглих пагорбах, потім забрели казна-куди…

Довга гілка, що перегороджувала дорогу невисоко над землею, вдарила Станка під коліна. Він утратив рівновагу і впав, простягнувся, і заплічний мішок, підскочивши, стукнув його по шиї, а меч – по нозі.

Іліяш оглянувся миттєво – як дикий звір, у будь-яку секунду готовий до поєдинку. В руці його зблиснув кинджал; та коли подивився на лежачого уздовж стежки Станка, хижа готовність на його обличчі змінилася трохи перебільшеною скорботою:

– Далеко підемо, хлопче… І оселедцю не добігти, і тарганові не доплисти, так далеко ми з тобою підемо… Таким собі манером…

В очах його Станкові привиділася надто вже тямуща насмішка. Він підвівся, червоний, як розбійницька косинка Віли.

Рушили далі. Станко хмурився і дивився під ноги, а перед очима у нього було сіно, сіно, чорні купи сіна, смужка неба з зірками, запашне волосся на обличчі… От тільки чи вдалось їм домовитися про весілля? Адже весілля тепер не минути, Віла любить його, і він, звичайно, теж…

Пообідали на узліссі молодого ліска. Це було надзвичайно красиве місце – щось подібне до цього Станко бачив у дитинстві на картині одного бродячого торговця. Пишні крони, мереживна тінь на високій траві, далекі пагорби, заплямовані зеленню кущів… Іліяш наминав за обидві щоки хліб із сиром і голосно міркував, що непогано б завтра зловити в сильце перепілочку.

Станко поглядав на нього з осудом. Небезпечний похід дивним чином нагадував розважальну прогулянку з пікніком; дорога лежала, як у приказці мовиться, «оксамитом», і ні труднощів, ні, тим більше, небезпек не було і сліду.

Іліяш базікав, а Станко згадував, як натхненно той розписував злигодні майбутнього шляху. На двадцять золотих можна ціле господарство купити… Ціле господарство! Спритно браконьєр собі ціну набив… Завтра перепілочку зловимо, післязавтра – куріпочку, потім зайчика чи ще кого… А там і замок – усі ці перекази щодо пасток можуть виявитися балаканиною, а ти, Станку, викладай гроші на бочку!

Іліяш змахнув крихти зі своєї безрукавки, на якій подекуди залишилися напівстерті цятки крові. Станко згадав, як болісно соромно було йому вчора, як він стояв, не наважуючись повернутися до корчми, де щойно розбив приятелю ніс… І тоді Віла…

– Вставай-но, – усміхнувся Іліяш, помітивши, як якась мрійливість заволокла до того похмуре обличчя Станка. – Сонечко високо, мила далеко, як у пісні співається… Чи ти передумав і не хочеш більше вбивати тата?

Станко зціпив зуби і встав.

Швидко і безтурботно вони йшли ще кілька годин, і сонце схилилося на захід, і Станко абсолютно впевнився, що Іліяш його обдурив. Стежка випірнула з одного гайка, щоб пірнути в інший; розділяв їх пишний, усіяний квітами луг – жодна сільська дівчина не втрималася б від спокуси негайно сплести віночок.

Ледве супутники ступили на цей луг, як Іліяш став наче вкопаний. Станко, звичайно ж, зробив два зайві кроки і мало не налетів на жорстку браконьєрську спину.

– Ромашко-ромашко, розкажи мені: мене люблять ачи ні… – почув Станко бурмотіння провідника.

І тоді, роздратований і злий, він відсторонив Іліяша з дороги і гордо рушив через луг, усім своїм виглядом показуючи, що вивів шахрая на чисту воду.

– Стій!!

Вигук пролунав різко, ніби батогом хльоснули. Станко, не встигнувши зміркувати ще, в чому річ, завмер із піднятою ногою.

Іліяш не сміявся. Блідий, він схопив Станка за барки:

– Куди?! До праотців захотів? Як домовлялися, шмаркачу: я попереду, ти за мною!

Станко розгубився і тому ні слова не сказав у відповідь.

Іліяш відпустив його, став, упершись своєю палицею в землю, і втупився у зелений луг, ніби побачивши на ньому зграю привидів.

Кілька хвилин обидва мовчали. Станко тупо дивився то на провідника, то на смарагдові хвилі, які безтурботно гуляли по верхівках трав.

Іліяш, нарешті, зробив крок уперед. Упевнено викинув уперед себе руку з палицею, і Станко подумав було, що той побачив змію, – але жодна змія не могла б видати той звук, що відразу після цього пролунав:

– Клац-зззз…

Іліяш насилу підняв палицю. На кінці її Станко побачив темне громіздке пристосування, залізну пащу з двома рядами зімкнутих блискучих зубів. За пащею потягнувся з трави брязкучий іржавий ланцюг.

– Пси, – сказав Іліяш крізь зуби. – Собаки і є… Подивися, хлопче…

Станко, долаючи раптову боязкість, схилився над залізним предметом. Це дійсно була паща – придивившись, Станко розгледів і морду – потворну, жаб’ячу, з напівзаплющеними олов’яними очима. Залізні зуби, зімкнувшись, залишили глибокі відмітини на палиці.

– Це… пастки? – поцікавився Станко, намагаючись говорити якомога байдужіше.

Іліяш пирхнув:

– Це капкани… Просто капкани на нашого брата. І що цікаво – спрацьовує така штука лише раз, і якщо пащу закриє – потім їй зуби не розімкнеш…

Станко не дуже-то повірив, але вирішив не уточнювати. Залізна морда з олов’яними очима справила на нього найнеприємніше враження.

– Слід у слід, – сказав Іліяш неголосно, прикидаючи відстань до гайка, що лежав попереду. – Куди я ступлю, туди і ти… Зрозумів?

– А в обхід… Ніяк не можна? – Станко дивився вбік з найнезалежнішим виглядом.

Іліяш пирхнув і з видимим зусиллям видер палицю з зубів залізного чудовиська. Глухо дзвякнувши, капкан відлетів у траву – Станкові привидівся злісний олов’яний погляд, який проводжав мандрівників із-за стебел.

Ішли повільно. Навколо хвилювалася трава; була вона соковитою, ситою, густою, і в гущі цій, здавалося, нічого не розгледіти – лише квіточки, та вузьке листя-стрілки, та бджоли…

– Клац-ззз!

Станко похолов. На палиці в Іліяша зімкнув щелепи ще один капкан; Станко придивився – цей був менший, легший, і замість зубів у нього в пащі були голки – товсті, ніби шевські, вістря вимазані темним…

– Ну до чого пси, – сказав Іліяш з огидою. – Цей із отрутою, бачиш? Але зате розімкнути можна…

Нахилившись, він двома руками взявся за залізні щелепи. Станко стояв, мордуючи і гризучи рукоятку абсолютно непотрібного тут меча.

Руки Іліяша напружились; отруєні голки неохоче відпустили палицю. Дивлячись на залишені ними глибокі дірки, Станко раптом уявив, як такий капкан замикається на нозі…

– Чоботи, – сказав він хрипко.

Іліяш обережно позбувся капкана:

– Що?

– Якщо в чоботях, як я… прокусить халяву?

– Прокусить! – повідомив Іліяш радісно. – Ці зубки залізо пробивають, їм чобіт прокусити – все одно, що кашу прожувати…

Він випростався, з жалем розглядаючи свою неабияк постраждалу палицю. Знову подивився на гайок, який маячив попереду:

– Уперед. Слід у слід.

Станкові не треба було нагадувати. Торкаючись підошвою землі, він увесь зіщулювався, чекаючи почути «клац-ззз». Твердо поставивши ногу і залишившись живим, він знесилено видихав, щоб знову зіщулитися перед наступним кроком.