Читать книгу Життя Марлен Дітріх. Том 2 - Мария Рива - Страница 3

МИ ПРОЙШЛИ ПІДЗЕМНИМ ПОЖЕЖНИМ ТУНЕЛЕМ через кухонні приміщення готелю «Волдорф», щоб уникнути преси: вона чатувала біля головного входу. На ходу мама втягнула носом пікантний аромат часнику із чебрецем і кинула через плече, звертаючись до мене:

– Сьогодні у них ягня по-провансальськи. Треба замовити: пахне чудово! – І зникла у службовому ліфті.

У номері вона зняла дорожній костюм та опорядилася, а я тим часом розібрала пошту. Перш за все вона зажадала прочитати коротку телеграму від нашого Лицаря, який от-от мав до нас приєднатися, і ліричне послання від фон Штернберга.

– Серденько, з’єднайся із «хлопчиками», а потім подзвони до обслуги щодо ягня.– Мама запалила цигарку і взяла у мене дві телеграми:

ДІТРІХ

ВОЛДОРФ-АСТОРІЯ

НЬЮ-ЙОРК

ІЗ НАДВЕЛИКИМ НЕТЕРПІННЯМ ЧЕКАЮ МЕНІ ПРИХОПИТИ ОЦЕТ ЧИ ЙОГО МОЖНА КУПИТИ ЦЕ ВСЕ БЕРЕЖИ СЕБЕ ВІДПОЧИВАЙ І ГОТУЙСЯ СТАТИ МОЄЮ =

Щойно ми замовили ароматне ягня із чебрецем, як пролунав дзвінок із Голлівуда.

– Зайчики, ви отримали мій список? А Бріджеса бачили, коли він приїхав? А машина в порядку? Нагадайте йому, о котрій ми прибуваємо до Пасадени, та перекажіть, що звідти ми одразу ж вирушимо до «Парамаунта», тому нехай прихопить термоси. На п’ятницю замовте лангустів, і щоб були з кропом. У Парижі я бачилася із Колетт… Із ким?! Із Колетт – великою французькою письменницею! Якщо живеш у Голлівуді, це не означає, що треба бути взагалі нетямущим. До того ж ви не так уже й давно там оселилися! Навіть у Голлівуді можна читати гарні книжки!.. З’єднайтеся із Тревісом, скажіть йому, що я везу з Парижа одяг, що його можна використати в картині, тільки нехай нікому нічого не каже… Охоронців для дитини підшукали?.. У Лондоні я бачилася із Джо… О так: і досі дивиться на мене тими ж сумними цуценячими очима… Я щойно отримала від нього телеграму – от слухайте: «Моє серце не знає спокою, я дивлюсь на хмари й на сонячні заходи, що забирають із неба колір твоїх очей та волосся. Крапка. Мрію забути тебе або заснути та прокинутися в новому житті, хіба щоб мене відкликали із забуття смерті, але й тоді я відчуватиму – ти поруч. Крапка. Ти у моїй крові. Крапка. Що залишається, коли райдуги губляться у вічності?» Усе це він міг би висловити телефоном! Хоча ні: написані, ці слова виглядають краще!.. Не забудьте замовити шампанського, і нехай Неллі простежить, щоб його поставили у мене в гримерній і щоб воно було дуже холодним…

Під час подорожі зі Сходу на Захід Америки мама мені стільки всього доручила, що у мене майже не було часу потеревенити із моїми друзями-провідниками. Але коли вона вже точно міцно спала, я вислизала на свій чарівний балкончик та дихала насиченим ароматами повітрям, і знову й знову дивувалася простору та величі країни, яку так любила.

Тревіс зустрів нас із розпростертими обіймами. Я всілася в м’яке шкіряне крісло біля його столу та приготувалася до довгої бесіди. Відчувалося, що він і мама дуже скучили одне за одним.

– Тревіс! Що я маю тобі розповісти про фільм Корди!

– Так, так, я вже чув про сцену у ванній! Газети тільки про це й писали. І ти справді це зробила, Марлен? Ти?.. Оголена? І на тобі нічого, крім бульбашок?

– Звісно, ні! Ти ж мене знаєш… Тільки нікому не кажи! Вони гадають, що ця сцена врятує фільм та збори, але я дуже і дуже у цьому сумніваюсь! Усе таке ну-у-удне. Втім, чого чекати від студії, де щодня о четвертій зупиняють зйомки лише заради того, щоб попити чайку? Мені казали, що всі англійці так роблять, але я не могла повірити, доки сама не побачила! Навіть робітники сидять і неквапом «тягнуть» під розмови. Ти можеш уявити наших студійних працівників – із чашкою чаю в руках – на роботі?.. У Лондоні я бачилася із Джо. Збирається знімати «Я, Клавдій» Роберта Грейвса, із Чарлзом Лоутоном і тією Мерль Оберон. Уявляєш собі: сінгапурська повія – у ролі римської отруйниці?.. Я впевнена: нещасному Джо довелося взяти її через наполягання Корди. Раніше він ніколи б такого не зробив, а от тепер – дозволяє, щоб ним попихали. Не знаю, що з ним сталося, але в будь-якому разі Джо надто гарний як на них. Вони просто не здатні усвідомити велич його генія. Лоутон нічого не тямить в акторській майстерності, і можеш собі уявити, що почне відбуватися, коли обидва водночас намагатимуться здаватися «великими режисерами».

Лоутон має слухати й учитися, але ти ж знаєш акторів… ніколи не вміють вчасно стулити пельку!..

Принесли каву. Тревіс розлив її по чашках, мама запалила ще одну цигарку.

– У Парижі я бачилася із Коулом Портером[1]. Він усе більше нагадує голодного жокея. Кажуть, жити не може без кокаїну… Знаєш, ніс у нього – дуже своєрідний. Дивний чоловічок. Не люблю його музику, але коли він щось каже, кожне слово – немов діамант! Це правда, що він по вуха закоханий у Кері Ґранта?[2] І що Мей про це каже? Я була у нього вдома: всі меблі – чорна поліровка, оббивка – біла свиняча шкіра, всюди розкидані шкури зебр. Дуже чоловічий стиль, і ще б пак: він нібито «винайняв іменитого дизайнера з інтер’єру». Який несмак! А я ж гадала, що він з гарної родини… Я бачила фотографію Ломбард у чомусь такому, що ти для неї пошив,– із чорним мавпячим хутром… одразу хочеться пригостити її бананом! Правда, Тревісе! Але у тому фільмі…– Вона повернулася до мене: – Як зветься той фільм: ми з тобою ще передивлялися фото до нього, і я сказала: «Нарешті Ломбард має гарний вигляд»?

– «Випадкова зустріч із принцесою»,– згадала я.

– Так… Погана назва… У тому фільмі ти нарешті перетворив її на красуню. Вона як дві краплі води схожа на Дітріх. Я чула, що вона кличе тебе «Дражнюка» – яка вульгарна манірність!

Промовляючи це, вона побіжно переглядала кипу фото з проб на столі Тревіса; наразі у неї в руках було фото Айрін Данн у бальній сукні для історичного фільму. Сукня виглядала надмірно гламурною, розшитою міріадами крихітних блискіток та увішаною величезними тюлевими бантами.

– Тревісе… після того, як ти пошив цю сукню… чи залишилося у тебе хоча б скількись тюлю? Я знаю, вона обожнює бантики, але чи ти не перестарався… трішечки?

Тревіс захихотів:

– Ох, Марлен, як мені тебе бракувало! Ти так влучно про все кажеш! Додаючи сюди кожний наступний бант, я тільки й робив, що думав, як же тобі це буде огидно!

– Ти мав рацію! Поки усвідомлюєш, що створюєш жахіття,– з тобою все гаразд. Але коли починаєш шити одяг у стилі Оррі-Келлі[3], от тоді я турбуюся через тебе. Ти бачив, що Адріан нап’яв на Кроуфорд? Я бачила фото: суцільний бісер – наче друга шкіра! Яка робота! Дивовижно! Але на ній – з її стегнами – така сукня виглядає просто вульгарно! Але втім, на Кроуфорд усе, що завгодно, виглядатиме вульгарно. Любіч тобі розповів, що треба зробити для картини… чи це знову порожні балачки про стрічку, яку ніколи не буде зроблено?

– Марлен… хіба ти не отримала сценарій? Він мав бути в тебе одразу, відколи ти опинилася у Нью-Йорку.

– Я дала його почитати Кліфтону Веббу. Бо знала, що, поки ми доїдемо, Любіч усе переробить, навіть якщо автором сценарію призначено не його. Знаю лише, що героїня, здається, дружина англійського лорда,– тому перш за все нам буде потрібна шифонова блузка із рюшами навколо шиї та зап’ястків, а до неї – дуже простий чорний оксамитовий костюм та гарні туфлі на тонких підборах… А ще – білі лайкові рукавички, мінімум прикрас і дуже спокійне обличчя. Це легко знайти, і я все це маю. Нам навіть нічого не доведеться вигадувати. А що там «інший герой»? Він хто? І хто його гратиме?

– Мелвін Дуглас. Він талановитий комік, але, як на мене, романтичні сцени зовсім не для нього. У ньому немає чарівності, сексапільності – нема на що дивитися.

– Тобто між Гербертом Маршаллом та цим Дугласом очікується поява вишукано сексуальної Дітріх? Дивовижно! Востаннє, коли я грала дружину Маршалла, я принаймні мала Кері Ґранта, на якого могла залишити «чоловіка». А зараз що – якась амеба?

Вона підвелася. Мені спало на думку, що вона нарешті вирішила познайомитися зі сценарієм до свого наступного фільму – «Янгол».

Екзотичні пташки, як і раніше, сиділи на своїх срібних гілочках, дзеркала, як і раніше, виблискували, пантери підкрадалися, гарденії буяли, і загалом особняк ді Фрассо зустрів нас точнісінько таким, як ми його залишили. Навіть афганський хорт досі робив стійку на якусь незриму здобич у тіні магнолій, немов так і простояв увесь рік.

Помінялися лише коханці – все інше було таким, ніби востаннє ми тут були не пізніше тижня тому. Наш Лицар, природжений хамелеон, начепив вираз, з якого будь-кому було ясно: привабливий англофіл повернувся до рідної Південної Каліфорнії. Виблискуючи славнозвісною посмішкою, успадкованою від предків, із чудовим тілом бронзового кольору, він мав дуже гарний вигляд у нашому басейні. Ми готували яловичий бульйон для Герберта Маршалла та Джорджа Рафта, гуляш для Любіча, на Анну Мей Вонг о четвертій завжди чекав її улюблений гарячущий зелений чай, а на Джона Беррімора – його улюблене віскі, що потай приносили в термосі до десятої ранку. Ми з Неллі вигадували зачіски та наводили лад у гримерній Дітріх.

Обстанову гримерки було змінено – таке собі «вітання з поверненням» від босів «Парамаунта». З’явилися масивні стільці в стилі «ар-деко» та пасуючі до них шезлонги, вкриті білою пухнастою тканиною, на полу – килими червоно-геранієвого кольору. Мамі і стільці, і шезлонги сподобалися, вона називала їх «мої ведмедики» й ніколи не міняла на щось інше, навіть забрала із собою, коли одного дня назавжди покинула «Парамаунт». Але впродовж наступних п’ятдесяти років вони залишалися у коморі в зимовій сплячці. Мей Вест не подобалися наші «ведмедики». Вона щоразу скаржилася, що від них у неї свербить зад. Утім, на мою думку, вона просто заздрила. І, як і раніше, цупила квіти коло наших дверей.

Життя поверталося до звичайного русла. Приголомшена претензійністю сценарію Любіча, мама припинила їздити на уїк-енди до його пляжного будинку, що мав назву «Еддінгтон», улаштувала йому добрячу прочуханку і сказала, що настав час щось робити, щоб врятувати сценарій від катастрофи, бо їй вже набридло бути «милою» із «потворним чоловічком із великим носом та сигарою у зубах»! Коли ж Кліфтон Вебб написав їй, що йому сценарій у цілому сподобався, вона розсердилася ще й на нього.

410 Парк-авеню

Неділя, 28 березня 1937 р.

Моя красуне,

я читав, що ти була на прийомі у Ретбоунів у фраці й танцювала з усіма жінками. Вочевидь, що весна дуже впливає на твої гормони.

Прочитав той сценарій «Янгола». Він немов написаний для тебе, у ньому ти маєш бути просто божественною. Однак мені здається, тобі треба добряче покрутити в Парижі з одним хлопцем. Сцена на лаві в парку згодилася б для Дженет МакДоналд — але не для тебе, красуне. Принаймні, наскільки я знаю мою міс фон Лош…

Зненацька з нашого басейну зник засмаглий Лицар, а мамина спальня вночі відтепер залишалася незамкненою.

Люба моя,

…у мене складається враження, що ти сприймаєш наші стосунки та мою бурхливу і нестримну відданість тобі як належне.

Якщо одна людина розділяє життя з іншою настільки, що з’являються певні особисті обмеження, а хатнє господарство ведеться такою мірою, як у нас із тобою,— тоді з’являються і певні зобов’язання…

На мою думку, якщо для тебе стало необхідним змінити кут зору «один чоловік — одна жінка», тоді краще було б спокійно розповісти мені, що це те, чого тобі наразі хочеться, і докласти хоча б якихось зусиль, щоб це мені пояснити… Мені здається, ти достатньою мірою не поважаєш ані себе, ані мене, ані наші стосунки і ставишся до мене як до жиголо, який пристрасно жадає виконати найменшу «примху пані». Якщо в тебе є бажання, щоб я залишився з тобою, я риссю прискачу до тебе. Проте якщо ти маєш інші плани,— я влаштую своє життя та залишуся в ньому, доки ти знову не покличеш мене…

Двоє людей, якщо вони кохають одне одного, повинні іноді поступатися чимось, поважати думку іншого та узгоджувати серця, розум та душу. Цього неможливо вимагати або вимолювати — це має спиратися на взаємне бажання, і більше ні на що…

Мені більше нічого додати, крім… Бережи тебе Бог, люба Душко.

Їхнє кохання коливалося, немов полум’я на вітру. Коли воно «наростало», то приносило із собою поцілунки, прогулянки рука об руку, вдягання й перевдягання, походи на вечірки, до нічних ресторанів. Вони складали ідеальну пару: обидва вродливі та помітні, вона – зразок тендітної жіночності, він – утілена уява про мужність. Коли полум’я згасало, він жалів себе, звинувачував її у своїх негараздах та страждав. Тим часом вона готувалася до зйомок, вручала мені його каблучку, щоб я поклала її у скриньку до інших каблучок, і дуже швидко про нього забувала – без жодних стегнань. Щоправда, його ім’я раз у раз чулося в телефонних розмовах із моїм батьком та «хлопчиками».

– Фаті! Хоча б ти скажи мені: чому я вважала його таким уже чудовим? Невже це лише через Лондон? Через те, як він там себе проявив? Чи, може, він був таким тому, що не працював? А тут, у Голлівуді, він одразу ж став поводитися як американський актор! «Я, я, я!», «Мені, мене, мною!» Не дивно, що його батько не хоче бачити сина. Тепер і я починаю розуміти ту його нібито жахливу дружину. А може, я закохалася в нього тому, що він мав такий гарний вигляд у фраку?..

У день, коли під час приземлення у Нью-Джерсі спалахнув дирижабль «Гінденбург», ми почули про це по радіо в гримерній. Голос диктора зривався, коли він розповідав про жахливу катастрофу, і він прямо в ефірі розридався. Мама ж сяяла від радощів:

– От бачиш? Пам’ятаєш, як я була проти того, щоб ми летіли на ньому? Навіть татусь мене не переконав! Певно, це була якась диверсія! Ну й добре. Тепер нацистам доведеться витратитися, аби побудувати ще один цепелін,– а потім ним усе одно ніхто не буде користуватися, бо люди боятимуться після того, що сталося!

На якомусь етапі підготовки до «Янгола» мама раптом втратила до нього інтерес. Уперше з часів «Блакитного янгола» вона дозволила собі недбалість у тій галузі, де завжди була кращою з кращих,– у розробці образу й деталей. Тревіс Бентон, який нині беззаперечно довіряв смаку Дітріх, просто дослухався її рекомендацій, і вони разом припускались помилки за помилкою. У результаті «Янгол» став їхньою єдиною спільною роботою, якій бракувало унікального почуття стилю. Найбільш сумним є той факт, що цей фільм був їхньою останньою роботою. Знаменита «коштовна» сукня з цієї картини – її тканина була розшита штучними рубінами та смарагдами таким чином, щоб справжнє каміння по-особливому заграло на їхньому тлі,– зажила популярності переважно через свою вагу у п’ятдесят фунтів та вартість у чотири тисячі доларів, ніж через ефектний вигляд на екрані.

Увесь фільм був дещо «низькосортним», без акцентів, і вся робота над ним виявилася неефективною. Можливо, мама відчула цю неефективність раніше за інших, усвідомила безнадійність ситуації – і просто здалася. Порівняно з тисячами фотопортретів, які Дітріх залишала собі після кожного фільму, після «Янгола» збереглося лише кілька знімків, і майже на всіх вона в оксамитовому костюмі «у стилі тант Валлі» та білій блузці із рюшами. Коли «Янгол» був майже закінчений, з нашої вбиральні назавжди зникли улюблені сигари Любіча: вони з мамою більше не розмовляли.

30 ТРАВНЯ 1937 РОКУ Американська асоціація незалежних власників кінотеатрів розмістила оголошення в усіх газетах, що мали відношення до кіноіндустрії:

Нижчезгадані зірки є

ОТРУТОЮ ДЛЯ КАСОВИХ ЗБОРІВ:

Джоан Кроуфорд

Бетт Девіс

Марлен Дітріх

Грета Гарбо

Кетрін Хепберн

Якимось дивним чином ці дами раптом утратили здатність приваблювати публіку до кінотеатрів навіть лише своїми іменами. Тому «Парамаунт» скасував плани зняти наступну картину з Дітріх та залишив її без заробітку. «Коламбія», що збиралася віддати їй роль Жорж Санд, відмовилася від цього задуму.

Уперше після переїзду до Америки мама раптово стала безробітною. Вона негайно зателефонувала моєму батькові:

– Фаті, ми їдемо з Америки. Вони тут кажуть, що на фільми із Дітріх чомусь стало неможливо знайти глядача. Ці ідіоти – а вони всі ідіоти, тому, звісно ж, не можуть їх як слід продати… бо ті фільми настільки гидкі, і зовсім не через те, що в них грає Дітріх. Навіть Гарбо потрапила до цього списку. Та витрішкувата – теж, але це зрозуміло: хто схоче платити за те, щоб подивитись на неї? Але Хепберн?! Так – і вона теж. Неймовірно! І хто ж після цього у них залишився? Айрін Данн? Теж мені зірка! Сама навіженість…

Ми спакували у гримерній геть усе, що не було прибите цвяхами. Автофургони вивезли наші речі за межі «Парамаунта» – і все. Не було ані слізливих прощань, ані «прогулянок Алеєю слави». Двобій було виграно і водночас програно, солдат залишав поле бою нескореним. Потім ми почали пакувати особисті речі. Ми завжди жили, немов цигани,– тому клопоту було не дуже багато. Відмовилися від подальшої аренди будинку, заплатили охоронцям, тренерові з тенісу, віддали на зберігання «Кадилака», надали Бріджесу блискучі рекомендації – та сіли у потяг, який мав назву «Суперчіф», бо в ньому працювали кондиціонери. Я махала Неллі рукою ще довго після того, як Південний вокзал залишився позаду. Ціла ера добігла кінця.

Ця подорож на Схід мені нічим не запам’яталася, крім глибокого відчуття втрати й образи. Навіть мій улюблений майданчик у хвості потяга не міг мене розрадити, бо в цьому новітньому хромованому експресі з обтічною формою його просто не було. Подорож у прохолоді та на високій швидкості була комфортною, але не давала аніякого досвіду.

У Нью-Йорку мама невпинно насолоджувалася життям. Титул «отрути для касових зборів», може, й трохи зашкодив її репутації серед пересічних глядачів, проте аж ніяк не відбився на стосунках із рафінованою елітою, у колах якої вона «оберталася».

Певно, хтось налякав маму, повідомивши, що навіть в Європі моя безпека може опинитися під загрозою. Саме тому мого головного охоронця винайняли знову, і мама наказала йому прибути на Східне узбережжя, а потім їхати разом із нами до Франції.

А далі – гуляти так гуляти. Щоб зробити це літо цілком комфортним для себе, мама якимсь чином переконала «Парамаунт» надати Неллі тривалу відпустку, щоб і вона поїхала з нами. Майже перед від’їздом мама подзвонила моєму батькові:

– Фаті, зателефонуй матусі. Перекажи, щоб вона зв’язалася із лікарем, який лікував дитині ноги: скажи, що вона надто швидко росте. Певно, щось із нею негаразд, бо скоро вона перетвориться на велетня. Щотижня одяг стає замалим! Але справа не лише в її повноті: ростуть кістки. Він має сказати, що робити в такому випадку… Може, він у курсі, що з нею не так… А краще – хай він приїде до Парижа і огляне її.

О Господи! Тільки цього мені бракувало! Треба мені було більше сутулитися… Я дуже сподівалася, що мене все ж таки не запхають до одного з тих «курортів», де лікувалася Тамі.

У день, коли ми піднялися на борт «Нормандії», я була в такому відчаї, що навіть цей дивовижний корабель не викликав у мене звичної ейфорії та передсмаку радощів. Я стояла на кормовій палубі, щоб дивитися на Даму із факелом якомога довше,– бо, судячи з маминої поведінки, було цілком можливо, що я бачу її востаннє в житті. Я знов загадала бажання, хоча й не дуже вірила, що воно здійсниться.

Бабуся надіслала на корабель радіограму:

БЕРЛІН

МАРЛЕН ДІТРІХ

ПП НОРМАНДІЯ

ЛІКАР НЕ СТРИВОЖЕНИЙ = КАЖЕ ДИТИНА АБСОЛЮТНО НОРМАЛЬНО РОСТЕ ЗГІДНО З ПОТРЕБАМИ ЇЇ ОРГАНІЗМУ = НЕМАЄ ЖОДНОЇ НЕБЕЗПЕКИ = МАТУСЯ

Я помітила, що маму таке пояснення не дуже задовольнило: вона продовжувала кидати на мене підозрілі погляди, хоча вже не так часто. Я плекала надію, що, повернувшись до своєї дорогоцінної Європи, вона й думати забуде про мої кістки.

Батько – мені здалося, що він ніби завжди тут стоїть в очікуванні нашого приїзду,– зустрів нас у Гаврі, прийняв від мене довжелезний список багажу і повів усю нашу команду до потяга, що вирушав до Парижа.

Як «Нормандія» була «особливим» лайнером, так і готель «Ланкастер» був неординарним. Дбайливо прихований на невеличкій вуличці неподалік від Єлисейських Полів, він справляв на гостя враження приватного міського замку. Люстри баккара, оббиті парчею стільці, безцінний антикварний декор, грановані дзеркала, обюсонські гобелени, фрізи з чарівними орнаментами, двері у версальському стилі, розкішні штори з атласу, тафти та органзи, що ними були оздоблені французькі вікна, і усюди – квіти, квіти, квіти, дівочо-свіжі, усіх відтінків нескінченної весни, із ненав’язливим ароматом, який викликав лише радість.

У ті дні існували й інші розкішні готелі, що могли похизуватися не менш досконалими інтер’єрами. Але «Ланкастер», на додаток до нечуваної розкоші, був здатен забезпечити гостю абсолютну приватність. Ми мешкали там майже три роки поспіль. «Ланкастер» став нашею резиденцією, європейською штаб-квартирою, і жодного разу за весь цей час я не зустріла в ньому жодного іншого пожильця! Як вони спромоглися цього досягти? Як можна керувати готелем таким чином, щоб усі покоївки, камердинери, портьє та офіцианти здавалися клієнтові його власною обслугою? Щоб кімнати прибирали і міняли постільну білизну непомітно для гостей і підлаштувалися під їхній розклад так, щоб ніколи нічим їх не турбувати? Як може існувати готель без холу? Без телефонних дзвінків та метушні в ліфті, що через день не працює? Як можна позбавитися шуму від пилососів – нехай хоча б десь у кінці коридора?

Готель «Ланкастер» довів, що все це можливо! У ньому навіть реєструватися було не потрібно. Дійсно – навіщо реєструватися, якщо приїздиш до власного замку? Тут нам ніколи не доводилося тікати від репортерів через кухню. Хоча французька преса та обожнювачі часом юрмилися у провулку, вони розступались, немов Червоне море перед Мойсеєм, даючи нам дорогу. Варто нам було увійти до готелю – і жодна людина не могла проникнути туди слідом за нами. Підкупити когось із персоналу «Ланкастера» було справою нечуваною, просто неможливою. І я досі впевнена: якщо б хтось із працівників готелю спокусився на гроші, його негайно стратили б на гільйотині.

Цю коштовність знайшов мій батько, але згодом він уже несамовито жалкував про це. Фанати та репортери невпинно й віддано тримали облогу: вдень і вночі, під дощем і сонцем Рю де Беррі була заповнена людьми. У вузький, немов шийка пляшки, проїзд, татів зелений «Паккард» ледве протискався, і щоразу, коли мадам Дітріх треба було кудись вивезти, це перетворювалося на проблему. І це постійно турбувало тата. Після кількох тижнів вивчення зразків фарб та переписки із офіційними представниками «Паккарда», тато перефарбував-таки свою безцінну машину. Немов закоханий юнак, він так насолоджувався спогляданням її нового, темно-зеленого із золотавим відливом кольору, що кожного разу, проходячи повз, затримувався, щоб погладити крило або капот. І, звісно ж, ревно оберігав дорогу фарбу.

Одного разу ми кудись збиралися, але варто було нам показатися з нашого «замку», як натовп кинувся вперед.

– МАРЛЕН! МАРЛЕН!!! – верещали збуджені голоси.

Стривожені жандарми, такі вилощені у своїх накидочках та первинно-чистих рукавичках, нерішуче підняли білі жезли. Авжеж, amour перемогла закон та порядок! Натовп підсунувся ближче, щоб постояти поруч або хоча б поглянути зблизька на свого ідола, але батькова машина стояла у них на дорозі, і вони почали її штовхати. Незнайомі руки торкнулися виблискуючого зелено-золотавого металу – і тато оскаженів!

Він щосили заволав:

– Господи! Сяйво! Моє сяйво!.. Не чіпайте мого сяйва!

Цього разу Дітріх не встигла добігти до туалету. Вона сміялася аж до сліз. Довелося скасувати примірку у Скіапареллі. Відтоді славнозвісна історія з борщем та чорним хлібом відійшла на другий план, поступившись місцем історії про «татусеву фарбу»:

– Це потрібно було бачити! Люди, сотні людей стрімголов біжать до нас. А Фаті? Він не турбується про мене – найбільше у світі його хвилює фарба на його безцінній машині!..

Щоб оминути Німеччину, ми вирушили потягом через Швейцарію до Австрії і прибули до Зальцбурга вчасно, щоб нарядитися для костюмованої вечері. Неллі була дуже вродливою у блакитному візерунчастому дирндлі[4] із фартушком кольору прив’ялої троянди. Вона навіть вдягла зухвалий солом’яний капелюшок зі скуйовдженим білим пером, яке гойдалося, коли Неллі йшла із підстрибком. Цього року я вбралася у василькову сукню з великим темно-синім фартухом, який приховував усе, що моя мати вважала за потрібне приховати. Спочатку мій охоронець, який чекав на нас біля входу до крамниці, відмовлявся увійти та змінити образ, але, помітивши мамине розчарування, здався й погодився на фетровий мисливський капелюх з великим срібним значком, на якому був вигравіюваний впольований олень. Тамі й Тедді уникли цього перевтілення, бо саме в цю мить лише перетинали кордон у лискучому татовому «Паккарді».

Мамин вечір пройшов у телефонних розмовах із Гансом Яраєм у Відні та з нашим Лицарем, кинутим напризволяще в Беверлі-Гіллз. Неллі підписувала листівки, мій охоронець змащував револьвер, я зачинилася у ванній кімнаті, де крани були у вигляді лебединих ший, і читала «Віднесені вітром», «позичені» у костюмерному відділі «Парамаунта». Книга була настільки товста, що сховати її виявилося досить складно. Я зберігала цей скарб у шкільній сумочці для плетіння, сподіваючись, що ніхто не виявить, що вона чомусь стала надто важкою! Неллі було відомо про мою схованку, але ми із нею були друзями, тож вона нікому не прохопилася. До «Віднесених вітром» мене тягнуло, наче магнітом. Наразі, далеко від домівки, я жадібно читала про історичні події, що колись відбувалися у моїй країні,– і почувалася ближче до неї.

Мама в образі найрозкішнішої доярки у світі, мій батько у шкіряних шортах та тірольських гольфах і ми з Тамі у костюмах, розшитих квітами, завантажились у «Паккард», колір якого пасував до наших накидок із сіро-зеленого сукна, й ми вирушили. Неллі, охоронець та багаж їхали за нами у таксі. Дорожнє шоу від Гайді розпочалося![5]

Авжеж, тато його знайшов! Точнісінько такий, яким його описувала мама. І ось ми стоїмо перед ним – зелені віконниці із вирізьбленими серцями, смугасті фіранки на багатостулкових вікнах, зелена лава, освітлена сонцем, і всюди – яскраво-червоні герані. Водяний насос, дерев’яна діжка для води, червоно-білі картаті скатертини, перини на ліжках, справжній годинник із зозулею, навіть сарай із їдким запахом худоби, де нас приязно зустріла наша власна корова. Батько, немов майстерний декоратор, продумав найменші дрібниці! Стоячи перед утіленням своєї мрії про альпійський будиночок, мама промовила:

– Фаті, чи досить тут шаф для одягу? – І, не чекаючи на відповідь, вирушила досліджувати будівлю самостійно. Але прискіпатися було ні до чого, хоча вона ретельно шукала хоча б якісь вади у нашій новій оселі.

Ми залишалися тут доволі довго – тобто залишалися ми з Тедді та корова. Батько був дуже зайнятий, супроводжуючи маму до Зальцбурга на відомі музичні фестивалі. Тамі вправно виконувала звичайну роль «компаньйонки для прикриття» – подруги чергового маминого залицяльника на вечір. Якщо вранці мама залишалася вдома, вона підводилася на світанку, щоб побачити, як робітник доїть нашу корову, і вкотре попередити його не робити тварині боляче, інакше він дуже про це пошкодує. Ми всідалися навколо гарного столу в селянському стилі, поки на викладеній порцеляновими кахлями плиті підігрівалася кава й дозрівав свіжий хліб. Усі ми були вбрані в дивовижний шовк від Кнайзе, атлас та невагому органзу – наче забувши про свої ролі «вишуканих селян», а натомість граючи в наддосвічених міських снобів, день яких не починається без читання ранкових газет,– цілком у стилі Ноела Коварда. Ми з Тамі ніколи не читали – просто слухали, чекаючи шоу під назвою «сніданок».

– Фаті! І вони ж таки одружилися! Відтепер ця потвора Сімпсон має титул герцогині Віндзорської! Король видав наказ, що до його брата потрібно звертатися «ваша королівська високість», але на неї та на їхніх дітей таке звернення не розповсюджується. Та вони й не матимуть дітей – це нам уже відомо! Принаймні, добре хоча б те, що вона не вирішила називати себе «королівська високість». «Герцогиня» – також забагато для такої жінки: зрештою, вона ж просто розведена американка!

За кілька днів нам стало відомо, що неперевершена Джин Харлоу померла у віці двадцяти шести років від ниркової недостатності. Мама аж посиніла від гніву:

– Це все її мати! Ця божевільна прибічниця «християнської науки»! Це вона її вбила! Вона не впустила лікарів до неї! Зрештою Вільям Пауелл[6] власноруч відвіз Харлоу до шпиталю… але було вже запізно, її не змогли врятувати. Хтось має просто вбити її матір. Може, Пауелл візьме це на себе, але він, певно, сам ледве живий від розпачу. Луї Маєр[7] – от хто б з цим упорався. Вона ж була справжньою зіркою! Чудове тіло, чарівне волосся… Мені не подобалося, коли вона відкривала рота, з неї прямо лізла брутальна американка, але… коли вона мовчала, то була прегарною…

Улітку 1937 року однією з наших «додаткових» подорожей стала поїздка до батьків мого тата до Аусігу, на кордоні із Чехословакією. Цього разу мама теж поїхала. Тамі із живністю залишилися на фермі. Я щосили стримувалася, щоб не кинутися до бабусі, до її м’яких люблячих рук. Я розуміла, що така моя відстороненість може її образити, але виявлення любові до бабусі й дідуся викликало б ревнощі з боку мами, і вона почала б над ними глузувати. Дітріх вийшла з «Паккарда» привітатися зі свекрухою, і та поспіхом витерла руки об блакитний фартух, перш ніж боязко потиснути простягнуту до неї руку, затягнуту в рукавичку. Коли мама відвернулася, щоб уклонитися свекрусі, я миттю обхопила мою кохану бабуню й палко поцілувала її.

Наш візит виявився ще більш напруженим, ніж я гадала. Втримати бабуню від проявів любові до мене було неможливо, вона раз у раз гладила мене по голові, обіймала та всіма способами виказувала свою прихильність до мене – як це довіку ведеться у щирих, люблячих людей у «справжньому житті». А у мене не було найменшої нагоди, щоб хоча б спробувати пояснити їй досить складну річ: моя мати повинна вважати, що я люблю тільки її й нікого більше в цілому світі – завжди й назавжди, амінь! Проста, відкрита жінка просто не зрозуміла б такого. Дідусь поставився до «зірки, яка спустилася до їхньої скромної домівки» дуже оригінально: він почав фліртувати з нею, і вона сприйняла це за чисту монету! Досі я й гадки не мала, який він розумний.

Батько був задоволений шанобливим ставленням своїх батьків до його знаменитої дружини. І все ж таки він щомиті тримався на сторожі – на випадок, якщо вони дозволять собі заговорити, перш ніж до них звернуться.

Ми прожили у них лише два дні. Останньої миті я нахилилася, поцілувала бабуню у м’яку щоку й прошепотіла:

– Я люблю тебе, бабусечко. Коли я приїду наступного разу, ми пектимо разом, і ти навчиш мене робити твій особливий шоколадний пиріг. Обіцяю! Будь ласка, перекажи дідусеві мої вибачення, але я просто не могла пограти із ним у шашки цього разу. Скажи йому, що я його люблю і досі зберігаю лисичку, яку він мені колись подарував.

Під пильним оком батька, який стежив за кожним моїм рухом, я сіла в машину. Прощання були формальними й дуже стриманими, а потім ми поїхали. Я навіть не наважилася обернутися та помахати їм рукою: тоді б я точно розридалася, і мені негайно наказали б «контролювати емоції».

Наступного разу я приїхала до них дорослою жінкою. Обоє були вже надто старі та виснажені війною і навіть не впізнали мене.

Коли ми повернулися на «ферму», наша корова заходилася телитися, і теля ніяк не могло народитися. Наступної ж миті мама перетворилася на повитуху і почала надавати цінні вказівки збентеженому робітникові, який робив усе, на що був здатен, щоб теля побачило білий світ.

– Тягни! Тягни! Ти що, не бачиш, що воно застрягло?

Нещасна налякана породілля трубно волала.

– Послухай, як вона стогне! Ти робиш їй боляче! Припини! Припини негайно! – верещала кінозірка.

Обливаючись по´том, із багровим обличчям, фермер огорнув мішковиною копитця, що вже вийшли, й потяг знову. Єдине, що зрушилося з місця,– це корова.

– Він застряг! Потрібна олія! – підхопивши свої атласні спідниці вище талії, Дітріх стрімголов пронеслася крізь паруючу калюжу гною до будинку, підскочила до шафки з туалетним приладдям і за секунду з’явилася на місці з першим-ліпшим мастилом, що потрапило їй до рук,– великою пляшкою олії для обличчя «Блю грасс» від Елізабет Арден,– і почала густо поливати нею коров’ячий зад. Потім ухопилася за одну ногу, наказала фермерові узятися за іншу і, немов під час розгону у веслувальних перегонах, скомандувала:

– Раз, два, три – тягни!!!

І тієї миті із корови вивалилося найароматніше теля з тих, що за всі часи народжувалося в Австрійському Тіролі. Після цього кілька тижнів сарай був сповнений патентованого аромату від Арден, а нещасна корова невпинно вилизувала своє дитя, намагаючись позбавити його чужерідного смороду.

Мама ж замовила з Нью-Йорка кілька пляшечок цієї олії, щоб вона завжди була в робітника під рукою на випадок майбутніх пологів.

Наші сніданки, як завжди, були інформативними.

– Усі кажуть, що «Отелло» має великий успіх. Браян у ньому грав. Можеш його уявити в ролі Яго? Певно, крадеться серед декорацій, такий собі гарний-прегарний. Сміхота! По-перше, він не такий вже й добрий актор як на таку роль, а по-друге, він надто англієць, щоб бути переконливим італійським лиходієм… Ноель Ковард знов на коні: він злітає все вище й вище! Але ж він насправді просто діамант! Пам’ятаєш, колись він надіслав мені телеграму, в якій запрошував навідати його костюмовану репетицію? Він іще сказав із таким особливим акцентом: «Марлен, люба моя! Я не повинен виглядати жіночним у жодному разі. Будь моїм зайчиком: помічай усе, що хоча б здається “немужнім”, а якщо помітиш дещо “блакитне”, негайно скажи». От із ким би я знялася! Подивись, як він витяг Гертруду Лоуренс – цю другорядну субреточку. А тепер її вважають «елегантною»… І все це завдяки Коварду… Гітлер офіційно вислав з Німеччини Елізабет Бергнер – через те, що вона єврейка… Скоро в їхньому «культурному Рейху» не залишиться жодного таланту, окрім, звісно ж, тієї дурепи Ріфеншталь[8] та Еміля Яннінгса[9]. Ці двоє неодмінно залишаться, а на щось більше нацисти й не заслуговують!..

Я написала Браянові, щоб привітати його із успіхом у ролі Яго, і також розповіла йому про наше новонароджене парфумоване теля. А ще про те, що в корівнику ще довго зберігалися пахощі косметичної олії. Наостанок я запитала, чи не міг би він надіслати мені текст «Отелло», щоб я була в курсі подій у тій п’єсі, в якій він так добре зіграв.

Того літа мама часто бувала відсутня. Крім щоденних поїздок до Зальцбурга, вона подорожувала до Лондона, Парижа, Венеції, Канн. Під час однієї з таких «додаткових» поїздок до Англії вона познайомилася із Бернардом Шоу. Я багато разів чула її версію тієї зустрічі:

– І ось він переді мною – цей чудовий чоловік… Він уже тоді здавався літнім через бороду та наче пергаментну шкіру. Він був вегетаріанцем, а це часто надає людям дивного кольору шкіри. Я опустилася перед ним на коліна, а він просто дивився на мене своїми світлими очима. Йому подобалося, коли жінки йому вклонялися. Ми проговорили весь день… коли я пішла, було вже темно. Він сказав, що напише для мене п’єсу, але так і не виконав обіцянки!.. Ти знаєш, що йому подобався Гітлер? Дивно, що талановиті чоловіки іноді можуть бути такими дурними… але щодо росіян Шоу був правий! Він любив їх так само, як і я. Ми читали одне одному наші улюблені вірші, і він був дуже здивований, що я пам’ятаю їх так багато. Зрештою, Шоу зовсім не скидався на письменника! Скоріше на актора. І поводився він теж як актор… як дуже егоїстична та самозакохана людина!..

Батькова ж версія зустрічі цих двох «живих легенд» була дещо інакшою:

– Ми тоді жили на фермі в Австрії. Мутті знайшла якогось знайомого, хто відрекомендував її Бернарду Шоу. Вона провела в його будинку цілісінький день, а коли повернулася, сказала мені, що, коли опустилася перед ним на коліна, він розстебнув ширіньку і витяг свою «штуку». І вона сказала мені: «Авжеж, мені довелося це зробити, а вже потім ми змогли потеревенити». Вона ніколи більше до нього не ходила, але щоразу стверджувала, що він – дуже видатна людина…

Нічого дивного не було в тому, що версії зустрічі відрізнялися. Вже коли я була дорослою, мене часто використовували в різноманітних сценаріях, сфабрикованих моєю матір’ю, її чоловіком, її коханцями, друзями, ворогами та ледве знайомими людьми. За деякий час я навчилася вправно відрізняти брехню від правди. Це перетворилося на якусь огидну салонну гру, в яку моя родина та я грали досить майстерно і з певним протиприродним захопленням. Дітріх «ставала на коліна» перед багатьма знаменитими чоловіками. Вона робила це з бажанням і навіть пишалася тим, що таким чином довела свою пошану. Певно, у цій справі вона була дуже переконливою. Колись, повернувшись зі студії великого скульптора Джакометті[10], де вона провела кілька годин, мама з’явилася перед нами, притискаючи до грудей одну з його гіпсових скульптур, а її коліна й досі здавалися трохи почервонілими.

МАМА СТОЯЛА у дверях кухні, натягуючи рукавички.

– Фаті! Якщо зателефонують із Каліфорнії, скажи, що я на примірці у Відні. Якщо зателефонують із Відня, скажи, що у мене примірка в Парижі. Якщо подзвонять із Лондона, скажи те саме. І в жодному разі ти й гадки не маєш, у якому готелі я зупинилася.

Схоже на те, що наш Лицар, Ганс Ярай та ще хтось у Лондоні опинилися не у фаворі.

– Мутті, як твій чоловік я маю знати, де зупинилася моя дружина!

– Не будь смішним. Просто перекажи їм, що тобі це невідомо.– І вона вирушила на нібито примірку у Зальцбурзі.

Татові губи міцно стулилися. Він не відмовлявся брехати маминим коханцям, але йому не дуже хотілося бути телепнем у їхніх очах. Для нього це було неабияк важливо – щоб її коханці ставилися до нього з повагою.

Я так ніколи й не побачила «зальцбурзького» залицяльника. Зрештою, він був лише літньою розвагою, і ці стосунки довго не тривали. Проте, поки він залишався у її житті, Дітріх співала дифірамби Фаусту, читала нам довгі лекції про добро й зло, час від часу згадувала свою «дівочу мрію» зіграти колись побожну Маргариту і за сніданком інколи промовляла на біс її знамениту молитву.

Мій батько був занурений у рахунки: перевіряв, чи фермер із дружиною, у яких ми винайняли будинок, не обманюють нас. Мій охоронець оглядав околиці селища. Неллі підписувала листівки. Тедді спостерігав за метеликами на подвір’ї. Тамі вишивала кайму на лляній скатертині гарним слов’янським візерунком. Я читала «дозволені» книжки, сидячи на зеленій лаві. Життя під теплим, яскравим сонцем текло спокійно й тихо. Я раділа, що мама знову знайшла щасливчика, який спромігся привернути до себе всю її невтомну увагу.

Але цей спокій тривав недовго. Приїхали мамина мати та її старша дочка, обидві у темно-коричневих вовняних сукнях. Жодна з них не змінилася, лише яскравіше проступили їхні головні риси. Бабуся – холодна, зібрана, владна; тітка – нерішуча, боязка та пригнічена. Нам із Тамі доручили няньчити те тремтяче желе, на яке майже перетворилася тітонька, і ми були дуже задоволені такою роботою, хоча всіляко намагалися цього не виказувати, хіба що одна одній. Затишний будинок наповнився дискусіями та суперечками. Мама дедалі ставала все більш категоричною:

– Матуся, ти не маєш вибору! Ти повинна залишити Берлін та поїхати разом з нами до Америки. Якщо вже сьогодні нацисти вважають можливим кидати бомби на віддалені країни на зразок Іспанії, це означає, що війна почнеться неодмінно. Американці нічого не робитимуть: вони, як завжди, не бажають знати, що відбувається за межами їхньої країни. Британці ніяк не можуть визначитися, але Франція не дозволить так ставитися до неї, і відповість на виклик. Так мені казав мій друг, великий письменник Ернест Гемінґвей!

– Лені, ти просто не розумієш, що відбувається. Франко намагається звільнити Іспанію від тиранії лоялістів! Він – добрий друг Німеччини, і всі ці розмови про те, що наша Люфтваффе причетна до бомбардування того баскійського селища – антинімецька пропаганда. Цього взагалі не було! Наразі Отто Дітріх є прес-секретарем партії, і я йому вірю!

Тітонька міцно стискала руки на колінах, наче тримаючи в них якийсь важливий секрет, який не наважувалася показати. Впродовж усього їхнього візиту вона намагалася залишатися осторонь від дискусій. Але тепер не витримала й вибухнула:

– Ні! Це не антинімецька пропаганда! Це було насправді! Все це правда! Відбуваються страшні, жахливі речі – і ніхто не збирається зупиняти це зло… Ніхто! – Немов шокована власною зухвалістю, вона миттю прикрила рот долонею, зупиняючи потік слів.

– Лізель! Оце вже занадто! Ти всього лише жінка – ні досить розумна, ні досить інформована, щоб дозволяти собі якісь оцінні судження. Поводься пристойно і думай двічі, перш ніж бентежити хазяїв будинку.

– Тітонько Лізель, ходімо зі мною на луку збирати квіти для твоєї кімнати,– процвірінькала я і швидко вивела її з кімнати.

Тамі поспіхом рушила за нами.

Сидячи посеред поля, ми робили букети та слухали розповіді тітки про містечко, що мало назву Герніка[11]. Як завжди, вона розмовляла наляканим шепотом, бо жила в такому постійному страху, що почала вірити навіть у здатність польових квітів підслухувати та доносити у гестапо.

Коли для маминої родини настав час повертатися до Берліна, я міцно притисла до себе тітоньку, щосили бажаючи, щоб вона залишилась з нами, у нашому безпечному житті. Бабуся потисла мені руку, глянула у вічі й промовила:

– Маріє! Світ скоро зміниться. На краще це або на гірше – відповість лише час. Але вірність та обов’язок – це сталі речі, вони існують за будь-яких умов. Саме вони відрізняють гідну людину від мотлоху. Пам’ятай це!

Із цими словами вона поцілувала мене в чоло, поплескала по плечу і сіла у машину, що чекала на неї.

Більше я її не бачила. Вона так і жила у своєму будинку в Берліні протягом усієї Другої світової війни і померла невдовзі після падіння нацистської Німеччини. Чи підтримувала вона «новий режим», чи була проти нього, я так і не довідалася. А зараз, поки машина віддалялася, мама стояла, дивлячись на дорогу. Коли автомобіль уже спускався в долину Сент-Гильген, вона круто повернулася і з гуркотом зачинила за собою двері.

Цього разу вона не плакала.

* * *

Я ЗАЖИЛА КУПУ ПРОБЛЕМ того літа. Щасливий настрій, наслідок «спокійного селянського життя», сприяв невтомному приготуванню їжі. Я сиділа за кухонним столом, і мені раз у раз пропонували скуштувати щось з великого меню тільки-но приготованих страв.

– Фаті! Просто не розумію, чому дитина так товстішає! Вона вже стає потворною! – іноді вигукувала мама, крокуючи до кухні, щоб приготувати мені омлет з чотирьох яєць, після якого належало з’їсти особливі, щойно випечені Тамі пиріжки з ванільним кремом. Коли я вагалася, чи варто натоптуватися далі, мені казали:

– Щось не так? Ти що, хвора? Ні? Тоді – їж! Треба з’їсти все, тобі це корисно, я ж для тебе старалася, серденько!

Таким чином я роздувалася і роздувалася, немов повітряна куля. Ліфи моїх селянських кофтинок тріскалися по швах, а мама тільки хитала головою, дивлячись на мене із жахом, і замовляла у Зальцбурзі більші розміри одягу, а потім вбивала півфунта масла у мою порцію смаженої картоплі.

Коли ж було знайдено моїх «Віднесених вітром», це виявилося ще гіршим. Усі англомовні книжки, навіть найдорожчий мені Шекспір, були конфісковані. На якусь мить мені спало на думку, що їх збираються спалити на центральній площі селища. Зі мною не розмовляли цілий тиждень! Ні, Австрія ніколи не була для мене щасливим місцем.

Навіть корові було непереливки. Літні вечори були такими теплими, що робітник вирішив тримати її у надбудові над тимчасовим гаражем. Корові там подобалося, вона жувала свою жуйку і рясно мочилася, а її ядуча сеча просочувалася крізь дошки підлоги і лилася на дорогоцінний татів «Паккард». Жагуче сонце довершило справу. Машина набула оригінального зафарбування: горошок фісташкового кольору на темно-зеленому сяючому тлі емалі. Бідолашну корову було без вагань подаровано місцевому м’ясникові – бідна худоба не отримала жодного шансу на спокутування провини!

Нарешті ми повісили свої картаті фартухи на гачки, перевдяглися у шовк та габардин і на плямистому «Паккарді» вирушили до Парижа. Закінчився наш останній візит до Австрії. Наступної весни Гітлер без жодного пострілу долучив цю країну до території свого рейху.

Можливо, Гансу Яраю було наказано їхати одночасно з нею до Парижа, а може, це був залицяльник із Зальцбурга, або, можливо, вона вирішила повторити пригоду із Шевальє або Колетт – що б і хто б не був цьому причиною, а Дітріх поїхала далі окремо від нас і нібито сама, а оскільки мій батько був по горлянку занурений у перемовини щодо перефарбування автомобіля, ми із Тамі були вільні досхочу досліджувати Всесвітню виставку 1937 року[12]. Того року чи не весь світ завітав до Парижа, щоб продемонструвати свої досягнення. Кожна країна була представлена в окремому павільйоні, де експонувалися найкращі зразки її досягнень у будь-яких галузях. Архітектура павільйонів мала суто національний характер. Німці, вірні греко-римському стилю, улюбленому стилю Гітлера, спорудили щось схоже на храм – височенний, немов хмарочос,– на верхівці якого був установлений двадцятифутовий орел, що міцно стискав у зловісного вигляду пазурах свастику. Навпроти німецького павільйону розташувався павільйон Радянського Союзу: він був збудований у вигляді похилого пирога у стилі «ар-деко», а на його верхівці красувалося величезне скульптурне зображення робітника та колгоспниці, озброєних молотом та серпом. З нагоди виставки Франція електрифікувала Ейфелеву вежу, побудувала безліч ресторанів із плюшевими інтер’єрами, експонувала безцінні витвори мистецтва, а весь свій павільйон присвятила моєму коханню – пароплаву «Нормандія». Павільйон Сіама збудували у вигляді позолоченого храмового дзвону, він був сповнений нефритовими Буддами й ніжними водяними лілеями. Італію було представлено несосвітенною мішаниною з Леонардо, Мікеланджело, домашньої феттуччіне, що висихала на дерев’яних стелажах, та різноманітних фотографій, які мали довести славетні досягнення режиму Муссоліні. Іспанія, тоді ще вільна, виставила кордівську шкіру, валенсійське мереживо, костюми тореадорів під склом, фонтани у внутрішніх двориках, а в окремій кімнаті, поряд із головним входом, красувалося величезне полотно, намальоване кимсь на ім’я Пабло Руїз Пікассо. Картина була така потворна, що вражала до глибини душі. Зяючі роти, розтягнуті у беззвучних криках, очі, що випиналися з орбіт, назавжди засліплені жахом від того, що побачили, люди та тварини, які б’ються в агонії насильницької смерті і волають у безнадійний мовчазний простір. Картина здавалася кольоровою, хоча насправді була чорно-білою. Немов смерть – жодних кольорів! На табличці я прочитала: «Герніка, 1937» – і зрозуміла, що саме намагалася розповісти нам моя тітка Лізель. Тепер я знала, що зробили нацисти в маленькому іспанському містечку.

Повернувшись до готелю «Ланкастер», я намагалася розповісти матері про те, що побачила та відчула впродовж дня,– але моя розповідь її не зацікавила:

– Мені не подобається Пікассо. Він малює потворні обличчя. Божевільний – як на мою думку. Гемінґвей уважає його великим митцем та патріотом, але зрештою, для Гемінґвея все, що стосується людей, які б’ються у громадянській війні серед іспанських гір, священне… Сьогодні ввечері ми йдемо до датського павільйону – поїмо риби у кропному соусі… А потім татусь хоче навідатися до турецького, скуштувати пахлави. Я сказала Кокто, що вони із подружкою натомість можуть приїхати та відвезти мене до югославського павільйону, де подають чорницю в сметані. Серденько, ви з Тамі можете замовити твій улюблений червоний пудинг у болгарів, а об одинадцятій зустрінемося в яванців – попити кави…

Страшенно втомлена від безлічі денних вражень, я сиділа, їла запечені банани по-яванськи та слухала плітки Кокто. До нашого столика підсіла Ельза Максвелл[13] із компанією, і утворилася дуже вишукана група. Дами з короткими зачісками у вечірніх сукнях, що облягали напрочуд стрункі фігури, у довгих рукавичках до ліктів, із вечірніми сумочками на ланцюжках, інкрустованих справжніми діамантами; їхні супутники – у смокінгах. Усі до одного вони випромінювали ауру багатства, що далося не важкою працею, але було отримане за допомогою особливого чуття. Почувши у розмові ім’я Гертруди Стайн, я нашорошила вуха: нарешті вони обговорюють хоча б когось із тих, кого мені доводилося бачити!

– О, та буйволяча стічна канава? Як вона мене «задовбала»! – прошепелявила подружка Кокто, білява голландка із тремтячими молочно-білими руками.

Фраза збила мене з пантелику – не те, що Стайн її «задовбала»: це слівце я часто чула від батька і добре знала, коли його вживають. Але ж до чого тут «буйвол» та «стічна канава»?[14] Буйволи живуть в Індії, а голландці дійсно причетні до канав чи каналів – але як це поєднати із жінкою?

– Ось погляньте – швидше! Он там! – Мама збуджено вказала на гарну жінку, яка неквапом пливла між столиками, у лавандовому шифоні з фіалками в руках. За нею тягнувся густий шлейф аромату «Шалімар» від «Герлена».– Бачите її? Ту, що вдяглася, як Айрін Данн? Це він! Чарівно! – Мама повернулася до Кокто: – Ти його знаєш? Познайом нас!

Коли чарівна лавандова «леді» – яка виявилася зовсім не леді, а двадцятип’ятирічним підмайстерком кондитера з Тулузи,– задовольнила мамину цікавість, отримала поради щодо проріджування штучних вій, а також незліченні автографи для своїх численних друзів, які наповнювали кремом еклери в провінції, я вже майже засинала прямо на своєму різьбленому стільці тикового дерева.

Те літо було дуже довгим.

– ФАТІ, А ЧИ ОБОВ’ЯЗКОВО ДИТИНІ ПОВЕРТАТИСЯ до школи та жити з усіма тими дівчатами? Їй більше нема чого там вчити… вона вже все знає. Вчора вона розмовляла з оператором французькою, і він її чудово зрозумів.

На щастя, мамині вмовляння не здатні були поколивати батькову рішучість, і на зимовий семестр 1937/1938 року я повернулася до школи. Було добре знову опинитися в ґрунтовній швейцарській реальності, і я сподівалася, що мені дозволять залишитися тут на весь семестр.

Але ці надії виявилися марними! Два місяці по тому за мною прислали Тамі із наказом витягти мене зі школи – тому що мамі я потрібна в Парижі. Випускні екзамени? Яка маячня – вони можуть зачекати.

Я зраділа через те, що мене позбавили необхідності перекладати Гомера, і, вкинувши дещо з одягу до валізи – все одно ж увесь мій одяг буде кваліфіковано як замалий, або застарий, або ще заякийсь, і ми вирушимо купувати новий,– зробила кніксен невдоволеним директрисам, побажала їм запаморочливого «oneux Noel»[15] і мерщій застрибнула до таксі. Треба було встигнути на потяг!

Тамі здавалася веселою – я б сказала, що її веселість була навіть дещо надмірною. Вона розмовляла, захлинаючись, немов поспішала висловити всі думки, перш ніж у голові з’являться нові. Жестикулювала вона енергійно, але недоречно до того, що казала. Невідомо задля чого нишпорила в гаманці; недоплатила таксистові, багатослівно вибачалася, потім переплатила. Потім почала відчайдушно шукати наші квитки, знайшла, тицьнула провідникові, виронила чайові, що збиралася йому дати, кинулася збирати гроші, потім схопила мене за руку й побігла за провідником до нашого вагона.

– Вода… ми не купили воду! І про газети я забула! А де паспорти? Ми взяли паспорти? Котику, хочеш шоколаду? Так! Звісно ж, хочеш! Зараз я побіжу й куплю – ще ж є час? Коли вирушає потяг? Чи я ще маю швейцарські гроші? Скільки він коштує? А вони візьмуть французькі франки? Не візьмуть, еге ж?.. А часу не замало? Ну чому ж я не подумала про воду раніше – яка я дурна!.. Може, її продають у потязі? А вони візьмуть французькі франки?

Вона застигла у дверях, розгублена, не в змозі вирішити, що саме робити й куди бігти.

Я обійняла її, ніжно повернула до себе, всадовила поруч із собою і спробувала заспокоїти: нам не потрібні газети – бо у нас є книжки; у потязі є не лише вагон-ресторан, а ще й продавці носять напої і їжу по вагонах; і воду ми купимо, якщо вже нам дуже буде потрібно. Вона сама спромоглася приїхати аж з Парижа до Лозанни, забрала мене, привезла на вокзал – і все без жодної помилки, і наразі все добре: вона все зробила як слід. Тому зараз можна розслабитися: ми повернемося до Парижа без проблем.

Наче виснажена дитина, вона поклала голову мені на плече і спокійно заснула. Господи, подумалось мені, що ж із нею коїться? Я обіймала тендітну, вимучену Тамі і розмірковувала, які ж саме демони її мучать.

Ми вже під’їжджали до Ліона. Тамі підправила зачіску, вдягла капелюшок та сором’язливо посміхнулася мені в дзеркалі:

– Кошенятко, ти ж не скажеш матусі й татусеві, яка я дурепа? Вони такі добрі до мене, такі терплячі.

– Авжеж, скажу. От тільки переступлю поріг «Ланкастера» – і одразу ж поскаржуся: «Що за поїздка! Було б ще нічого, якби не ота її дурість! Скажіть тільки: чому ця жінка не може навчитися дисципліни хоча б трохи?!»

Я намагалася скопіювати матір, і в мене вийшло схоже, бо Тамі розсміялася.

Коли наше таксі під’їхало до готелю, батько вже чекав, виглядаючи нас з краєчка тротуару. Супроводивши нас до маминої величності, він зауважив:

– Матусю, ось вони – обидві живі та здорові! Дивовижно – сліпа вела сліпу!

Але мама не чула його, бо була зайнята цілуванням моїх очей.

* * *

ТІЄЇ ЗИМИ МАМА була особливо вродливою. Помивши мене, підстригши, перевдягнувши й перевзувши, вона зі сльозами на очах поцілувала мене і відбула за океан. В’їхавши до США, вона спочатку зупинилася у Нью-Йорку, щоб прикупити капелюшків, тоді закохалася в даму на ім’я Бетт, а вже потім поїхала до Голлівуда. Незадовго до цього в Америці вийшов на екрани «Лицар без обладунків» – і не мав успіху. «Янгола» було показано в перший тиждень листопада – і він також виявився провальним.

Мене поселили до маленького, дещо потертого готелю поряд із мальовничою Вандомською площею, і з вікна мого номера я могла спостерігати, як до шикарного «Ріц» навпроти прибувають гості і як вони звідти від’їжджають. Утім, робити це я могла тільки тоді, коли моя нова гувернантка дозволяла мені демонструвати таку «простонародну» цікавість.

Оселившись у «Беверлі Вілшир», мама відписала батькові:

Беверлі Вілшир

Беверлі-Гіллз, Каліфорнія

30 листопада 1937 р.

Любий мій!

Намагатимусь викладати лише факти, тому що знаю: варто мені поскаржитися — і ти починаєш надмірно турбуватися через мене.

По-перше, фільм, у якому «Парамаунт» запропонував мені роль, раніше лютого знімати не почнуть, а може статися, що цю пропозицію взагалі скасують, бо якщо платити всім акторам протягом періоду очікування для студії це виллється у надвелику суму. Можливо, я спробую знайти роботу десь іще, а на «Парамаунт» повернусь уже в новому році.

Подорож пройшла жахливо. У потязі Таубер раптом зупинився перед моїми дверима та заспівав від усього серця. А потім вилив мені всю свою душу. Який він нещасний! Учора він теж тут співав — так гарно, краще, ніж будь-коли. Усі ми плакали під «Гренадерів» Шумана. У Рейнгардта[16] сльози так рясно лились щоками, що і мені не було соромно від того, що я плакала. Він мав несказанний успіх і впродовж кількох годин світився від щастя. У потязі ми співали один одному — всі старі пісні, і немов знову повернулися до Берліна: наше місто стало таким близьким до нас, і це відчуття зробилося таким сильним, що в Пасадені ми ще дужче почувалися покинутими та самотніми. Мене розшукує Ланг. А Д. я поки що не бачила. Він написав мені сьогодні вранці про те, що знайшов себе і його життя наразі «спокійне» та цілеспрямоване! Я задоволена, що все вирішилося так мирно. Написала Бетт прощального листа, бо у Нью-Йорку мені забракло мужності сказати їй, що між нами все скінчено. Еддінгтон терплячий та добрий, сподіваюсь із ним та Лангом пережити ці важкі часи.

Мені так самотньо без дитини. Ця країна була й залишається для мене чужою, тож єдине, що мене втішало,— це її радість від перебування тут, і лишень через неї Америка стала моєю домівкою. А тепер саме через це я ще більше сумую за своєю дівчинкою.

Адью, серце моє. Лежу зараз у ліжку — і ніхто не відчинить двері до моєї кімнати: і це страшно.

Завжди твоя — Мутті

На Різдво Тамі відіслали до гірського санаторію – «опорядитися». Батько, вочевидь, виношував якісь таємні плани, і щоб він міг зберегти таємницю, мене відправили до англійської садиби – такої, що ніби зійшла зі сторінок роману Вальтера Скотта. У моїй кімнаті стояло романтичне ліжко під балдахіном, усе в білих оборочках та єлизаветинських драпіюваннях, крісло із вигнутою спинкою розташувалося біля вікна у стилі Тюдорів, а камін був у неокласичному стилі. У цьому каміні кожного зимового ранку служниця розпалювала заздалегідь приготовані дрова, а потім будила мене:

– Міс, міс! Камін розпалено, ваша ванна набирається. Покваптеся, дуже скоро буде гонг до сніданку.

Моя хазяйка була викапаним зразком британської леді: граційна, тендітна, ніби народжена для життя в маєтку. Її чоловік – дещо молодша версія Чарлза Обрі Сміта зі значним домішком Майкла Редгрейва[17], сидів у величному кріслі з високою спинкою та з дивовижною швидкістю плів на п’яти спицях шкарпетки. Він зробився професіоналом у цій шанобливій справі, коли повертав чуттєвість та рухливість пальцям рук після поранення на війні. Я досі уявляю його так яскраво, ніби він поруч: цей джентльмен із елегантною недбалістю сидить у класичному британському кріслі, цокає спицями і майже не дивиться на шкарпетку, яку плете,– цей спогад є одним з моїх найцінніших. Їхня донька була дуже терпляча до мене, і не її провина в тому, що я почувалася відщепенкою у світі, до якого так прагнула.

Ми їздили в запряжених кіньми санях до розкішних сусідніх маєтків на святкові бали. Там нам видавали справжні бальні картки, в які сери, лорди та віконти з Ітона та Харроу люб’язно заносили свої визначні імена. Різдвяним ранком я прокинулася від того, що мої ноги зачепили щось у ногах мого гарного ліжка. Це була наволочка, доверху повна подаруків у яскравих обгортках, і попереду був неймовірний різдвяний вечір – з гостями в шотландських кілтах у червону, зелену та блакитну клітинку та туфлях зі срібними пряжками. Усі сиділи за бенкетним столом у бальній залі нашого будинку, а навколо накритого столу марширували волинщики в парадних шотландках, видуваючи зі своїх інструментів пронизливі мелодії – на знак вітання Нового року!

Ніхто й ніколи ще не дарував безпритульній дитині такого бездоганного Різдва. Те святкування допомогло мені дізнатися, яким радісним може бути це свято і як весело його можна провести. Відтоді варто мені почути волинку – і я знову бачу той гостинний будинок, відчуваю його тепло та безпеку і знов подумки дякую тим добрим, хоча й майже незнайомим людям за те, що дозволили мені долучитися до їхніх сімейних традицій.

Я повернулася до школи, але мамині дзвінки продовжували відволікати мене від усіх тих справ, на яких я мала або намагалася зосередитися. Вона мусила навідати якусь прем’єру, і наразі їй було просто необхідно розповісти мені про неї, і саме зараз! Вона навіть не надала мені можливості подякувати їй за подаровані канікули в Англії.

– Серденько, ти тільки послухай! У це просто неможливо повірити! Мені довелося поїхати на це шоу. Сліпучі прожектори, фанати, червона доріжка, усі вбрані за останньою модою від найвідоміших дизайнерів, радіоінтерв’ю – немов на справжній великій кінопрем’єрі. Я на вигляд була як справжня зірка: вдягла хутра, зробила зачіску, навіть начепила смарагди! Хоча замість гарного білого шифона довелося вдягти іншу сукню – без тебе я не спромоглася підняти груди… І знаєш, заради чого влаштували цей модний гармидер? Заради стрибаючих кроликів! Навіть ти вже надто доросла для такого видовища! Але все одно шкода, що тебе там не було,– варто було почути вереск натовпу, коли ми вийшли з машини! Отрута я для касових зборів чи не отрута, а люди просто скаженіли: вони так щільно тисли на загородження, що хтось навіть знепритомнів! Уже потім, у машині, я спитала: «Тепер скажіть мені одну річ: хто піде на це дивитися? Картина повнометражна, а у ній – суцільна милота, аж нудить!.. Хіба що мачуха додає живої нотки… а загалом – це дійство для дворічних дітлахів. І всі ті потворні гноми, і принц, схожий на гоміка… Не можна дозволяти людині, яка малює Міккі Маусів, лізти у продюсери повнометражного фільму!.. Серденько, ти обов’язково маєш це побачити! – (Мені вже кортіло!) – Там є «сцена прибирання»… Я мало труси не намочила! Уяви: пташечки й пухнасті білки допомагають прибирати сільській дурепі! А яка жахлива музика… суцільне солоденьке пілікання… Не можна дозволяти знімати таке, а потім ще влаштовувати прем’єри! І заради цього недолугого створіння я мала вбиратися та чіпляти найкраще каміння?.. Серденько, скажу тобі одне: на цьому страхітті ніхто не заробить ні цента!

Сила і чарівність першого повнометражного мультфільму Волта Діснея вразили мене так, що навіть мамині ущипливі зауваження не спотворили враження від «Білосніжки й семи гномів», коли я нарешті подивилася цю стрічку. Я полюбила все в ньому – навіть «пташечок» та «принца-гоміка»!

Попередній контракт Дітріх закінчувався в останніх числах лютого. «Парамаунт», що, згідно з цією угодою, повинен був знімати її, тепер волів відкупитися від непотрібної зірки будь-яким чином. Саме тоді вона писала моєму батькові:

Я вже витратила купу часу та грошей в очікуванні, що студія запропонує мені якусь роль, яка позбавить мене ярлика «отрути», але вони кажуть, що й досі нічого для мене не мають. Мені потай повідомили, що вони хочуть заплатити мені та забути про наш контракт, але заради дотримання пристойності цю пропозицію повинен зробити від мого імені мій адвокат, а далі — відповідно до процедури.

250 тисяч доларів нам вистачить на якийсь час, а потім що-небудь та з’явиться, і справи знову підуть угору. Мушу тепер повірити, що Гемінґвей мав рацію, коли казав, що причина таких змін не лише у Джо, а здебільшого в мені самій.

Тут усе дуже дороге, але ж тобі відомо про менталітет кіношників: я не можу дозволити, щоб від мене тхнуло «колишньою» або «безробітною» зіркою,— тому я мушу витрачати останнє, що маю, щоб підтримувати шик, хоча насправді мені самотньо й нудно, і — тобі я зізнаюся — страшно.

Гітлер улаштував марш-парад в Австрії, яка радо його зустріла. Моя мати переїхала з дорогого готелю до невеличкого будиночку в Беверлі-Гіллз.

Під час весняних канікул батько передав мене до маминих дбайливих рук. Я не пробула в школі стільки, щоб заслужити відпочинок, але інші учениці його точно заслуговували, тож і мені було надано відпочинок разом із ними.

Тамі не було з нами – мені сказали, що вона знову «поїхала до брата». Я непокоїлася через те, де її ховають цього разу і чи не примусили, як і тоді, вбити свою дитину.

Цими весняними місяцями мама здавалася дуже гарною. Життєрадісна, говірка, цілком захоплена своїм статним Лицарем. Він також перебував у найкращому настрої. Вони весь час сміялися та майстерно грали «у коханців». Але, певно, між ними вже постав хтось іще, бо раз чи два мені було наказано передати Лицареві, що мама пішла на обговорення сценарію, хоча мені було точно відомо, що це неправда. А коли він одного разу зателефонував рано-вранці, мені довелося збрехати, що мама ще не прокинулася, хоча її взагалі не було вдома.

Якось ми з мамою були запрошені на чай до однієї з її подружок. Мені було цікаво: чи існує між мамою та Дороті ді Фрассо щось більше, ніж те, що ми винаймали у неї будинок? Наша графиня, як виявилося, поспішала до Італії, бо поставила собі за мету вбити Муссоліні. Задля цього вона створила нескладний план. Устромивши свіжу цигарку в довгий мундштук зі слонової кістки, графиня послідовно виклала нам свої майбутні дії: виявилося, що це не так уже й складно: треба лише підмішати до їжі дуже подрібнені тигрові вуса, і вони проткнуть усі його нутрощі, немов тисячі тонких голок, після чого він помре від перитоніту в страшних муках.

– Уявляєш, Марлен: його нутрощі перетворяться на решето, все лайно хлине в черевну порожнину – і баста! Смердюча смерть!

Повернувшись до Риму, вона планувала влаштувати вечірку, запросити на неї усіх своїх титулованих італійських друзів і вручити кожному з них пінцет – щоб вони вирушили на пошуки скарбу, тобто тигрових вусів.

– Але ж, люба моя, навіть коли їх подрібнять, як ти зможеш підмішати їх у їжу Муссоліні? – запитала мама, перебуваючи у захваті від сміливості подруги.

Наша елегантна вбивця захихотіла:

– Дурненька! Саме це – найпростіше!

Мама закинула голову і розреготалася.

Ми просиділи у графині весь день: обговорювали деталі, планували обставини смерті Муссоліні. Нарешті дійшли згоди: оскільки у римському зоопарку залишилося тільки два шолудиві тигри, ді Фрассо мусить негайно летіти туди, щоб устигнути відрізати їм вуса, поки вони не померли та не опинилися на смітнику. Ми ж, зі свого боку, погодились допомогти поваленню тирана іншим чином: нам належало взяти її афганського хорта з собою, коли ми поїдемо до Риму. На прощання вони розцілувалися, немов два відважні легіонери перед битвою з невідомим супостатом, і гаряче, немов назавжди, попрощалися.

Коли ми сіли в машину, мама вигукнула:

– Як же шкода, що мене там не буде! Було б так цікаво побачити, як вона затрахає та загодує його до смерті!

Наступної миті, усвідомивши, що цього не треба було казати в присутності дитини, вона стрімко змінила тему, заговоривши про те, що ми будемо робити із собакою графині на пароплаві.

Я слухала і відчайдушно намагалася не розреготатися.

На маминому горизонті не було жодних пропозицій, угода із «Парамаунтом» була розірвана, тому вона почала нервувати. Визначивши час, упродовж якого їй, за законом, треба було перебувати на території США, щоб не перервалася процедура отримання американського громадянства, вона з нетерпінням очікувала закінчення цього терміну, щоб повернутися до Європи.

Ми поїхали до тата, який на той час розважався у Нью-Йорку. На буксирі в нього було гарненьке руде дівча, а сам він здавався цілком поглиненим оглядом нью-йоркських визначних місць. Поки мама із подружкою, яка відгукувалася на ім’я «Бетт», а з ними батько разом із рудоволосою дебютанткою вивчали місто, у мене нарешті з’явилася можливість поговорити з Браяном – і я вихлюпнула на нього все, що накопичилося у мене на душі: розповіла, яким гарним виявилося Різдво у його країні, про мої підозри та непокоєння щодо Тамі, про мої перманентно незадовільні оцінки в школі, де я майже ніколи не буваю і не маю можливості чомусь навчитися, про мамину стурбованість моєю вагою та кістками, які нібито надто швидко ростуть.

Він уважно слухав. Браян завжди був готовий терпляче вислуховувати мої дитячі нещастя та халепи, а потім намагався якось допомогти. Зазвичай у нього нічого не виходило, але вже те, що із ним можна було поговорити, заспокоювало та надавало розради.

Я подивилася на Рокфелерівський центр, який тоді ще тільки будувався, потай купила нову книжку, що називалася «Ребекка»[18], на гроші, які мала б віддати «на чай», послухала радіо, вивчила слова до пісні «Плоскостопа Шоша із порожнім кошиком»[19] – напевно, я єдина у школі знатиму її слова,– і у двохсоте побажала, щоб мені з якоїсь нагоди довелося назавжди залишитися в Америці.

На нас уже чекали рожево-бежеві апартаменти на «Нормандії», завжди готовій огорнути нас красою та дбайливо перенести до протилежного берега океану. Заграв оркестр, відгукнулися корабельні сирени. У віці «лише тринадцяти» я знову залишала свою домівку. Минулого разу мені пощастило повернутися, але тепер мене брали сумніви щодо наступного повернення сюди. Я щосили молилася, сподіваючись, що Матір Божа не заперечуватиме, якщо я зарахую себе до категорії «безпритульних, які підвладні бурям»,– бо саме їх вона обіцяє захищати й любити.

Я намагалася втопити свій смуток у розкішному басейні «Нормандії», але моя каліфорнійська душа томилася й нудилася без сонячного світла. «Забутися» у кінозалі було легше. Навіть мама пішла зі мною. Ми дивилися «Марію-Антуанетту» – екіпаж «Нормандії» був помітно небайдужий до фільмів із Нормою Ширер.

– Наразі вона має набагато кращий вигляд, ніж коли був живий її чоловік Тальберг,– раптом пролунав у тиші затемненого залу мамин голос. Публіка, не зговорюючись, зашикала – мовляв, не заважайте дивитися картину, але Дітріх не звернула на це жодної уваги. Вона щиро вірила, що будь-які фільми демонструються виключно для неї, і через це вважала всі кінотеатри власними переглядовими залами.

– Серденько… ти тільки подивись на цю роботу! Найкращий Адріанів дизайн за всі роки! Зрозуміло, що ці вбрання не мають нічого спільного з тим, що насправді носила Марія-Антуанетта, але кого це цікавить? Навіть Маєр не помітив би різницю.

Її коментарі ставали все запальнішими та різкішими. Шикання у наш бік посилювалося.

– А перуки! Подивись тільки на ці перуки: яка робота! Невже Сідні Гілароф[20] сам вигадав їх?.. Дещо перестарався, але…

– Mais, alors![21] – роздратовано промурмотів якийсь чоловік позаду нас. Мама обернулася, він упізнав її і багатослівно вибачився за те, що насмілився її потурбувати. Вона вела далі:

– У страусовому пір’ї, оксамитових бантиках, кучерях, що падають каскадом, та ще й у прикрасах… Вона просто смішна! Схожа на циркову конячку… проте гарна. Знаєш, якщо б Марія-Антуанетта була такою в житті, їй би ні за що не відтяли голову.Мій батько був зайнятий: він грав у шаффлборд[22] із симпатичною брюнеткою. Мені часто спадало на думку: чи ж усі ті «кралечки» справді цікавилися ним самим, чи їм просто кортіло посидіти поруч із тим, хто належав Дітріх? Останнє було тактично правильним: якщо не можна здобути королеву, треба наблизитися до її другої половини або до її доньки-принцеси. Слава та її аура зазвичай викликають таке бажання, що навіть онуки відомих людей стають жаданими партнерами в ліжку – і лише тому, що мають славетні гени. І це – справжня боротьба за виживання, яку доводиться вести, щоб існувати біля того центру тяжіння. Якщо випромінювач цієї магічної принадності – хтось на кшталт мадам Кюрі або Ейнштейна, тоді це не так виснажливо. Але в разі, коли така дивна одержимість є наслідком виключно фізичної вроди, тоді часом вона стає просто нестерпною.

– Серденько, я вдягну сукню від Алікс із атласними воланами. Барбра Хаттон[23] влаштовує вечірку в грилі. І як гадаєш, хто її останній приятель? Наш продавець сорочок… той, що з «Білявої Венери»! Дивовижно, як ці американські спадкоємиці упадають за розпещеними гарнюнчиками!.. Коул Портер, певно, лютує та жалкує, що написав для нього «Ніч і день»![24]

Мене повернули до школи якраз вчасно, щоб я встигла підготуватися до екзаменів перед літніми канікулами. Я й гадки не мала, що тут вивчали під час моєї відсутності. Моєю новою сусідкою по кімнаті була дівчинка, батько якої колись провів уїк-енд у готелі «Амбасадор» із моєю мамою, тож ми були майже ріднею!

Якось у цьому надкороткому для мене семестрі моя справжня родина приїхала відвідати мене: мама, тато, воскресла Тамі та Тедді. Вони зупинилися в Швейцарії дорогою звідкись кудись, під підпис висмикнули мене зі школи на розкішний ланч у Лозанні, а потім повернули. Там мама накреслила автографи в усіх простягнутих до неї альбомах, поплескала по дівочих щочках, уразила всіх своєю королівською довершеністю, а наприкінці, коли ми із нею прощалися, розплакалася у найкращих чеховських традиціях. Попри зворушливу сцену «материнського прощання», вона, здавалося, потопала у якомусь прозорому тумані і була цілком зосереджена на судомах нового «ідеального кохання» у дусі «Анни Кареніної». Я помахала їй на прощання, навіть трохи пожалкувала за нашим Лицарем та Бетт, і вирушила до кабінету В – «Французька література», де ми поглиблено вивчали Пруста.

Телефонні дзвінки, що, як і раніше, висмикували мене зі світу навчання до світу гламуру, були емоційними та дратівливими, але тепер я не мала через них неприємностей. «Брильянтмонт» визнав себе переможеним у боротьбі з моєю матір’ю. І я не звинувачую їх, бо дуже добре знаю, що саме вони відчували!

Голос її звучав м’яко, розмовляла вона німецькою у ліричній манері Гейне:

– Джо теж тут. На фестивалі показують його фільми. Тут його дуже цінять – постійно вшановують, і його майже не впіймати… Серденько, на Венецію варто дивитися лише в сутінках або на світанку – у світлі Тінторетто. Коли золотаве світло розмальовує небо і з’являються силуети тисяч церков, ми п’ємо «Дом Периньон»! Потім гуляємо вигнутими мостиками та слухаємо співи гондольєрів: вони тут усі співають, немов Карузо!..

Мені було цікаво: хто ж ця друга половинка цього «ми»… Принаймні, він був обізнаним у живописі.

– Ох, серденько, якби ти це бачила! Наразі ми в крихітному рибальському селищі: човники гойдаються на блакитній воді, роздуваються білі вітрила, рибалки лагодять свої сітки в золотавому промінні вечірнього сонця, а вродливі жінки босоніж ідуть до колодязя і потім несуть глечики, обіперши їх об стегно. Ми їмо рибку, смажену на вугіллі, зі свіжим прованським чебрецем та вдихаємо аромат сосен, що ростуть біля самого моря. Вночі слухаємо гарні італійські пісні про кохання, а море тихо шелестить хвилями по прибережному піску…

Я вмирала від цікавості познайомитися із другою половинкою того «ми».

– Серденько, а який тут виноград! Куди не поглянеш – усюди з ґрунту випинається хоча б маленька лоза. Сьогодні ми йдемо випити білого бургундського до сільського трактирчика…

В її голосі все виразніше відчувалося казкове щастя, ще й із обертонами «суто німецького» придиху! Мені спало на думку, що, може, її коханець – німець, обізнаний на винах, художник і справжній романтик, вартий її самої. Тобто, безсумнівно, дуже особлива людина.

Я ТАК І НЕ ДІЗНАЛАСЯ, чому мама наказала мені кинути школу й повертатися до Парижа.

Коли я приїхала до готелю «Ланкастер», її там не було. Зате всюди був бузок! Було схоже на те, ніби хтось скупив увесь білий бузок у Франції: за ним не було видно меблів, дихати було важко. Раптом з-поза численних ваз матеріалізувався тато, привітався зі мною та відрекомендував мене новій гувернантці, яка стояла й роздивлялася мене без найменшого ентузіазму. Я зробила кніксен, зняла рукавички, ми потисли руки, і мені наказали знову вдягти рукавички, бо треба було негайно йти: мене переселяли до іншого готелю. Відтепер мені належало жити разом із «мадемуазель» – одночасно моєю опікуншею та компаньйонкою.

Отак мене почали відокремлювати від матері на той час, коли з нею оселявся новий коханець. Саме тоді, у мої «лише тринадцять», з маминої точки зору, я раптово набула можливості усвідомлювати те, що відбувається навколо.

Готель «Віндзор» був геть просякнутий коричневим. Меблі, стіни, килими, навіть букетики висушених квітів – усе мало колір засохлого бруду. Наше «особисте крило» вигідно відрізнялося гарним краєвидом з вікна на річку, а зрештою було таким же похмурим, як і весь заклад. Єдині спогади, що у мене лишилися від проведеного там часу, стосуються погулянок у невеличкому парку біля готелю – крім цього затишного місця, готель «Віндзор» не мав чим похвалитися. На площі височіла величезна роденівська статуя замисленого Бальзака, який дивився на перехожих із висоти масивного п’єдесталу, що також мав відповідний брунатний колір.

Батько пішов, передавши піклування про мене в інші руки. Поки гувернантка розбирала наші речі, я ретельно її роздивлялася. Неможливо було одразу сказати, що вона за людина. Відсутність ознак особистості – обов’язкова вимога до ідеальної гувернантки. Костюм у неї був такий, як треба: строгий, темно-синій, із саржевої тканини, бездоганна біла блузка із камеєю на шиї, доречні чорні шкіряні туфлі – негарні й дуже прості, немодна зачіска у вигляді зручного пучка на потилиці,– все було доречно і водночас видавалося фальшивим. З першого погляду вона здавалася безкольоровою старою дівою, але її хода казала, що це не так: вона рухалася плавно, спокусливо поводячи стегнами.

Моя подруга Мей Вест миттю розкусила б її попри весь той камуфляж,– хоча на будь-якому кастингу такий образ сприйняли б за чисту монету. Звісно, що мій зазвичай такий тямущий тато купився на її гру, але… чи звернув він увагу на її ходу? Чи помітив, як її плечі повторюють поворот стегон, як вона крадькома поглядає на себе в кожну поверхню, що відбиває зображення,– від дзеркала до шибки у дверях? А може, він і не піддався омані – просто його заінтригувало таке надретельне приховування істинної натури, і він вирішив винайняти її, щоб роздивитися ближче?

Я вже давно помітила, що варто було Тамі кудись подітися – і біля нього негайно з’являлися жінки певного штибу. Втім, я ще не втрачала надію, що ця підв’яла красуня не з їхнього числа; та й якщо б вона була подружкою наймача, вона б поводилася більш пихато. Хоча пихатості у неї і без цього було з верхом. Такій вправній актрисі небезпечно довіряти. І ще одне спостереження – певно, така невдячна робота була їй дуже потрібна, якщо вже вона пішла на такі зміни в собі, щоб отримати її. Треба з’ясувати, навіщо вона це зробила.

Моє нове життя потекло розмірено. Вранці, чекаючи, поки мама покличе мене до себе, я робила домашні завдання, а моя гувернантка потай добирала втрачені десь години сну. Хвилина у хвилину перед ланчем, свіжа й бездоганно прибрана, «мадемуазель» передавала мене у мамині руки й зникала. Я розбирала пошту. Допомагала матері вбратися для призначеного із кимсь рандеву, вислуховувала її новини та причитання, проводжала її, прибирала у ванній та розкладала косметику, розвішувала вечірній одяг, розкиданий по кімнаті ще з вечора, сортувала квіти й картки, отримувала від батька наказ менше байдикувати, швидко обіймала Тедді, одночасно намагаючись дізнатися, куди цього разу запроторили Тамі. Потім поверталася мама, і я допомагала їй перевдягтися до обіду, знову вислуховувала її та приводила кімнати до ладу, доки не з’являлася «мадемуазель» і не брала на себе важкий обов’язок пильнувати мене. Ми із нею поверталися до нашої похмурої обителі, де на нас чекав звичайний обід із печеної риби з овочами. Фрукти й сир я їла на самоті, бо «мадемуазель» потребувала часу, щоб підготуватися до нашої вечірньої «прогулянки».

Коли ми виходили, її довге волосся було гарно укладене, ретельно розчесане й спускалося локонами по плечах; помада, як на мене, була занадто яскравою, але блиск для губ робив її трохи гарнішою; квітчаста шовкова сукня обіймала її тіло, підкреслюючи його красу; дуже високі підбори надавали той самий акцент ході, який одразу ж її видав. Ми швидко проходили крізь порожній хол до таксі, що чекало на нас. Їхали ми мовчки, кожна у своєму кутку сидіння, на шанобливій відстані: гарна леді у вечірньому вбранні та її юна підопічна,– доки вогні Монмартру та купол базиліки Сакре-Кьор не сповіщали, що ми вже на місці. «Мадемуазель» розплачувалася з таксистом, виймаючи гроші з маленької сумочки, що вільно звисала у неї з плеча на шовковому ремінці, підштовхувала мене до невеличких прихованих дверей, садовила у найвіддаленішому кутку бару, освітленого свічками, та, залишаючи після себе дешевий мускусний аромат, злітала нагору сходами, що рипіли.

Тоді, у червні 1938 року, я уподобала смак черрі-бренді! Похмура жінка з брудним волоссям раз у раз наповнювала мою склянку липкою рідиною. Минали години, а я – дитина, яка зросла на цензурованому кіно, яка розуміла людське кохання як стосунки, сповнені лірики, обожнювання та романтики, слухняно сиділа, чекаючи, доки невідомо звідки повернеться моя «мадемуазель» і відвезе мене додому.

Якщо б хтось тоді сказав мені, що я попиваю шеррі в борделі, я б не зрозуміла, що мається на увазі, бо те, що розповідали в школі дівчата, аж ніяк неможна було застосувати до моєї гувернантки, і слово «проститутка» навіть не спадало мені на думку. Приставлена до мене батьком, вона наказувала мені сидіти й чекати – тож я, немов слухняний Тедді, так і робила: сиділа й чекала, доки «мадемуазель», усміхнена, зі сплутаним волоссям, з’являлася і забирала мене звідти. Після таких таємничих «прогулянок» вона робилася особливо поблажливою та доброзичливою, і я швидко навчилася мовчати та здобувати переваги для себе з того, що оберігала її «маленьку таємницю».

Коли мама разом із новим коханцем оселялися в Парижі, я зазвичай так і курсувала між золотаво-білою красою просторого «Ланкастера» та бурою похмурістю «Віндзора». Насправді я й гадки не мала, що, з її погляду, саме тоді увійшла у вік, коли «дитина може про все здогадатися». Мамина поведінка не змінилася, змінилося лише моє життя: воно стало таким нестабільним, що я майже не могла вгадати, коли мені варто «впадати в очі», а коли – не варто. Зрештою я припинила спроби з’ясувати, що саме так ретельно намагаються від мене приховати цього разу, і вдавала, ніби нічого не помічаю, коли мова заходила про мамині захоплення. Раніше це безвідмовно спрацьовувало, тож і зараз така поведінка зберігатиме статус кво. Я брала приклад з дипломатичного принципу тата: залишайся дружнім та зачаровуй кожного, хто увійшов у двері, і спокійно чекай, доки замість чергового гостя з його звичками й дивацтвами прийде інший – зі своїми.

Білий бузок продовжував надходити у нечуваній досі кількості, разом із ним будинок наповнювали пляшки «Дом Периньон», а також найсолодкавіші любовні записки з усіх, які мені доводилося бачити раніше. Невдовзі на мене чекало знайомство з чоловіком, якому вдалося примусити Дітріх вдихати аромат незліченних квітів. Хто б він не був, його вплив на маму був абсолютним. Ґете поступився місцем Рільке, всі книжки Гемінґвея були замінені однією-єдиною – вона мала назву «На Західному фронті без змін», її вже було видано багатьма мовами і автором значився якийсь Еріх Марія Ремарк. Мені завжди здавалася незрозумілою дивна схильність німців називати хлопчиків моїм ім’ям.

Пробираючись крізь бузок, мама тягла за собою дещо збентеженого чоловіка:

– Серденько, ходи сюди! Я хочу познайомити тебе із найяскравішим письменником нашого часу – людиною, яка написала «На Західному фронті без змін», містером Ремарком!

Зробивши кніксен, я поглянула в обличчя загадкового гостя. Його очі були ніби сховані за туманною поволокою і нічого не виражали, рот був ображено викривлений, як у примхливої жінки, обличчя – немов висічене майстерним скульптором.

– Серденько? Тобі подобається, коли тебе так називають? Мене друзі називають Боні. Як справи? – промовив він м’якою, вишуканою німецькою, наче продекламував вірш.

– Ні, ні, серце моє! Дитина повинна називати тебе тільки містер Ремарк,– проворкувала мама, обвиваючись навколо нього з іншого боку. Взявши його під руку, вона вивела його з бузкового лабіринту.

Я продовжила розставляти книги містера Ремарка, розмірковуючи про те, що через таку людину дійсно можна втратити голову!

Згодом ми з Ремарком стали близькими друзями. Мені завжди здавалося, що він схожий на добродушну лисицю, як на ілюстраціях до байок Лафонтена; навіть кінчики його вух були злегка загостреними. Йому була властива природжена театральність: він, немов актор з героїчної п’єси, завжди начебто стояв за кулісами, чекаючи на свій вихід, а в перервах писав книжки, у яких геть усі чоловічі характери відображали різні грані його багатої натури. У житті ці якості ніколи не сходились разом і не створювали єдиний довершений характер. Це відбувалося не через те, що було непідвладно Ремарку, а тому, що він вважав себе негідним такої виняткової довершеності.

Мама багато разів розповідала про свою першу зустріч із цим чарівним, але схильним до депресій чоловіком. За її версією, це виглядало так.

Вони із фон Штернбергом обідали в «Лідо» у Венеції, коли до них підійшов якийсь чоловік.

– Гер фон Штернберг? Мадам?

Мама терпіти не могла, коли до неї просто так підходили незнайомці, але цей глибокий голос та його мелодійні інтонації її заінтригували. Вона подивилася на його тонко викарбуване обличчя, на чутливі губи. Гострий погляд незнайомця пом’якшав, коли він уклонився їй:

– Дозвольте відрекомендуватися: я – Еріх Марія Ремарк.

Мама простягла руку, і він шанобливо поцілував її. Фон Штернберг зробив жест офіціантові, що б той приніс ще один стілець, та звернувся до Ремарка:

– Приєднаєтесь до нас?

– Дякую. Ви не проти, мадам?

Мама, зачарована його вишуканими манерами, ледь помітно посміхнулася та нахилила голову на знак згоди.

– Ви надто молодо виглядаєте як на автора однієї з найвеличніших книг нашого часу,– промовила вона, не зводячи з нього очей.

– Здається, я написав її лише заради того, щоб почути, як ви промовляєте ці слова своїм чарівним голосом! – Він клацнув золотою запальничкою, даючи їй запалити. Вона охопила долонями його бронзові зап’ястки, вдихнула дим і кінчиком язика прибрала з нижньої губи крихту тютюну. Фон Штернберг тихо пішов: неперевершений майстер негайно ж упізнав крупний план зі сцени, де йдеться про велике кохання.

– Ми із Ремарком розмовляли аж до світанку! – вела вона далі.– Це була чудова ніч! Потім він пильно подивився на мене і сказав: «Мушу повідомити вам одразу: я імпотент!» Я підвела на нього очі та з превеликим полегшенням видихнула: «О, як чудово!» Ти ж знаєш, як я ненавиджу займатися «цим». Тому я й зраділа! Це означало, що ми можемо просто розмовляти, спати разом, любити одне одного – і все буде затишно та спокійно!

Я часто намагалася уявити реакцію Ремарка на її радість після цього ніякового зізнання. Дуже шкода, що я не мала змоги бачити вираз його обличчя, коли він почув її слова.

Вони мали дивний вигляд: одягнені цілком у чорне – у біло-золотавому передпокої. Я щойно прийшла, щоб допомогти матері вдягтися до ланчу, а мені сказали, що вона зайнята і що я маю зачекати, поки вона мене покличе. Тож я сиділа, з побоюванням спостерігаючи за двома чоловіками в чорній уніформі, які охороняли двері нашої вітальні і поводилися так, ніби вони тут хазяї. Обидва були молодими, з міцними шиями, квадратними щелепами, сталевими очима і дуже світлим волоссям – схожі, наче близнюки. Навіть без усіх тих срібних орлів та свастик на мундирах вигляд у них був загрозливий. Їхня присутність налякала мене, і я поводилася дуже тихо, сподіваючись, що «Зігфрідам» не знадобиться чіплятися до простої «арійської» дитини.

Я мовчки розмірковувала, кого вони тут охороняють і чому мама погодилася на зустріч із нацистами, коли двері відчинилися, почулося клацання підборів. Потім у дверях з’явився високий німець, знов обернувся до мами, елегантно торкнувся губами її руки, простягнутої до нього, уривчасто гавкнув: «Хайль Гітлер!» – і, карбуючи крок, вийшов з наших апартаментів, виводячи за собою своїх поплічників.

– Фаті… ти колись таке бачив? Як може такий освічений чоловік, як Ріббентроп, довіряти Гітлеру? Він же розумна людина, з однієї з кращих німецьких родин – тому не можна вважати, що він не знає нічого кращого… Я мусила сховати Ремарка у ванній! Після того як вони спалили всі його книжки, я боялася, що ці «отруйники колодязів» можуть його тут побачити,– була б дуже смішна ситуація! І мені теж доводиться бути обережною – лише через те, що матуся та Лізель не хочуть їхати з Німеччини. Наступного разу, коли телефонуватимеш їм, скажи матусі, що вони повинні поїхати звідти,– щоб мені більше не знадобилося проходити через те, що відбулося сьогодні. Але… Ти бачив їхні мундири? Їхні плечі немов улиті в них! Ось куди поділися усі євреї-швеці: вони забрали їх до себе, щоб мати гарно пошиту уніформу! Серденько, випусти містера Ремарка з ванної кімнати…

Ремаркові не сподобалося ув’язнення, навіть якщо це було зроблене заради його власної безпеки,– він обурено увірвався до вітальні:

– Марлен!.. Ніколи! Ніколи більше не смій замикати мене знову! Ти чуєш, що я кажу? Я не дитина, що заблукала, і не безвідповідальний ідіот, що прагне зневажати реальність заради безцільної бравади.

– О моє єдине у світі кохання! Я ж так боялася за тебе! Тобі добре відомо, як сильно вони тебе ненавидять, бо ти, не будучи євреєм, залишив країну. Могло б статися так, що їх прислали сюди тільки для того, щоб знайти тебе! Уся ця балаканина про те, що Гітлер хотів би бачити мене «великою зіркою» свого Рейху… це ж вигадки! Єдине, що змушує його надсилати своїх офіцерів і вмовляти мене повернутися,– це те, що він колись бачив мене в підв’язках у «Блакитному янголі» і тепер жадає залізти до мене в трусики!

Ремарк, відкинувши голову, від душі розреготався. Він дуже рідко бачив у житті кумедні речі, тому якщо сміявся, то від щирого серця.

Моя лукава гувернантка отримала від батька блискучі рекомендації. Ми більше не потребували її послуг. Тамі повернулася, зовні цілком здорова, притискаючи до грудей купу нових медичних призначень, що гарантували їй суцільне щастя,– принаймні, на все літо. Побачивши її, мама зазначила:

– Що ж… це варто витрачених грошей. Ти знову маєш людський вигляд!

І ми вирушили у відпустку на південь Франції усією родиною.

Готель «Мис Антіб» являв собою білу неперевершеність, піднесену над Середземним морем; море у 1938 році було ще сапфірово-блакитного кольору, а його вода – такою чистою, що, плаваючи в його прохолодній бездоганності, можна було ковтати її без остраху отруїтися. Оскільки цей готель був найкращим на Лазурному узбережжі, так звані вершки суспільства тридцятих приїздили сюди подивитися один на одного та обмінятися плітками вищого класу. Вони кардинально відрізнялися від «вершків», що відпочивають там сьогодні. Можливо, справа була в шовкових та лляних убраннях від Пату, Ланвін, Молине, Скіапареллі, що тоді носили. Не було джинсів та кросівок, одягу унісекс – і суто чоловічий або жіночий одяг надавав їм справжнього шику. Так само, як зірки срібного екрана ззовні були унікальними, їх також відрізняла особлива індивідуальність, яку дуже рідко можна зустріти зараз навіть на найрозкішніших яхтах, що стоять на якорях у Монте-Карло. Чоловіки, чиї ділова хватка або успадкований статок зробили всю цю розкіш та безтурботність можливою, змінилися менше, але все одно їхні прототипи в тридцятих мали кращий смак, витонченіші манери та більш «стильний» вигляд.

Наш літній палац був тоді і залишається зараз чудовим готелем, одним із тих небагатьох готелів у світі, що уникають будь-яких змін із плином часу, примудряючись зберегти унікальне обличчя. Дітріх та її свита оселились у суміжних номерах: Ремарк, моя мати, мій батько і супутній багаж. Тамі – в одному кінці коридора, я – в іншому. Тедді розділяв свою прихильність порівну між усіма бажаючими, як і належало його дипломатичній вдачі.

У цій частині французького узбережжя влітку якесь особливе сонячне світло: палаюче, яскраве, нестерпно гаряче. Воно позбавляє кольору довкілля, прояснює все, що рухається, стоїть або росте, до власного майже білого відтінку. Того першого літа на Антібі Дітріх відмовилася від звичних бежевого та чорного на користь струменистих кричущо-рожевого кольору пляжних ансамблів роботи Скіапареллі і мала божественний вигляд.

У той час останнім відкриттям у нескінченній гонитві багатих та знаменитих за «довічною молодістю» стала якась непримітна жінка із таємничою машинкою. Ця кмітлива особа, у минулому – начальниця поштового відділення в Манчестері, створила пристрій, про який ходили чутки, що він нібито здатен дарувати безсмертя. Цей чорний ящичок розміром з мамин портативний грамофон, був обвішаний миготливими лампочками та оздоблений безліччю суворого вигляду кнопок, верньєрів та циферблатів. Зверху була натягнута широка еластична стрічка молочного кольору, яка нагадувала гуму, з якої виробляють хірургічні рукавички.

– Так, міс Дітріх, дайте мені ваш палець… Малесенький укол цієї голочки, легке натискання – і ось вам! – маємо дивовижний зразок вашої яскраво-червоної крові. Це ж зовсім не боляче, так?.. А тепер направимо її на магніт…– Схопивши закривавлений палець, вона стисла його так, що кров капнула на гумову поверхню. Після цієї маніпуляції «пацієнтку» запитали, який орган найбільш її непокоїть. Мама, яка завжди страждала на шлункові розлади через надмірне споживання англійської солі, абсолютно щиро зізналася:

– Печінка. Я впевнена, що саме через печінку мене щоразу нудить у машині.

– Ага! Це саме те, що я й думала! Щойно увійшовши у ці двері, я відчула вібрації подразненої печінки. Зараз я налаштую прибор на частоту, що наситить енергією цей орган, а магніт, діючи крізь краплину вашої живої крові, поверне до нормального функціонування вашу застійну печінку!

Вона покрутила верньєри, від чого лампочки на ящику сильно замиготіли, потім розтерла краплину маминої крові по гумовій стрічці, доки гума не зарипіла під її пальцями. Мама зачаровано спостерігала за кожним рухом цілительки, аж поки не відчула, як крізь її багатостраждальну печінку проходять електричні імпульси, після чого оголосила:

– Чудово! Я почуваюся краще. Ходімо їсти!

Упродовж років ця винахідлива леді отримувала величезні суми грошей. Вона навіть оголосила, що її прилад здатний лікувати «in absentia»[25],– і зразки краплин крові, що увібралися в аркушики білого промокального паперу, почали регулярно надходити їй поштою. Доки вона терла ними по гумі, отримуючи за це ворожіння солідні чеки, мама день у день упевнювалася, що почувається набагато краще. Звісно ж, Тамі першою вирядили до «цілительки», аби спробувати на ній її дивовижну силу. Коли ж леді спитала Тамі, який з її органів потребує магнетичного впливу, мама відповіла замість неї:

– Голова!

Через «лікування печінки» та відсутність на обрії жодних ролей, мама вперше в житті вирішила спробувати набути засмаги. Звісно ж, ця нова витівка стала можливою лише за наявності ще одного, набагато більш вдалого винаходу – «вбудованого бюстгальтера». Ми натрапили на справжню коштовність – французьку білошвейку, яка кроїла бюстьє навкіс, а шви робила з вивороту. Це дійсно бездоганно підтримувало груди Дітріх. Коли ж наша геніальна швачка запропонувала використати її ідею в купальному костюмі, Дітріх уперше роздяглася влітку і отримала безліч обожнюючих поглядів!

Моїм першим вранішнім обов’язком відтоді стало замішування та розподілення олії для засмаги, нанесення якої гарантувало бронзовий колір шкіри. Основою цього засобу була найкраща оливкова олія із домішками йоду та – у мізерній кількості – червоного вина й оцту. Суміш розливалася по скляних пляшках, закорковувалася та видавалася кожному, хто був готовий здійснити воістину геркулесів подвиг та отримати рівну засмагу. Того літа всі ми пахли, як свіжоприготований салат! Озброєні книжками, пляшками, косметичками, широкополими капелюхами, одягнені в пляжні халати, ми розпочинали сходження до скелястого пляжу, де на нас чекали смугасті бунгало, схожі на наслідки Атаки Легкої бригади[26]. Ще там були хатинки, як у «Трьох поросятах». Від готелю до початку похилої, завдовжки у милю, еспланади я нарахувала сто п’ятдесят кроків, еспланада ж зрештою приводила нас до моря – і повного виснаження!

Ми мусили здолати нескінченні сходи ще до того, як сонце розжарить їх до температури «смаження яєчні». Боже борони, якщо хтось щось забув прихопити! Повернення до апартаментів разом зі зворотною дорогою майже гарантувало нещасному сонячний удар! Господарі готелю чудово розуміли, що нікому й ні за що навіть на думку не спаде повертатися на ланч до готельного ресторану, і компенсували відстань та клімат тим, що побудували інший люксовий ресторан із видом на сапфірово-блакитну затоку, давши йому назву «Шатро райської долі».

Саме там Ремарк отримав стіл, за яким його нова родина насолоджувалася обраними за його неперевершеним смаком шампанським та винами; батькове ж правління під час трапез чи не вперше було скасоване, і він виказував своє невдоволення на тих, хто й досі перебував під його юрисдикцією: Тамі, Тедді та моєму лимонаді. Але у віці «лише тринадцяти» я раптом збагнула: впродовж багатьох років я тремчу від страху, а могла б уникнути цього, якби замовляла замість лимонаду мінеральну воду! Я страшенно здивувалася простоті свого відкриття: як це не спало мені на думку раніше? Озброєна цією ідеєю, я вирішила змінити напої і за ланчем оголосила, що відтепер питиму «Вітель»,– і хоча я, звісно ж, додала «будь ласка», батько відповів:

– Що? Дорогу мінеральну воду? Авжеж, ні! Ти питимеш лише свіжий лимонад, Маріє! – Отак миттєво скінчився мій підлітковий бунт.

Блиск тих ланчів дуже яскраво закарбувався у мене в пам’яті. Все кольорове, немов відзняте на новітню плівку «Техніколор»: високі, стрункі келихи, вишукане срібло, ретельно вирізьблені льодові скульптури, які змінювалися щодня, а серед цього – червоні омари, рожеві креветки, помаранчевий лосось, лілові морські їжаки, чорно-сині мідії, блідо-жовті лангусти та перлинно-сірі устриці. За традицією, ланч тривав не менше трьох годин, далі йшла сієста в затінених апартаментах за спущеними жалюзі: належало відновити запас енергії, необхідної для нічних балів, урочистостей та інтимних вечерь на п’ятдесят персон на околиці Канн або в маєтках, низка яких тяглася середземноморським узбережжям, або ж для «вторгнення» до Жуан Ле Пен – сусіднього селища, яке обрали своєю резиденцією художники.

Того літа Ремарк почав роботу над «Тріумфальною аркою». Він писав німецькою, у блокнотах із розлінованими жовтими сторінками. Почерк у нього був дрібний, чіткий та охайний, його гостро заточені олівці ніколи не ламалися. Одна з найхарактерніших його звичок: де б він не перебував, у нього напоготові завжди був пенал із ретельно заструженими олівцями – на випадок раптового натхнення. І, звісно ж, він списав свою героїню Джоан Маду з моєї матері. Герой роману Равік – це він сам. Цим ім’ям він навіть підписував деякі листи до моєї матері – і тоді, коли вони були разом, і коли розлучилися. Ще він вигадав маленького хлопчика, який розмовляв від його імені, коли через мамину ініціативу їхні стосунки дещо «охолоджувалися». Маленький «Альфред» був дуже зворушливою дитиною, він мені дуже сподобався. Мою матір він називав «тьотя Лені», завжди писав до неї німецькою і дуже чітко формулював свої думки, як на восьмирічну дитину! Часом, читаючи якийсь із численних листів «Альфреда», що їх зазвичай «хтось» підсовував під двері маминої спальні, я шкодувала, що він не існує насправді: мені б дуже хотілося із ним поговорити.

Поки наш великий письменник невтомно працював у своїй затіненій кімнаті високо над морем, дама його серця, дуже сексуальна у білому купальнику, заприятелювала на скелях майже під вікном його творчої майстернї з не менш сексуальним політиком ірландського походження. Американський посол при Сент-Джеймському дворі[27] був досить розпусною особою. Я вважала, що, як на чоловіка, що має за дружину маленьку терплячу жіночку, яка народила йому багато дітей, він забагато віддавався флірту зі сторонніми жінками. Хоча, за виключенням цієї вади, містер Кеннеді був дуже приємним, а його дев’ятеро дітей були просто чудовими! Я охоче віддала б праву руку і першу-ліпшу ногу за те, щоб опинитися членом їхньої родини. Вони мали вигляд справжніх американців і всередині теж були справжніми американцями: всі їхні обличчя постійно випромінювали посмішки, а зуби у них були такі бездоганні, що кожен міг би рекламувати зубну пасту.

Старший, Джо, спадкоємець, кремезний, із широкими плечима, чудово грав у футбол і мав ласкаву ірландську посмішку та добрі очі. Кетлін, гарне дівча, взяла на себе роль старшої доньки, хоча й не була нею насправді, і, можливо, саме через це дуже швидко подорослішала. Юніс – свавільна, із гострим розумом дуже здібної людини, залишилася такою назавжди. Джон, якого всі називали Джеком, був насправді шикарним хлопцем: спокусник із лукавою усмішкою та «звабливим» поглядом, справжня мрія кожної дівчини (він був також і моєю таємною мрією). Пет, приблизно мого віку, але не така незграбна та без жодного прищика на обличчі, дуже жвава дівчинка, яка вже починала перетворюватися на юну жінку. Боббі – «майстер на всі руки», який знав геть усе і завжди був готовий поділитися своїми знаннями й відповісти на будь-яке питання. Джин – тиха, ніжна дівчинка, яка підбирала залишені її братами та сестрами тенісні ракетки та мокрі рушники, майбутня віддана мати. І Тедді – він увесь час носився всюди на своїх товстеньких ніжках, завжди був радий виказати свою любов і марно намагався встигнути за своїми довгоногими братами й сестрами.

Розмарі була найстаршою дочкою, вона здавалася якоюсь чужою серед інших кмітливих та стрімких дітей. Саме Розмарі стала моєю подругою. Можливо, ми почувалися затишно поруч через нашу спільну недоладність та невідповідність оточенню. Ми часто подовгу сиділи в тіні дерев, вдивляючись у спокійне море та тримаючись за руки.

Місіс Кеннеді завжди добре ставилася до мене. Вона навіть запросила мене на ланч до їхньої вілли, що була розташована неподалік від нашого готелю. Тамі вмовляла мене припинити нервуватися, але я все одно чотири рази перевдягалася, перш ніж упевнилася, що не схожа на «європейську аристократку» і що моя сукня годиться для нормальної дитини, яка просто йде на ланч. І яким же ж довгим було їхнє застілля! Ми, молодші діти, слухали, як старші розмовляють про різні речі із батьком та висловлюють різні припущення щодо них, а місіс Кеннеді керувала прислугою та слідкувала за манерами молодших дітей. Жодного разу вона не дозволила собі критичного коментаря із принизливою оцінкою і нікого не висміяла. Ніхто не намагався виглядати яскравішим за інших – і водночас усі заслуговували на окрему увагу.

Коли ж посол Кеннеді почав регулярно навідувати наше пляжне бунгало, я припинила у них з’являтися. Мені не хотілося, щоб хтось з цієї родини почувався через це ніяково. Щоправда, одного разу я почула, як одна сухощава дама у лляній матроській сукні прошепотіла, звертаючись до іншої: «Он там – американський посол… Той, який має багато дітей і коханкою – Глорію Свенсон!». Тож, певно, його родина давно звикла до зникнень батька – так само, як я давно звикла до зникнень власної мами.

Батько чомусь дуже розсердився. Разом із Тамі та Тедді на задньому сидінні, він виїхав на своєму «Паккарді» з воріт готелю та рушив у невідомому мені напрямку. Ремарк, як і раніше, жив із нами, вдень писав книгу, а вночі пив. Мама всім поспіль розповідала, як розшукує його у барах по всьому узбережжю від Монте-Карло до Канн, тому що побоюється, що його заарештують, а потім новинами про його ганебну поведінку ряснітимуть усі газети.

– Усім відомо, що Фіцджеральд – п’яничка, а Гемінґвей п’є лише заради того, щоб довести, що він – справжній чоловік; але ж Боні – він такий чутливий. Такі письменники, як він, перш за все поети, тому вони такі ніжні; їм не можна качатися в стічній канаві і блювати!

Того літа до мене знов повернулися обов’язки костюмера. Я чекала у маминих апартаментах на її повернення з чергової вечірки, допомагала їй роздягтися, розвішувала одяг і йшла. Якось, коли я прибирала вже остиглі туфлі, до кімнати стрімко увійшов Ремарк. Він на той час був у фаворі, тому мав дозвіл входити не церемонячись.

– Боні, чому цей Сомерсет Моем такий брудний? Я не маю на увазі, що він не миється, я хочу сказати – із брудною душею, вульгарний. Чи він прикидається, щоб підкреслити власний розум та шокувати читача, чи це його справжня натура? – гукнула до нього мама з ванної.

– Як і більшість талановитих гомосексуалістів, він настільки впевнений у неможливості нормальності, що постійно намагається бентежити розум тих, хто є нормальним.

Мама розсміялася, а він продовжував:

– Це як жінки, які мстяться кожній жінці тільки за те, що вона може виявитися кращою, і користуються будь-якою нагодою, щоб знеславити її. От і Моем удає з себе таку ж мстиву сучку. Слава Господові, що варто йому сісти писати – і цей настрій майже завжди йде від нього.

– Він – чудовий письменник,– парирувала мама, роздратована словами Ремарка, які вона кваліфікувала як жорстку критику на адресу конкурента.– «Лист» – неперевершений сценарій. От таку жінку я б зіграла на одному диханні! – Вона видавила пасту на зубну щітку. Ремарк витяг із кишені халата портсигар, дістав звідти цигарку, запалив, відкинувся в кріслі, схрестивши ноги у піжамних штанях, і вимовив:

– Моя прекрасна Пума, більшість ролей гріховних жінок ти зіграла б блискуче.

Мама подарувала йому один зі своїх «красномовних» поглядів, сплюнула в раковину, помітила, що я й досі тут, і проказала, що на сьогодні мої справи скінчені і щоб я йшла спати. Я поцілувала її, Ремарка і залишила їх наодинці із суперечкою, яка – я вже це відчула – перетворювалася на сварку.

Наступного ж дня за ланчем мама майже буквально повторила при гостях оцінку, що її Ремарк надав Сомерсету Моему, видаючи її за власну, і додала:

– Він постійно оточує себе молоденькими хлопчиками, і це вже занадто. Звідки він їх бере? На марокканських пляжах? Ноел робить те саме, але ж він принаймні тримається якихось меж, sotto voce[28]. І яке полегшення, коли бачиш Гемінґвея: нарешті справжній чоловік, та ще й письменник!

Я швидко поглянула на Ремарка, і він ледь помітно підморгнув мені.

Якось я несла на пляж щось забуте в готелі, коли мене зупинила велична літня дама в помаранчевому махровому тюрбані й такому самому халаті:

– Ти не знаєш, де може бути дочка Марлен Дітріх?

– А навіщо вона вам?

– О, мені дуже важливо її побачити. Я про неї стільки чула! Знаєш, вона для своєї матері – цілий світ і єдина радість у житті! Вона знялася в усіх тих фільмах та стала зіркою лише заради своєї маленької дівчинки, розумієш? – фонтанувала враженнями пишнотіла дама, виблискуючи діамантовими перснями, що надто глибоко вп’ялися в її пухкі пальці.

У мене з’явилося дивне відчуття: якщо я визнаю, що та маленька дівчинка – це я, жінка буде глибоко розчарована. Адже вона жадає побачити янгола із ніжно-порцеляновим личком, мініатюрну копію обожнюваної зірки, – а товстий, незграбний підліток, що пихкає та обливається по´том, аж ніяк не відповідає цьому образу. Тому я вказала пальцем на пляж і відповіла:

– Мадам, гадаю, я щойно бачила, як вона побігла до отих скель.

І помаранчева дама вирушила на пошуки мене.

Мій батько з «родиною» повернувся вчасно, щоб потрапити до літнього балу Ельзи Максвелл, за який сплатив, як завжди, хтось інший.

Ельза Максвелл була проникливою, грубою та безжальною, завадити їй, якщо йшлося про її інтереси, було справою неможливою. Але якщо у неї з’являвся друг, вона ніколи не діяла у нього за спиною і не намагалася зрадити. До того ж, вона жаліла всіх «дисидентів», до яких належала і сама. Вона миттю зрозуміла моє становище і поставилася до мене по-доброму. Мене часто брали на її вечірки, а вона щоразу всаджувала мене поруч із «добрими людьми», які майже не чіплялися до мене з проханнями розповісти щось про Марлен Дітріх, навіть обирала мені місце якомога далі від моєї славетної матусі. Вона і сама була не дуже гарною, тому розуміла невпевненість тих, кому відомо про власну непривабливість, і ніколи не примушувала мене опинятися в центрі уваги. Так само, як я пам’ятаю кожну людину, що була до мене приязною, я чітко пам’ятаю і цю жінку, яка часто ставилася до інших людей із відвертою злобою.

Усім були надіслані запрошення на листівках із золотими обрізами, надруковані випуклими літерами у Картьє, і завдяки тому, що старшим дітям Кеннеді дозволили туди піти, мені також було дозволено. Мама навіть купила мені першу в житті вечірню сукню – накрохмалене біле павутиння із широким вшитим паском, декорованим скалочками кольорового скла. У ній я була схожа на блискучу антимоскітну сітку. Більш за все мені кортіло сховатися в найтемніший кут, а краще – померти! Мама – зі свіжою засмагою, у летючому білому шифоні, схожа на молочну іриску, занурену у збиті вершки,– ляпнула мені на облуплений від сонячного опіку ніс трохи якогось крему, почепила на моє волосся сітчастий бант і запхала в машину.

Величезна бальна зала нагадувала печеру Аладдіна в сучасному варіанті: з вигляду це було наче прегарний туристичний плакат. Міс Максвелл знайшла мені місце за столом серед горщиків із папороттю, ще й поряд із тактовними людьми, які взагалі не звертали на мене уваги. Маму, батька, Тамі та Ремарка вона посадила якнайдалі від мене, в іншому кінці приміщення. Вечір виявився особливим, бо Джек перетнув усю залу та запросив мене на танець – останній писк тодішньої моди, «ламберт вок»! Запаморочлива дівоча мрія: двадцятиоднорічний Джек був настільки люб’язним, що запросив на танець протимоскітну сітку…

Маю визнати: це дійсно було чудово!

Не пам’ятаю, звідки почали поширюватися чутки про те, що влітку 1938 року Марс зіткнеться із Землею. І справді: щовечора червоне сяйво зловісної планети здавалося все ближчим! Беатріс Ліллі[29] невпинно спостерігала за нею, хитаючи головою та мурмочучи:

– Приречені, любі мої, усі ми приречені!

Ситуелли[30] у цей час молилися; історик Вілл Дюрант[31] у надзвичайному занепокоєнні зібрав речі та на високій швидкості умчав у напрямку вілли Моема. Більш допитливі джентльмени замовляли потужні біноклі, телескопи та книжки з астрономії, отримували їх із Парижа, а потім занурювались в обчислювання, визначаючи найближчу дату Армагеддону. Їхні дами відвідували салони краси та обмірковували, яка з їхніх численних вечірніх суконь є найбільш доречною для злиття з вічністю. Підсмажування на скелястому березі, спостерігання за незворушними водами Середземного моря, переймання, чи зараз ще час ланчу, чи вже треба починати вдягатися до обіду,– всі ці дрібні турботи їм добряче набридли, тож проходження палаючої планети виявилося захопливою та приємною розвагою. Евелін Волш МакЛін[32], володарка діаманту «Надія», за яким тягся шлейф зловісних легенд – нібито людина, яка торкалася його, тієї ж миті падала мертвою,– вирішила відкинути усі забобони, дістала смертельно небезпечний камінь зі сховища і дозволила всім бажаючим сміливцям доторкнутися до нього. І тоді вони дійшли згоди, що цей камінчик є найкращою прикрасою для першої вечірки на честь кінця світу.

У ніч, яка, за тими ж чутками, мала бути фатальною, всі зібралися на урочисте свято. Джентльмени – в білих камізельках та парадних смокінгах; їхні дами, огорнені атласом, шифоном, мереживом, органзою та піке,– просто запаморочливі. Величезні кришталеві салатники із червоною ікрою затишно червоніли серед гір колотого льоду на вишуканих срібних тацях. «Дом Периньйон», «Тейттінджер», «Удова Кліко» іскрились золотом та пінились у високих келихах, переливаючись у променях місячного сяйва.

Хтось віддавав перевагу «Чорному оксамиту»[33], бо вважав, що ірландське «Гіннес», змішане із «бульбашками», краще пасує до останнього тосту; інші обирали «Рожеву леді» або «Стінджер»[34]. Це була дивовижна прощальна вечірка! Вона тривала доти, доки на поверхні сріблястого моря не з’явилися перші рожеві промені світанкового сонця,– і всі раптом усвідомили, що наш світ ще не добіг кінця, і з полегшенням вирушили відсипатися. Хоча, звісно, почувалися трохи розчарованими.

Наступного літа хід історії людства таки змінився, але спричинив це зовсім не Марс, а низькорослий чоловічок із Берліна.

МЕНЕ ПОВЕРНУЛИ до паризького заслання, де на мене вже з нетерпінням чекала нова гувернантка. Її волосся й одяг були сірого кольору, і від неї пахло лавандовими саше та справжньою цнотливістю старої діви. На зміну черрі-бренді прийшов англійський чай, заварений за всіма приписами в спеціальному чайнику, а замість таємничих прогулянок тепер мені належав відхід до сну о восьмій та «Втрачений рай» Мілтона. Я так і не могла збагнути, чому мене знову не відправили до школи.

– Цей йолоп Чемберлен вірить, що зможе переконати Гітлера? – Мама вимірювала кроками вітальню із ранковою газетою в одній руці та чашкою кави в іншій. Її родина уважно слухала, намащуючи маслом круасани.

– Про що він собі думає? Що прем’єр-міністр Англії поїде до Берхтесгадену, і лише цей вчинок вразить фюрера? Британці завжди поводяться так, ніби їхня імперія й досі володарює світом!

– Можливо, саме така поведінка їх колись врятує,– неголосно зауважив Ремарк.

– Боні! – скинулася мама.– І це кажеш ти?! Ти – великий співець страждань, які приносить війна, то ж як ти можеш навіть припустити, що ця дурна подорож Чемберлена до Гітлера приведе до чогось путнього?

– Марлен, я не можу судити їхні політичні маневри, я лише кажу про риси, властиві цій нації.

– Фаті,– перемкнула мама увагу з мого тимчасового батька на головного,– а ти що про це думаєш? Коли Боні розмовляє цим своїм професорським тоном… Кошеня, сядь прямо! Доїдай яйце. Тамі, не смикайся на стільці і наглядай за дитиною… Так от, татусь, що скажеш? Ми з Боні дійшли висновків, що війна неминуча… Дитину треба евакуювати! Вона має бути врятована… і ти теж, Боні… Мені ніщо не загрожує, вони не посміють зачепити Дітріх! Хай там як, а Гітлер із його пунктиком щодо підв’язок… Знаєш, подейкують, що коли вони спалювали всі фільми, він зберіг для себе «Блакитного янгола»!.. Маріє, збирай речі: ти їдеш! Татусь підкаже, де тебе краще сховати від небезпеки!

Поклавши серветку біля тарілки, Ремарк підвівся й вимовив:

– Я б радив Голландію. Там багато портів, і пароплавом можна відплисти до Америки. До того ж голландці ні в якому разі не капітулюють перед Германією.

– От бачите,– тріумфально проголосила мама,– тільки чоловік, який знає все про реальну війну, холоднокровно приймає рішення, коли вона от-от почнеться! Татусь, Голландія! Увечері! Дитина поїде до Голландії сьогодні ж! Тамі її відвезе!

І вона вирушила на примірку до Скіапареллі. Батько зателефонував до компанії «Томас Кук»[35].

Я вже розмірковувала про те, що зазвичай беруть із собою в дорогу, коли втікають від війни. Повернувшись, мама повідомила, що біженці не повинні бути обтяжені багажем, і віддала мені один зі своїх особливих кейсів – ручної роботи, зроблений на її замовлення у «Гермес». Його було виготовлено з такої тонкої свинячої шкіри, що до нього додавався полотняний чохол, аби запобігти подряпин. Усередині кейс був оббитий замшею кремового кольору та оздоблений кришталевими пляшечками і баночками для кремів, пудри та рідкого мила. Кришки до всієї цієї пишноти було зроблено з емалі з геометричним малюнком ніжно-рожевого кольору, інкрустованого лазуритом. Навіть порожній цей невеличкий несесер важив, мабуть, тонну – і саме з цієї причини мама ніколи ним не користувалася. А навантажений піжамою, туфлями, спідницею, светром та книжками він ставав таким, що в разі необхідності бігти через кордон я б не змогла зробити ані кроку.

Мама зняла з нас капелюшки, зав’язала нам на головах шарфи, а потім зі словами: «Ніколи не знаєш, як казала удова…» – прикріпила англійськими шпильками до наших трусиків доларові купюри, поплакала, розцілувала на прощання і передала своєму чоловікові, який мав відвезти нас до потягу. А сама, стоячи в обіймах коханця, схлипнула:

– Уперед, до безпеки…. Рятуйтеся… йдіть! Швидше!..

Тамі тремтіла, немов осиковий лист. Єдиним її документом був сумнівний нансенівський паспорт[36] – вартий розміщення в музеї папірець, приклеєні до якого дозволи на в’їзд утворювали щось на кшталт хвоста дитячого повітряного змія, що самотужки перетнув російський кордон. Мій німецький паспорт був прикрашений цілою зграєю зловісного вигляду орлів. Ми увійшли до вагона вночі, у суцільній темряві, щоб дістатися Гааги. Не знаю, хто з нас почувався більш наляканим. Можливо, все ж таки Тамі, бо вона не просто наново переживала свою давнішню втечу з Росії, але й розлучилася із чоловіком, який за незбагненних причин замінив їй увесь світ. Забившись у кут вицвілого плюшевого дивана, вона виглядала покинутою й самотньою. Я обійняла її і міцно притисла до себе, так ми і сиділи, доки потяг мчав крізь темряву.

На кордоні у нас виникла затримка. Побачивши свастику на моєму паспорті, французькі митні інспектори мало не розідрали навпіл мамин вишуканий несесер – із такою ненавистю та підозрою його було розкрито. Перевірці було піддано кожну скляночку, вони намагалися щось відшукати навіть у залишках її пудри, якою вона користувался в незапам’ятні часи: її висипали на стіл і ретельно дослідили за допомогою кінчика олівця; креми з тюбиків також було вичавлено. Потім вони довго вистукували наші підбори в пошуках прихованих порожнин. Усе це робилося без жодних емоцій, неквапом, мовчки та дуже ретельно. Я почувалася винною – просто через те, що саме на мені зосередилася прискіплива увага митників. Дивне відчуття: боїшся, хоча знаєш, що ні в чому не винен. Хоча пізніше це згадується швидше як відчуття суцільної безпорадності, ніж страх.

Повернувшись після підписання Мюнхенської угоди, Невіл Чемберлен проголосив, що досяг «миру, наскільки дозволяють наші часи». Через це нас, «біженців», миттю було відкликано з Голландії. Мені не хотілося жахливої війни, але я так прагнула знову опинитися в Америці, що поверталася до Парижа дещо розчарованою.

Мою гувернантку вже звільнили, тому я оселилася в батьковій квартирі. Майже одразу відновилися прочуханки на адресу Тамі, а з ними і мої намагання захистити її від татової жорстокості. Мама, яка вже повернулася до Голлівуда, зателефонувала мені, щоб розповісти про дивний випадок під час Гелловіну:

– Серденько, уявляєш, уся країна з’їхала з глузду! І лише через якесь радіошоу! Неймовірно, чи не так?.. Так, так, Америку охопила паніка! Справжня паніка! Нібито якісь зелені чоловічки з Марса висадились з космічного корабля десь у Нью-Джерсі, можеш уявити? І вони повірили! І все це сум’яття створив один лише чоловічий голос на радіо! Я просто зобов’язана із ним познайомитись!..[37]

Згодом Орсон Веллс став її великим приятелем. Вони підтримували один одного, розуміли, поважали і ніколи не пліткували про іншого за його спиною.

Нарешті мені дозволили повернутися до школи, і свій чотирнадцятий день народження я відсвяткувала серед нестримного потоку квітів, надісланних за маминим замовленням. Одночасно я вдень і вночі готувалася до екзаменів, скласти які у мене не було найменшого шансу, а потім дивилася, як щасливі дівчата вирушали додому – святкувати Різдво у родинному колі. На мене ж чекав виправний заклад у татовій паризькій квартирі, де я перш за все потай втягла виснаженого Тедді до своєї кімнати, поклала в ліжко і, під його задоволене хропіння у мене під боком, почала чекати, коли в батьковій спальні стихнуть повчальні лекції та ридання Тамі, що обов’язково чулися слідом.

Після різдвяних канікул замість повернення до школи на мене чекала нова зустріч із готелем «Вандом». Може, мене нарешті виключили – через мої жахливі «успіхи» та постійну відсутність? Мені кортіло спитати про це, але я не наважувалася, тому що підозрювала: почута відповідь тільки підтвердить мої припущення. Моя нова, типово англійська гувернантка була суворою та зарозумілою; нагляд за нащадком якоїсь там кінозірки вона вважала для себе деградуванням, але у парку, де ми гуляли, повідомляла всім і кожному, що її винайняла знаменита «міс Дітріх».

Я обережно розмірковувала, коли і хто саме з батьків нарешті накаже мені звітувати про свої навчальні досягнення, а також про те, чому я знову мушу мешкати в якомусь готелі, тоді як мій батько має житло у цьому ж місті.

Тридцятого січня 1939 року мама надіслала татові телеграму, що її, на мою думку, можна сміливо вважати зразком істинного телеграфного стилю Марлен Дітріх:

ЯК СПРАВИ = КОЛИ ПОЧНЕТЬСЯ ВІЙНА = ТЕЛЕГРАФУВАЛА ТАМІ ЩОДО ДЕННОГО ТА ОЧИЩУВАЛЬНОГО КРЕМІВ ЕТТИНГЕР РУМ’ЯНА КЛАСИЧНОГО КОЛЬОРУ ЦИКЛАМЕН ЛАК НІГТІВ АРДЕН НІЧОГО НЕ ОТРИМАЛА = МІЦНО ЦІЛУЮ ЛЮБЛЮ =

У лютому, готуючись виїхати з Америки, мама телеграфувала, що їй не дозволяють виїхати з країни через те, що американська податкова служба саме обчислює її заробітки в Англії і лише шостого червня вона має отримати свій перший американський паспорт. Також вона додала, що ціна питання складає сто вісімдесят тисяч доларів і щоб тато мене поцілував. Далі йшла фраза, що пізніше перетворилася на крилатий вираз: «Цього не повинно було трапитися, бо все було надто добре».

У березні Гітлер захопив Чехословакію, і я почала турбуватися: як там справи у моїх любих дідуся й бабусі, що стане з ними? Чому тато досі не перевіз їх до Парижа? Як багато питань може гніздитися у підлітковій душі – і не отримувати відповідей, навіть якщо їх висловити вголос.

Раптом мене знов запроторили до школи. Я вже не знала, радіти мені чи чогось страхатися, тому обрала нейтральний варіант: зробилася невидимкою, щоб нікому не завдавати найменшого клопоту.

У червні мене відправили до «мавпятника» – літнього школьного табору, охайного шале в горах, серед альпійських лук. Я залишила більшість речей у «Брильянтмонті», зробила реверанс і попрощалася із директрисами, не маючи гадки, що мине тридцять чотири роки, перш ніж я знову побачу цю школу.

ПЕКУЧОГО ЧЕРВНЕВОГО ДНЯ 1939 року в газетах усього світу з’явилася фотографія Дітріх разом із повідомленням про те, що вона стала громадянкою Сполучених Штатів. Опустивши очі, із нудьгуючим виглядом, вона спирається на стіл мирового судді, який приймає присягу на вірність. Суддя в жилеті й сорочці, вона – у зимньому костюмі, фетровому капелюсі та рукавичках. Дуже дивна поза як для такої важливої події. У Берліні улюблена газета доктора Геббельса «Дер Штюрмер»[38] опублікувала під цим фото такий коментар:

Німецька кіноактриса Марлен Дітріх так багато років провела серед голлівудських кіношних євреїв, що тепер і сама вирішила стати американською громадянкою. На цій фотографії вона отримує відповідні папери в Лос-Анджелесі. Ми бачимо зневажливе ставлення єврейського судді до цієї події з того, що на знімку він вдягнений лише в сорочку: він розуміє, що присяга Дітріх означає її зраду батьківщині.

Батько зателефонував мені до Швейцарії, повідомив, що відтепер я також стала громадянкою Сполучених Штатів, і, щоб не дати мені заклякнути на цій думці, запитав, як у мене справи з алгеброю, а почувши відповідь, повісив слухавку.

Це що, дійсно так? Ця новина здавалася надто доброю, щоб виявитися правдою. Чи ж я нарешті – насправді! – справжня американка? Не буде більше зловісних орлів, не буде Німеччини? Я побігла до своєї кімнати, витягла з-під ліжка взуттєву коробку, в якій зберігала особисті скарби, знайшла серед них невеличкий американський прапор, призначений для святкування Четвертого липня, поставила на мармурову столешницю своєї тумбочки, віддала йому честь – і від душі розридалася. Це були сльози радості!

Тим часом батько вирушив до Америки, щоб допомогти мамі вирішити проблему з податками. Його присутність була потрібна, щоб спрацював черговий «сценарій» Дітріх, утілений того дня, коли «Нормандія» мала відплисти з Нью-Йорка до Франції. Оскільки я не була свідком цієї, так би мовити, драми, мушу викладати події з маминих слів. Була у цьому переказі адаптована правда чи це взагалі чиста вигадка,– але ця історія сповнена «духу Дітріх» і тому заслуговує оприлюднення. Її родинна назва – «День, коли гангстери з податкової поліції схопили татуся».

Будучи впевненою, що нікому й на думку не спаде шукати її лютневу телеграму, з якої стає очевидно, що вона про все знала задовго до того, як ступила на палубу лайнера, мама розповідала цю історію наступним чином. Марлен Дітріх прибула на пірс номер 88, піднялася на борт «Нормандії», увійшла до своїх апартаментів – і виявила їх порожніми. Вісім дорожніх скринь, тридцять одиниць іншого багажу та один чоловік були вилучені звідти і наразі перебували на пірсі під охороною агентів федерального казначейства.

Дітріх вибігла на берег, притисла чоловіка до гарно обтягнутих першокласно пошитим блейзером грудей і тоном, від якого згорнулося б молоко аж на іншому боці Атлантики, запитала:

– Що вам потрібно від мого чоловіка?

Агенти пояснили, що вона винна уряду Сполучених Штатів триста тисяч доларів – прибутковий податок з гонорару, що вона його отримала за участь у фільмі «Лицар без обладунків».

– Чому це я повинна декларувати в Америці те, що заробляю в Англії? – пролунала приголомшлива відповідь.

Цю частину оповіді мама завжди промовляла сповненим праведного гніву голосом, потім робила драматичну паузу і вела далі:

– Мені довелося залишити бідолашного татуся з цими американськими гангстерами та побігти сходами аж до капітана «Нормандії». Я благала його затримати відправку лайнера, доки я не поговорю із президентом Рузвельтом. Авжеж, він погодився, але промурмотів щось про припливи. І все ж таки я зателефонувала до Вашингтона – президента не було на місці, але я мала розмову із другом Джо Кеннеді, міністром фінансів містером Генрі Моргентау. Він сказав, що його шокує таке ставлення до мене одразу ж після отримання американського громадянства. І припустив, що, можливо, податківці отримали анонімну звістку про те, що я збираюся залишити Америку назавжди та прихопити з собою всі мої гроші. Я збурилася: «Які ще гроші?». А він відповів, що, вірогідно, донос надійшов від американських нацистів – як помста. Це було б дуже на них схоже! Але він-таки не допоміг мені, і тоді… знаєш, що я зробила? Кинула слухавку і мерщій побігла до пристані, сунула тим гангстерам з податкової мої дивовижні смарагди, і тоді вони повернули мені татуся і скрині, і «Нормандія» змогла вчасно вийти в море!

Утім, іноді мама починала стверджувати, що, знавіснівши через відчай, вона рвонула до Вашингтона, притискаючи несесер зі смарагдами до грудей, і вручила його особисто міністру Моргентау. Іншого разу місце Моргентау посідав президент Рузвельт – залежно від того, кому розповідалася ця історія. У 1945 році вона казала, що їй довелося продати безцінні смарагди, бо їй просто ні за що було жити – адже вона пожертвувала майже всі свої заробітки на потреби війни з нацистами!

Коли мама прибула до Парижа, мене миттю висмикнули з гірського табору. Але цього разу я оселилася з нею у «Ланкастері». Ремарк перебував у себе, в Порто Ронко, наглядаючи за тим, як пакується його майно,– він збирався переправити його через Голландію до Америки. Я виконувала звичайні обов’язки, дивувалася, чому це на маминому обрії досі не намалювався хтось новенький, і раділа з того, що її зв’язок з Боні протривав майже цілий рік.

Зателефонував Джек Кеннеді, сказав, що буде проїздом у Парижі та запросив мене на чай. Я була на сьомому небі! У мене залишалося три дні на схуднення та позбавлення від підліткових прищів. Мама, однак, не була в захваті: на її думку, для «студента» досить недоречно запрошувати «дитину» до кафе. Вона зателефонувала Ремарку, але він не побачив нічого лиховісного в такому запрошенні, ще й порадив мамі купити мені гарну сукню для такого випадку. Вона вгамувалася, і ми разом вирушили до модної дитячої крамнички – але там не знайшлося одягу мого розміру, і мама, обурившись, повела мене до іншої крамниці, де я смиренно примірювала все, що вона мені кидала. Врешті ми купили темно-зелену сукню з жатого шовку із величезними біло-червоними стокротками по всій спідниці, вшитим зеленим паском, який підкреслював мою широчезну талію, та – задля довершення образу – рукавами-ліхтариками. Я ще додала крему з натуральної подрібненої ромашки, нанісши його на обличчя, і вирішила, що, принаймні, виглядаю краще, ніж зазвичай, майже о’кей.

– Тебе супроводжуватиме гувернантка,– оголосила мама, і мої сподівання на гарний вечір випарувалися.

– О матусю, будь ласка, не треба! Він вирішить, що я досі маленька,– ледве видихнула я.

– Вона піде із тобою, або ти не підеш узагалі.– Мама була невблаганною.

Я потай подзвонила Джекові:

– Мені треба тобі щось сказати… Я буду разом із гувернанткою… тому, якщо ти скасуєш зустріч, я тебе зрозумію, дійсно!

– Не хвилюйся, ми закидаємо її еклерами, і вона не матиме часу лізти в чужі справи! – У Джека завжди все так легко виходило.

Ми зустрілися на другому поверсі «Кафе де Тріумф» на Єлисейських Полях, у чайній кімнаті, збудованій повністю зі скла. Спершу Джек поцілував мене в щоку, від чого мої ноги затремтіли, і я ледве встояла. Потім він люб’язно посадив мою гувернантку за один з охайних мармурових столиків, замовив для неї цілу тацю французької випічки, а мене повів до іншого столика, де ми із ним залишилися удвох. У мене до нього було ціле море запитань, і він відповів на кожне – терпляче й докладно, а потім розповів мені про всі останні події у їхній родині.

Це був чудовий день!

Розпочалося наше літнє нашестя на мис Антіб. Зі Швейцарії зателефонував Ремарк і повідомив, що їхатиме на своїй «Лянчі» на південь Франції, а пізніше приїде до нас на Антіб. На нас чекали ті самі апартаменти, у яких ми зупинялися минулого року, а готель тішив звичайною атмосферою безтурботності та розкоші. Нічого не змінилося, і це було добре: мені подобалася стабільність – вона надавала відчуття впевненості та комфорту. Родина Кеннеді також повернулася – відпочити від дипломатичних обов’язків та навчання у престижних школах. Уперше в житті я мала друзів, з якими могла проводити час, і від цього почувалася щасливою. Швидко натягнувши купальник та накинувши пляжний халат, я миттю помчала еспланадою до скелястого берега, доки ніхто не встиг мене помітити та долучити до виконання якихось важливих доручень.

Жоден з моїх друзів не змінився, хіба що їхні індивідуальності проявилися яскравіше. Тедді ще більше полюбив обійматися. Дуже рідко діти здатні зберігати таку янгольську ніжність, не гублячи її з роками. Боббі схопив мене за руку:

– Розмарі треба подрімати, тож підемо з нами пірнати за восьминогами! У Джо є приголомшлива нова рушниця – вона стріляє під водою гарпунами. Джо хоче негайно випробувати її. Це подарунок від президента!

У молодших Кеннеді завжди виникали якісь неймовірні ідеї, що їм кортіло втілити або випробувати. Те, чого ніхто ще не бачив, що неможливо було купити, бо воно щойно зійшло з випробувального стенду, невдовзі з’являлося у них.

– За восьминогами? Та вони ж схоплять нас щупальцями та утягнуть на дно! Ні, краще я подивлюся на вас зі скель!

– Та ти що! Це ж середземноморські восьминоги, вони маленькі! Все, чого вони прагнуть,– якнайкраще сховатися серед каміння! Варто лише пірнути, схопити його та підняти на поверхню. А якщо він стрільне в тебе чорнилом, просто заплющ очі та спливай. Уполювати їх дуже легко – вони самі обвиваються навколо твоєї руки – от і все!

– Боббі, а що, всі пірнатимуть за восьминогами, навіть Джек? – Я ще сподівалася, що почую у відповідь «ні».

– Звісно ж, ходімо! Тут нічого боятися. Ми весь час це робимо. Коли наловимо досить, можна ними повечеряти.

Усе виглядало так, як розповідав Боббі. І його поради завжди спрацьовували.

«Лянча» Ремарка – точнісінько така, як він описав її у «Трьох товаришах», замуркотіла й зупинилася. Він заздалегідь зателефонував із Канн, і мама на нього вже чекала. Обхопивши її обличчя своїми тонкими руками, він ніжно тримав його і просто роздивлявся, ніби бачив уперше. Мама без підборів завжди здавалася маленькою, хоча насправді такою не була. Вони поцілувалися, а потім, узявши її за руку, Ремарк відрекомендував її своєму найкращому другу – машині. Йому дуже хотілося, щоб його «сіра пума» зрозуміла його кохання до «золотої пуми» і не страждала від ревнощів. Мама прийшла у захват: вона вперше була суперницею автомобілю! Щоб вони мали можливість познайомитися ближче, Ремарк запросив обох проїхатися узбережжям.

Того вечора він з’явився в маминому номері особливо гарним – у білому смокінгу, із німецьким портфелем у руках, саме таким, про який я так мріяла в дитинстві. Ремарк витяг з портфеля якісь пожовклі аркуші. Виявилося, що, очікуючи, поки теслярі зроблять рами для його картин, він натрапив на оповідання, які почав писати у 1920 році, але так і не закінчив.

– Тоді б вони читалися, та й сьогодні їх читатимуть, але я не відчуваю, що зможу їх закінчити. Мені бракує тієї дивовижної, легкої наївності…– Він почав перебирати аркуші, а його золотаві очі потемнішали.– Двадцять років тому, коли тривала війна, я писав ці оповідання з єдиною думкою: врятувати світ. Кілька тижнів тому в Порто-Ронко я усвідомив, що на обрії інша війна, а єдиною моєю думкою є рятування власної колекції живопису.

Мама підсунулася ближче, поцілувала його і промовила:

– Кохання моє, це ж просто смішно: ти – великий письменник, що ще тобі треба? Поглянь на Гемінґвея: він ніколи не переймається через те, що відчуває наразі або що відчував багато років тому. Вся ця краса просто виливається з нього, з його душі!..

Мене розбудили мамині несамовиті крики по домашньому телефону:

– Татусю, татусю… ти ще спиш?!

Я подивилася на дорожній годинник: чотири ранку. Щось трапилося! Я накинула халат та побігла через хол до маминого номера.

– Татусю! Прокидайся! Слухай, що я тобі скажу! Ми з Боні посварилися. Пам’ятаєш, як дивно він поводився за вечерею? Так от, згодом він звинуватив мене в тому, що я нібито спала із Гемінґвеєм. Я пояснила, що це не так, але ж він мені не повірив! Він наговорив мені купу брутальностей, а потім кудись помчав. Певно, грати в казино, і, звісно ж, напився. Вдягайся зараз же, бери машину та знайди його! Може, він уже лежить десь, і хтось ось-ось побачить його в такому стані! Подзвони мені одразу ж, коли про щось дізнаєшся! – Повісивши слухавку, вона помітила мене, наказала замовити для неї каву і почала вимірювати кроками кімнату.

За дві години телефон задзвонив. Батько знайшов Ремарка в сільському барі у Жуан-ле-Пен: ущент п’яного, у розпачі, але майже неушкодженого.

Того літа цілителька, що розтирала кров по гумі, нас не навідувала, але мама знайшла іншу медичну сенсацію. Вона прибула в маленькому тюбику аж з Росії і гарантувала зцілення від будь-якої найзлішої застуди. Мама пояснила процедуру її нанесення Беатрис Ліллі, а далі розігралася наступна сцена.

– Беа, серденько! Це просто дивовижна річ! Такого ще ніхто не бачив… дай-но мені руку! Ні, ні, поверни її, цю мазь треба втирати у внутрішню частину зап’ястка, там, де пульсує вена.

Затиснувши ковпачок у зубах, вона вичавила велику кульку жовтої масної маси на шкіру приятельки, повернула ковпачок на місце та почала енергійно втирати мазь у руку Беа. На місці «пульсації вени» з’явилася червона плямка і невеличкий набряк.

– Марлен, хіба я казала, що застуджена?

– Звісно ж, так: ти сказала, що у тебе «все заколоджене».

– О, так це ще й від закрепа допомагає?

Пляма вже стала яскраво-червоною і пекла, а Беа Ліллі намагалася забрати руку від мами, яка міцно її тримала.

– Марлен, з чого зроблена ця гидота?

– Зміїна отрута. Вона спочатку запалює тканину, потім висушує її, а потім ти раптом знову можеш дихати!

До того часу мені не доводилося бачити, щоб людина здолала відстань до бухти з такою швидкістю! Мама стояла, дивлячись на Беа Ліллі, яка стрімко віддалялася, із розгубленим виразом на обличчі:

– Що таке з тією жінкою? Ноел казав мені, що вона смішна, але ж я не думала, що смішна – це означає дивна…

Якось на пляжі всі немов оскаженіли. Люди скупчилися на скелястому березі, ніби зграя голодних чайок, що чекають, коли стихне шторм, щоб почати пірнати за рибою. На горизонті з’явилося якесь судно, що прямувало до нашої невеличкої, затишної бухти. Дивовижна трищоглова шхуна з темним, майже чорним корпусом линула крізь атласні води, її палуби з тикового дерева виблискували в променях ранкового сонця, а біля штурвала стояв гарний юнак. Навіть здалеку були помітні його бронзова засмага та рельєфні мускули, що вигравали на грудях та дужих стегнах. Він привітно помахав рукою до глядачів на березі, виблиснув білозубою посмішкою та віддав команду кинути якір серед білих яхт. Якби він раптом підняв «Веселий Роджер», ніхто б анітрохи не здивувався: з першого ж погляду на цю людину згадувалося слово «пірат», а слідом – «грабіж» та «мародерство».

Мама торкнулася ліктя Ремарка:

– Боні… який же він гарний! Певно, приплив сюди на ланч… Хто він такий? – Вона спостерігала за шлюпкою, що наближалася до берега.

Вдягнений в облягаючі парусинові штани та смугасту матроску, штурман піратської шхуни піднявся сходами до «Шатра райської долі» – і раптом виявилося, що це зовсім не юнак-відчайдух, а пласкогруда жінка. За тих часів серед багатих спадкоємиць подібних урвиголів було хоч греблю гати, а ця була справжньою авантюристкою та шукачкою пригод: вона володіла пароплавами, власними островами, у вузьких колах була відома як «Джо», і саме вона стала маминою «інтерлюдією» влітку 1939 року. Вона єдина з усіх дозволяла собі називати Дітріх «дитинкою», і це сходило їй з рук. Її головною штаб-квартирою була двотонна вантажівка-фургон. І хоча вона носила зшиті на замовлення костюми зі спідницями та фарбувала нігті на пальцях яскраво-червоним лаком, усі ці принади не могли зробити її повною мірою схожою на жінку. Через близько посаджені очі та тіло, що брилою сиділо на стовпоподібних ногах із маленькими ступнями, зблизька вона вражаюче скидалася на носорога. Я б навіть не здивувалася, якби якоїсь миті її вуха почали рухатися, а спритна пташка почала видзьобувати комах з її загривка.

Ремарк у затінених кімнатах працював над пожовклими сторінками, щоб увечері напитися до нестями, мій батько перевіряв рахунки та вдосконалював свою бездоганну засмагу, Тамі ковтала всі пігулки, що гарантували отримання неминущого щастя,– призначені як справжніми лікарями, так і співчуваючими дилетантами. Я ж у цей час плавала в прозорій воді затоки, спостерігала за щасливою родиною Кеннеді та допомагала мамі вдягатися для денного рандеву на «піратському кораблі», сподіваючись, що вона повернеться раніше, ніж Боні вирине зі свого денного притулку, і вони встигнуть побути разом.

Якось уранці ми снідали в маминих апартаментах, коли задзвонив телефон. Батько підняв слухавку і оголосив, що дзвінок – з Голлівуда. Мама нахмурилася.

– У такий час? Поговори із ними сам, Фаті, це, певно, якісь дурниці.

– Це особиста розмова,– наполіг тато.– Тебе викликає Джозеф Пастернак.

Мама була відверто роздратована.

– Хто?

– Якщо згадуєш, він працював на УФА, коли знімався «Блакитний янгол». Зараз він визначний продюсер на студії «Юніверсал». Краще тобі із ним поговорити.

Мама кинула на тата розлючений погляд і взяла слухавку.

– Марлен Дітріх слухає. Що примусило вас телефонувати на південь Франції?

Пам’ятаю, як мамині вигнуті брови вигнулися ще більше у невимовному здивуванні, почулося крижане «до побачення» – а потім брязкіт покладеної слухавки.

– Тепер ще оцей угорський йолоп! Знаєш, що він сказав? Він хотів би, щоб я зіграла у вестерні! У головній ролі – Джиммі Стюарт! Сміхота. Вони в тому Голлівуді дуріють що не день, то більше!..

На цьому вона припинила розмовляти на цю тему, а за ланчем переказала вранішній дзвінок Кеннеді як жарт.

– Тато Джо…

Навколо було так багато «Джо», що вона вирішила звертатися до посла Кеннеді саме так, щоб уникнути плутанини із його молодшим сином, фон Штернбергом та Піраткою.

– Тато Джо, визнай, що це суцільна сміхота: Дітріх поруч із тим шепелявим неподобством із ляльковою мордочкою! Який, до того ж, воліє здаватися таким собі «стовідсотковим американцем»!

– Скільки вони тобі пропонують?

– Та я навіть не питала. Ти гадаєш, що це не така вже й божевільна думка?

– Марлен, якщо хочеш, я поговорю із «Юніверсал». Цілком можливо, що Пастернак має на руках якусь цікаву комбінацію.

Мама обернулася до мого батька:

– Фаті, подзвони Джо. Розкажи йому про Пастернака. Спитай, що він думає про це і передзвони мені до сьомої вечора за місцевим часом, а потім замов розмову із Пастернаком на восьму…– Повернувшись до Кеннеді, вона додала, вже підводячись із-за столу: – Ти вільний у цей час? Я також хочу порадитися з Боні щодо цієї пропозиції.

До сьомої усі були опитані. Фон Штернберг відповів, що, на його думку, Стюарт – це те саме, що й Купер, тільки з кращими акторськими здібностями, а грати у вестерні «шльондру-танцюристку» – це просто наново перегравати берлінську Лолу, яка переїхала до Вірджинія-сіті, і що мама буде божевільною, якщо відмовиться від такої пропозиції. Кеннеді сказав, що їй пропонують надто великі гроші, щоб відмовлятися, і порадив переговорити із Чарлзом Фелдманом[39]. Фелдман згодом став найулюбленішим маминим агентом, якому вона найбільше довіряла у професійних питаннях.

Піратка так уподобала цю ідею, що пообіцяла винайняти маєток у Беверлі-Гіллз – лише заради того, щоб опинитися поруч зі своєю «дитинкою». Вона навіть пообіцяла подарувати моїй матері один зі своїх островів у Карибському морі – разом із усіма його жителями! Навіть Ремарку сподобалася перспектива побачити Дітріх у вестерні.

І все одно вона коливалася.

– Тато Джо, а що, як почнеться війна? Мені треба брати всіх із собою до Америки чи можна буде залишити їх тут? Ти – посол в Англії, тож кому, якщо не тобі, розуміти, що очманілий Чемберлен та його гарнюнчик Іден[40] не в змозі зупинити Гітлера! І тоді – що тоді має трапитися? Я опинюся в далечині, гратиму в дурному фільмі, і ніколи не пробачу собі, якщо тут щось станеться з кимось із них!

Кеннеді запевнив її, що в разі виникнення найменшої небезпеки або якщо неминучість війни стане очевидною, він евакуює свою родину до безпечного місця в Англії і її родину захищатиме так само, як і свою.

Мій батько впорядковував скрині, зробив необхідні дорожні розпорядження. Ми з мамою і Тамі спакували речі. Перед тим як поїхати до Парижа, мама взяла мою руку і вклала її в руку Ремарка:

– Моє єдине кохання… залишаю тобі мою дитину. Захищай її, піклуйся про її безпеку – заради мене! Фаті,– кинула вона через плече,– не забудь зателефонувати до «Парамаунта». Їм доведеться відпустити Неллі: хтось повинен укладати мені волосся на «Юніверсал».

Із цими словами вона сіла в лімузин.

Між зустрічами із костюмерами, фліртом із Пастернаком та обговоренням пісень із композитором, який працював ще для «Блакитного янгола», Фредеріком Голландером, та «милим» чоловіком Франком Лоессером, якого мама називала «молодим, але дуже талановитим поетом», вона постійно підтримувала телефонний зв’язок із нами.

Дизайнер Вєра Вест – звісно ж, не Тревіс, але це не має значення: все одно мама сама створює костюми. За її ідеєю бальна сукня буде пошита в стилі «нічної сорочки», як любив робити Тревіс, але із новим «вбудованим бюстгальтером», тож вона зможе вільно рухатися в ньому, і взагалі ця сукня стане візитівкою фільму. Панчохи з нового матеріалу – нейлону – просто чудові: можна ходити цілісінький день, і жодної спущеної петлі! За фільмом її ім’я – Френчі, це щоб виправдати її далекий від західноамериканської говірки акцент. Вони із Неллі працюють над зачіскою «шльондри з дешевого кубла розпусти», це такі собі фальшиві локони-спіральки – «як у Ширлі Темпл, тільки сексуальніші». Режисер, Джордж Маршалл, сама милота; Пастернак – мудрований, як усі угорці, що й очікувалося, але теж милий. Її гримерна – цілий будинок: «Так, справжній будиночок, зовсім не така комора, як на “Парамаунті”; а Джиммі Стюарт виявився не “тупим ковбоєм”, а “дуже милим чоловіком”».

Вона просто фонтанувала похвалами, і, судячи з того, що навколо неї усі були «милими», я дійшла висновку, що вона там хазяйнує, і мені стало цікаво, хто ж із цих облитих медом індивідів стане для неї найсолодшим.

Гітлер зі Сталіним підписали пакт про ненапад, і родина Кеннеді виїхала раніше, ніж інші навіть встигли замислитися. Настала мить, на яку всі чекали, але молилися, щоб вона ніколи не настала. Готелем і маєтками, немов спалах вогню, пробігла звістка:

– Треба їхати, їхати з Франції! Хутко! Мерщій!!!

З протилежного боку світу мама, задіявши свої могутні зв’язки, забронювала для нас місця на лайнері «Квін Мері», який мав відчалити з Шербура другого вересня 1939 року. З миса Антіб ми вирушили невеличкою колоною: ми з Ремарком у його шикарній «Лянчі» – попереду, а мій батько у «Паккарді» із нашим багажем, Тамі та Тедді слідував за нами, намагаючись не відставати. Ніхто, зрозуміло, не волав: «Німці лише за годину їзди звідси», але саме через це ми так поспіхом втекли з Антібу. Зупинялися ми лише для того, щоб заправити машини, але згодом наш рух уповільнився через довгу колону коней і мулів.

– Кіт, запам’ятай це,– напружено сказав Ремарк.– Збережи цю картину в пам’яті назавжди! Почуття відчаю, безсилий гнів французьких фермерів, безпорадність на їхніх обличчях, їхні нечіткі обриси в сутінках. Вони гонять цих тварин на війну. Навіть мули із кіньми – проти Вермахту та Люфтваффе!

Коли ми проїздили французькими селищами, виникало відчуття, що вони вже прийняли поразку – у війні, що навіть ще не почалася. Не було ані патріотичного прагнення вступити до лав армії, ані гордовито піднятих голів, ніхто не співав «Марсельєзу». Навіть ті фермери з мулами пленталися дорогою, ніби передчуваючи майбутню поразку, зупинялися на узбіччі та перепочивали, понуривши голови.

– Боні… Вони вже знають, що їм не перемогти?

– Так. Ці люди вже немолоді, вони пам’ятають минулу війну. Придивись до їхніх облич. Запам’ятай: війна не приносить слави, вона означає лише голосіння матерів.

Я, зовсім молода дівчина, спостерігала за першими кроками нової війни поряд із чоловіком, який бачив минулу, пройшов нею та зафіксував її жахи у своїх книгах, щоб про них дізнався весь світ. Я відчувала, що мені випала унікальна нагода бути поруч із такою людиною цієї миті.

«Лянча» почала перегріватися, і нам довелося зупинитися в придорожньому гаражі – вочевидь, уже покинутому. Боні дав мотору охолонути, але часу на ремонт не було: треба було дістатися Парижа вчасно, щоб устигнути на потяг, який мав відвезти нас до Шербура. Боні підняв капот, щоб мотор охолонув, і тепер мусив їхати із прочиненими дверцятами, бо капот затуляв йому вид на дорогу. Він кляв свою улюбленицю через те, що вона відмовлялася допомагати йому в таку годину.

Насправді ця лють не стосувалася автомобіля. Мені було шкода, що я не можу повною мірою розділити його втрату – адже я ніколи не вважала Європу своєю домівкою. Для Боні ж ця мить була неосяжно важкою та гіркою, бо він усвідомлював, що прощається з Європою надовго і, можливо, вже ніколи сюди не повернеться. І перш за все – через власне переконання, що Гітлер втілює в собі сили зла. Він обов’язково виграє війну і стане одноосібним хазяїном у Європі…

У Парижі майже не було освітлення, і ми повільно рухалися в темряві. Я подивилася на Ейфелеву вежу – лише рік тому вона життєрадісно виблискувала яскравими вогниками ілюмінації,– але спромоглася роздивитися лише похмурий обрис на тлі нічного неба.

– Париж – місто вогнів! – прошепотів Ремарк.– Мій гарний Париж під завісою світломаскування… Жодного разу в сучасній історії це місто не спромоглися позбавити його блиску. Треба підняти за нього бокал та побажати йому вистояти. Ходімо – поки твій татусь прощається зі своїми меблями, ми з тобою завітаємо до «Фуке»[41], проведемо ще один вечір на Єлисейських Полях та попрощаємося із Парижем. Ми нарешті під’їхали до гаража.

Ремарк передав ключі власнику та пояснив йому, як уберегти дорогоцінну «Пуму» від бошів[42], додавши:

– Проте, якщо вам знадобиться тікати з родиною з Парижа, можете скористатися нею. «Пуми» добре вправляються з втечами…

Він кинув останній погляд на свою улюбленицю, потім узяв мене за руку, і ми вирушили до «Фуке».

Того вечора знаменитий винний погріб «Фуке» був спустошений: ані дивовижного бургундського, ані витриманого коньяку 1911 року, ані доброго шампанського. Парижани товклися на Єлисейських Полях, напивалися, але ніхто не міг сп’яніти.

– Месьє! – вклонився Ремарку його улюблений сомельє. У руках він тримав запилену пляшку без етикетки.– Ми ж з вами не хочемо, щоб її знайшли та видудлили боші, авжеж?

Ремарк стверджувально кивнув, наповнюючи мій келих.

– Кіт, ти ніколи цього не забудеш – ані смак цього вина, ані випадок, заради якого ми його відкоркували.

Він був двічі правий.

Того вечора ми із Боні по-справжньому потоваришували – не як зовсім юна дівчина із чоловіком, і не як дитина із дорослою людиною, і не як донька жінки із коханцем своєї матері. Ми перетворилися на друзів, яким довелося разом переживати величезну трагедію…

У Нью-Йорку, під покровом темряви, пароплав «Бремен», загасивши вогні і залишивши на борту лише членів німецького екіпажу, крадькома линув Гудзоном під час нічного припливу. Йому було наказано повертатися до Німеччини якомога швидше та за будь-яку ціну.

Гітлер бомбардував Варшаву і вдерся в Польщу.

Мій батько, Тамі та Тедді зустріли нас у Шербурі. Я була невимовно щаслива побачити кремезне, пухнасте, чорно-біле собача. Не знаю чому, але я побоювалася, що батько вирішить залишити його в Парижі.

«Квін Мері», зазвичай розкішна, по-імперськи елегантна, скидалася на розгублену господиню вечірки, яка взагалі не вдалася. Не було оркестра, веселих прощальних вигуків, лише юрби людей метушилися тут і там із напруженими обличчями та тривогою в очах. Батько сказав, що воду з басейну, певно, відкачали, щоб навіть у ньому розмістити ліжка для пасажирів; частина головної ресторанної зали також вже була уставлена ліжками, і хтось запропонував віддати біженцям приміщення більярдної.

Волею долі «Квін Мері» востаннє перетинала океан як розкішний пасажирський лайнер. Негайно ж по прибутті до Америки її було перефарбовано у сірий колір та перероблено на військовий корабель – аж до кінця війни.

Якось, коли ми вже були напівдорозі, корабельне радіо оголосило, що Велика Британія та Франція відтепер перебувають у стані війни з нацистською Німеччиною. «Квін Мері» судилося перетнути Атлантичний океан неушкодженою, але ми боялися, що німецькі субмарини атакують корабель під британським прапором. Щодня ми вдивлялися в морську далечінь, намагаючись роздивитися їхні перископи, а вночі нам здавалося, що вони підкрадаються до нас із глибин.

На судні щодня проводились рятувальні тренування. Я попросила нашого стюарда допомогти мені пришити до рятувального жилета додаткові ремені: у разі, якщо б нас торпедували, я збиралася взяти із собою Тедді. Стюард допоміг мені з ременями і з тренуваннями, коли я намагалася долучити до них Тедді. Спочатку Тедді все це дуже не сподобалося – він не любив, щоб його притискали до себе; але після кількох спроб все ж таки зрозумів, що я хапаю його в обійми не через «емоції», а заради необхідності, і слухняно згортався клубком у мене на руках.

Скупчившись навколо покерного столу, огорнені димом від сигар, джентльмени розвивали власні теорії щодо можливого перебігу війни. Єврейські родини трималися разом, молилися та оплакували тих, хто залишився в Європі, не встигши вчасно евакуюватися. Були й такі пасажири, які поводилися так, ніби перебували у звичайнісінькій подорожі. Діти гралися, багаті вдовиці виходили в рятувальних жилетах навіть до обіду, тримаючи при собі скриньки з коштовностями.

Капітан оголосив, що судова радіостанція припиняє роботу аж до прибуття в порт призначення – щоб ворожі судна не могли визначити місцезнаходження лайнера. Відтоді ми пливли, позбавлені будь-якого зв’язку із навколишнім світом. Поширилися чутки, що «Квін Мері» наказано оминути нью-йоркський порт і тримати курс на Канаду.

Коли британський консул у Лос-Анджелесі повідомив мамі, що лайнер може змінити курс, вона відправила представників студії та юриста чекати на наше прибуття в Канаді, але додатково розпорядилася, щоб вони затримались у Нью-Йорку, чекаючи подальших звісток. Між віддаванням указівок імміграційним юристам та перемовинами з агентами судноплавної компанії мама встигала зніматися у фільмі «Дестрі знову в сідлі».

Верхні палуби були повні людей; ми обігнули маяк Емброз – і нарешті побачили Її! Здійнявся радісний гомін, люди аплодували так, що, певно, ці оплески та щасливі вигуки було чути в Нью-Йорку. Ми досягли мети… Ми у безпеці… Ми – вдома! Авжеж, я не втрималася від сліз, але цього разу плакали всі, тому я не почувалася маленькою дурепою.

Ми являли собою таку різношерсту юрбу, що іміграційна служба спочатку не розуміла, до якої категорії нас зарахувати. Ремарк мав якийсь особливий панамський паспорт біженця. У мого батька був німецький паспорт. А такого документа, як у Тамі,– нансенівського паспорта – жоден з чиновників взагалі ніколи не бачив. Зрештою, завдяки надісланим мамою юристам, після цілого дня перемовин та очікування ми таки пройшли імміграційний контроль. Мене пропустили як неповнолітню дитину американської громадянки, Тедді – як цілком здорового собаку в моєму супроводі, всіх інших – за «рожевою картою іноземця»: у ту мить слава Дітріх дуже стала нам у пригоді.