Читать книгу Темний Світ. Рівновага - Марина и Сергей Дяченко - Страница 7

У коридорі на підвіконні Павлик здійснював маніпуляції з величезним букетом квітів. Коли я підійшла, він підстрибнув з несподіванки, потім розслабився й видихнув:

– А, це ти…

У букет було втулено плюшевого ведмедика, у лапах ведмедик тримав шоколадку, до шоколадки скотчем кріпилася листівка з вибаченнями й зізнанням у коханні. Ведмедик і виглядом, і поглядом скидався на Павлика. Мені стало шкода їх обох.

– Павлику, може, тобі поки що перечекати… Хай вона охолоне…

Я брехала. Я знала, що Настя не охолоне й не зігріється. Я не вміла пояснити це Павликові, який знемагав від почуття провини, хоч не був ні в чому винен.

– Дашо, передай їй, будь ласка, бо я сам боюся…

Я кивнула. Взяла букет з ведмедем і листівкою. Зайшла в кімнату: тут було незвично чисто й прибрано, Настя валялася на ліжку з ноутбуком на животі.

– Це тобі, – я простягла їй букет. Вона й голови не повернула:

– Дякую. Підеш на кухню – залиши в помийному відрі.

– Насте, – я сіла навпроти. – Послухай мене. Павлик…

– Ти не бачиш, що я читаю?!

– Павлик тебе справді…

– Нові новини! Облаштування чужої долі на доступних умовах… Не хочу чути цього імені, не знаю цієї людини, і не продовжуй, або я ображуся!

І вона демонстративно втупилася в екран. Я знала, що Павлик там, за дверима, ловить кожен шурхіт і чекає, затаївши дух, як приймуть його подарунок. Зараз мені доведеться повернути квіти й стати вісником нещастя.

Я раптом розлютилася: якого дідька я маю працювати посильним голубом? Один раз пожалієш людину – і готово, ти вже її довірена особа, ледь чи не духівник-сповідник…

Злість змінилася усвідомленням провини. Якби я зупинила Тінь, перш ніж вона встигла прикінчити Настину любов, – усе було б інакше, і зараз я тинялась би десь по вулицях, чекаючи, коли закохані завершать ще один романтичний вечір.

Я встала, щоб однести букет назад Павликові, і в цю мить двері відчинилися. Такий самісінький ведмідь, як той, що був прикріплений до букета, але в людський зріст, зайшов у нашу кімнату, зачепившись об одвірок волохатою плюшевою головою.

Навіть Настя при всьому своєму стоїцизмі здивувалася.

– Павлику, – процідила вона, – розмір, звісно, має значення… але не в цьому випадку!

Ведмідь посеред кімнати подивився на неї без цікавості – і перевів погляд на мене. Підняв волохату лапу; у лапі дивом утримувалася в’язка ключів, так, неначе ведмідь був сторожем в’язниці… або поцупив з режимного об’єкта повний набір дублікатів.

А ще через хвилину з’ясувалося, що всередині ведмедя заховався зовсім не Павлик.

* * *

– Навіщо ти начепив цю дурну шкуру?

– Щоб пройти в гуртожиток, не привертаючи зайвої уваги, – він навіть не усміхнувся.

Я насилу стримала нервовий сміх:

– А навіщо ключі?

– Ходімо, про все дізнаєшся.

– Послухай, Семене…

– Сем.

– Сем… Чому ти впевнений, що я з тобою піду?

– Тому, що сьогодні ввечері я покажу тобі таке, чого ти ніколи не бачила.

Я зітхнула. Ех…

Хлопець був настільки впевнений у собі, що не боявся здаватись ідіотом. Він жив, граючи заради гри, розважаючись заради чистого фану. Може, він заклався з кимось, що поведе мене сьогодні в ресторан чи в клуб. А скоріше за все, ні з ким не закладався, йому просто стукнуло в голову. Побачив дівчину – на секунду зацікавився – повечеряли, потанцювали, розважилися… Чом би й ні?

– Спасибі, Сем. Але я не можу. У мене на сьогоднішній вечір багато роботи.

– Ти не розумієш, від чого відмовляєшся.

– І не пояснюй, а то я помру з горя.

Схоже, йому не часто казали «ні». Принаймні зараз він видавався здивованим. Ми стояли в коридорі біля входу на кухню, і всім жителькам нашого поверху раптом знадобилося зайти по йогурт або заварити чай, або неквапливо пройтися туди-сюди. Я ловила на собі зацікавлені погляди: Сем був на факультеті відомою особою, а я традиційно вважалася учасником масовки – таких, як я, у кожному вагоні метро їде п’ятнадцять душ.

Завтра скажуть: «Вона йому відмовила, щоб покрасуватися». Навіщо чекати завтра – вже сьогодні скажуть, а втім, мені яка різниця…

…Коли він одстібнув смішну волохату голову, коли я побачила його у ведмежій шкурі, веселого, безглуздого, мені раптом привиділося на секунду, що я його давно знаю, що це мій друг, який навіщось надів маску… ні, не ведмедя. Маску зверхнього зарозумілого мажора.

Коротка мана з’явилася – і зникла: не друг він був мені. Я б із задоволенням погуляла з ним під дощем, посиділа на автобусній зупинці, обговорила нюанси сучасного прочитання Свіфта, але все це було неможливо. Сем – хлопець з іншої планети, і, вирушивши в космос на його кораблі, я ризикую задихнутися без скафандра…

– Шкода, – сказав він, наче луною відповідаючи на мої думки. – А мені здалося, що ти хочеш у музей Землезнавства.

Настала моя черга дивуватися:

– Як ти… А-а, ти прочитав мій статус на Фейсбуці!

– Неправда. Мені явився привид Ломоносова й велів показати тобі великі таємниці.

Чиста робота: за вечір він зумів уже вдруге мене здивувати. Я справді любила наш музей Землезнавства, не була там з минулого року й буквально кілька днів тому журилася в Мережі, що ніяк не доберуся до двадцять четвертого поверху Головної будівлі.

– Тоді ходімо, – сказав він, задоволений моєю реакцією.

– Просто зараз?

– Навіщо відкладати?

– Музей зачинений!

Він урочисто показав мені в’язку ключів:

– Немає закритих шляхів. Є шляхи, які добре охороняються, – там Сцілла, тут Харібда… Але ти ж не боягузка, правда?

* * *

Ми прокралися по музею, освітленому о цій порі тільки черговими лампочками. Повз вітрини з мінералами й коштовними камінцями, кожний з яких можна розглядати цілий день. Повз портрети видатних учених і опудала тих, кого вони досліджували.

Сем спробував ключ до балконних дверей – не підходить. Тоді він став пробувати ключі один за одним, нагадуючи ретрохакера з вікторіанських часів.

Нарешті двері піддалися. Знадвору повіяло прохолодним повітрям і запахом трави – несподівано, на двадцять четвертому поверсі посеред колосального міста. Сем подав мені руку:

– Тут обережно: висока сходинка. Дивись під ноги.

Я вийшла під небо – та так і зупинилася.

Навкруги лежала Москва у вогнях мостів і набережних, у вигинах річки, у потоках червоних та білих фар на затлумлених вулицях, у темних плямах парків, у геометричному візерунку доріжок біля оглядового майданчика. За моєю спиною височів шпиль університету, я стала частиною цієї будівлі, я стала однією зі статуй, химерою на фасаді й малюнком на гербі. Хвилини спливали, я не ворушилася, тільки місто піді мною перетікало вогнями, мерехтіло, світилося…

– Дозвольте, міледі, скромно презентувати вам цей краєвид.

Він відкоркував пляшку шампанського. Тицьнув мені в руку келих. Я поморщилася: ну хто ж п’є шампанське на балконі музею?

Але я не наважилася його кривдити. Зрештою, він виконав обіцянку: показав мені те, чого я ніколи не бачила й чи навряд ще колись побачу.

– Ти на Ейфелевій вежі була? – він дивився на Москву крізь свій келих, на світло.

– Ні.

– І не ходи. Там такі черги, тиснява, духота… Тут – геть інше.

– Знатиму.

Він уловив у моєму голосі іронію, але нічого не сказав. Треба було якось пояснити, що я вдячна йому за цю фантастичну прогулянку, але, як і раніше, нічого не винна. Ми окремі люди, ми з різних світів, але я не хочу здатися грубою…

– Там зверху, за гербом, живуть соколи, – сказав він.

– Правда?!

– Точно. Полюють на голубів. Тут подекуди можна кісточки знайти.

– Жах який.

– Хижаки, що тут скажеш. Живуть собі на верхівці історичного будинку, як у горах або в лісі. Вільні…

У його голосі мені почулася заздрість.

– На фіг таку волю, – я знову подивилася на вогні. – Якщо тобі цікава моя думка – я на боці голубів. І…

Я на секунду затнулася, думаючи, чи можна говорити про це вголос.

– …І я б захищала голубів від цих соколів… якби могла, звісно.

– Голуби скрізь гидять. Якби ти бачила, що діється на площі Сан-Марко.

– Зате голуби нікого не жеруть. Не кидаються згори на спину, не встромляють кігті, не забирають чужу любов…

– Що?

Я прикусила язика:

– Це метафора.

– А-а, – сказав він замислено.

І замовк, наче забув про мене. Так ми стояли мовчки, дивлячись на місто, хвилину, другу, десяту; холодний вітер став проймати мене під курткою, і звідкілясь з’явилися думки про те, що буде, якщо сторож помітить незаконне проникнення на об’єкт…

І тут у кишені задзвонив телефон. Я смикнулася й ледь не вивалилася за балюстраду, Сем злякано схопив мене за лікоть – й одразу випустив.

– Привіт, мамо, – сказала я в трубку.

– Привіт, ти чого не дзвониш?

– Е-е… Мамо, я тут трохи зайнята…

– Уже пізно, чого це ти зайнята? Давай, збирайся спати, перед сном треба сорок хвилин уникати мозкової активності…

– Зроблю, мамо. Як у тебе?

– Усе добре… На добраніч!

– На добраніч.

Я сховала телефон. Ми знову мовчали. Місто пульсувало, мерехтіло вогнями.

– Ти не злися на неї, – сказав Сем.

– Чого ти вирішив, що я злюся?

– Багато хто злиться. Гіперопіка і все таке.

– Я не злюся.

– І правильно.

Щось у його голосі змусило мене насторожитися:

– А твоя мама…

– Померла, коли я народився. Я її не пам’ятаю.

Мені стало дуже холодно, хоча вітер ущух.

– А батько?

– Батько… в Лондоні. Здається, що він завжди там був…

– Що значить «здається»?!

– Та бачиш, у мене дивна вибіркова пам’ять. Я дитинства не пам’ятаю взагалі. Напевно, в мене розлад прихильності. Нічого, що я тобі про це кажу?

Я не знала, що відповісти. З одного боку, мені стало страшенно його шкода. З другого… він так легко про це розповідав. Ану ж це його звичайна практика – по секрету плакатися дівчатам про свої біди, тиснути на жалість?

– Забудь, – він відвернувся. – Я сказав зайве.

З одного його руху мені стало цілком ясно, що він говорив щиро і вперше. Що йому непросто було наважитися. І що його слова зустріли з настороженістю й підозрою; вуха мої спалахнули так, що на них небезпечно натягнулася шкіра.

– Сем, послухай, я теж… Мій батько нібито кинув матір до мого народження, але я вірю, що не кинув, а з ним щось сталося. І все, що від нього залишилося, – кулон…

Я потягнулася до амулета – і згадала, що загубила його. Пережила короткий приступ розпачу, зціпила зуби:

– Сем, я тебе чудово розумію, але мені простіше, бо від дівчат очікують, що вони говоритимуть про свої почуття. А чоловіки повинні мовчати, як бовдури, навіть якщо в них серцевий м’яз рветься надвоє…

Він дивився на мене. Крізь маску мажора-реготуна я раптом побачила хлопчика, яким він був колись, – страшенно самотнього, заваленого іграшками з Hamleys, невротика, що навмисне забуває кожен свій порожній і нудний день. Не усвідомлюючи, що роблю, я потяглася до нього й поклала руки на плечі. Я відчула запах його шкіри, тепло, довіру, мені захотілося торкнутися губами його лиця…

У цей момент телефон задзвонив знову. Я не викинула його з балюстради тільки тому, що боялася випадково когось убити.

На дисплеї світився незнайомий номер. Я готова була натиснути на «скинути», але було пізно. Мій порив ніжності все одно вже захлинувся, обірвався, залишивши після себе ніяковість і незручність. Зціпивши зуби, не дивлячись на Сема, я відповіла на дзвінок.

– Алло.

– Це Дар’я Лебедєва? – запитав на тому кінці хрипкий незнайомий голос.

– Так…

– Я Міша. Ви мені залишили свій номер…

Я зрозуміла, що не впізнала його. Я зрозуміла, що геть про нього забула – про хлопця, якому залишилося жити кілька годин, якщо ми не піймаємо його Тінь.

Людський егоїзм не має меж. Я дуже впала у власних очах, але ще більше мене налякав його голос. У ньому чувся смертельний, безмежний жах.

– Зі мною, – хрипко говорив Міша, – я не розумію, що відбувається. Я не знаю, що мені робити. Я…

– Зрозуміла, – сказала я швидко. – Продиктуй адресу, я приїду негайно.